Рішення № 100221307, 07.10.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

07.10.2021 р. справа №520/13977/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., за участі: секретаря - Стрєлка О.В., представників позивача - Михайлова О.В., Зелінського П.Л. представника відповідача - Сучової І.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Малоданилівської селищної ради Харківського (Дергачівського) району Харківської області про скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання незаконним, протиправним та скасувати рішення Малоданилівської селищної ради Харківського району Харківської області ХІ сесії VIII-го скликання від 03.06.2021 року №52 про відмову в затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 в зв`язку із невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законодавства та містобудівній документації, та відмовлено ОСОБА_1 передати у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 6322083001:00:000:3917 площею 0,1373 га, в АДРЕСА_1 ; 2) зобов`язання Малоданилівської селищної ради Харківського (Дергачівського) району Харківської області вчинити дії з затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва га обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 , з подальшою передачею у приватну власність земельної ділянки за кадастровим номером 6322083001:00:000:3917 площею 0,1373 в АДРЕСА_1 , шляхом винесення відповідного рішення про її затвердження, та передачу у приватну власність ОСОБА_1 .

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що органом місцевого самоврядування була вчинена протиправна відмова у процедурі безоплатного набуття у власність шляхом приватизації земельної ділянки для обслуговування жилого будинку.

Відповідач, Малоданилівська селищна рада Харківського району Харківської області (далі за текстом - владний суб`єкт, Селищна рада, органу публічної адміністрації), з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення зазначив, що порушене заявником питання було вирішено на підставі та у спосіб, визначені законом шляхом вчинення управлінського волевиявлення у формі рішення про відмову у відмову в затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд

Суд, вивчивши доводи позову і відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

27.10.2017р. між заявником (у якості покупця) та Черкасько-Лозівською селищною радою Дергачівського району Харківської області (у якості продавця в особі Черкасько-Лозівського сільського голови ОСОБА_2 ) було укладено договір купівлі-продажу Ѕ частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Окрім того, 27.12.2017р. між заявником (у якості обдаровуваного) та ОСОБА_3 (у якості дарувальника) було укладено договір дарування Ѕ частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Доказів прийняття компетентним суб`єктом права рішення з приводу надання заявнику у користування земельної ділянки під означеним будинком учасниками справи до суду не подано.

Згідно зі рішенням Малоданилівської селищної ради від 12.07.2017р. було створено селищну об`єднану територіальну громаду за рахунок Малоданилівської селищної ради та Черкасько-Лозівської сільської ради.

Згідно зі рішенням Малоданилівської селищної ради від 15.11.2017р. №2 на посаду Малоданилівського селищного голови вступив ОСОБА_4 .

Згідно зі рішенням Малоданилівської селищної ради від 15.11.2017р. №8 було розпочато процедуру реорганізації Черкасько-Лозівської сільської ради.

У тексті означеного правового акту ОСОБА_2 вже пойменований у якості виконуючого обов`язки старости села Черкаська Лозова.

Рішенням Малоданилівської селищної ради від 01.12.2017р. №6 було затверджено Положення про старосту об`єднаної територіальної громади.

Названим положенням старості як посадовій особі місцевого самоврядування не було надано повноважень діяти від імені Малоданилівської селищної ради.

За власною ініціативою, без попереднього звернення до органу місцевого самоврядування за отриманням дозволу на виготовлення проекту технічної документації із землеустрою заявником було ініційовано процедуру розроблення технічної документації із землеустрою, за результатами якої у якості речі матеріального світу – предмету цивільного обороту була створена земельна ділянка із кадастровим номером 6322083001:00:000:3917 площею 0,1373га про АДРЕСА_1 .

Відповідно до реквізитів Акту погодження меж земельної ділянки від 05.09.2019р. межі цієї земельної ділянки були погоджені фізичною особою-громадянином за посадою Малоданилівського селищного голови – представника об`єднаної територіальної громади як суміжного власника земельних ділянок публічного/громадського призначення без зазначення прізвища, ім`я, по батькові людини.

З пояснень представника позивача у ході розгляду справи судом було з`ясовано, що цей підпис належить ОСОБА_2 .

У судовому засіданні 02.09.2021р. ОСОБА_2 був допитаний у якості свідка і пояснив, що ніколи не обіймав посаду Малоданилівського селищного голови, складений відносно заявника Акт погодження меж земельної ділянки від 05.09.2019р. підписав перебуваючи на посаді старости с. Черкаська Лозова Малоданилівської селищної ради.

05.04.2021 р. заявником до Селищної ради було подано письмове звернення з приводу безоплатної передачі у власність земельної ділянки із кадастровим номером 6322083001:00:000:3917 площею 0,1373га про АДРЕСА_1 (далі а текстом – Звернення).

21.05.2021р. проект рішення за цим зверненням був оприлюднений на сайті Селищної ради у мережі Інтернет.

Рішенням Селищної ради від 03.06.2021р. №52-VIII за цим Зверненням було вчинено відмову.

Як з`ясовано судом, вчинене владним суб`єктом управлінське волевиявлення умотивовано юридичними підставами, а саме: посиланням на положення ст.ст.12, 81, 116, 118, 121 Земельного кодексу України та фактичними підставами, а саме: судженнями про невідповідність проекту земельної ділянки та місця розташування земельної ділянки вимогами законодавства у сфері містобудівної документації та публічним інтересам членів об`єднаної територіальної громади за рахунок поглинання шляхів під`їзду до суміжного будинку.

Стверджуючи про невідповідність закону владного управлінського волевиявлення Селищної ради, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті і перевіряючи відповідність закону оскарженого діяння владного суб`єкта, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі установлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Статтями 140-146 Конституції України визначені конституційні засади функціонування місцевого самоврядування в Україні, котрі деталізовані у приписах Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Так, відповідно до ст.1, ст.5, ч.1 ст.10, ч.1 ст.11, ст.ст.12, 51, 53, 541 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органами місцевого самоврядування є, зокрема: 1) сільські, селищні, міські ради; 2) виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи; 3) міський, селищний сільський голова як головна посадова особа територіальної громади; 4) староста.

Звідси слідує, що орган місцевого самоврядування - рада, виконавчий комітет ради та виконавчі органи ради і міський, селищний, сільський голова є різними окремими та незалежними суб`єктами владних повноважень у розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України.

За правилами ч.1 ст.46 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997р. №280/97-ВР сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.

Частиною 1 ст.59 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Абзацом ч.2 ст.59 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

При цьому, у силу абз.3 ч.2 ст.59 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" рішення ради щодо безоплатної передачі земельної ділянки комунальної власності у приватну власність (крім земельних ділянок, що перебувають у користуванні громадян, та випадків передачі земельної ділянки власнику розташованого на ній жилого будинку, іншої будівлі, споруди) приймається не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.

Суспільні відносини з приводу безоплатного набуття громадянами від Держави чи органу місцевого самоврядування речових прав власності на земельні ділянки унормовані, насамперед, приписами Земельного кодексу України.

Так, відповідно до ч.1 ст.791 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Згідно з ч.2 ст.791 Земельного кодексу України формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); за затвердженими комплексними планами просторового розвитку території територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, детальними планами території.

Частиною 1 ст.116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.118 Земельного кодексу України громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. До клопотання додається розроблена відповідно до Закону України "Про землеустрій" технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що замовляється громадянином без надання дозволу на її розроблення.

Відповідно до ч.2 ст.118 Земельного кодексу України у випадку, визначеному частиною першою цієї статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) приймає рішення про її затвердження та передачу земельної ділянки у власність або вмотивоване рішення про відмову.

Звідси слідує, що положення ч.1 ст.118 та ч.2 ст.118 Земельного кодексу України є спеціальними нормами права відносно випадку, коли громадянин прагне до безоплатного набуття права власності на ту земельну ділянку державної форми власності або комунальної форми власності, відносно якої цей громадянин у минулому уже набув речове право користування земельною ділянкою.

Водночас із цим, згідно з ч.6 ст.118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, клопотання подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Звідси слідує, що положення ч.6 ст.118 Земельного кодексу України регламентують випадок, коли громадянин прагне до набуття права власності на земельну ділянку, відносно якої відсутнє набуте речове право користування.

За правилами ч.1 ст.121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Згідно з п. 6 ч. 3 ст.186 Земельного кодексу України проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу;

Згідно з п.5 ч. 5 ст.186 Земельного кодексу України технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) затверджується у разі передачі на підставі такої документації земельної ділянки у власність та користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування - рішенням таких органів.

Частиною 8 ст.186 Земельного кодексу України визначено, що підставою для відмови у погодженні та затвердженні документації із землеустрою може бути лише невідповідність її положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.

У силу застереження ч.9 ст.186 Земельного кодексу України Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, іншим суб`єктам, визначеним цією статтею, при погодженні та затвердженні документації із землеустрою забороняється вимагати: додаткові матеріали та документи, не включені до складу документації із землеустрою, визначеного Законом України "Про землеустрій"; надання погодження документації із землеустрою будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами чи організаціями, погодження яких не передбачено цією статтею; проведення будь-яких обстежень, експертиз чи робіт. Кожен орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інший суб`єкт, визначений цією статтею, розглядає та погоджує документацію із землеустрою самостійно та незалежно від погодження такої документації іншими органами.

Як то указано у ч.10 ст.186 Земельного кодексу України, висновок (рішення) органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, іншого суб`єкта, визначеного цією статтею, щодо відмови у погодженні або затвердженні документації із землеустрою має містити вичерпний перелік недоліків документації із землеустрою з описом змісту недоліку та посиланням на відповідні норми законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, затверджену документацію із землеустрою або містобудівну документацію. Повторна відмова у погодженні або затвердженні документації із землеустрою допускається лише у разі, якщо розробник не усунув недоліки, зазначені у попередньому висновку (рішенні), а також якщо підстава для відмови виникла після надання попереднього висновку (рішення). Повторна відмова у погодженні або затвердженні не позбавляє розробника документації із землеустрою права усунути недоліки такої документації та подати її на погодження або затвердження.

Відповідно до ст.50 Закону України від 22.05.2003р. №858-IV "Про землеустрій" у редакції Закону України від 28.04.2021р. №1423-IX проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок розробляються у разі формування нових земельних ділянок із земель державної, комунальної власності (крім випадків формування земельних ділянок за іншою документацією із землеустрою) та у разі зміни цільового призначення земельних ділянок у випадках, визначених законом. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок може передбачати формування та/або зміну цільового призначення декількох земельних ділянок, за умови що розпорядником земельних ділянок буде один орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, або власником земельної ділянки приватної власності є одна особа. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає: а) пояснювальну записку; б) матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки); в) розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом); г) розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом); ґ) перелік обмежень у використанні земельної ділянки; д) кадастровий план земельної ділянки. У разі формування земельної ділянки чи зміни цільового призначення земельної ділянки для потреб, пов`язаних із забудовою, до проекту додається витяг із відповідної містобудівної документації із зазначенням функціональної зони території, в межах якої розташована земельна ділянка, та обмежень у використанні території для містобудівних потреб. Ці вимоги не поширюються на випадки, якщо відповідно до закону передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб може здійснюватися за відсутності зазначеної містобудівної документації.

Згідно з ст.55 Закону України від 22.05.2003р. №858-IV "Про землеустрій" у редакції Закону України від 28.04.2021р. №1423-IX (чинна з 27.05.2021р.) встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, матеріалів Державного фонду документації із землеустрою та оцінки земель, матеріалів топографо-геодезичних робіт. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) розробляється за рішенням власника (розпорядника) земельної ділянки, землекористувача. У разі передачі у власність та користування земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування технічна документація розробляється на підставі дозволу, виданого відповідним органом. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає: а) завдання на складання технічної документації із землеустрою; б) пояснювальну записку; в) матеріали топографо-геодезичних робіт; г) кадастровий план земельної ділянки; ґ) перелік обмежень у використанні земельної ділянки; д) відомості про встановлені межові знаки.

Частиною 3 ст.24 Закону України від 17.02.2011р. №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" у редакції Закону України від 17.06.2020р. №711-IX зазначено, що передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним або юридичним особам для містобудівних потреб допускається за умови, що відповідні земельні ділянки розташовані в межах території, щодо якої затверджено принаймні один із таких видів містобудівної документації на місцевому рівні: комплексний план, складовою частиною якого є план зонування території; генеральний план населеного пункту, складовою якого є план зонування території; план зонування території як окремий вид містобудівної документації на місцевому рівні, затверджений до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель"; детальний план території. Обмеження щодо передачі (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним або юридичним особам, визначені цією частиною, не поширюються на випадки: розташування на земельній ділянці будівлі (споруди), що перебуває у власності фізичної або юридичної особи; приватизації громадянином земельної ділянки, наданої йому в користування відповідно до закону; надання земельної ділянки, розташованої на території зони відчуження чи зони безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; надання земельної ділянки для розміщення лінійних об`єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, ліній електропередачі, зв`язку); буріння, влаштування та підключення нафтових і газових свердловин за межами населених пунктів; будівництва, експлуатації військових та інших оборонних об`єктів. Передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у випадках, визначених абзацами сьомим - дванадцятим цієї частини, за відсутності принаймні одного виду містобудівної документації, визначеного абзацами другим - п`ятим цієї частини, не допускається, якщо земельна ділянка: розташована в межах зелених зон населених пунктів, внутрішньоквартальних територій (територій міжрайонного озеленення, елементів благоустрою, спортивних майданчиків, майданчиків відпочинку та соціального обслуговування населення); віднесена до категорії земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного призначення, рекреаційного призначення (крім земельних ділянок для дачного будівництва), лісогосподарського призначення.

Згідно з ч.11 ст.59 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування підлягають обов`язковому оприлюдненню та наданню за запитом відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації". Проекти актів органів місцевого самоврядування оприлюднюються в порядку, передбаченому Законом України "Про доступ до публічної інформації", крім випадків виникнення надзвичайних ситуацій та інших невідкладних випадків, передбачених законом, коли такі проекти актів оприлюднюються негайно після їх підготовки.

В актах та проектах актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування не може бути обмежено доступ до інформації про витрати чи інше розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним чи комунальним майном, у тому числі про умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримують ці кошти або майно, а також до іншої інформації, обмеження доступу до якої заборонено законом.

Відповідно до ч.3 ст.15 Закону України від 13.01.2011р. №2939-VI "Про доступ до публічної інформації" проекти нормативно-правових актів, рішень органів місцевого самоврядування, розроблені відповідними розпорядниками, оприлюднюються ними не пізніш як за 10 робочих днів до дати їх розгляду з метою прийняття.

У ході розгляду справи відповідачем – селищною радою подані докази оприлюднення проекту оскарженого рішення.

Суд відзначає, що порядок дій суб`єкта владних повноважень після одержання від зацікавленої особи заяви про намір набути у власність шляхом приватизації земельну ділянку для обслуговування жилого будинку визначений законодавцем, зокрема, у ст.186 Земельного кодексу України, ст.ст.50 і 55 Закону України від 22.05.2003р. №858-IV "Про землеустрій" у редакції Закону України від 28.04.2021р. №1423-IX, ч.3 ст.24 Закону України від 17.02.2011р. №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" у редакції Закону України від 17.06.2020р. №711-IX.

Системний аналіз змісту наведених норм права засвідчує формальну вичерпність кола підстав для вчинення владним суб`єктом управлінського волевиявлення у формі відмови.

Між тим, з огляду на правові висновки постанов Верховного Суду від 18.10.2018р. по справі №806/1316/18, від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а, від 27.11.2019р. по справі №671/464/17, від 25.04.2018р. по справі №461/2132/17, від 31.07.2019р. по справі №472/1286/17-ц, від 11.09.2019р. по справі №472/1284/17-ц, від 04.05.2020р. у справі №802/1539/17-а, сформульованих у схожих правовідносинах, поряд з прямо передбаченими законом формальними підставами для правомірного вчинення відмови у наданні дозволу на виготовлення землевпорядної документації органом публічної адміністрації можуть також використовуватись і суміжні причини, котрі унеможливлюють прийняття позитивного рішення на користь зацікавленої приватної особи, а саме: істотні недоліки матеріалів звернення, об`єктивна потреба віддання переваги публічним інтересам суспільства чи одного із претендентів тощо.

Тому під легальними підставами для вчинення владним суб`єктом правомірного управлінського волевиявлення у формі відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки слід розуміти, зокрема: 1) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів; 2) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до законів нормативно-правових актів; 3) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів; 4) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам іншої містобудівної документації; 5) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць; 6) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів; 7) істотні недоліки матеріалів звернення; 8) потреба у віддані пріоритету публічному інтересу суспільства чи іншого учасника суспільних відносин; 9) намір заявника – громадянина одержати у власність земельну ділянку за рахунок вже сформованого об`єкта цивільного обороту (існуючої земельної ділянки з конкретним кадастровим номером) поза межами процедури за ст.79-1 Земельного кодексу України; 10) припинення відповідного суб`єктивного права за рахунок використання у минулому тощо.

Суд вважає, що волевиявлення владного суб`єкта і з приводу надання дозволу, і з приводу відмови у наданні дозволу має втілюватись виключно у формі письмового розпорядчого документа, адже аналогічна правова позиція викладена у п.70 постанови Верховного Суду від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а, де указано, що відсутність рішення про надання дозволу або відмову у наданні дозволу в межах встановленого законом місячного строку свідчить про протиправну бездіяльність відповідного органу і надає особі право замовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки без згоди уповноваженого органу відповідно до абзацу 3 частини сьомої статті 118 ЗК України.

За загальним правилом п.18 ч.1 ст.19, п.19 ч.1 ст.4 КАС України, п.1 ч.2 ст.24, п.2 ч.2 ст.24, ч.3 ч.2 ст.24 Митного кодексу України рішенням суб`єкта владних повноважень є письмовий акт, дією суб`єкта владних повноважень є вчинок з приводу реалізації управлінського повноваження, а бездіяльністю є ухилення від виконання обов`язку.

Поза межами окреслених випадків відмова у розумінні волевиявлення органу публічної адміністрації може втілюватись як у вигляді письмового документу (листа), так і у вигляді фактичної відмови, тобто мати такий прояв реалізації управлінської функції, котрий за змістом, формою, способом реалізації повноваження не є ані рішенням, ані дією (вчинком), але призводить до створення перешкоди у реалізації публічного суб`єктивного права заявника (задоволення публічного інтересу приватної особи).

У спірних правовідносинах вчинене владним суб`єктом управлінське волевиявлення оформлено у вигляді письмового рішення як правового акту індивідуальної дії.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Із кореспонденції частин 1 і 2 ст.77 КАС України та приписів ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов`язковою умовою визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними є доведеність порушення власних прав та охоронюваних законом інтересів приватної особи.

До того ж, у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 20.12.2019р. у справі №820/3914/17: 1) саме по собі порушення процедури прийняття акту адміністративного органу може бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що таке порушення вплинуло або могло вплинути на правильність оскаржуваного рішення; 2) певні дефекти адміністративного акту можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі); 3) саме по собі порушення процедури прийняття акту не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом; 4) виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акту необхідно розуміти не як вимоги до самого акту, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття; 5) дефектні процедури прийняття адміністративного акту, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action – invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акту робить його неправомірним; 5) стосовно процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акту, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність; 6) у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості; 7) ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення»; 8) межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття; 9) така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі №804/639/18.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що владним суб`єктом у даному конкретному випадку забезпечено вчинення управлінського волевиявлення із додержанням вимог ч.2 ст.19 Конституції України, адже громадянин за власною ініціативою розпочав процедуру виготовлення Технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у натурі (на місцевості) відносно земельної ділянки, котра у минулому не надавалась у користування за окремим письмовим рішенням компетентного суб`єкта права, і у межах цієї процедури управлінське волевиявлення з приводу погодження меж, контурів та розмірів земельної ділянки з боку органу місцевого самоврядування було вчинено некомпетентною особою, а саме старостою с. Черкаська Лозова Малоданилівської селищної ради замість Малоданилівського селищного голови.

За таких обставин процедура створення земельної ділянки навколо належного заявнику будинку як нової речі матеріального світу – окремого предмету цивільного обороту має дефекти/недоліки/вади такої істотності і суттєвості, котрі явно та однозначно позбавляють Селищну раду правових підстав для прийняття позитивного рішення в інтересах заявника.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом – Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”), вичерпно реалізував усі існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Посилання заявника на позицію Верховного Суду, викладену у постанові по справі №681/1039/15-ц є необґрунтованими, оскільки дана правова позиція є незастосовною ді спірних правовідносин через відмінність обставин спору,

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта аргументів сторін на правильність вирішення спору не впливає, а тому не потребує детальної та розгорнутої юридичної оцінки з огляду на явну та очевидну юридичну неспроможність.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст. 139 КАС України та Закону України “Про судовий збір”, а також з огляду на результат вирішення спору, що зумовлює залишення тягаря несення судових витрат за заявником.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч. 3 ст. 243 КАС України 8 жовтня 2021 року; підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко