Рішення № 100246532, 11.10.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

11 жовтня 2021 року №640/6431/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мамедової Ю.Т., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Верховного Суду України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Верховний Суд, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Державної судової адміністрації України (далі - відповідач-1, ДСА України), Верховного Суду України (далі - відповідач-2, ВСУ), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ ДСА України від 28.02.2018 р. №48/к про звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з ліквідацією ВСУ на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу", пункт 1 статті 40 Кодексу законів про працю України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді керівника апарату ВСУ з 01.03.2018 р.;

- стягнути з ВСУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 2340321,12 грн.

Ухвалою суду від 23.03.2020 р. відкрито провадження в адміністративній справі №640/6431/20 (далі - справа), розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, справу призначено до розгляду у підготовчому судовому засіданні.

У подальшому, ухвалою суду від 02.06.2020 р. залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмета спору, на стороні відповідача - Верховний Суд (далі - третя особа).

Ухвалою суду від 11.08.2020 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржуваний наказ про звільнення ОСОБА_1 прийнятий безпідставно та з порушенням вимог законодавства, а тому є протиправним та підлягає скасуванню. Зважаючи на протиправність звільнення позивач просив поновити його на посаді та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Відповідач-1 позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржуваний наказ прийнятий ним на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідач-2 позовні вимоги не визнав, просив відмовити у задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 2340321,12 грн., іншу частину позовних вимог просив вирішити на розсуд суду.

Третя особа просила у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржуваний наказ прийнятий відповідачем-1 на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.

У ході судового розгляду справи судом встановлено, що позивачем у позовних вимогах допущено технічну помилку в номері оскаржуваного наказу, оскільки вірним є №58/к.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

25.12.2006 р. ОСОБА_1 призначений на посаду керівника апарату ВСУ.

02.06.2016 р. Верховною Радою України прийнято Закон України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII), відповідно до п.п. 7, 8 Прикінцевих та перехідних положень якого, з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41 - 45, ст. 529; 2015 р., №№18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).

День початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, визначається рішенням його Пленуму, що публікується на веб-порталі судової влади та в газеті "Голос України".

Постановою Пленуму Верховного Суду "Про визначення дня початку роботи Верховного Суду" від 30.11.2017 р. №2 визначено днем початку роботи Верховного Суду 15.12.2017 р.

20.12.2017 р. позивачем отримано повідомлення за підписом Голови ДСА України про зміну істотних умов державної служби, згідно якого відповідно до п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, постанови Пленуму Верховного Суду від 31.11.2017 р. №2, на підставі ст. 43 Закону України "Про державну службу" повідомлено керівника апарату ВСУ ОСОБА_1 про майбутнє звільнення із займаної посади за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу".

28.02.2018 р. Головою ДСА України Холоднюком З. прийнято оскаржуваний наказ "Про звільнення ОСОБА_1 ", яким звільнено ОСОБА_1 , керівника апарату ВСУ, із займаної посади 28.02.2018 р. у зв`язку з ліквідацією установи, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України; підставою зазначено повідомлення про зміну істотних умов державної служби ОСОБА_1 від 20.12.2017 р., погодження в установленому порядку.

Вважаючи вказаний вище наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначені Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 р. №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 5 Закону №889-VIII, відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII, підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Гарантії забезпечення права громадян на працю затвердженні в ст. 5' 1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), згідно якої, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з ч. 1 ст. 83 Закону №889-VIII, державна служба припиняється:

1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);

2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);

3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);

4) за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону);

5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);

6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);

7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;

8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади".

Так, відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Системний аналіз наведених положень свідчить про те, що припинення державної служби при скороченні чисельності або штату державних службовців, ліквідації чи реорганізації державного органу може мати місце лише при умові, якщо відсутня можливість пропозиції такому працівникові іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Відтак, у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідації чи реорганізації державного органу працівникові має бути запропоновано всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Як вже зазначалось вище, 02.06.2016 р. Верховною Радою України прийнято Закон №1402-VIII, відповідно до п.п. 7, 8 Прикінцевих та перехідних положень якого, з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41 - 45, ст. 529; 2015 р., №№18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).

День початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, визначається рішенням його Пленуму, що публікується на веб-порталі судової влади та в газеті "Голос України".

Так, позивач звільнений оскаржуваним наказом із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII, п. 1 ст. 40 КЗпП України, саме у зв`язку з ліквідацією установи, - Верховного Суду України.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 18.02.2020 р. №2-р/2020 у справі №1-15/2018(4086/16) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII зі змінами:

- пункту 7 "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України;

- пункту 14 "судді Верховного Суду України";

- пункту 25.

Відповідно до змісту рішення від 18.02.2020 р., прийнятого у справі №1-15/2018(4086/16) Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходив із наступного.

У Конституції України визначено, що Україна є демократична, правова держава (стаття 1); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8).

Визначальною властивістю судової влади в демократичній правовій державі є її самостійність, що означає її інституційну відокремленість від органів законодавчої та виконавчої влади, неприпустимість впливу останніх на виконання суддями їх професійних функцій, у тому числі й у спосіб не обумовленої суспільними прагненнями законодавчої реорганізації, зміни системи судоустрою. Належно виконувати свою конституційну функцію щодо здійснення правосуддя в Україні (частина перша статті 124 Конституції України) може лише незалежна, позаполітична судова влада, складовою якої є закріплені Конституцією України суди.

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у своїх висновках висловила позиції стосовно того, що під час прийняття нової конституції її перехідні положення не повинні використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за раніше чинною конституцією; звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких як порушення конституційної тяглості, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права; замінити всіх суддів неможливо без шкоди для безперервності відправлення правосуддя (пункт 111 Висновку щодо Закону CLXII 2011 року про правовий статус та винагороду суддів та Закону CLXI 2011 року про організацію та адміністрування судів Угорщини від 16 - 17 березня 2012 року, пункт 37 Висновку щодо проєкту змін до Конституції України в частині правосуддя від 23 - 24 жовтня 2015 року).

Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України (третє речення абзацу четвертого пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року №7-зп). Таким чином, Верховна Рада України, приймаючи закони України на виконання відповідних норм Конституції України, повинна дотримуватись конституційно визначених меж, зокрема тих, що стосуються статусу, організації, функціонування, діяльності як відповідних органів, так і їх посадових осіб.

Конституційний Суд України вважає, що органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України у порядку, передбаченому його розділом XIII "Внесення змін до Конституції України".

Конституційний Суд України виходить з того, що при внесенні змін до Конституції України має бути забезпечений принцип інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання і функції, визначені у Конституції України, незалежно від цих змін, якщо тільки цими змінами не передбачено істотну (докорінну) зміну їх конституційного статусу, у тому числі їх ліквідацію.

У Конституції України до внесення змін Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року №1401-VIII (далі - Закон №1401) було передбачено, що Верховний Суд України має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125). Після набрання чинності Законом №1401, яким внесено зміни до Конституції України, Верховний Суд набув статусу найвищого суду у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Основного Закону України).

Системний аналіз положень Конституції України "найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції" та "найвищий суд у системі судоустрою України" у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України" не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.

За своєю юридичною природою найвища інстанція судової гілки влади має забезпечувати єдність та сталість судової практики всіх судів, які входять до системи судоустрою України, а тому її конституційний статус полягає у безперервності здійснення повноважень від часу прийняття Основного Закону України. Законом №1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом №1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року №1-в/2016, від 30 січня 2016 року №2-в/2016.

Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом №1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова "України" - власної назви держави - із словесної конструкції "Верховний Суд України".

Конституційний Суд України вважає, що Закон №1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом №1401 продовжує діяти під назвою "Верховний Суд".

Аналіз вищенаведеного рішення Конституційного Суду України у взаємозв`язку із фактичними обставинами звільнення позивача дає підстави для наступного висновку. Підстава звільнення позивача (ліквідація Верховного Суду України) визнана неконституційною, а законодавчо визначене положення щодо ліквідації установи втратило чинність.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідно ч. 4 ст. 152 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. №2453-VI, керівника апарату місцевого суду, його заступника призначає на посаду та звільняє з посади начальник відповідного територіального управління Державної судової адміністрації України за поданням голови місцевого суду, а керівників апаратів апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України, їх заступників - Голова Державної судової адміністрації України за поданням голови відповідного суду.

При цьому, в порушення вказаних вище вимог позивача звільнено з посади керівника апарату ВСУ за відсутності відповідного подання голови ВСУ.

Враховуючи вищезазначене у сукупності, оскаржуваний наказ прийнято з порушенням вимог законодавства, а тому він є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно зі статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі "Волков проти України", звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Враховуючи викладене, необхідним є поновлення ОСОБА_1 на посаді керівника апарату ВСУ з 01.03.2018 р.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 2340321,12 грн., суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 р. №108/95-ВР (із змінами і доповненнями), порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, підпунктом "з" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.

У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до довідки ВСУ від 05.03.2020 р. №173, ОСОБА_1 отримав заробітну плату за січень 2018 р. 188819,96 грн., а за лютий 2018 р. - 201233,56 грн.

При цьому, посилання відповідача-2 на те, що визначена вказаною вище довідкою сума заробітної плати містить такі складові, які не повинні враховуватись під час розрахунку середньої заробітної плати, суд вважає необґрунтованими, оскільки жодних доказів на підтвердження зазначеного відповідачем-2 суду не надано.

Судом встановлено, що в січні 2018 року був 21 робочий день, а в лютому 2018 р. - 20 робочих днів.

Враховуючи зазначене, середньоденна заробітна плата позивача в межах спірних правовідносин становить 9513,50 грн.

Зважаючи на те, що в період з 28.02.2018 р. по 28.02.2019 р. був 251 робочий день, а тому стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2387888,50 грн. (9513,50 х 251 = 2387888,50)

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з`ясованих судом обставин вбачається, що позов ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Верховного Суду України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Верховний Суд, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю.

Суд також звертає увагу, що відповідно до вимог п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів, відтак, суд вважає за доцільне, задовольняючи позов, викласти зміст резолютивної частини постанови, з урахуванням специфіки позовних вимог, відповідно до ч. 2 ст. 245 КАС України.

Відповідно до п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби;

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Державної судової адміністрації України (місцезнаходження: 01021, м. Київ, вул. Липська, 18/5; код ЄДРПОУ 26255795), Верховного Суду України (місцезнаходження: 01024, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 4; код ЄДРПОУ 00019034), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Верховний Суд (місцезнаходження: 01043, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8; код ЄДРПОУ 41721784), про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної судової адміністрації України "Про звільнення ОСОБА_1 " від 28.02.2018 р. №58/к.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді керівника апарату Верховного Суду України з 01.03.2018 р.

4. Стягнути з Верховного Суду України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2387888,50 грн. (два мільйони триста вісімдесят сім тисяч вісімсот вісімдесят вісім гривень п`ятдесят копійок).

5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді керівника апарату Верховного Суду України з 01.03.2018 р.

6. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Верховного Суду України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за один місяць у розмірі 195026,76 грн. (сто дев`яносто п`ять тисяч двадцять шість гривень сімдесят шість копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Мамедова