Рішення № 100221317, 07.10.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

07.10.2021 р. справа №520/15043/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., за участі: секретаря - Стрєлка О.В., позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - Зеленського М.С., представника відповідача - Крупської К.М., розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом – заявник, громадянин), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дій Харківської обласної прокуратури щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 заробітної плати, визначеної ст.81 Закону України «Про прокуратуру», за період з 26.03.2020 по 23.11.2020; 2) стягнення з Харківської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 751.273,51грн. (сімсот п`ятдесят одну тисячу двісті сімдесят три гривні п`ятдесят одну копійку) недоотриманої частини заробітної плати за період з 26.03.2020 по 23.11.2020 з відрахуванням необхідних податків та зборів; 3) на підставі ст.371 КАС України звернення до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього розміру недоотриманої заробітної плати за один місяць у розмірі 126410,07 грн. (сто двадцять шість тисяч чотириста десять гривень сім копійок).

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що орган прокуратури ухилився від оплати праці у повному обсязі за рахунок невиконання рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020 та за рахунок використання норм постанови КМУ від 31.05.2012р. №505.

Відповідач, Харківська обласна прокуратура (далі за текстом – владний суб`єкт, органу публічної адміністрації, Обласна прокуратура, адміністративний орган), із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що оплата праці заявника у якості прокурора була проведена у повному обсязі.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

За викладеними у позові твердженнями заявник у період 06.11.2019р.-23.11.2020р. проходив службу в органах прокуратури України у штаті Прокуратури Харківської області на посаді заступника прокурора Харківської області.

Стверджуючи, що протягом періоду 26.03.2020р.-23.11.2020р. органами фінансового забезпечення кадрової служби прокурорів вчинялась протиправна бездіяльність у виплаті заробітку у повному обсязі відповідно до ст.81 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII «Про прокуратуру», а натомість заробіток нараховувався відповідно до постанови КМУ від 31.05.2012р. №505, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

У силу ч.1 ст.81 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч.2 ст.81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII у редакції Закону України від 02.07.2015р. №578-VIII заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Рішенням Конституційного суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України п.26 розділу VI Бюджетного кодексу України в частині положення стосовно застосування норм ст.81 Закону України "Про прокуратуру" у порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Водночас із цим, відповідно до абз.3 п.3 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

У ході розгляду справи судом достовірно установлено, що такою постановою КМУ є постанова КМУ від 31.05.2012р. №505.

Дана норма закону чинності не втрачала, неконституційною не визнавалась.

Отже, має місце колізія між приписами ст.81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII та абз.3 п.3 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ, розв`язуючи яку суд віддає пріоритет у застосуванні нормі більш пізнього у часі акту права з регламентування однопредметних суспільних відносин, тобто абз.3 п.3 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оціненими в їх сукупності за правилами ст.ст.90 і 211 КАС України, суд констатує, що у ході розгляду справи владними суб`єктами доведено факт відсутності у заявника порушеного суб`єктивного права в частині застосування при нарахуванні та виплаті заробітної плати норм абз.3 п.3 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ та постанови КМУ від 31.05.2012р. №505, а не норм ст.81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII.

До того ж, суд зазначає, що в матеріалах справи наявна копія затвердженого Генеральним прокурором України Р. Рябошапкою кошторису Прокуратури Харківської області на 2020 рік, і змін до цього кошторису не вносилось.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов`язковою умовою визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.

Відсутність у заявника порушеного суб`єктивного права зумовлює прийняття рішення про відмову у позові.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом – Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч. 3 ст. 243 КАС України 8 жовтня 2021 року; підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко