Рішення № 100260819, 04.10.2021, Рубіжанський міський суд Луганської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.10.2021 Провадження №2/425/349/21

Справа №425/1318/21

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого – судді Коваленка Д.С., секретар судових засідань – Брудницька О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами спрощеного позовного провадження, у приміщенні зали судових засідань Рубіжанського міського суду Луганської області, цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и в:

Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулось до Рубіжанського міського суду Луганської області із позовною заявою до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості у розмірі 19028 гривень 05 копійок за кредитним договором про надання банківських послуг № б/н від 08 квітня 2011 року, яка станом на 12 квітня 2021 року складається з: 4999 гривень 14 копійок – заборгованість за кредитом; 11622 гривні 60 копійок – заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2406 гривень 31 копійка – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, а також суми сплаченого судового збору.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою від 19 травня 2021 року суд відкрив провадження у справі та призначив справу до розгляду на 22 червня 2021 року, у порядку спрощеного провадження.

Але у судовому засіданні було оголошено перерву до 19 липня 2021 року до 09 години, для реалізації позивачем та відповідачем права надати відповідь на відзив та заперечення.

Після цього, розгляд справи відкладався ще два рази і фактичний рогляд справи відбувся 04 жовтня 2021 року.

У судове засідання сторони не з`явились, але були повідомлені належним чином, причину неявки суду не повідомили, і будь-яких клопотань щодо відкладення розгляду справи не подали, справу просили розглянути без їх участі.

Тому, в силу положень частини другої статті 247 та статті 223 ЦПК України розгляд справи здійснювався за відсутності всіх учасників справи, а фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Позиції сторін (стислий виклад).

Аргументи позивача. Позиція позивача полягала в тому, що між банком та відповідачем був укладений договір про надання банківських послуг, зобов`язання за яким банком були виконані шляхом відкриття відповідачу рахунку, видачі платіжної картки, та кредитування рахунку до встановленого кредитного ліміту. Але відповідач свої зобов`язання по поверненню кредиту, сплаті процентів за його користування та інших платежів, у строки встановлені договором, не виконав. Тому у банка виникло право вимоги до відповідача щодо повернення кредиту та сплати процентів за його користування. А оскільки договором передбачено також і право банку на нарахування та стягнення неустойки (пені) за невиконання грошових зобов`язань, банк користуючись своїм правом просить стягнути і її.

Аргументи відповідача. Відповідач вказував на те, що позивач не надав доказів на підтвердження дійсності укладення кредитного договору. На документах доданих до позову (пам`ятка клієнта, довідка про умови кредитування) відсутній підпис відповідача. Відсутність інформації про дату отримання картки свідчить про відсутність дати укладення договору. Надані позивачем документи не містять інформацію про суму кредиту, яка реально була видана. В анкеті-заяві від 08.04.2011 року не зазначена процентна ставка, а також відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки за порушення зобов`язання. Розрахунок заборгованості, не відображає реальну інформацію станом на час стягнення заборгованості і в ньому відсутні відомості щодо суми фактичного наданого кредиту. Крім того, оскільки позивач звернувся із позовом з порушенням строків позовної давності, у задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі.

Встановлені судом обставини, з оцінкою доказів і аргументів сторін:

ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) 08 квітня 2011 року, звернувся до публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПРИВАТБАНК” (код ЄДРПОУ: 14360570) шляхом підписання та подання анкети-заяви, якою просив оформити на його ім`я платіжну картку «Кредитка Універсальна» та встановити по картці кредитка «Універсальна»/GOLD кредитний ліміт у розмірі 2000 гривень (а.с.15,16,42-43,46,48-49).

У цей же день, ОСОБА_2 підписав довідку про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» (а.с.16), за якою, кредитування за таким типом картки відбувається на таких умовах: базова % ставка на місяць складає 2,5% (яка нараховується на залишок заборгованості виходячи з розрахунку 360 днів у році); розмір щомісячних платежів (включно із платою за користування кредитними коштами у звітному періоді): 7% від заборгованості, але не менше 50 гривень та не більше залишку заборгованості; строк внесення щомісячних платежів: до 25 числа місяця, слідуючого за звітним. Також, цією довідкою передбачена комісія за несвоєчасне погашення заборгованості, за зняття готівкових коштів, моніторинг неактивної картки, отримання балансу на чек у банкоматі та комісія за безготівковий платіж в системі Приват 24 (а.с.16).

