Рішення № 100294522, 11.10.2021, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/3952/21

Провадження № 2/204/1561/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

18 серпня 2021 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:

головуючого - судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання – Сокола Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» про стягнення заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

01 червня 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом до відповідача ПАТ «Дніпропетровський агрегатний завод» із вимогами про заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення та зобов`язання вчинити певні дії (а. с. 1-65.

В обґрунтування своїх позовних вимог вказав на те, що 14 грудня 1999 року його прийнято на роботу до ПАТ «Дніпропетровський агрегатний завод» на посаду слюсаря механоскладальника п`ятого розряду до механоскладального цеху з виробництва відцентрованих насосів. 01 серпня 2019 року на цьому підприємстві його перевели на посаду слюсаря механоскладальника п`ятого розряду з виробництва гідроемульсійної апаратури. З березня 2019 року по серпень 2020 року відповідач припинив виплачувати йому заробітну плату, у зв`язку з чим виникла заборгованість у загальному розмірі 168620 гривень 34 копійки. Через регулярне порушення трудового законодавства (невиплату заробітної плати) позивач 25 серпня 2020 року написав заяву про звільнення за власним бажанням, яка була прийнята та зареєстрована бухгалтером відділу кадрів підприємства відповідача 25 серпня 2020 року. Однак, відповідач не провів розрахунків з позивачем та не видав позивачу наказ про звільнення та належним чином оформлену трудову книжку. Вважає бездіяльність відповідача протиправною та такою, що порушує його трудові права, тому також просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та зобов`язати останнього, винести наказ про звільнення позивача за власним бажанням та видати йому належно оформлену трудову книжку з внесеним записом про звільнення.

Ухвалою суду від 03 червня 2021 року позовну заяву залишено без руху, позивачеві запропоновано усунути недоліки (а. с. 22).

07 червня 2021 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 03 червня 2021 року, позивачем усунуто (а. с. 23-25).

Ухвалою суду від 07 червня 2021 року у справі відкрито спрощене позовне провадження та призначено судове засідання на 11 годину 19 липня 2021 року (а. с. 26), копія якої надіслана відповідачу 09 червня 2021 року за вихідним № 12529/21-вих/2/204/1561/21 (а. с. 27) та, яка отримана відповідачем 15 червня 2021 року, підтвердженням чого є рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 28).

Позивач у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, його представник надав суду заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі, прохає їх задовольнити. Не заперечував проти розгляду справи за відсутності відповідача та ухвалення заочного рішення (а. с. 48).

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином (а. с. 48), про причини неявки суд не повідомив.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та спираючись на вимоги ст. ст. 223, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення.

Судом встановлено, що 14 грудня 1999 року позивача прийнято на роботу до ПАТ «Дніпропетровський агрегатний завод» на посаду слюсаря механоскладальника п`ятого розряду до механоскладального цеху з виробництва відцентрованих насосів, а 01 серпня 2019 року його переведено на посаду слюсаря механоскладальника п`ятого розряду з виробництва гідроемульсійної апаратури, про що свідчить запис в трудовій книжці серії НОМЕР_1 (а. с. 11).

25 серпня 2020 року позивачем написано заяву про звільнення за власним бажанням, яка зареєстрована відповідачем 25 серпня 2020 року за № 80-215 (а. с. 12). Станом на день розгляду справи, відповідачем не винесено наказу про звільнення позивача за його заявою про звільнення за власним бажанням.

Згідно з довідкою за формою ОК-7 Пенсійного фонду України, яка надана позивачем, йому у період часу з березня 2019 року по серпня 2020 року відповідачем було нараховано загальну суму заробітної плати (доходу) у розмірі 168620 гривень 34 копійки, з яких: за березень 2019 року – 15970 гривень; квітень 2019 року – 14249 гривень 11 копійок; за травень 2019 року – 10443 гривні 14 копійок; за червень 2019 року – 16387 гривень 64 копійки; за липень 2019 року – 12275 гривень 80 копійок; за серпень 2019 року – 15168 гривень; за вересень 2019 року – 9401 гривня 18 копійок; за жовтень 2019 року – 11996 гривень 63 копійки; за листопада 2019 року – 14081 гривня 13 копійок; за грудень 2019 року – 12738 гривень 66 копійок; за січень 2020 року – 1141 гривня 84 копійки; за лютий 2020 року – 2012 гривні 63 копійки; за березень 2020 року – 13914 гривень 70 копійки; за квітень 2020 року – 5644 гривень 31 копійок; за травень 2020 року – 5554 гривні 36 копійок; за червень 2020 року – 0 гривень; за липень 2020 року – 6011 гривень; за серпень 2020 року – 1630 гривень 21 копійка (а. с. 13-14).

Відповідно до вимог ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Отже, за змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно.

В даному випадку позивачем у заяві про звільнення від 25 серпня 2020 року було зазначено про звільнення за власним бажанням, однак бажану дату звільнення зазначено не було, у зв`язку з чим датою припинення трудових відносин з працівником слід вважати останній день за спливом двох тижнів від дати повідомлення роботодавця про звільнення, в даному випадку – 08 вересня 2020 року.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що у відповідача виник обов`язок звільнити позивача та розірвати з ним трудові відносини після спливу двох тижнів від дати повідомлення роботодавця про бажання звільнитися за власним бажанням - тобто 09 вересня 2020 року, про що видати відповідний наказ про звільнення.

Приписами ч. ч. 1, 2 ст. 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Згідно положень ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ВС України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16.

У позовній заяві позивач наполягає на тому, що наказ про його звільнення відповідач не видав і до теперішнього часу, а також не видає позивачу належно оформлену трудову книжку, що порушує вимоги трудового законодавства України. При цьому, доказів на спростування таких обставин стороною відповідача суду не надано.

Отже, судом встановлено, що не видавши позивачу наказ про звільнення та трудову книжку, відповідачем були порушені конституційні права позивача, тобто - право на працю та право на звільнення.

Наведені протиправні дії відповідача порушують право позивача на припинення існуючих трудових відносин та на можливість нового працевлаштування позивача, або можливість виходу на пенсію, у зв`язку з чим порушені права позивача підлягають судовому захисту.

У зв`язку з цим суд вважає, що єдиним ефективним, належним та спів мірним способом захисту порушених прав позивача буде зобов`язання відповідача по справі – Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» винести наказ про звільнення позивача – ОСОБА_1 , за власним бажанням та видати йому належно оформлену трудову книжку з внесеним записом про звільнення, а тому суд доходить висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог ч. ч. 1 та 2 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Згідно з вимогами ч. ч. 1, 4, 5 ст. 24 ЗУ «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Приписами ч. 1 ст. 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, сума остаточного розрахунку, тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Разом з тим, середній заробіток за час затримки розрахунків при звільненні - це відновлення роботодавцем за порушення норм трудового законодавства, яка розраховується відповідно до пункту першого розділу першого Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19).

Конституційний суду України у своєму рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень КЗпП України зазначив, що положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст. ст. 116, 117, 2371 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

З огляду на те, що відповідачем, станом на дату розгляду справи, наказ про звільнення позивача не винесено, трудову книжку не видано та повний розрахунок з останнім не здійснено, суд доходить висновку, що позивачем строки позовної давності для звернення до суду із заявою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не порушені.

Оскільки відповідачем жодним чином не заперечувався та не спростовувався факт працевлаштування позивача та наявності заборгованості по заробітній платі, суд, з урахуванням обставин справи, вважає за можливе визнати встановленими обставини, що з березня 2019 року по серпень 2020 року відповідач не виплатив позивачу нараховану йому заробітну плату.

Відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначено, що не проведення розрахунку з працівником у день звільнення є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Отже, передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначену в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Положеннями ст. 43 Конституції України, кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних с у передбачених цим Кодексом випадках.

Приписами ч. 1 ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з вимогами ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що стягненню з відповідача підлягає заборгованість по нарахованій заробітній платі, тому суд доходить висновку, що позовні вимоги, в частині стягнення заборгованості по заробітній платі підлягають задоволенню, у зв`язку із чим з відповідача на користь позивача слід стягнути суму заробітної плати за період часу з березня 2019 року по серпня 2020 року у загальному розмірі 168620 гривень 34 копійки, з яких: за березень 2019 року – 15970 гривень; квітень 2019 року – 14249 гривень 11 копійок; за травень 2019 року – 10443 гривні 14 копійок; за червень 2019 року – 16387 гривень 64 копійки; за липень 2019 року – 12275 гривень 80 копійок; за серпень 2019 року – 15168 гривень; за вересень 2019 року – 9401 гривня 18 копійок; за жовтень 2019 року – 11996 гривень 63 копійки; за листопада 2019 року – 14081 гривня 13 копійок; за грудень 2019 року – 12738 гривень 66 копійок; за січень 2020 року – 1141 гривня 84 копійки; за лютий 2020 року – 2012 гривні 63 копійки; за березень 2020 року – 13914 гривень 70 копійки; за квітень 2020 року – 5644 гривень 31 копійок; за травень 2020 року – 5554 гривні 36 копійок; за червень 2020 року – 0 гривень; за липень 2020 року – 6011 гривень; за серпень 2020 року – 1630 гривень 21 копійка.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд зазначає наступне.

Пунктом 8 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

Так, позивачем здійснено розрахунок середньоденної заробітної плати, виходячи із розрахунку заробітної плати за останні два відпрацьованих місяці, що передують даті звільнення становить: серпень 2020 року – 1630 гривень 21 копійка, липень 2020 року – 6011 гривень, що разом складає (1630 гривень 21 копійка + 6011 гривень = 7641 гривня 21 копійка), поділеної на кількість фактично відпрацьованих днів позивачем за ці два місяці (4 (серпень)+12 (липень) =16)= 477 гривень 57 копійок.

Вказаних розрахунок судом ставиться під сумнів та не береться до уваги, оскільки у позовній заяві позивач зазначає, що у відпустках та на лікарняному в цей період часу він не перебував, та, зокрема в серпні він фактично відпрацював 4 дні, при цьому заяву про звільнення ним подано 25 серпня 2020 року, тобто наприкінці місяця, із фактично відпрацьованим одним робочим днем на тиждень, однак жодних належних та достатніх доказів, як то кількості фактично відпрацьованих днів позивачем у вказаний період часу, так і режимності роботи об`єктів відповідача, позивачем не надано.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що середньоденна заробітна плата позивача, повинна бути розрахована відповідно до вимог абз. 2 п. 8 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Так, середньоденна заробітна плата позивача, відповідно до заробітної плати за останні два відпрацьованих місяці, що передують даті звільнення становить: серпень 2020 року – 1630 гривень 21 копійка, липень 2020 року – 6011 гривень, що разом складає (1630 гривень 21 копійка + 6011 гривень = 7641 гривня 21 копійка), поділена на кількість робочих днів за ці два місяці (20+23=43) та становить 177 гривень 70 копійок, у зв`язку із чим сума, яка підлягає стягненню як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні обраховується наступним чином: 177 гривень 70 копійок * на 236 днів (на дату розгляду справи), та складає суму у 41937 гривень 20 копійок. Саме ця сума підлягає стягненню на користь позивача з відповідача.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що середній заробіток розраховується за період, починаючи і дня, наступного за днем звільнення, тобто з 09 вересня 2020 року і по день розгляду справи судом, оскільки на день розгляду справи судом відповідач так і не провів з позивачем остаточний розрахунок.

Щодо позовних вимог про стягнення витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Приписами ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, інші судові витрати, пов`язані із розглядом справи, покладаються на позивача.

Відповідно до роз`яснень, наведених у п. 48 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року № 10, підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді регламентовано ЦПК України. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені.

Верховний Суд у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 висловив свою позицію про те, що для цілей відшкодування витрат на правову допомогу заявник може використовувати будь-який документ, який свідчить про фактичне понесення таких витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, правову допомогу ОСОБА_1 у даній справі на підставі договору про надання правової допомоги № 46 від 19 травня 2021 року (а. с. 41) надавала адвокатка Гусакова Оксана Борисівна (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП № 3585 від 25 січня 2018 року). Відповідно до положень п. 3.2 договору, оплата за ним здійснюється в день його підписання. На підтвердження виконання умов вказаного договору адвокаткою Гусаковою О.Б. надано суду квитанцію до прибуткового касового ордера № 63 від 19 травня 2021 року на суму 30000 гривень (а. с. 42).

Верховний суду у складі Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19 зазначив про те, що аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката дає право зробити висновок про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен надати адвокат при оплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форми такого документа. Урахувавши наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, ВС дійшов висновку, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений у довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.

Також судом враховано правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, відповідно до якої витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18 та від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17 вказав на те, що від учасника справи вимагаються докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а не докази обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, тому достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.

Так, на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_3 надано акт виконаних робіт від 20 липня 2021 року до договору про надання правової допомоги від 19 травня 2021 року № 46 (а. с. 43) відповідно до якого адвокаткою на надання правничої допомоги клієнту у даній справі витрачено 27 годин на загальну суму 54000 гривень, з розрахунку 2000 гривень за годину роботи (на попереднє усне консультування клієнта щодо порушеного права – 2 години; усний аналіз спору та документів – 3 години; збирання доказів – складання та направлення засобами поштового зв`язку адвокатського запиту – 2 години; підготування заяви по суті: складання позовної заяви (в тому числі здійснення розрахунку заборгованості, середнього заробітку, розміру компенсації за час затримки розрахунку при звільненні) – 12 годин та виготовлення копії позовної заяви та доданих до неї документів для відповідача – 1 година; здійснення представництва в суді: подання позовної заяви до канцелярії суду – 2 години, складання та подання до суду клопотання про витребування доказів – 2 години, виконання оплати судового збору – 1 година та складання та подання до суду заяви про усунення недоліків (на виконання ухвали суду про залишення позову без руху) – 2 години).

Крім того, слід зазначити, що відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, ціни позову, а також значення справи для сторони.

Ґрунтуючись на вказаному принципі, при здійсненні дослідження та оцінки наданих сторонами доказів суд враховує, зокрема, пов`язаність витрат на правову допомогу з розглядом справи, обґрунтованість витрат та їхню пропорційність до предмета спору.

Крім того, при визначенні розміру витрат на правничу допомогу на підставі поданих сторонами доказів, суд має виходити з критеріїв: їхньої реальності (тобто встановлення їхньої дійсності та необхідності); розумності їхнього розміру (виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

Чинне процесуальне законодавство не обмежує сторін спору жодними нормативними рамками у контексті очікуваного розміру компенсації їхніх витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката. Отже, за умови дотримання визначеної законом процедури попереднього визначення суми судових витрат, а також порядку подання необхідного об`єму доказів на підтвердження понесених витрат, сторона може розраховувати на відшкодування витрат на правничу допомогу в повному розмірі.

Верховний Суд у своїй постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19 зазначив, що розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Таким чином, беручи до уваги принцип співмірності, слід пам`ятати, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

Проте, суд звертає увагу, що частина із наданих послуг не може бути віднесена саме до правничої допомоги.

Так, відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги – домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з вимогами п. 9 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, представництво – вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Приписами п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Відповідно до вимог ст. 19 вказаного Закону видами адвокатської діяльності є:

1) надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;

4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;

5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;

6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;

7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана ВРУ;

8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.

Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Отже, подання позовної заяви до канцелярії суду (2 години/4000 гривень), подання до суду клопотання про витребування доказів (2 години/4000 гривень), яке з поміж-іншого, є додатком до позовної заяви, та подання до суду заяви про усунення недоліків (на виконання ухвали суду про залишення позову без руху) (2 години/4000 гривень) не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені статтями 1, 19 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а відтак, витрати на здійснення вказаних видів робіт не можуть бути відшкодовані у якості витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, п. 3.1 договору про надання правової допомоги № 46 від 19 травня 2021 року визначено, що гонорар адвоката за договором становить 2000 гривень за одну годину, але не більше 30000 гривень, натомість адвокатом надано акт про виконані роботи на суму 54000 гривні та заяву про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у розмір 50000 гривень, що явно не відповідає вищевказаним вимогам договору.

З огляду на викладене, з урахуванням складності справи, співмірності та пропорційності понесених витрат щодо предмета спору, значення справи для сторін, враховуючи обсяг наданих адвокатом послуг, суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем документально недоведений факт понесення витрат на правову допомогу у заявленому розмірі, тому суд доходить висновку, про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу у сумі 5000 гривень.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з вимогами пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір», за подачу позовної заяви майнового характеру, поданої фізичною особою, сплачується судовий збір, який становить 1% від ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки позовні вимоги щодо стягнення заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі задоволено в повному обсязі, то 1% ціни позову становить 1686 гривень 20 копійок (168620 гривень 34 копійки / 100 % =1686 гривень 20 копійок). З урахуванням того, що позивач при подачі позову був звільнений від сплати судового збору за вказану вимогу, з відповідача в дохід держави слід стягнути судовий збір у розмірі 1686 гривень 20 копійок за вимогу про стягнення заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі.

Розмір задоволених позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 41937 гривень 20 копійок (тобто 48,78 %), то з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 442 гривні 92 копійки (908*48,78 % / 100%).

З урахуванням того, що позовні вимоги щодо зобов`язання вчинити певні дії задоволено в повному обсязі, з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір у розмірі 908 гривень.

З огляду на викладене, з відповідача підлягає стягненню судовий збір в дохід держави у розмірі 1686 гривень 20 копійок за вимогу про стягнення заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі, та судовий збір на користь позивача у розмірі 1350 гривень 92 копійки (за вимогу щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та за вимогу щодо зобов`язання вчинити певні дії).

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 280-288, 352-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» (49053, м. Дніпро, вул. Щепкіна, буд. 53; ЄДРПОУ 14311614) про стягнення заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Зобов`язати Приватне акціонерне товариство «Дніпропетровський агрегатний завод» винести наказ про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за власним бажанням та видати йому належно оформлену трудову книжку з внесеним записом про звільнення.

Стягнути із Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі заробітній платі у сумі 168620 (сто шістдесят вісім тисяч шістсот двадцять) гривень 34 (тридцять чотири) копійки.

Стягнути із Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за затримку розрахунку при звільненні станом на 18 серпня 2021 року у сумі 41937 (сорок одна тисяча дев`ятсот тридцять сім) гривень 20 (двадцять) копійок.

Стягнути із Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1350 (одна тисяча триста п`ятдесят) гривень 92 (дев`яносто дві) копійки.

Стягнути із Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» на користь Держави судовий збір у сумі 1686 (одна тисяча шістсот вісімдесят шість) гривень 20 (двадцять) копійок.

Стягнути із Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у сумі 5000 (п`ять тисяч) гривень.

В іншій частині позову – відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в межах стягнення заробітної плати за один місяць.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його підписання або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, які не були присутніми у судовому засіданні.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, які не були присутніми у судовому засіданні, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.

Заочне рішення може бути переглянуте Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача протягом двадцяти днів зо дня отримання ним копії рішення.

Суддя А.І. Приваліхіна