Рішення № 100306643, 13.10.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2021 року Справа № 160/9303/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лозицької І.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини А1302 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Військової частини А1302, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні;

- зобов`язати військову частину А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 16.09.2019 року і по день фактичного розрахунку, тобто по 26.04.2021 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що його було виключено зі списків особового складу Військової частини А1302, але при цьому відповідачем не проведено розрахунок за невикористані календарні дні соціальної відпустки та індексація грошового забезпечення з 2016 року по 2019 рік. На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.03.2021 року у справі №160/17032/20 відповідач здійснив повний розрахунок по виплаті грошового забезпечення лише 26.04.2021 року.

Позивач зазначає, що відповідно до приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, а тому, застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми саме трудового законодавства.

Позивач вважає бездіяльність відповідача протиправною та такою, що порушує його права.

Ухвалою суду від 14.06.2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов та доказів на його обґрунтування.

У встановлений судом строк, заперечуючи проти позовних вимог, відповідачем надано до суду відзив на позовну заяву, який долучено до матеріалів справи. Відповідач зазначає, що розпорядником коштів є Міністерство оборони України.

З огляду на те, що військова частина не є розпорядником коштів та фінансується з державного бюджету, а тому, відповідач не може передбачити на майбутнє компенсаційні витрати, для виплати яких необхідно направляти заявки до відповідного органу. Дії зумовлені специфічним порядком фінансування військових частин, які не є розпорядниками коштів.

Крім того, відповідач посилається на те, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, а отже, передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права.

Зважаючи на викладене, відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Позивачем надана відповідь на відзив, в якій підтримано аналогічну правову позицію, викладену в позовній заяві та зазначено, що доводи відповідача викладені у відзиві, є необгрунтованими, а тому, не підлягають задоволенню.

Дослідивши та оцінивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, проаналізувавши норми законодавства України, суд дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) проходив військову службу за контрактом у військовій частині А1302 у період з 16.09.2016 року по 16.09.2019 року.

Позивач є ветераном війни - учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 27.07.2017 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

Наказом командира військової частини А1302 (по стройовій частині) № 484 від 16.09.2019 року солдат військової служби за контрактом ОСОБА_1 був звільнений у запас відповідно до підпункту «а» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а також позивача виключено зі списків особового складу військової частини.

Станом на день прийняття наказу про звільнення ОСОБА_1 з ним не було проведено розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення за період проходження позивачем військової служби.

Так, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.03.2021 року у справі №160/17032/20 було частково задоволено позов ОСОБА_1 до Військової частини А1302 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії; визнано протиправною бездіяльність Військової частини А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік включно; зобов`язано Військову частину А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік включно; визнано протиправною бездіяльність Військової частини А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 16.09.2016 року по 16.09.2019 року; зобов`язано Військову частину А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 16.09.2016 року по 16.09.2019 року; у задоволенні решти заявлених позовних вимог відмовлено.

На виконання означеного рішення відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 26.04.2021 року, що підтверджується копією банківської виписки, яка міститься в матеріалах справи.

З огляду на те, що відповідачем остаточний розрахунок з позивачем здійснено 26.04.2021 року, а відповідно до приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, тому ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 року № 2232-XII.

Частиною 1 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року № 2011-XII.

Відповідно до ст. 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Частиною 1 ст. 9 Закону №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

Приписами ч.ч. 2, 3 ст. 9 Закону № 2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до Закону.

При цьому, спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, а тому, до спірних правовідносин застосовуються норми статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як такі, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.09.2018 року у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 року у справі №805/2948/17-а, від 08.11.2018 року у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 року у справі №806/889/17.

Так, відповідно до ст.3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Частиною 1 ст.116 Кодексу законів про працю України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно ст.117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Крім того, у пункті 2.2. рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року у справі №4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме, в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

З огляду на викладене та враховуючи приписи ст.117 КЗпП України, якою передбачена відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд дійшов висновку про необхідність нарахування та виплати на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за час затримки розрахунку при звільненні.

Вищевказана позиція суду щодо конкуренції норм загального та спеціального права узгоджується із висновками, викладеними у постанові Верховного Суду у складі касаційного адміністративного суду від 30.01.2019 року у справі №805/4523/16-а.

Згідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, право позивача на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає захисту за період з 16.09.2019 року (дата звільнення) до дня фактичного розрахунку, тобто до 26.04.2021 року.

Щодо посилання відповідача на те, що він не є розпорядником коштів та фінансується з державного бюджету та відсутність компенсаційних витрат на майбутнє, то суд зазначає наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Також, суд зазначає, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Так, відповідно до правової позиції Європейського суду у справі "Кечко проти України" (рішення від 08.11.2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Також Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови від 22.06.2010 року у справі №21-399во10, від 07.12.2012 року у справі №21-977во10, від 03.12.2010 року у справі № 21- 44а10).

Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 року №5-рп/2002, від 17.03.2004 року №7-рп/2004, від 01.12.2004 року №20-рп/2004, від 09.07.2007 року №6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.

Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме, Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Абзацем 3 пункту 2 Порядку №100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Згідно пункту 5 розділу ІV Порядку №100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку №100).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абзац 3 пункт 8 Порядку №100).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 21.01.2015 року (справа №6-195цс14) та від 23.01.2015 року (№6-1093цс15), а також Верховним Судом у постанові від 16.04.2020 року (справа №316/2896/14-а), у постанові від 28.01.2021 року (справа №580/2427/19).

Також, суд враховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23.04.2019 року у справі №2340/3023/18, згідно якої, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності військової частини А1302 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; зобов`язання військової частини А1302 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 16.09.2019 року і по день фактичного розрахунку, тобто по 26.04.2021 року.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості

Відповідно до приписів статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку щодо задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, суд зазначає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору, як учасник бойових дій, що підтверджується копією посвідченням серії НОМЕР_2 від 27.07.2017 року, що наявна в матеріалах справи. Тому, питання щодо розподілу судових витрат у вигляді судового збору судом не вирішується.

Керуючись ст. ст. 9, 77, 139, 242-243, 245-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини А1302 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Зобов`язати військову частину А1302 (код ЄДРПОУ 07946341) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 16.09.2019 року і по день фактичного розрахунку, тобто по 26.04.2021 року.

Розподіл судових витрат не здійснювався.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 13.10.2021 року.

Суддя І.О. Лозицька