Рішення № 100218712, 30.09.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2021 року Справа № 160/8234/21 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіСліпець Н.Є. при секретарі судового засіданняЛогвиненко В.М. за участі: представника відповідача Афанасенко К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні ді

ВСТАНОВИВ:

24.05.2021 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Дніпропетровської обласної прокуратури, в якій просить:

- визнати протиправною відмову Дніпропетровської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні на підставі Наказу керівника Дніпропетровської обласної прокуратури №1079к від 24 грудня 2020 року, яка оформлена листом за вих. № 21-328 вих. 21 від 11 травня 2021 року;

- зобов`язати Дніпропетровську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі двох середньомісячних заробітних плат;

- стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 31 грудня 2020 року по день винесення рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що при звільнені позивача відповідачем не було виплачено вихідну допомогу при звільненні. Позивач вважає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність відносно нього, а тому наявні підстави для зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. На підставі вищенаведеного, просить суд задовольнити позовні вимоги повністю.

28.05.2021 року ухвалою судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Сліпець Н.Є. було відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №160/16159/20 та призначено до судового розгляду на 08.06.2021 року о 11:00 годині.

18.06.2021 року представником відповідача було подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду письмовий відзив на позов, в якому зазначено, що позивача звільнено з органів прокуратури підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України “Про прокуратуру”. Статтею 44 КЗпП України не передбачено можливості виплати вихідної допомоги працівникові у разі припинення трудового договору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України “Про прокуратуру”. Норми Закону України “Про прокуратуру” є спеціальними відносно норм КЗпП України та мають перевагу у застосуванні. Умовою виплати вихідної допомоги працівникові за статтею 44 КЗпП України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав. Законом України “Про прокуратуру” не передбачено виплату звільненому працівникові вихідної допомоги. На підставі вищенаведеного просить суд відмовити у задоволенні позову.

05.07.2021 року представником позивача було подано письмову відповідь на відзив на позов, в якому зазначено, що в обґрунтування позовних вимог позивач наголошував, що частиною п`ятою статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків у яких до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий перелік не включено питання вихідної допомоги при звільненні прокурора, отже не заборонено застосування положень ст. 44 КЗпП України. Крім того, дане питання також врегульовано Законом України «Про державну службу», а тому у спірних правовідносинах має бути застосовано положення частини четвертої ст. 87 даного Закону, яким передбачена виплата вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

27.07.2021 року за клопотанням представника відповідача судом було постановлено усну ухвалу, з занесенням до протоколу судового засідання, про перехід до розгляду справи в порядку загального позовного провадження з проведенням підготовчого засідання.

27.07.2021 року усною ухвалою із занесенням до протоколу було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті 17.08.2021 року о 09 годині 30 хвилин.

30.09.2021 року ухвалою суду клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду по справі №160/8234/21 за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії було залишено без розгляду.

Представник позивача в судове засіданні не прибула, про дату час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином, звернулась до суду з заявою про розгляд справи за її відсутності.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримала позицію, викладену у відзиві на позов, просила суд відмовити у позові повністю.

Відповідно до ч.1 ст. 205 КАС України, з урахуванням заяви представника позивача про розгляд справи за її відсутності, суд ухвалив здійснити розгляд справи за відсутності представника позивача.

Дослідивши матеріали справи, оголосивши зміст позовної заяви, заслухавши заперечення представника відповідача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що наказом Дніпропетровської обласної прокуратури від 24.12.2020 року №1079к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України “Про прокуратуру” з 30.12.2020 року; провести остаточний розрахунок та виплатити позивачу усі належні виплати при звільнення; підстава: рішення кадрової комісії №2 (а.с.15).

В матеріалах справи міститься довідка відповідача № 21 про те, що середня заробітна плата позивача становить 22086,96 грн.; середньоденна заробітна плата позивача становить 1051,76 грн. Вказані суми розраховані за період жовтень та листопад 2020 року (а.с.95).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу не виплачено вихідну допомогу при звільнені, що не є спірним між сторонами.

Суд зазначає, що спірні правовідносини між сторонами склались з приводу протиправної бездіяльності відповідача, щодо не нарахування та не виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні з органів прокуратури у грудні 2020 року.

Позивач вважає протиправною відмову щодо не нарахування та не виплати вихідної допомоги при звільненні та не виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку, що і стало підставою для звернення з даною позовною заявою до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України “Про прокуратуру” (далі - Закон № 1697) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.

Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.

Так, відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).

Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).

Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: “Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус”; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: “Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус”; частину дев`яту статті 252 після слів “дисциплінарної відповідальності та звільнення” доповнено словами і цифрами “а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу”.

Внесені Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Таким чином, суд дійшов висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Суд також звертає увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Аналогічну правову позицію займає Верховний Суд у постанові від 23.12.2020 року по справі № 560/3971/19.

Також суд враховує правову позицію, яка викладена Верховним Судом у постановах від 8 жовтня 2019 року (справа №823/263/16) та від 17 жовтня 2019 року (справа № 823/276/16) у відповідності до якої, якщо у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку, то незалежно від наявності наказу прокуратури, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.

Щодо посилання відповідача на те, що частина п`ята статті 40 КЗпП України вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП України, то суд зазначає, що особливості звільнення прокурорів з посади встановлено спеціальним законом - статтею 51 Закону № 1697-VII (на підставі якого і було звільнено позивача). У той же час особливості застосування положення статті 44 КЗпП України, а також обмеження щодо його застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури, не встановлено даним Кодексом.

Таким чином, відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягала у не нарахуванні та не виплаті позивачу вихідної допомоги при звільненні з посади та органів прокуратури, а тому підлягає задоволенню позовна вимога щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача вихідну допомогу при звільненні.

Щодо розміру вихідної допомоги, що підлягає нарахуванню та виплаті позивачу при звільненні на підставі наказу керівника Дніпропетровської обласної прокуратури №1079к від 24 грудня 2020 року, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 13 частини 3 статі 3 Закону України «Про державну службу» прямо передбачено те, що дія цього Закону не поширюється на прокурорів.

Таким чином, відсутні підстави для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити вихідну допомогу в розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Отже, відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячної заробітної плати.

Стосовно позовної вимоги - стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 31 січня 2020 року по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, з посиланням на постанову від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зазначала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Як встановлено в ході судового розгляду, на підставі наказу відповідача від 24.12.2020 року № 1079к ОСОБА_1 звільнено 30.12.2020 року.

За вказаних обставин останнім днем служби позивача був 30.12.2020 року і в цей день відповідач повинен був повністю розрахуватись з позивачем, середній заробіток за весь час затримки розрахунку повинен розраховуватись з 31.12.2020 року.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України “Про оплату праці” за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок).

З урахуванням цих норм, зокрема абз. 3 п. 2 Порядку, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Ураховуючи, що звільнення позивача відбулося 30 грудня 2020 року, то середня заробітна плата позивача повинна обчислюватися з виплат, отриманих ним за попередні два місяці роботи, а саме за жовтень та листопад 2020 року.

Відповідно до п. 5 розд. ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством – календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку).

У відповідності до довідки відповідача № 21 середньоденна заробітна плата позивача становить 1051,76 грн. Вказані суми розраховані за період жовтень та листопад 2020 року. Середньомісячне число робочих днів – 21 день.

Таким чином, розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку становить: 198782,64 грн. (1051,76 грн. х 189 днів (період з 31.12.2020 року по 30.09.2021 року день ухвалення судового рішення).

Однак враховуючи співмірність розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника (22086,96 грн.) та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (198782,64 грн.), тривалість періоду не проведення повного розрахунку з позивачем під час звільнення, а також принципи добросовісності, розумності та справедливості, приймаючи до уваги те, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, суд вважає за можливе зменшити розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку до 19 000 грн.

У відповідності до пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 року “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Згідно частини першої ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини першої ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини другої ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Оцінюючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, з урахуванням встановлених в ході судового розгляду обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що підлягають задоволенню частково.

Згідно частини першої ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.1 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання адміністративного позову до суду в розмірі 908,00 грн., що документально підтверджується квитанцією №27818 від 26.05.2021 року.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 256, 295 , Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 38, код ЄДРПОУ 02909938) про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Дніпропетровської обласної прокуратури щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні на підставі Наказу керівника Дніпропетровської обласної прокуратури №1079к від 24 грудня 2020 року, яка оформлена листом за вих. №21-328вих.21 від 11 травня 2021 року.

Зобов`язати Дніпропетровську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячної заробітної плати, що складає 22086,96 грн. (двадцять дві тисячі вісімдесят шість гривень 96 копійок) (сума вказана без утримання податків і зборів).

Стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 19000 грн. (дев`ятнадцять тисяч гривень) (сума вказана без утримання податків і зборів).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 08 жовтня 2021 року.

Суддя Н.Є. Сліпець