Рішення № 100250364, 29.09.2021, Вишгородський районний суд Київської області

29.09.2021 Справа № 363/2229/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2021 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:

головуючого - судді Рудюка О.Д.,

за участю секретаря Андрєєвої О.А.,

прокурора Кривошея С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вишгороді цивільну справу в загальному позовному провадженні за позовом Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: Державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання недійсним розпорядження та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння,

встановив:

Перший заступник прокурора Київської області в червні 2018 року звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з позовом про визнання недійсним розпорядження та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що за результатами аналізу додержання вимог земельного законодавства на території Вищедубечанської сільської ради Вишгородського району прокуратурою Київської області виявлені порушення вимог земельного законодавства при вилученні з постійного користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» земельних ділянок лісогосподарського призначення, зміни цільового призначення та подальшу передачу їх у власність громадянам. Розпорядженням Вишгородської державної адміністрації Київської області від 04 квітня 2014 року № 173 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам України, згідно з додатком, загальною площею 0,5870 га для індивідуального дачного будівництва на території Вищедубечанської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту)» безоплатно передано у власність громадянам, згідно із додатком, земельні ділянки загальною площею 0,5870 га для індивідуального дачного будівництва на території Вищедубечанської сільської ради Вишгородського району. На підставі вказаного розпорядження, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 отримали у приватну власність земельні ділянки. Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_8 придбав на підставі договорів купівлі-продажу від 30 квітня 2014 року вказані земельні земельні ділянки, які належали вищевказаним особам. За інформацією ДП «Вищедубечанське лісове господарство» від 20.02.2018 року вказані земельні ділянки розташовані на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Лебедівського лісництва в кварталі 628, виділ 4 та погодження на їх вилучення підприємство не надавало. Позивач зазначає, що Вишгородська районна державна адміністрація фактично вилучила, змінила цільове призначення земель лісового фонду, що свідчить про перевищення нею повноважень, оскільки вилучення земельних лісових ділянок відноситься до виключної компетенції Кабінету Міністрів України.

Позивач вважає, що зазначене розпорядження районної державної адміністрації прийнято з порушенням вимог законодавства ст.ст. 20, 122, 149, Земельного Кодексу України, внаслідок чого на підставі ст.ст. 21, 152, 155 Земельного Кодексу України, ст. 393 ЦК України, є незаконним та повинно бути визнано недійсним. Крім того, вважає, що вказані земельні ділянки на підставі ст. 388 ЦК України мають бути витребувані державою від добросовісного набувача.

Також позивач вважає, що строк позовної давності щодо заявлених вимог пропущено з поважних причин, оскільки прокурору стало відомо про необхідність захисту прав та інтересів держави лише в 2018 році за результатами системного аналізу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, а тому великий обсяг вказаних документів потребували значного часу, що свідчить про наявність об`єктивних перешкод для пред`явлення позову у визначені законом строки, а тому просить суд поновити пропущений строк для звернення до суду з даним позовом. На підставі викладеного позивач просить суд визнати недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 04 квітня 2014 року № 173 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам України, згідно з додатком, загальною площею 0,5870 га для індивідуального дачного будівництва на території Вищедубечанської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту)» та витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки: площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0248, площею 0,0949 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0247, площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0244, площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0249, площею 0,0921 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0245, площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0246 - загальною вартістю 15 375,93 грн., які розташовані на території Вищедубечанської сільської ради Вишгородського району та стягнути судові витрати.

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 30.08.2018 року прийнято до розгляду та відкрито провадження, призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження з проведенням підготовчого судового засідання (т. 1 а.с. 107).

25.09.2018 року від представника Вишгородської районної державної адміністрації Київської області Бондаренка Р.Г. до суду надійшли пояснення на позовну заяву, згідно з яким, Вишгородська районна державна адміністрація Київської області проти позову заперечує, вважає його надуманим, безпідставним, таким, що не ґрунтується на нормах законодавства та не підлягає задоволенню. Вважає, що Вишгородська районна державна адміністрація була наділена повноваженнями щодо передачі у власність земельних ділянок з цільовим призначенням для індивідуального дачного будівництва. Крім того, законність прийняття оскаржуваного розпорядження, окремо підтверджується висновком державної експертизи землевпорядної документації, зазначеного у констатуючій частині розпорядження від 04.04.2014 року № 173. Позитивні висновки державної експертизи щодо об`єктів обов`язкової державної експертизи є підставою для прийняття відповідного рішення органами виконавчої влади, оскільки основною метою проведення державної експертизи є її оцінка на предмет відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об`єктів експертизи. Зазначає, що позивач не надав суду доказів, того, що спірні земельні ділянки незаконно вибули із володіння держави. Крім того, вважає, що позивач звернувся до суду з порушенням строків позовної давності. А тому просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі та застосувати строк позовної давності (т. 1 а.с. 112-120).

23.10.2018 року від відповідача ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує, вважає що він не підлягає задоволенню. Вказує, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджено з відділом містобудування, архітектури Вишгородської РДА, висновок № 1402 від 06.11.2013 року, 03.202.2014 року Держагенством земельних ресурсів України надано висновок державної експертизи землевпорядної документації № 122-14. Відповідно до даного висновку вказані земельні ділянки не відносяться до категорії земель, зокрема і лісогосподарського призначення. Згідно довідки ДП «Вищедубечанське лісове господарство» від 24.02.2014 року вказано, що земельна ділянка площею 0,5870 га відноситься до земель рекреаційного призначення та знаходиться в оренді згідно договору оренди, орендодавець - Вишгородська РДА. Згідно договору оренди від 22.11.2006 року зазначена земельна ділянка використовувалась для розміщення бази відпочинку « Чайка », та не належить до земель лісогосподарського призначення. Вважає, що наведені підставу позову не ґрунтуються на належних доказах, долучені до матеріалів позову документи спростовуються матеріалами державної експертизи землевпорядної документації, висновками погодження проектів землеустрою та довідкою ДП, а тому вважає позовні вимоги прокурора необґрунтованими (т. 1 а.с. 122-127).

24.10.2018 року до суду надійшли пояснення від представника в інтересах Кабінету Міністрів України, в яких зазначає, що Кабінет Міністрів України підтримує заявлені позовні вимоги, оскільки на момент відведення спірні земельні ділянки відносились до земель лісогосподарського призначення лісового фонду Лебедівського лісництва в кварталі 628, виділ 4 та погодження на вилучення земельних ділянок ДП «Вищедубечанське лісове господарство» не надавало, а тому вони незаконно вибули з постійного користування ДП та з власності розпорядника Кабінету Міністрів України. А тому єдиним належним способом захисту порушеного права власності є витребування даної земельної ділянки з незаконного володіння. Зазначає, що Кабінету Міністрів України стало відомо про оскаржуване розпорядження про передачу у власність спірної земельної ділянки з моменту пред`явлення позову прокурора. Крім цього, до повноважень Кабінету Міністрів України не віднесено функцій здійснення контролю у сфері земельних правовідносин та не має повноважень щодо витребування від органів державної влади для перевірки землевпорядної документації, інформації відносно користувачів земельних ділянок, тощо. А тому просить суд задовольнити позовні вимоги прокурора в повному обсязі (т. 1 а.с. 143-148).

06.02.2019 року від представника третьої особи - ДП «Вищедубанське лісове господарство» адвоката Кілічава Т.М. надійшли пояснення на позовну заяву, в яких зазначає, що відповідно до ст.ст. 19, 57, 84 ЗК України та ст. 5 ЛК України, спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувались для ведення лісового господарства ДП «Вищедубанське лісове господарство» в порядку, визначеному Лісовим кодексом України. Наголошує на тому, що на момент відведення спірні земельні ділянки відносились до земель лісогосподарського призначення лісового фонду Лебедівського лісництва в кварталі 628, виділ 4 та погодження на вилучення земельних ділянок ДП «Вищедубечанське лісове господарство» не надавало. Право користування Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» лісами площею 0,5870 га підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування, згідно яких вказана земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення. Згідно інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 17.01.2018 року № 13 земельні ділянки надані третім особам у власність на підставі розпорядження РДА від 04.04.2014 року № 173 відносились до лісів Лебедівського лісництва ДП і накладаються на виділи 3,4 кварталу 628 (44) вказаного лісництва. А згідно з проектом організації та розвитку лісового господарства ДП 2015 року вказані земельні ділянки є земельними ділянками лісогосподарського призначення, вкриті лісовою рослинністю та мають таксаційні характеристики. Вважає, що оскаржуване розпорядження суперечить вимогам закону, тому отримані у приватну власність земельні ділянки підлягають поверненню належному власнику(т. 1 а.с. 166-169).

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 03.09.2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні (т. 1 а.с. 226).

Прокурор у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити, надав пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві.

Представник Кабінету Міністрів України у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, подав суду клопотання про розгляд справи у його відсутність, раніше поданих поясненнях позов підтримав, просив задовольнити з підстав викладених в позові (т. 1 а.с. 182).

Представник Вишгородської РДА у судове засідання не з`явився, просив суд про розгляд справи у його відсутність, раніше проти позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні з підстав необґрунтованості, викладених в своїх проясненнях та застосувати строк позовної давності.

Відповідач ОСОБА_1 та його представник адвокат Сачок А.В. у судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, заяв та клопотань до суду від них не надходило. В поданих раніше документах проти позову заперечували, просили відмовити в задоволенні позову та застосувати до позовних вимог прокурора строк позовної давності, з підстав викладених у відзивах на позовну заяву та поясненнях.

Представник третьої особи ДП «Вищедубечанського лісового господарства» Кілічава Т.М. в судове засідання не з`явилася, подала до суду письмові пояснення, в яких позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити у повному обсязі, просить суд розглядати справу у її відсутність.

Інші сторони у судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені. заяв та клопотань до суду від них не надходило. Суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися.

Заслухавши прокурора, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за звернення особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Статтею 12 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Розпорядженням Вишгородської державної адміністрації Київської області від 04 квітня 2014 року № 173 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам України, згідно з додатком, загальною площею 0,5870 га для індивідуального дачного будівництва на території Вищедубечанської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту)» безоплатно передано у власність громадянам, згідно із додатком, земельні ділянки загальною площею 0,5870 га для індивідуального дачного будівництва на території Вищедубечанської сільської ради Вишгородського району.(т. 1 а.с. 39-40)

На підставі вказаного розпорядження, отримали у приватну власність земельні ділянки:

- ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0248;

- ОСОБА_3 , земельну ділянку площею 0,0949 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0247;

- ОСОБА_4 , площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0244;

- ОСОБА_5 , площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0249;

- ОСОБА_6 , площею 0,0921 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0245,

- ОСОБА_7 площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221881600:31:130:0246.

В подальшому, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 належні їм земельні ділянки з кадастровими номерами 3221881600:31:130:0248; 3221881600:31:130:0247; 3221881600:31:130:0244, 3221881600:31:130:0249; 3221881600:31:130:0245, 3221881600:31:130:0246 на підставі договорів купівлі-продажу від 30.04.2014 року відчужено ОСОБА_1 , що підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та копіями договорів купівлі-продажу (т. 1 а.с. 41-95).

Згідно листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 20 лютого 2018 року № 04-48/449 Управління не надавало погодження на зміну цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення із наступними кадастровими номерами: 3221881600:31:130:0248; 3221881600:31:130:0247; 3221881600:31:130:0244, 3221881600:31:130:0249; 3221881600:31:130:0245, 3221881600:31:130:0246, які перебувають в постійному користуванні ДП «Вищедубечанський лісгосп» квартал 628 виділ 4 Лебедівського лісництва. (т. 1 а.с. 29).

