Рішення № 100276565, 12.10.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 380/3676/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2021 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сасевича О.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської митниці ДФС, Галицької митниці Держмитслужби про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання до вчинення дій, -

в с т а н о в и в:

на на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Львівської митниці ДФС, Галицької митниці Держмитслужби, із вимогами:

-визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 року №56-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;

-поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу розвитку персоналу управління по роботі з персоналом Львівської митниці ДФС;

-стягнути з Львівської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

-зобов`язати Галицьку митницю Держмитслужби запропонувати та працевлаштувати ОСОБА_1 на посаді, що рівнозначна тій, яку він займав до звільнення 15.04.2020 року.

Ухвалою судді від 18.05.2020 вказану позовну заяву було залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою судді від 27.05.2020 у справі було відкрито провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 07.09.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Відповідно до позиції позивача, яка ним висловлена, зокрема, в позові, інших письмових заявах, що були подані до суду, він вважає, що відповідачем було порушено його право на працю та безпідставно звільнено з державної служби з грубим порушенням установленої законом процедури.

Позивач зазначає, що він перебував на державній службі та тривалий час обіймав посади у органах митної служби (з 09.08.1993 року), зокрема, з 19.03.2019 року по 15.04.2020 року обіймав посаду головного державного інспектора відділу розвитку персоналу Львівської митниці ДФС. У той же час, унаслідок реформування митних органів, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної митної служби» від 02.10.2019 року №858 було утворено Галицьку митницю Держмитслужби та прийнято рішення про реорганізацію Львівської митниці ДФС шляхом її приєднання до Галицької митниці Держмитслужби. У зв`язку з чим, 10.03.2020 року позивача було письмово попереджено про наступне вивільнення з 13.04.2020 року й у подальшому прийнято накази від 13.04.2020 року №56-о «Про звільнення ОСОБА_1 », який позивача звільнено зі займаної посади з 15.04.2020 (відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України).

Однак, із такими діями та рішеннями роботодавця позивач не погоджується й вважає їх протиправними.

А саме, ОСОБА_1 зазначає, що відповідачем не було виконано вимог закону щодо пропонування йому вакантних посад для переведення в час дії попередження про наступне вивільнення. Позивач наголошує на тому, що наказом Львівської митниці ДФС від 21.12.2019 року №666 було зобов`язано комісію з реорганізації письмово попередити працівників митниці про наступне вивільнення. При цьому, станом на 21.12.2019 року чинне законодавство України, з урахуванням норм як Закону України «Про державну службу», так і Кодексу законів про працю України, ставило вимогу про необхідність обов`язкового працевлаштування працівників, які підлягали скороченню, та їх звільнення допускалося лише за його неможливості. На переконання позивача, саме ці приписи підлягали застосуванню (положення закону, чинні на 21.12.2019 року), однак, були порушені при його звільненні, оскільки, всупереч приписів Кодексу законів про працю України, його було звільнено без перевірки можливості переведення на іншу посаду. ОСОБА_1 стверджує водночас, що застосування до його звільнення положень Закону України «Про державну службу» у редакції від 13.02.2020 року та Кодексу законів про працю України у редакції від 02.02.2020 року є некоректним, так як на час початку реорганізації Львівської митниці ДФС така редакція нормативно-правових актів ще не була прийнята.

Також позивач покликається на те, що наказ Львівської митниці ДФС від 21.12.2019 року №666 «Про попередження про наступне вивільнення» був безпідставно й протиправно скасований відповідачем, хоча він як суб`єкт владних повноважень не вправі вчиняти таких дій. А тому, до спірних правовідносин слід застосовувати саме норми закону, чинні на час прийняття такого наказу, який є початком процедури вивільнення працівників (у тому числі й ОСОБА_1 ), й яке не містило особливостей процедури звільнення державних службовців (яке лише згодом було змінене).