Але суд одразу констатує, що йому не надано будь-яких доказів того (а.с.1-109), що ПриватБанк та ОСОБА_1 узгодили між собою у письмовому вигляді та підписали документ, який би встановлював збільшення чи зменшення передбачених на той момент Цивільним кодексом України строків позовної давності.

Публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПРИВАТБАНК” відкрив ОСОБА_1 поточний рахунок, встановив йому кредитний ліміт (який в подальшому змінювався), випустив платіжну картку № НОМЕР_2 та кредитував його рахунок (а.с.13,14,51-58).

За період з 08 квітня 2011 року по 25 серпня 2013 року, ОСОБА_2 (з урахуванням комісії, передбаченої підписаною ним заявою) користався кредитними коштами, і на цю датю загальна сума кредиту склала 4999 гривень 14 копійок. А останній платіж, для сплати боргу по кредиту та процентів і комісій, він здійснив 16 жовтня 2014 року на суму 8 гривень 49 копійок (а.с.51-58), але на той момент сума його боргу вже була більша.

Також, суд вважає встановленою і ту обставину, що у тексті підписаної Сергієм Миколайовичем 08 квітня 2011 року анкети-заяви є надрукований текст із наступним змістом: «Я згоден (- на), що ця заява разом з Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складають між мною та банком Договір про надання банківських послуг. Я ознайомився (- лась) та згоден (- на) з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані мені на ознайомлення у письмовому вигляді.» (а.с.15).

І тут суд одразу відзначає, що ПриватБанк у своєму позові наполягав на тому, що ОСОБА_2 просив оформити на його ім`я саме платіжну картку «Кредитка Універсальна», про що є і відмітка у анкеті-заяві, яку він підписав, і саме цю картку йому і було видано ПриватБанком, і саме через неї він отримував кредитні кошти на свій рахунок, випску з якого надав банк (а.с.14,51-58).

Але ПриватБанк не надав суду доказів того, що при оформленні платіжної картки «Кредитка Універсальна», як це передбачено змістом анкети-заяви, банк надав ОСОБА_3 Тарифи банку і Умови та Правила надання банківських послуг, про які йдеться у заяві (а.с.14) і що він дійсно ознайомився з їх змістом, під підпис (а.с.1-109).

Суд враховує, що ПриватБанк надав суду документи під назвою: Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг» (а.с.17-40), а також копію наказу про затвердження Умов та Правил надання банківських послуг для Прватбанку та усіх дочірних банків (а.с.41), як докази змісту укладеного у письмовій формі 08 квітня 2011 року між ПриватБанком та ОСОБА_4 Договору про надання банківських послуг.

І оцінюючи ці документи, у першу чергу, суд виходить з наступного.

В силу положень частини 1 і 2 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими, електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

При цьому з огляду на положення частини 6 статті 81 та частини 2 статті 78 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

У зв`язку із чим, суд застосовує наступні положення закону, що діяли на момент підписання позивачем анкети-заяви (08 квітня 2011 року).

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК) було передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. А частина 2 та 4 статті 202 ЦК встановлювали, що правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори); дво- чи багатостороннім правочином вважалась погоджена дія двох або більше сторін.

За формою, правочин міг вчинятись усно або в письмовій формі; сторони мали право обирати форму правочину, якщо інше не було встановлено законом (частина 1 статті 205 ЦК). Але положення пункту 2 частини 1 статті 208, з урахуванням статті 206 ЦК прямо передбачали, що правочини між фізичною особою та юридичною особою (крім тих правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення) належало вчиняти у письмовій формі.

Правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони; правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина 1 статті 207 ЦК).

При цьому за положеннями частини 2 статті 207 ЦК правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписувався особами, уповноваженими на це її статутними документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та обов`язково скріплювався печаткою.

Разом з цим, як логічне продовження, суд застосовує положення частини 1 статті 626 ЦК які передбачали, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Та положення статті 628 ЦК за якими, зміст договорів становили умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628); сторони мали право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина 2 статті 628).

Також суд застосовує положення статей 638 та 641 ЦК, оскільки вони прямо встановлювали, що договір вважався укладеним, тільки якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору були умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638); договір укладався шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (частина 2 статті 638); пропозицію укласти договір (оферту) могла зробити кожна із сторін майбутнього договору. Проте пропозиція укласти договір, мала містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття (частина 1 статті 641); однак, … пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, вважались запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не було вказано у … пропозиції (частина 2 статті 641).

Разом з цим суд враховує і положення частини 1 статті 634 ЦК, які унормовували особливий спосіб укладення договору, це договір приєднання, яким вважався договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який міг бути укладеним лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.

Таким чином, на момент підписання відповідачем заяви позивача, положення ЦК (як основного акту цивільного законодавства України) дійсно допускали можливість укладення між банком та фізичною особою змішаного договору приєднання, якій міг містити елементи різних видів договорів. Але укладення такого договору, навіть за умови приєднання до нього фізичної особи, як до договору приєднання, відбувалось тільки із дотриманням загальних умов укладення двосторонніх правочинів (договорів). Зокрема, на певну конкретну дату (у нашому випадку 08 квітня 2011 року), банк повинен був мати встановлений у формулярі або іншій стандартній формі (в одному чи декількох документах) текст договору до якого могла приєднатись будь-яка фізична особа шляхом його підписання. При цьому, з огляду на загальні умови укладення двосторонніх правочинів, незважаючи на особливість договору приєднання, його текст від імені банку, як юридичної особи, повинен був бути підписаним особою, уповноваженою на це її статутними документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. І цей текст повинен був містити усі істотні умови того договору або тих договорів (якщо сторони укладали змішаний договорів), які були встановлені законом, як істотні. А фізична особа шляхом приєднання до такого договору повинна була його підписати, при цьому саме в тій редакції (тобто з тими умовами договору), які були встановлені і підписані уповноваженою особою банку, в редакції, що діяла на дату приєднання фізичної особи до такого договору.

Але ПриватБанк не надав суду належних, достовірних та допустимих доказів того, що станом на 08 квітня 2011 року, Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг» (а.с.17-40), які позивач додав до позову, були саме тими встановленими і підписаними у цьому банку на той момент формулярами або іншими стандартними формами, які у своїй сукупності складали Договір про надання банківських послуг, до якого і приєднався 08 квітня 2011 року, як до змішаного договору приєднання ОСОБА_1 .

Анкета-заява на яку посилався ПриватБанк як на доказ цього факту, суд не приймає як доказ саме цього факту, оскільки її зміст не підтверджує, що додані банком до позову Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг» (а.с.17-40) діяли саме в тій редакції, яку додав банк до свого позову, саме на момент підписання відповідачем анкети-заяви. Також суд звертає увагу на те, що Витяг з «Умов та Правил надання банківських послуг» (а.с.17-40), які додав позивач до позовної заяви не містять дати їх створення, як і того, хто їх створив. Ні з їх змісту, ні із змісту анкети-заяви неможливо встановити того, який орган чи посадова особа їх встановила, підписала, з якої дати вони застосовуються, а також чому вони не скріплені печаткою. Це просто надрукований за допомогою технічних засобів текст.

Анкета-заява, на яку посилався ПриватБанк взагалі не містить жодних ідентифікуючих даних тих Умов та Правил надання банківських послуг, Тарифів, Пам`ятки клієнта, Умов обслуговування та кредитування, на які іде посилання в цій анкеті-заяві аби суд міг погодитись із ПриватБанком, що додані ним до позову документи є достовірними, тобто такими, що і мались на увазі в анкеті-заяві, яку підписав ОСОБА_2 .

Доданий ПриватБанком до позовної заяви документ, який у додатках називається, як копія наказу банку про затвердження Умов та Правил надання банківських послуг (а.с.41), суд не сприймає як допустимий і достовірний доказ (як сам по собі, так і у сукупності з іншими документами), змісту укладеного у письмовій формі 08 квітня 2011 року між ПриватБанком та ОСОБА_4 Договору про надання банківських послуг. Оскільки з огляду на зміст цього документу, його в принципі неможливо оцінити, як розпорядчий акт, незрозуміло хто насправді (яка конкретно особа, з якими конкретно повноваженнями) прийняла цей документ, чи був він підписаний (якщо так, то коли і ким). І головне, незважаючи на те, що у тексті цього документу вказується на необхідність актуалізувати і затвердити Умови та Правила надання банківських послуг та забезпечити внесення актуалізованої інформації на зовнішній сайт ПриватБанку, цей документ не ідентифікує в якій конкретно текст Умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку вносились зміни та чи були вони дійсно оприлюднені на сайті банку, в якій конкретно редакції (і на якому конкретно сайті і сторінці). І цим документом ніяк не вирішується питання Тарифів банку та Пам`ятки клієнта, на які йде посилання в анкеті-заяві.

Тому суд не вважає встановленим той факт, що 08 квітня 2011 року підписавши анкету-заяву, ОСОБА_1 уклав із ПриватБанком шляхом приєднання - Договір про надання банківських послуг на умовах зафіксованих у Витягу з «Умов та Правил надання банківських послуг», які надав позивач (а.с.17-40).

При цьому суд відзначає, що він дійшов до такого висновку, не тільки на підставі та із застосуванням вказаних вище норм процесуального і матеріального права, а й з урахуванням правових висновків щодо застосування цих норм права у аналогічних спірних правовідносинах, викладених Великою палатою Верховного суду у постанові від 03 липня 2019 року (справа №342/180/17), які продовжують підтримуватись Верховним судом, зокрема і у постановах від 23 грудня 2020 року (справа №191/2648/17) та від 15 січня 2021 року (справа №494/366/19).

Разом з цим, з огляду на надані позивачем письмоі докази (зокрема, анкетою-заявою від 08 квітня 2011 року, Довідкою про умови кредитування з використанням кредитки "Універсальна, 55 днів пільгового періоду", які підписав відповідач, випискою по рахунку, відкритому для користування відповідачем, карткою № НОМЕР_2 , яку отримав відповідач), суд вважає встановленою ту обставину, що 08 квітня 2011 року ОСОБА_1 та ПриватБанк дійсно уклали змішаний договір, який містить у собі елементи договору банківського рахунку та кредитного договору, до якого застосовуються положення актів цивільного законодавства (зокрема і ЦК України) про договір банківського рахунку, кредитного договору та договору позики.

При цьому суд дійшов до такого висновку, у зв`язку із наступними нормами матеріального права, що діяли на момент ОСОБА_5 заяви та прийняття її банком (08 квітня 2011 року).

В силу положень частини 1 статті 1066 ЦК за договором банківського рахунка, банк зобов`язувався приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка) грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. А згідно з статтею 1069 ЦК, якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу (частина 1). Права та обов`язки сторін, пов`язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом (частина 2 статті 1069).

Тому суд застосовує положення статті 1054 ЦК за якими, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1). До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частина 2).

А також суд застосовує положення статей 1046, 1048 та 1049 ЦК за якими: за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046); позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (стаття 1048); Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049).

Таким чином, з огляду на вказані нормативно-правові положення основного акту цивільного законодавства, для укладення змішаного договору, який би містив у собі елементи договору банківського рахунку та кредитного договору, позивачу та відповідачу було достатньо дійти згоди щодо предмета договору (і з огляду на зміст анкети-заяви), 08 квітня 2011 року ПриватБанк та ОСОБА_2 дійшли такої згоди у письмовому вигляді.

При цьому суд відзначає, що такі умови, як строк дії договору та його ціна, не були визначені законом, як істотні, як для договорів банківського рахунку, так і для кредитних договорів. Тобто тими умовами, без досягнення згоди щодо яких, договір вважався би не укладеним. Відповідно такі умови, як строк дії договору та його ціна, не були істотними для змішаних договорів, які містили в собі елементи договорів банківського рахунку та кредитного договору.

Отже, 08 квітня 2011 року ПриватБанк та ОСОБА_1 дійсно уклали змішаний договір, який містить у собі елементи договору банківського рахунку та кредитного договору, до якого застосовуються положення актів цивільного законодавства (зокрема і ЦК України) про договір банківського рахунку, кредитного договору та договору позики (а.с.15,16).

І цим договором, сторони дійшли згоди щодо процентної ставки, яка повинна сплачуватись ОСОБА_4 за користування кредитними коштами при їх поверненні банку, щодо строків і порядку сплати таких процентів, а також щодо строків і порядку повернення самих кредитних коштів, що підтверджується змістом анкети-заяви та довідки про умови кредитування з використанням кредитки "Універсальна, 55 днів пільгового періоду", які він підписав (а.с.15,16).

І цим договором, його сторони дійшли окремої письмової згоди щодо розміру та порядку сплати відповідачем пені у зв`язку із невиконанням зобов`язання, але письмової згоди щодо збільшення або зменшення строків позовної давності за вимогами або ПриватБанку, або ОСОБА_6 , учасники спору суду не надали (а.с.15,16). А також і щодо розміру процентів за користування кредитними коштами банку, якщо кредитні кошти не будуть сплачені ОСОБА_4 на умовах договору своєчасно (а.с.15,16)

Висновок суду щодо змісту правовідносин сторін спору.

Встановлені судом обставини прямо вказують на те, що між ПриватБанком та ОСОБА_1 виникли цивільні зобов`язальні (зокрема, договірні) правовідносини, в межах яких виник спір з приводу наявності у ПриватБанку права вимоги до ОСОБА_6 щодо повернення виданих на її банківський рахунок кредитних коштів, процентів за його користування та пені.

Оцінка суду щодо права вимоги ПриватБанку по кредиту та процентам.

Положення пункту 1 та 22 частини 1 статті 92 Конституції України гарантують, що права людини і громадянина, його основні обов`язки, а також засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

Зокрема, положення частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (надалі за текстом – ЦК України) визначають, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

При цьому, в силу положень частини другої статті 509, пункту першого частини другої статті 11 та частини першої статті 629 ЦК України зобов`язання можуть виникати з договорів, які стають обов`язковими для виконання сторонами, що їх уклали.

Виходячи з положень частини першої статей 1054, 1055 ЦК України та пунктів 22,23 частини першої статті 1, частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» №1023-ХІІ від 12 травня 1991 року, договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем (банком або іншою фінансової установою) та споживачем (фізичною особою) у письмовій формі, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими процентами у розмірі та порядку, що передбачений договором. При цьому, з огляду на положення статті 207 ЦК України, такий договір може бути укладений шляхом обміну сторонами одним або декількома документами, в яких зафіксовано його зміст, та які підписані обома сторонами: споживачем, як однією стороною договору, та уповноваженим на це представником кредитодавця із скріпленням печаткою кредитодавця, як другою стороною договору. А користуючись положеннями статті 628 вказаного кодексу, сторони мають право укласти договір, в якому будуть міститись елементи різних договорів (змішаний договір), тоді до відносин сторін у такому договорі, застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Як вже вказувалось, 08 квітня 2011 року, ОСОБА_1 та ПриватБанк уклали змішаний договір про надання банківських послуг, і банк, взяті на себе зобов`язання виконував (а.с.6-12,13,14,15,16).

Виходячи з положень частин першої статей 526, 529 та 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього кодексу; кредитор має право приймати від боржника виконання його обов`язку частинами, якщо це встановлено договором; якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зокрема, за договором про надання банківських послуг, ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання повернути кредит та сплатити проценти за користування ним,на таких умовах: розмір щомісячних платежів (включно із платою за користування кредитними коштами у звітному періоді): 7% від заборгованості, але не менше 50 гривень та не більше залишку заборгованості; строк внесення щомісячних платежів: до 25 числа місяця, слідуючого за звітним; базова % ставка на місяць складає 2,5% (яка нараховується на залишок заборгованості виходячи з розрахунку 360 днів у році). Також, ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання сплачувати комісію за несвоєчасне погашення заборгованості, за зняття готівкових коштів, моніторинг неактивної картки, отримання балансу на чек у банкоматі та комісію за безготівковий платіж в системі Приват 24 (а.с.15,16).

Відповідно до положень частини першої статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або неналежне виконання (виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання).

Виходячи з документів наданих позивачем, зокрема виписки по рахунку (а.с.51-58), ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання належним чином не виконував. У зв`язку з чим, у нього як позичальника, утворилась заборгованість із повернення кредиту та сплаті процентів за користування ним.

Зокрема, з огляду на умови повернення кредитних коштів та сплату процентів за їх користування, кожен раз, коли ОСОБА_2 отримував кредитні кошти, він повинен був кожен місяць до 25 числа місяця (який є слідуючим за місяцем, в якому він отримав кредитні кошти) повертати не менше 7% від заборгованості (але не менше 50 гривень та не більше залишку заборгованості), включаючи проценти за користування отриманими коштами (із розрахунку 2,5% на місяць, але із розрахунку 360 днів у році).

Однак з огляду на зміст виписки по його рахунку (а.с.51-58) він цього своєчасно не робив, через що кожен місяць, починаючи з 26 числа, у банку, через порушення його права відповідачем, виникало право звернутись до суду із позовом для захисту свого порушеного права як щодо неповернутих вчасно кредитних коштів, так і щодо несплачених вчасно відповідачем процентів, останній строк сплати яких співпадає із останнім строком сплати останньої частини кредитних коштів, які повертались частинами (25-те число кожного місяця).

І тут суд одразу відзначає, що з огляду на зміст домовленості позивача та відповідача щодо розмірів та строків повернення кредитних коштів та сплати процентів за їх користування (що викладені вище, а.с.15,16), після кожного місяця, в якому відповідач отримував кредитні кошти, він повинен був протягом наступних 15 місяців, тобто шляхом сплати 15 платежів (розмір кожного з яких рахується, як 7% від заборгованості, окрім останнього платежу, сума якого буде меншою і складати залишок боргу) виконати свій обов`язок щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів за їх користування. Відповідно, кожного місяця, у банку виникало право звернутись до суду за захистом свого порушеного права на отримання частини виданих кредитних коштів та сплати процентів за користування цією частиною коштів, кожного місяця, починаючи з 26 числа на суму, не повернутих по 25 число включно грошових коштів (у розмірі 7% заборгованості, що включає і проценти за користування кредитними коштами).

Останній раз, ОСОБА_2 взяв кредитні кошти 25 серпня 2013 року (а.с.51-58), тому до 25 листопада 2014 року він, у будь-якому разі, повинен був повернути отримані ним кредитні кошти та сплатити проценти за їх користування (оскільки останній платіж повинен був бути 25 листопада 2014 року), однак цього не зробив. Хоча суд знову відзначає, що строк сплати кожного щомісячного платежу, і відповідно строки позовної давності для нього рахуються кожен місяць, починаючи з 26 числа місяця, в якому відповідач такий платіж не здійснив або здійснив не у повному обсязі.

Разом з цим, останній отриманий ним кредит мав місце 25 серпня 2013 року (а.с.51-58). А це означає, що він, повинен був повернути отриманий кредит не пізніше 25 листопада 2014 року, оскільки 15 платіж, рахуючи від останньої дати отриманих ним кредитних коштів в останнє, повинен був ним сплачений 25 листопада 2014 року (а.с.15,16,51-58).

Отже, для захисту в суді свого порушеного права на отримання неповернутих йому кредитних коштів та сплату процентів за їх користування, позивач набував право вимоги кожного 26 листопада, кожного місяця, що є першим за тим, в якому відповідач отримував кредит, на ту частину кредиту, яка повинна була бути сплаченою, але не була сплаченою відповідачем. При цьому щодо останнього платежу, то позивач набув право вимоги до відповідача щодо повернення йому кредитних коштів та сплату процентів за їх користування 26 листопада 2014 року.

Не змінює таких виснвоків і докази надані позивачем щодо останнього дня строку дії банківської картки. Оскільки за змістом договору, який уклали позивач та відповідач, у питанні повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування ними, вказана дату юридичного значення не має.

Оцінка суду щодо строків позовної давності.

В силу положень частини 1 статті 256 та частини 1 статті 257 ЦК України, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому суд враховує, що за положеннями частини 1 статті 259 ЦК України, позовна давність встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Як вже вказувалось, суду не надано будь-яких доказів того (а.с.1-109), що ПриватБанк та ОСОБА_1 узгодили між собою у письмовому вигляді та підписали документ, яким би вони збільшили чи зменшили передбачені на той момент Цивільним кодексом України строки позовної давності. Тому суд виходить із того, що строки позовної давності у відносинах позивача та відповідача складають три роки.

Перебіг позовної давності, як вказано у частині 1 статті 261 ЦК України, за загальним правилом починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Але, в силу положень частини 5 цієї ж статті (яке є спеціальним правилом), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Тому суд виходить із того, що для захисту свого порушеного права, позивач повинен був звернутись до суду із позовом до відповідача протягом трьох років щодо кожного не повернутого або несвоєчасно повернутого платежу, рахуючи з 26 числа того місяця, в якому не був сплачений або був не повністю сплачений відповідачем відповідний платіж.

До такого висновку суд дійшов на підставі частини 1 статті 253 ЦК України (якою передбачено, що перебіг будь-якого строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок), Отже, вже на наступний день, тобто 26-го числа, після спливу строку виконання грошових обов`язків відповідача (25-те число кожного місяця), позивач знав і про порушення свого права на отримання грошових коштів і про особу, яка це право порушила.

І враховуючи вказані вище обставини, позивач отримав право звернутись до суду за захистом своїх порушених прав (і щодо повернення кредитних коштів, і щодо сплати процентів за їх користування) щодо останнього платежу, починаючи з 26 листопада 2014 року (а щодо платежів, які повинні були бути сплачені раніше, відповідно раніше). А отже право позивача могло бути захищеним судом, якби він звернувся до суду із позовом не пізніше 26 листопада 2017 року (а щодо платежів, строк сплати яких настав раніше, відповідно раніше).

Але позивач звернувся до суду тільки 07 травня 2021 року (а.с.1-3), тобто після спливу строків позовної давності щодо всіх платежів.

Положеннями частини 2 статті 267 ЦК України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Тому суд прийняв позовну заяву, яка є предметом розгляду, незважаючи на сплив позовної давності.

Разом з цим, в силу положень частини 3 та частини 4 статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідач подаючи заяву до суду, одразу заявив про необхідність застосування позовної давності до вимог позивача і на цій підставі просив відмовити у задоволенні позову.

Разом з цим суд врахував положення статей 263 та 264 ЦК України, які передбачають випадки зупинення та переривання строків позовної давності, але їх наявність позивачем не наведено і не доведено будь-якими належними, достовірними та допустимими доказами.

Тому суд погоджується із відповідачем, що слід відмовити повністю у задоволенні позовних вимог, але на таких підставах, і у наступних частинах.

В частині стягнення заборгованості за кредитом 4999 гривень 14 копійок - у зв`язку із пропуском банком строків позовної давності.

Що стосується процентів за користування кредитними коштами, то тут, в частині стягнення з відповідачки заборгованості по процентах за користування кредитними коштами, нарахованими по 25 листопада 2014 року (дата останнього платежу із сплати заборгованості по кредиту та процентам за користування кредитними коштами - по останньому виданому кредиту) - слід відмовити, у зв`язку із спливом строків позовної давності для захисту права позивача на їх стягнення.

А у стягненні процентів за користування кредитними коштами, що нараховані починаючи з 26 листопада 2014 року слід відмовити, у зв`язку із безпідставністю застосування процентної ставки передбаченої договором, що уклали позивач та відповідач, після закінчення строків виконання зобов`язання відповідачем щодо сплати заборгованості по кредиту та процентам за користування кредитними коштами. Оскільки за договором (а.с.15,16) процентна ставка (її розмір та порядок сплати) прив`язана до щомісячних платежів, а її використання у зв`язку із несвоєчасним поверненням коштів або їх неповерненням, не передбачається.

При цьому суд відзначає, що в частині стягнення процентів за користування кредитними коштами у порядку та на умовах, передбачених законом, позовні вимоги ПриватБанку не ґрунтуються. Що не позбавляє його права звернутись до суду із позовом, але з інших підстав.

А тому, у стягненні з відповідача процентів за користування кредитними коштами у розмірі 11622 гривні 60 копійок - слід відмовити повністю.

Також суд відзначає, що до всіх вказаних висновків суд дійшов застосовуючи усі зазначені норми матеріального права, але з урахуванням правових висновків щодо правильності їх тлумачення і застосування, які вказані Великою палатою Верховного Суду у постанові від 14 серпня 2018 року (пункти 54,66, а також пункти 59 і 60), а також у постанові від 28 березня 2020 року (пункти 53,64 та 66, і 59-60).

Оцінка суду щодо права вимоги ПриватБанку по пені.

Відповідно до положень частини першої статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

З огляду на положення пункту третього частини першої статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до положень частини першої статті 624 цього ж кодексу, якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Згідно з частиною другою статті 551 цього ж кодексу, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

І надані позивачем докази у вигляді довідки про умови кредитування, яка підписана відповідачем вказує на те, що сторони договору у письмовому вигляді узгодили між собою і порядок і строки застосування пені.

Зокрема, пеня застосовується за формулою: Пеня= пеня 1 + пеня 2, де:

пеня 1 - нараховується за кожен день прострочки кредиту, а рахується, як базова процентна ставка по кредиту/30, (тобто 2,5%);

пеня 2 - нараховується 1 раз на місяць, як 1% від заборованості, але не менше ніж 30 гривень на місяць, при наявності прострочки по кредиту або процентам 5 чи більше днів при виникненні прострочки на сумму 50 та більше гривень.

Але наданий позивачем розрахунок заборгованості відповідача (а.с.6-12) та виписка по його рахунку (а.с.51-58) вказують на те, що заявлений позивачем розмір пені, був нарахований на інших умовах, що не були у письмовому вигляді узгоджені з відповідачем. Зокрема, пеня нараховувалась у фіксованій сумі - 100 гривень (що не являється ні мінімальним розміром для нарахування - 30 гривень, на 1% від суми заборованості у місяці нарахування пені), і належного обгрунтування правомірності такого нарахування пені, позов не містить. Як і доказів того, що заявлений позивачем розмір пені нараховано у відповідності до письмового договору учасників спору.

Тому у задоволенні позову, в частині стягнення з відповідач на користь позивача пені у розмірі 2406 гривень 31 копійка слід відмовити, у зв`язку із недоведеністю наявності у позивача права вимагати від відповідача сплати пені у заявленому розмірі та підставі.

Висновок суду щодо всіх позовних вимог.

Таким чином, з огляду на все вище викладене, у задоволенні позову ПриватБанку слід відмовити у повному обсязі.

Оцінка і висновок суду щодо судових витрат.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на це та те, що судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 2270 гривні, які понесені позивачем по цій справі, суд вважає документально підтвердженими (а.с.50), але у задоволенні позову суд відмовляє повністю, у розподілі судового збору слід також відмовити повністю.

Щодо повного тексту рішення.

Оскільки останній день виготовлення повного тексту рішення припав на вихідний день, на підставі частини 3 статті 124 ЦПК України, суд виготовив повний текст рішення у перший після нього робочий день, яким є 11 жовтня 2021 року.

Отже, керуючись статтями 2,19,23,34,42-44,49,76-101,120-132,133-142,174-183,217-248,258,259,263-265,268,273,351-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в :

У задоволенні позову Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання банківських послуг від 08 квітня 2011 року, яка утворилась станом на 12 квітня 2021 року у розмірі 19028 (дев`ятнадцять тисяч двадцять вісім) гривень 05 (п`ять) копійок та складається з: 4999 (чотири тисячі дев`ятсот дев`яносто дев`ять) гривень 14 (чотирнадцять) копійок – заборгованість за кредитом; 11622 (одинадцять тисяч шістсот двадцять дві) гривні 60 (шістдесят) копійок – заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2406 (дві тисячі чотириста шість) гривень 31 (тридцять одна) копійка – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, відмовити повністю.

Відмовити Акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» у розподілі судових витрат у вигляді судового збору розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) гривень.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Луганського апеляційного суду Луганської області через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом тридцяти (тридцяти) днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлено 11 жовтня 2021 року.

Суддя - Д.С. Коваленко