З фрагменту публічної кадастрової карти України за даними лісовпорядкування 2014 року з нанесеними межами кварталу 628 та межами земельних ділянок з кадастровими номерами З фрагменту публічної кадастрової карти України за даними лісовпорядкування 2014 року з нанесеними межами кварталу 628 та межами земельних ділянок з кадастровими номерами 3221881600:31:130:0248; 3221881600:31:130:0247; 3221881600:31:130:0244, 3221881600:31:130:0249; 3221881600:31:130:0245, 3221881600:31:130:0246, вбачається, що зазначені земельні ділянки частково накладаються на землі лісового фонду, які перебувають в користуванні ДП «Вищедубечанський лісгосп» (т. 1 а.с. 27-28).

Згідно листа ДП «Вищедубечанське лісове господарство» від 20.02.2018 року № 09-21/107 вбачається, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3221881600:31:130:0248; 3221881600:31:130:0247; 3221881600:31:130:0244, 3221881600:31:130:0249; 3221881600:31:130:0245, 3221881600:31:130:0246 відносились до земель лісогосподарського призначення лісового фонду Лебедівського лісництва в кварталі 628, виділ 4 та погодження на вилучення земельних ділянок ДП «Вищедубечанське лісове господарство» не надавало (т. 1 а.с. 30).

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно ст. 1 Лісового кодексу України (в редакції від 27.07.2013 року, що діла на час виникнення спірних правовідносин), ліс тип природних комплексів, у якому поєднується переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав`яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов`язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Лісового кодексу України (в редакції від 27.07.2013 року, що діла на час виникнення спірних правовідносин), лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно ч. 1 ст. 4 Лісового кодексу України (в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), до лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара.

Відповідно до ст. 7 Лісового Кодексу України (в редакції станом 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.

Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Згідно частин 1та 3 статті 57 Лісового кодексу України (в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення щодо зміни цільового призначення земельних лісових ділянок обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами.

Відповідно до ст. 94 Лісового Кодексу України (в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), державний контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природнього середовища, іншими органами виконавчої влади у межах повноважень, визначених законом.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України (в редакції станом на 05.12.2013 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин), земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо воно не суперечать цьому Кодексу.

Як визначено ч. 1 ст. 55 Земельного кодексу України (в редакції станом на 05.12.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 84 Земельного кодексу України (в редакції станом на 05.12.2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин), у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, в редакції станом на 06.10.2013 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Повноваження районних державних адміністрацій щодо питань земельних та лісових відносин, станом на 2013 рік, регулювалися Законом України «Про місцеві державні адміністрації»,Земельним кодексом України, Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1 Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 року № 848, Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Держлісгоспом за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання та відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

За положеннями пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу Українив редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

А тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» Лісового кодексу України.

Звернувшись до суду з даним позовом, прокурор в обґрунтування заявлених вимог серед іншого посилається на проект організації та розвитку лісового господарства ДП «Вищедубечанське лісове господарство» станом на 2015 року, планово-картографічні матеріали, план лісонасаджень Лебедівського лісництва Вищедубечанського держлісгоспу, матеріали лісовпорядкування 2014 року викопіювання з планшету № 5 Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанський лісгосп» квартал 628, зі змісту яких вбачається, що спірні земельні ділянки відносяться до лісів Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» і накладаються на виділ 4 кварталу 628 (44) вказаного лісництва.

Отже судом встановлено порушене право позивача, а позов у цій частині є обґрунтованим.

Таким чином, доводи прокурора про те, що розпорядження Вишгородською районною державною адміністрацією про передачу у приватну власність земельних ділянок з кадастровими номерами: 3221881600:31:130:0248; 3221881600:31:130:0247; 3221881600:31:130:0244, 3221881600:31:130:0249; 3221881600:31:130:0245, 3221881600:31:130:0246, прийнято з порушенням вимог закону є слушними, оскільки ці земельні ділянки відносяться до лісів Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» та накладаються на виділ 4 кварталу 628 (44) вказаного лісництва.

Твердження відповідача ОСОБА_1 , що спірні земельні ділянки не відносяться до земель лісогосподарського призначення, що підтверджується висновком державної експертизи землевпорядної документації від 03.02.2014 року № 122-14 , довідкою з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх від 23.01.2014 року № 61, суд критично ставиться до них, оскільки висновок державної експертизи землевпорядної документації від 03.02.2014 року № 122-14 не стосується оскаржуваного розпорядження Вишгородської РДА від 04.04.2014 року № 173, а надавався на підставі розпоряджень від 26.07.2013 рок № 362, 363, 361, 359, 360, 358 (т. 1 а.с. 128), а тому суд не бере їх до уваги. В решті пояснення і аргументи відповідача спростовуються матеріалами справи.

Також, суд відхиляє доводи відповідача, що спірна земельна ділянка площею 0,5870 га відноситься до земель рекреаційного призначення та знаходиться в оренді, оскільки поданий суду договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.02.2014 року не стосується предмету доказування, а стосується іншою земельної ділянки площею 0,6496 га. (т. 1 а.с. 131)

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У вказаній справі представник відповідача Вишгородської РДА у відзиві на позовну заяву та відповідач ОСОБА_1 та його представник наполягали, що строк позовної давності позивачем пропущено.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 Земельного кодексу України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству,тому вона в особі уповноваженого органу не лише мала право, але могла і зобов`язана була довідатися як про порушення своїх прав, так і про особу, яка їх порушила.

Тобто, держава зобов`язана забезпечити стабільність цивільного обороту, дотримання правової визначеності, коли внаслідок спливу значного часу, після виникнення права на майно, громадяни, як учасники цивільного обороту не мають позбавлятись власності й нести відповідальність за порушення, які в свій час самими ж державними органами й допущені.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно ст.ст. 45, 47 та 54 Лісового кодексу України (в редакції станом на 27.07.2013 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу, лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У лісах, що перебувають у державній власності, лісовпорядкування ведеться за рахунок коштів державного бюджету, у лісах комунальної власності місцевого бюджету, у лісах приватної власності за кошти їх власників. Ведення лісовпорядкування може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками.

Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Ведення обліку лісів забезпечується постійним підтриманням в актуалізованому стані характеристик кожної лісової ділянки, їх змін, причинених господарською діяльністю, стихійним лихом або іншими причинами.

Громадяни та юридичні особи мають право на тримання у встановленому законом порядку інформації про облік лісів.

Порядок ведення обліку лісів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно ч. 1 ст. 38 Закону України «Про державний земельний кадастр» відомості Державного земельного кадастру є відкритими та загальнодоступними, крім випадків, передбачених цим Законом, та надаються у формі: витягів з Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території); викопіювань з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру.

Посилання прокурора про обізнаність щодо відведення у власність спірних земельних ділянок лише у 2018 році під час моніторингу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, зважаючи на проведення лісовпорядних робіт в Лебедівського лісництва ДП «Вищедубечанське лісове господарство» у 2014 році, суд відкидає як неспроможні, оскільки з урахуванням компетенції кожного із органів державної влади у сфері земельних правовідносин, Кабінет Міністрів України не лише міг бути обізнаним про порушення свого права, але і зобов`язаний був знати про стан власності, повноваження з володіння якою йому надані, оскільки мав доступ до земельного кадастру та зобов`язаний був співпрацювати з відповідними державними органами, які мали відповідні підрозділи на рівні області та району.

Відтак, суд доходить висновку, що у Кабінету Міністрів України була об`єктивна можливість знати про передачу спірних земельних ділянок ще у 2013 році - з часу виникнення спірних правовідносин, а до суду з цим позовом прокурор звернувся з позовом лише у 2018 році, тому позовна давність Кабінету Міністрів України, від імені і в інтересах якого діє прокурор, пропущена.

Право власності Кабінету Міністрів України на спірні земельні ділянки порушено в момент їх вибуття у власність іншої особи, а тому початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права чи про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності Кабінету Міністрів України у володіння інших осіб.

Отже, про прийняття оскаржуваного розпорядження держава в особі її органів дізналася з моменту їх прийняття державним органом, тобто 04 квітня 2014 року.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України, в редакції, що діяла до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства», позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушеного його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункту було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з даним позовом поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року).

Однак із вказаним позовом прокурор до суду звернувся лише в червні 2018 року, тобто після спливу строків давності у вказаній справі.

Позивач повинен довести той факт, що він не зміг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статті 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За таких умов, саме позивачу у цій справі, як ініціатору звернення з позовом до суду, слід довести відсутність належної організації роботи Кабінетом Міністрів України та незкоординованість діяльності державних органів, у тому числі і при здійсненні функцій покладених державою на своєчасне виявлення порушень та відповідне реагування; а також вагомі причини невиконання Кабінетом Міністрів України своїх функцій та повноважень, визначених Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України», понесену відповідальність осіб, що допустили порушення у організації діяльності Кабінету Мінстрів України.

Прокурор у своєму позові фактично стверджує, що прийняття спірного розпорядження стало можливим через неналежне виконання своїх обов`язків Кабінетом Міністрів України, який є вищим органом виконавчої влади та якому в свою чергу підпорядковувались і на даний час підпорядковуються районні державні адміністрації, які здійснювали і здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі.

Так, згідно частин 1, 2 статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин (далі-Закону), Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до ст. 23 Закону, Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність місцевих державних адміністрацій щодо виконання Конституції та законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, здійснення на відповідній території інших наданих місцевим державним адміністраціям повноважень.

Кабінет Міністрів України розглядає питання щодо:

1) погодження кандидатур заступників голів обласних державних адміністрацій;

2) надання у разі вмотивованої відмови голови обласної державної адміністрації або підтримки головою обласної державної адміністрації вмотивованої відмови голови районної державної адміністрації погодити призначення керівника територіального органу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, керівника підприємства, установи, організації, що перебуває в управлінні міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, згоди на призначення відповідного керівника;

3) подання Президенту України пропозицій щодо скасування актів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, з одночасним зупиненням їх дії;

4) призначення на посаду або звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій і внесення Президенту України відповідних подань.

На засідання Кабінету Міністрів України, на якому розглядається питання щодо призначення керівника територіального органу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, керівника підприємства, установи, організації, що перебуває в управлінні міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади, запрошується відповідний голова обласної державної адміністрації, йому надається можливість вносити пропозиції з обговорюваного питання, робити застереження, давати пояснення.

Голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Кабінетом Міністрів України. Місцеві державні адміністрації та їх голови підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів України у межах його повноважень.

Кабінет Міністрів України одержує від місцевих державних адміністрацій інформацію про їх діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з питань їх діяльності.

Кабінет Міністрів України затверджує типовий регламент місцевих державних адміністрацій,типове положення про структурні підрозділи місцевої державної адміністрації, рекомендаційний перелік її структурних підрозділів, визначає граничну чисельність та фонд оплати праці працівників місцевих державних адміністрацій, у тому числі їх апаратів, і витрати на їх утримання.

Проекти актів Кабінету Міністрів України з питань розвитку адміністративно-територіальних одиниць надсилаються відповідним місцевим державним адміністраціям для погодження. Кабінет Міністрів України перед прийняттям таких актів розглядає зауваження та пропозиції, подані місцевими державними адміністраціями.

Кабінет Міністрів України розглядає пропозиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з питань, що потребують вирішення Кабінетом Міністрів України. Під час розгляду таких пропозицій голови обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій мають право брати участь у засіданні Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу.

Районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації подають пропозиції з питань, що потребують вирішення Кабінетом Міністрів України, відповідно до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій для подальшого подання їх Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади.

Таким чином Кабінет Міністрів України та інші підзвітні йому органи виконавчої влади органи повинні були неухильно виконувати положення Конституції України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та чинне законодавство з метою своєчасного виявлення порушень та негайного реагування на її усунення.

Зазначене вказує,що на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України був наділений державою всіма повноваженнями щодо організації виявлення та скасування актів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, з одночасним зупиненням їх дії.

З огляду на викладені посилання прокурора на те, що про порушення прав прокурор довідався лише у 2018 році під час моніторингу діяльності органів державної влади, на вимогах Закону не ґрунтується і ним не відповідає, а відтак суд відкидає їх як неспроможні.

Разом з тим, суд вважає слушними доводи відповідача Вишгородської РДА про те, що строк позовної давності визначається відносно того з якого моменту Кабінет Міністрів України міг довідатися про наявність спірних розпоряджень, а оскільки місцеві державні адміністрації відповідно до ст. 30 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» є підзвітними і підконтрольними Кабінету Міністрів України, то і строк позовної давності визначається з моменту прийняття спірних розпоряджень, тим більше, що голови обласних державних адміністрацій згідно цієї ж норми закону інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень.

Тобто з моменту коли держава в особі уповноважених державних органів довідалася і не могла не довідатися про порушення своїх прав.

А тому державі в особі Кабінету Міністрів України та утвореним ним органам, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення його порушення.

У той же час у позові не обґрунтовано і в суді не встановлено існування об`єктивних, непереборних, істотних труднощів, які призвели до пропущення строку позовної давності.

Відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України, щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Зазначене ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду України у справі № 6-68цс15.

Позовна давність тісно пов`язана із принципом правової визначеності (principle of legal certainty), який, у свою чергу, є одним із фундаментальних аспектів верховенства права (справа Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey», no.13279/05 &56, ECHR20 October 2011).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов`язуючи його із необхідністю забезпечити правову визначеність: строки позовної давності «слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати на недійними й неповними з плином часу (Stubbings and Oyhers v. The United Kingdom, no. 22083/93, &51, ECHR, 1996-IV). Таким чином, сама ідея позовної давності виправдана метою внести певність щодо наявних прав та обов`язків. Така мета слідує із принципу верховенства права.

Позовна давність це бар`єр свавіллю на шляху до реалізації права на справедливий суд. Позовна давність ставить право на звернення до суду в залежність від фактору часу, тобто інакше кажучи, обумовлює це право певною обставиною обставиною часу.

Трирічний термін позовної давності за законодавством України не є ненадмінно коротким, а отже є достатнім.

Застосування позовної давності має бути передбачуваним. Як наголошує суд «принцип законності означає, що застосовані положення національного права повинні бути достатньо доступними, чіткими й передбачуваними в їхньому застосуванні. Індивід повинен бути здатним у разі потреби за допомогою необхідних порад передбачити) у тій мірі, у якій це є розумним за даних обставин) наслідки, які може потягнути певна дія» (справа Lelas v. Croatia, no. 55555/08, &76, May 2010).

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Відповідно до роз`яснень даних у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2009 року, встановивши що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, суд доходить висновку, про те, що у вказаній справі слід застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Відтак в задоволенні позову, слід відмовити внаслідок спливу строків позовної давності для звернення до суду.

З урахуванням положення статті 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою у задоволенні позову, судові витрати понесені позивачем відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 256, 257, 261, 267, 268 ЦК України, ст.ст. 1, 3, 4, 7, 45, 47, 54, 57, 91, 94 ЛК України, ст.ст. 3, 55, 84 ЗК України, ст.ст. 3, 4, 12, 13, 15, 56, 76-81, 89, 95, 141, 177, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273-279 ЦПК України, суд, -

вирішив:

В задоволенні позову Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: Державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання недійсним розпорядження та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.Д. Рудюк