ОСОБА_1 також особливо наголошує на тому, що ще 09.12.2019 року ним було подано заяву про призначення (переведення) на посаду в Галицькій митниці Держмитслужби, в якій він просив розглянути питання про призначення на рівнозначну посаду до Галицької митниці Держмитслужби (головного державного інспектора відділу професійної підготовки та розвитку персоналу) в порядку переведення з Львівської митниці ДФС. Однак, на час звільнення він так і не отримував жодних пропозицій щодо обійняття вакантних посад. При цьому, за доводами позивача, на час звільнення у Галицькій митниці Держмитслужби України існувала значна кількість вакантних посад (зважаючи на відсутність скорочення штату як такого), а в порядку переведення (без конкурсу) було призначено велика кількість працівників.

Окремо позивач зазначає, що при реорганізації структури митної служби взагалі не відбулося скорочення штатної чисельності працівників, позаяк, штат Галицької митниці Держмитслужби у порівнянні зі штатом Львівської митниці ДФС був більшим. Указане, на думку позивача, є свідченням відсутності підстав для його звільнення з окреслених відповідачем підстав.

У зв`язку з чим, позивач вважає, що він був незаконно звільнений із посади державної служби, відтак, свої вимоги вважає повністю обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до позиції відповідача – Галицької митниці Держмитслужби, – яка ним висловлена у відзиві, інших письмових заявах, що були подані до суду, він вважає вимоги позивача безпідставними.

А саме, відповідач зазначає, що в зв`язку з реформуванням митних органів було створено Галицьку митницю Держмитслужби, до якою в порядку реорганізації приєднано Львівську митницю ДФС. Відтак, настали підстави, з якими Закон України «Про державну службу» пов`язує можливість звільнення працівників - державних службовців.

У зв`язку з чим, наказом Львівської митниці ДФС від 10.03.2020 року №07 «Про попередження про наступне вивільнення» було визначено коло працівників, які підлягають попередженню про наступне вивільнення (серед яких був також ОСОБА_1 ) та зобов`язано Комісію з реорганізації Львівської митниці ДФС письмово попередити про наступне вивільнення таких працівників на підставі п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. У подальшому, 10.03.2020 року позивач був письмово попереджений про наступне вивільнення (з 13.04.2020 року) зі займаної посади. А з 15.04.2020 року позивача було звільнено відповідно до наказу від 13.04.2020 року №56-о.

Заперечуючи проти доводів позивача, відповідач підкреслює, що спірні правовідносини регулюються спеціальним нормативно-правовим актом – Законом України «Про державну службу». У той же час, загальні норми законодавства про працю поширюється на державних службовців лише в частині відносин, не врегульованих спеціальним законом. Відповідач у цьому контексті зазначає, що позивачем помилково застосовуються норми загального трудового законодавства, натомість ігноруються належні положення спеціального законодавства, відтак, його (позивача) аргументи та висновки є необґрунтованими.

Так, ст. 83 Закону України «Про державну службу» визначає підстави для припинення державної служби, серед яких є можливість її припинення за ініціативою суб`єкта призначення. Як передбачено п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», державна служба може бути припинена у зв`язку із скороченням чисельності та штату державних службовців, скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу.

А тому, враховуючи те, що даному випадку відбувалася реорганізація державного органу (яка є окремою, самостійною та достатньою підставою для прийняття рішення про припинення державної служби) звільнення ОСОБА_1 , котрий обіймав посаду державної служби в органі, який реорганізувався, базувалося на приписах закону.

При цьому, на час прийняття рішення про наступне вивільнення позивача, його попередження про це та фактичного звільнення, актуальні норми закону в сфері державної служби не передбачали обов`язку роботодавця щодо працевлаштування працівників, які підлягали звільненню. А саме, ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» передбачає право (а не обов`язок) щодо пропозиції державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі.

У цьому контексті відповідач вказує, що наказ Львівської митниці ДФС від 21.12.2019 року №666 не був реалізований, не породив, не змінив і не припинив жодних прав чи обов`язків, а тому, його скасування є допустимим. Більш того, відповідач наголошує на тому, що юридичним фактом, який є істотним для коректного вирішення цього спору є саме початок процедури звільнення позивача, яка мала місце з дня його попередження про наступне вивільнення.

Таким чином, відповідач вважає, що звільнення ОСОБА_1 зі займаної посади відбулося у відповідності до вимог чинного законодавства України, а тому, підстав для задоволення позовних вимог не вбачає.

Іншим відповідачем – Львівською митницею ДФС – надано відзив ідентичний за змістом і доводами відзиву Галицької митниці Держмитслужби. Відтак, Львівська митниця ДФС також вважає, що позов ОСОБА_1 є безпідставним і до задоволення не підлягає.

У судових засіданнях позивач заявлені позовні вимоги підтримав, надав пояснення аналогічні тим, які викладені у письмових заявах до суду, просив позов задовольнити. Представник відповідача – Галицької митниці Держмитслужби – у судових засіданнях позов не визнала, ствердила про його безпідставність, а тому, просила у задоволенні позову відмовити. Львівська митниця ДФС участі в судових засіданнях не взяла, відповідним учасником було подано клопотання про розгляду справи за відсутності представника.

Розглянувши доводи та заперечення сторін, дослідивши зібрані в справі докази, об`єктивно оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд приходить до висновку, що позов слід задоволити, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 тривалий час працював у митних органах на різних посадах, прийняв присягу державного службовця. На час спірного звільнення позивач обіймав посаду головного державного інспектора відділу розвитку персоналу Львівської митниці ДФС (відповідно до наказу Львівської митниці ДФС від 18.03.2019 року №220-о).

Так, встановлено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 року №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» було вирішено утворити Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу (п. 1 постанови). Пунктом 2 постанови №1200 установлено, зокрема, що Державна митна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування митного законодавства. Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби, Державної митної служби та центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцевого самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінального процесуального кодексу України.

У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 року №858 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби» було вирішено утворити як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної митної служби (п. 1 постанови), в тому числі утворено Галицьку митницю Держмитслужби (згідно з додатком 1 до постанови). Окрім того, п. 2 постанови №858 вирішено реорганізувати деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної митної служби за переліком згідно з додатком 2. А зокрема, шляхом приєднання до Галицької митниці Держмитслужби реорганізовувалися Івано-Франківська митниця ДФС, Львівська митниця ДФС, Тернопільська митниця ДФС.

На виконання п. 2 постанови Кабінету Міністрів України №858 видано наказ ДФС України від 25.11.2019 року №30-рг «Про реорганізацію митниць ДФС», відповідно до п. 1 якого постановлено розпочати реорганізацію митниць ДФС, п. 4 визначено строк реорганізації тривалістю в три місяці з дня опублікування повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи. Наказом ДФС України від 24.03.2020 року №14-рг було внесено зміни до п. 4 наказу від 25.11.2019 року №30-рг і замінено слова «три місяці» на «шість місяців».

За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 14.11.2019 року проведена державна реєстрація як юридичної особи Галицької митниці Держмитслужби.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 28.11.2019 року внесено інформацію щодо перебування Львівської митниці ДФС щодо припинення юридичної особи в результаті її реорганізації.

Також, відповідно до показів позивача, що не заперечується відповідачами, ОСОБА_1 із метою працевлаштування в новоствореному оргені подавав заяву від 09.12.2019 року до керівника Галицької митниці Держмитслужби з проханням призначити на ідентичну та вакантну на той час посаду головного державного інспектора відділу професійної підготовки та розвитку персоналу Галицької митниці Держмитслужби в порядку переведення з Львівської митниці ДФС. Однак реагування по суті такої заяви позивач не отримав.

Також судом установлено, що наказом Львівської митниці ДФС від 21.12.2019 року №666 «Про попередження про наступне вивільнення» було наказано Комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС письмово попередити про наступне вивільнення працівників Львівської митниці ДФС із займаних посад на підставі п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. Серед переліку працівників, які підлягали попередженню, наявний також позивач (п. 22 додатку до наказу).

Однак, наказом Львівської митниці ДФС від 07.02.2020 року №03 «Про скасування наказу Львівської митниці ДФС від 21.12.2019 №666 «Про попередження про наступне вивільнення» наказ №666 був скасований як нереалізований.

Судом установлено, що наказом Львівської митниці ДФС від 10.03.2020 року №07 «Про попередження про наступне вивільнення» було наказано Комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС письмово попередити про наступне вивільнення працівників Львівської митниці ДФС із займаних посад на підставі п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України згідно списку, що додається. У п. 11 додатку до наказу №07 зазначено позивача серед службовців, які підлягали попередженню про наступне вивільнення.

Встановлено, що на виконання наказу від 10.03.2020 року №07 ОСОБА_1 було попереджено про наступне вивільнення. Так, у матеріалах справи наявне письмове попередження від 10.03.2020 року про наступне вивільнення, в якому вказано про те, що в зв`язку з реорганізацією Львівської митниці ДФС, відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 року №1200, від 02.10.2019 року №858, з урахуванням особливостей визначених ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» та ч. 6 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України головний державний інспектор відділу розвитку персоналу Львівської митниці ДФС Семчишин Т.В. попереджається про наступне звільнення зі займаної посади 13.04.2020 року на підставі п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. Одночасно позивача проінформовано про відсутність рівнозначної посади або іншої роботи. Таке попередження надане 10.03.2020 року позивачеві під підпис.

Судом встановлено, що в подальшому наказом Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 року№56-о «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача було звільнено з 15.04.2020 року з посади головного державного інспектора відділу розвитку персоналу Львівської митниці ДФС відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, на підставі попередження про наступне вивільнення від 10.03.2020 року.

Таким чином, вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_1 оскаржив його до суду за цим позовом.

У зв`язку з чим, установивши необхідні дійсні обставини справи, суд, вирішуючи даний спір, керуючись принципом змагальності сторін, свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також ураховуючи визначений законом обов`язок з доказування в такій категорії справи, постановляючи рішення виходить із наступного.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, а також захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ст. 569 Митного кодексу України, працівники митних органів, на яких покладено виконання завдань, зазначених у ст. 544 Митного кодексу України, здійснення організаційного, юридичного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності цих органів, є посадовими особами. Посадові особи митних органів є державними службовцями.

Особи, вперше прийняті на службу до митних органів на посади, які передбачають виконання завдань, зазначених у ст. 544 Митного кодексу України, здійснення організаційного, юридичного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності цих органів, приймають Присягу державних службовців, якщо раніше вони не приймали такої Присяги.

Правове становище посадових осіб митних органів визначається Митним кодексом України, а в частині, не врегульованій ним, – законодавством про державну службу та іншими актами законодавства України.

При цьому, зважаючи на те, що питання припинення служби в митних органах не врегулюване Митним кодексом України, слід керуватися законодавством про державну службу та іншими релевантними актами законодавства України.

Так, принципи, правові та організаційні засади державної служби визначає Закон України «Про державну службу».

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державну службу» (нормативні акти наводяться в редакції, застосовній на час спірних правовідносин), правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Згідно з ч. 2 цієї ж статті, відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Частиною 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Таким чином, суд резюмує, що до спірних правовідносин (стосовно припинення державної служби позивача в митних органах) першочергово застосовуються норми спеціального закону – Закону України «Про державну службу». В той же час, застосування загальних норм трудового законодавства допустиме лише в разі неврегулювання відповідних питань спеціальним законодавством або ж прямої вказівки про це в спеціальному нормативному акті.

Указане відповідає й рішенню Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/202 у справі №1-1/2002, в якому викладено висновок про те, що на правовідносини державної служби можуть поширюватися положення інших законів у частині, яка не врегульована спеціальними законами. Також і у постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 зазначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.01.2018 року у справі №803/31/16.

У зв`язку з чим, суд відзначає, що підстави для припинення державної служби окреслює ст. 83 Закону України «Про державну службу».

Зокрема, як визначено в п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», державна служба може припинятися за ініціативою суб`єкта призначення (ст.ст. 87, 87-1 Закону України «Про державну службу»).

Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Отже, державна служба відповідно до даних приписів спеціального закону може припинятися за настання будь-якої з таких обставин: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, 2) скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, 3) реорганізації державного органу.

При цьому, слід ствердити, що конструкція п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» вказує на те, що реорганізація державного органу (як і будь-яка з інших підстав, що визначена в цьому пункті) є достатньою самостійною підставою для прийняття суб`єктом призначення рішення щодо припинення державної служби по відношенню до відповідних державних службовців (які проходять службу в реорганізовуваних органах - юридичних особах).

У нашому випадку, як це засвідчується зібраними матеріалами справи, дійсно мала місце реорганізація Львівської митниці ДФС, що очевидним чином випливає зі змісту постанови Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 року №858 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби», наказу ДФС України від 25.11.2019 року №30-рг «Про реорганізацію митниць ДФС», якими передбачено припинення Львівської митниці ДФС шляхом приєднання до Галицької митниці Держмитслужби.

Відповідно до ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Згідно з п. 5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року №1074, орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Відповідно до п. 8 Порядку №1074, внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам. Перейменування органу виконавчої влади не призводить до його реорганізації.

У нашому випадку до новоствореної юридичної особи – Галицької митниці Держмитслужби були приєднані інші юридичні особи – Івано-Франківська митниця ДФС, Львівська митниця ДФС і Тернопільська митниця ДФС, які в результаті таких дій припинялися. Таким чином слід дійти висновку, що відбулася саме їхня реорганізація.

У зв`язку з чим, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що в цьому випадку дійсно настала обставина для можливості припинення державної служби за ініціативи роботодавця (суб`єкта призначення) – реорганізація державного органу – як це й передбачено п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, слід ствердити, що внаслідок реорганізації Львівської митниці ДФС у спосіб приєднання до іншої особи (що було ухвалено відповідним компетентним органом) відповідач (Львівська митниця ДФС) вправі був ініціювати припинення державної служби з підпорядкованими службовцями, в тому числі й із ОСОБА_1 , у разі обрання такої підстави для припинення відносин державної служби та їх належного обґрунтування.

Суд у цьому контексті також зауважує, що й сама по собі наявність підстав для звільнення працівника не може повністю виправдовувати наступне звільнення, позаяк, його правомірність перебуває також у прямій залежності з подальшим дотриманням установленої процедури вивільнення (у даному випадку державного службовця), що підлягає перевірці в судовому порядку (зважаючи також на доводи позивача щодо порушення відповідної процедури).

Й першочергово слід визначити, якими нормами релевантного законодавства й їх належною редакцією повинна регламентуватися відповідна процедура припинення державної служби, особливо, враховуючи зміну норм, які регулюють спірні правовідносини в частині процедури звільнення державного службовця.

Відтак, суд звертає увагу на те, що попередження про наступне вивільнення ОСОБА_1 було складене та підписане 10.03.2020 року та в той же день позивач із ним ознайомився, а звільнення позивача відбулося за наказом від 13.04.2020 року з 15.04.2021 року.

На той час Закон України «Про державну службу» діяв зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 року №440-IX, які набрали чинності 13.02.2020 року.

І якщо попередня редакція Закону України «Про державну службу» (до 13.02.2020 року) не регламентувала питання щодо надання пропозицій обійняття вакантних посад, що передбачало необхідність застосування загальних норм трудового законодавства до неурегульованих правовідносин (у тому числі відповідних норм Кодексу законів про працю України), то після 13.02.2020 року Законом України «Про державну службу» було чітко врегульовано дані питанні спеціальним чином.

Так, чинна з 13.02.2020 року редакція Закону України «Про державну службу» не передбачала обов`язку роботодавця щодо надання вивільнюваному державному службовцеві пропозицій вакантних посад (а відносила це питання виключно до права роботодавця). А також, закон не обумовлював можливість звільнення державного службовця лише в разі неможливості його переведення на іншу посаду.

А саме, відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Таким чином, застосовна на час звільнення позивача редакція ст. 87 Закону України «Про державну службу» встановлювала, що процедура звільнення державного службовця та припинення державної служби з підстав реорганізації державного органу не вимагає обов`язкового пропонування вакантних посад державної служби.

Більш того, ч. 6 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України також передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців, провадиться: за їх персональним попередженням не пізніше ніж за 30 календарних днів до дня вивільнення; у разі вивільнення працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 не застосовуються положення кодексу щодо пропозиції роботи вивільнюваному працівникові та щодо можливості звільнення виключно в разі неможливості переведення на іншу роботу; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. Тобто, при вивільнення працівників, які мають статус державних службовців, унаслідок змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників норми кодексу щодо переважного права на залишення на роботі (ч. 2 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України) не застосовуються.

При цьому, суд не знаходить жодних розумних обґрунтувань необхідності застосування при спірному звільненні норм законодавства України, які на той час (при звільненні) вже втратили чинність, але були чинними на час початку процедури реорганізації органу, в якому проходив службу позивач (тобто їх ультраактивне застосування, про що стверджує позивач). Суд наголошує, що до відповідних правовідносин слід застосовувати саме актуальні та чинні на час їх існування норми права, які є нормами негайної дії.

Указаному висновку відповідає й позиція Верховного Суду, що викладена в постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15.07.2021 року у справі №140/6353/20. Так, у п. 42 постанови Суд вказує на те, що 42. оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону №889-VIII станом на момент початку процедури звільнення позивача, а саме на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне звільнення так само і на час видання оскаржуваного наказу про звільнення було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку зі скороченням чисельності або штату працівників, то в цьому випадку підлягають застосуванню норми спеціального законодавства (Закон №889-VIII у редакції з 13 лютого 2020 року).

У той же час, суд звертає увагу на те, що в загаданій вище постанові Верховного Суду від 15.07.2021 року у справі №140/6353/20 (п.п. 50-55) указано, що відповідно до ч. 3 ст. 67 Закону №889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. При цьому аналіз наведеної правової норми дає підстави для висновку, що саме за наявності будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі суб`єкт призначення ініціює відповідну пропозицію державному службовцю. Верховний Суд наголошує, що з огляду на приписи частини третьої статті 87 Закону №889-VIII (у редакції з 13 лютого 2020 року) такі обставини підлягають з`ясуванню та врахуванню при вирішенні відповідного спору в суді.

У зв`язку з чим, слід зазначити, що виходячи зі зібраних матеріалів справи, у Галицькій митниці Держмитслужби (яка виконує функції митного органу на території, що охоплює територію діяльності реорганізованої Львівської митниці ДФС, до якої останню й було приєднано, тобто вона виступає правонаступником такого реорганізованого органу) на час попередження позивача про наступне звільнення та на день його звільнення були наявні в значній кількості вакантні посади. При цьому, ОСОБА_1 письмово звертався до такого відповідача зі заявою (від 09.12.2019 року) щодо призначення (переведення) на рівнозначну посаду (головного державного інспектора) в Галицькій митниці Держмитслужби. Однак, незважаючи на факт наявності вакантних посад, питання можливості залишення ОСОБА_1 на службі так і не було вирішене.

Відтак, підсумовуючи суд приходить до висновку про порушення прав позивача при звільненні з посади головного державного інспектора відділу розвитку персоналу Львівської митниці ДФС за спірним наказом. У зв`язку з чим, відповідні позовні вимоги підлягають до задоволення з одночасним прийняттям рішення про поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

При цьому, суд також погоджується з доводами позивача про те, що з метою ефективного та реального поновлення його прав доцільно зобов`язати Галицьку митницю Держмитслужби запропонувати позивачеві та працевлаштувати його на посаді, що рівнозначна тій, яку він займав до звільнення 15.04.2020 року, позаяк, це не було виконано відповідачем до часу звільнення ОСОБА_1 із посади.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, про що просить позивач як наслідок поновлення на посаді, суд відзначає таке.

Оскільки питання виплати за вимушений прогул чи іншої форми компенсації неотриманої заробітної плати спеціальним законом не врегульовано, то в даному випадку можуть бути застосовані загальні норми трудового законодавства.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Відповідно до абз. 1, 3 п. 2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 8 Порядку №100 установлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

Так як звільнення позивача мало місце в квітні 2020 року, останніми двома місяцями, які передували цій події, є лютий і березень 2020 року.

Відповідно до наявної в справі довідки від 04.06.2021 року №13-70-05/38-308, середньодення заробітна плата ОСОБА_1 на час звільнення становила 436,59 грн, середньомісячна – 8 950,00 грн.

Оскільки, останнім робочим днем для позивача було 15.04.2020 року, відтак, його вимушений прогул розпочався з 16.04.2020 року. Щодо моменту закінчення періоду для обчислення вимушеного прогулу, то слід узяти до уваги, що відповідно до ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконується негайно, тобто, воно підлягає реалізації після його проголошення, а відтак, вимушений прогул триває по день, що передує прийняттю рішення про поновлення на роботі.

Зважаючи на норми ст.ст. 52, 67 Кодексу законів про працю України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.10.2019 року №995-р, розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 року №1191-р, лист Мінсоцполітики України від 29.07.2019 №1133/0/206-19, лист Мінекономрозвитку України від 12.08.2020 №3501-06/219, періоді вимушеного прогулу ОСОБА_1 було 371 робочих дні.

Відтак, розмір втраченого позивачем заробітку за час вимушеного прогулу на посаді, з якої він був протиправно звільнений, склав 161 974,89 грн (436,59 грн * 371 робочих дні).

При цьому, відповідно до ч. 10 ст. 51 Бюджетного кодексу України, яка передбачає, що у разі утворення державних органів у поточному бюджетному періоді забезпечення їх діяльності у цьому періоді здійснюється в межах видатків, передбачених державним органам, які ліквідуються або реорганізуються у зв`язку з утворенням таких нових державних органів. У разі ліквідації або реорганізації державних органів у поточному бюджетному періоді забезпечення їх діяльності у наступному бюджетному періоді до завершення процедур ліквідації або реорганізації здійснюється в межах видатків, передбачених новим державним органам, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються. У зв`язку з чим, виплати за вимушений прогул слід стягнути саме з відповідача - правонаступника реорганізованого органу, з якого був звільнений позивач (Галицької митниці Держмитслужби).

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, встановлюючи істину в справі суд повинен ґрунтуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби в суду не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву, що випливає з позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п. 45 рішення в справі «Бочаров проти України», п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», п. 43 рішення у справі «Кобець проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Зібрані і досліджені матеріали цієї справи підтверджують та обґрунтовують позовні вимоги, з якими до суду звернувся позивач. При цьому, відповідачами не доведено правомірність своїх дій і рішень у відповідності до вимог, встановлених ч. 2 ст. 19 Основного Закону та ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відтак, беручи до уваги все вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також їх письмові доводи, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що позов є підставним і підлягає до задоволення в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з нормами ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких від носяться витрати на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору, такий не підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 14, 73-78, 90, 132, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Львівської митниці ДФС (вул. Костюшка, 1, м. Львів, 79000; код ЄДРПОУ 39420875), Галицької митниці Держмитслужби (вул. Костюшка, 1, м. Львів, 79000; код ЄДРПОУ 43348711) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання до вчинення дій задоволити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 року №56-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу розвитку персоналу управління по роботі з персоналом Львівської митниці ДФС.

Стягнути із Галицької митниці Держмитслужби (вул. Костюшка, 1, м. Львів, 79000; код ЄДРПОУ 43348711) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 161 974 (сто шістдесят одна тисяча дев`ятсот сімдесят чотири) грн 89 коп.

Зобов`язати Галицьку митницю Держмитслужби запропонувати та працевлаштувати ОСОБА_1 на посаді, що рівнозначна тій, яку він займав до звільнення 15.04.2020 року.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу розвитку персоналу управління по роботі з персоналом Львівської митниці ДФС та в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць – у розмірі 8 950 (вісім тисяч дев`ятсот п`ятдесят) грн 00 коп.

Відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295-297, пп. 15.5 пп. 15 п. 1 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 5 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Суддя Сасевич О.М.