Рішення № 100149869, 04.10.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 жовтня 2021 року м. Київ № 640/22944/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрівської Н.А.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доЦентрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській областіпровизнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту також - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі також - ЦМУ ДМС, відповідач), в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №226978000 від 19.08.2019 про відмову громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянці;

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 21.08.2019 про скасування громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію, наданого їй 05.03.2008;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити повторний розгляд заяви громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про оформлення (видачу) громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач вказує на те, що станом на момент прийняття рішення про надання їй дозволу на імміграцію уповноваженим державним органом проведено перевірку наданих позивачем документів та будь-яких порушень законодавства не встановив, у тому числі не було встановлено i подання недостовірних даних, у зв`язку із чим позивача було документовано посвідкою на постійне проживання. Як стверджує позивач, жодних підстав для скасування наданого їй дозволу на імміграцію, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію» не існує. У спірному випадку скасування дозволу на імміграцію, як зазначає позивач, здійснене виключно за формальних обставин без дослідження всіх обставин необхідності прийняття такого рішення, зумовило порушення необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи i цілями, на досягнення яких положення норми статті 12 Закону. При цьому, позивач має стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною, протягом більш як 10 років постійно проживає в Україні за однією i тією ж адресою разом із сім`єю - чоловіком - громадянином Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 , документованого посвідкою на постійне проживання, та їх спільною дитиною - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що набула громадянства України. Тому скасування дозволу може призвести до повної зміни способу життя родини позивача, або ж взагалі до розірвання їх родинних зв`язків. Позивач вважає, що рішення відповідача фактично призвели до безпідставного позбавлення гарантованого Конституцією України права громадянина іншої держави на постійне проживання в Україні, а тому вимога позивача про визнання протиправним оскаржуваного рішення та його скасування підлягає задоволенню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.11.2019 відкрито провадження у справі і призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач 08.01.2020 направив відзив на позовну заяву, у якому проти наявності правових підстав для задоволення позову заперечив і просив відмовити у його задоволенні. Мотивуючи свою позицію відповідач посилається на те, що відповідно до пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції батькам, чоловікові (дружині) іммігранта та його неповнолітнім дітям. Згідно з пунктом 6 частини сьомої статті 9 Закону для надання дозволу на імміграцію додаються документи: для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, i документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні. Оскільки донька позивача неповнолітня, заява в установленому порядку не могла бути оформлена, що суперечить вимогам законодавства, а відтак, рішення УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 05.09.2008 та документування її посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 відбулось з порушенням наведених положень законодавства.

У відповіді на відзив позивач проти доводів відповідача заперечила та наголошувала на відсутності правових підстав для скасування дозволу на імміграцію.

У січні 2021 року позивач змінила свого представника, яким 05.02.2021 було подано заяву про уточнення позовних вимог, в яких прохальна частина позову викладена у такій редакції:

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №274 від 20.09.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну;

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 19.08.2019 про відмову громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_4 в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київський області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 23.09.2008 громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_4 .

Такі зміни у предметі оскарження мотивовані наданими відповідачем до відзиву документами, серед яких є і рішення №274 від 20.09.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, яке позивачем на час звернення до суду не було отримано.

При цьому, суд враховує подане клопотання позивача про прискорення розгляду справи.

Ознайомившись із письмово викладеними доводами учасників справи, дослідивши подані документи і матеріали, суд встановив такі обставини справи.

05.09.2008 УГІРФО ГУ МВС України в місті Києві прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з неповнолітньою донькою згідно з пунктом 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію».

23.09.2008 позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , терміном дії - безстроково.

24.06.2019 ОСОБА_4 звернулась до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

За результатами розгляду вказаної заяви, 19.08.2019 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення №№226978000 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідно до підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321, та підготовлені документи для скасування дозволу на імміграцію та виданої на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання.

20.09.2019 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення №274 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, згідно якого громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 на підставі пунктів 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 05.09.2008.

Також, видана на підставі цього рішення посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 23.09.2008 скасована на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.

Незгода позивача із вказаними рішеннями зумовила звернення позивача до суду із цим позовом, при вирішенні якого суд виходить з таких мотивів.

Конституція України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (стаття 26).

Аналогічна норма передбачена частиною першою статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (далі - Закон № 2491-III), Законом України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI), Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію; в поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок № 1983), Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі - Порядок №321).

Статтею 1 Закону № 2491-III визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону № 2491-III.

Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо, зокрема, з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність (пункти 1 частини 1 статті 12 Закону № 2491-III, який вказаний в оскаржуваному рішенні).

Пунктом 21 Порядку №1983 визначено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (пункт 22 Порядку №1983).

Згідно наявного в матеріалах справи висновку, затвердженого начальником ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області 20.09.2019, проведеною перевіркою матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання встановлено, що 18.06.2008 громадянка Ісламської Республіки Іран звернулася до ВПРФО Печерського РУ ГУМВС України у місті Києві з клопотанням щодо надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до пункту 6 частини другої статті 4 Закону № 2491-III, так як її неповнолітня донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , має право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

05.09.2008 керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 згідно з пунктом 6 частини другою статті 4 Закону № 2491-III.

23.09.2008 іноземку документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 терміном дії безстроково, відповідно до якої іноземець проживає по теперішній час.

Однак, відповідно до вказаної законодавчої норми дозвіл на імміграцію в Україну надається в межах квоти імміграції батькам, чоловікові (дружині) іммігранта та його неповнолітнім дітям.

Згідно пункту 6 частини шостої статті 9 Закону № 2491-III та враховуючи той факт, що донька іноземки є неповнолітньою, заява в установленому порядку, за висновком відповідача, не могла бути оформлена, що суперечить вимогам законодавства.

Тобто, на думку відповідача, жодного документа, який би підтверджував наявність у іноземки підстав для отримання дозволу на імміграцію у відповідності до вимог імміграційного законодавства, подано не було.

Аналіз змісту висновку від 20.09.2019 свідчить, що оскаржуване рішення прийняте з підстав того, що на думку відповідача, у неповнолітньої доньки позивача не було правових підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну за територіальним походженням.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Пунктом 6 частини другої статті 4 Закону № 2491-III визначено, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Пунктом 3 частини третьої статті 4 Закону № 2491-III (в редакції станом на момент надання позивачу дозволу на імміграцію) передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Відповідно до частини четвертої статті 7 Закону України «Про громадянство» особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов`язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників (частина третя статті 8 Закону України «Про громадянство»).

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).

У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку № 1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме, зокрема, батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Згідно пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:

- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;

- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;

- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Отже, за змістом наведених норм прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Відповідно до статті 12 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону № 2491-III, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Згідно з пунктом 6 частини другої статті 4 Закону № 2491-III (у редакції, яка була чинною на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію), квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Як встановлено судом, позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 цього Закону.

Однак, відповідачем при опрацюванні заяви позивача від 18.06.2008, зроблено висновок, що при видачі посвідки на постійне проживання на території України серії НОМЕР_1 від 25.09.2008 суб`єктом владних повноважень вчинено дії з порушенням норм чинного, на момент видачі, законодавства.

З огляду на що, відповідач прийшов до висновку про наявність підстав для скасування позивачу дозволу на імміграцію.

Оскільки судом надається правова оцінка законності оскаржуваного рішення, проте таке рішення прийнято на підставі висновку відповідача, яке є передумовою прийняття оскаржуваного рішення, суд вважає за необхідне надати правову оцінку обом підставам.

У висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу зазначено, що у 2008 році позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію», як особі, яка є матір`ю народженої на території України дитини.

Отже, відповідач, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні, проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача, та керуючись пунктом 6 частини другої статті 4 Закону № 2491-III, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, визначених в у цьому Законі, не виявив, у зв`язку з чим видав посвідку на постійне місце проживання в Україні, що підтверджується дозволом на імміграцію в Україну від 05.09.2008.

Посилаючись на пункт 1 частини першої статті 12 Закону № 2491-III, як у висновку так і у відзиві, відповідач зазначає, що дозвіл на імміграцію позивача підлягає скасуванню, оскільки донька іноземця є неповнолітньою, заява у встановленому законом порядку не могла бути оформлена, що суперечить вимогам законодавства.

Таким чином, на думку відповідача, документ, який слугував підставою для прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу в 2008 році є неправомірним, оскільки суперечить вимогам імміграційного законодавства України.

Суд, не погоджується з такими доводами, оскільки подавши в 2008 році документи для отримання дозволу на імміграцію в Україну, позивач не повинен бути обтяженим покладенням на нього відповідачем додаткових обов`язків.

Крім того, судом встановлено, що відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження прийняття рішення на підставі не чинних документів в 2008 році, а також доказів порушення позивачем норм чинного законодавства при подачі заяви для надання дозволу на імміграцію, оскільки важливим є дослідження питання щодо чинності поданих документів саме на момент подачі заяви 2008 році, а не на момент прийняття висновків відповідачем.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеною в постанові від 16.05.2018 у справі №802/864/16-а провадження №К/9901/11374/18.

Суд зазначає, що оскаржуване рішення прийняте, зокрема, на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону №2491-III, тобто за умови, якщо з`ясується, що дозвіл на імміграцію надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Вимогами частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 Кодексу адміністративного судочинства).

Водночас, всупереч покладеного на відповідача обов`язку, останній не підтвердив належними та допустимими доказами наявності підстав для анулювання дозволу на імміграцію, визначених пунктом 1 частини першої статті 12 Закону №2491-III, а саме в чому полягають свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи які документи, на підставі яких видано дозвіл, втратили чинність.

Доказів надання позивачем при отриманні дозволу на імміграцію не повного пакету документів, передбачених законом, приховування даних щодо сімейного стану, відповідачем не надано. Також не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 в справі №820/5953/16, від 26.06.2020 №820/1861/17, від 13.03.2018 №820/3610/17, від 25.09.2019 в справі №813/119/16, які в силу норм частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягають врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

З урахуванням наведеного в сукупності, судом дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення №274 від 20.09.2019.

Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне проживання № НОМЕР_3 від 19.08.2019 про відмову громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_4 в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання видане на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку №321, а саме дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію.

В той же час, як встановлено вище, відповідачем не вказано в чому саме полягають невідповідність та відсутність підтвердження необхідної інформації, а наведені твердження спростовані фактичними обставинами справи.

Суд бере до уваги пункт 75 постанови Верховного Суду від 17.12.2018 по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18), де міститься правовий висновок, у силу якого адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.

До того ж, на законодавчому рівні розмежовуються поняття «обмін» посвідки та її «оформлення». Під різне нормативне регулювання підпадає як порядок розгляду заяви, так і підстави для прийняття рішення і кінцевий результат розгляду заяви.

Матеріали справи свідчать, що позивач звернулася до відповідача з заявою саме про обмін посвідки на постійне проживання у зв`язку з досягненням 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія) до пункту 7 Порядку № 321, додавши до заяви необхідний перелік документів.

Суд зазначає, що приписи Порядку №321 не надають право відповідачу при розгляді заяви про обмін посвідки перевіряти обґрунтованість підстав її оформлення.

Щодо частини позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання НОМЕР_1 від 23.09.2019, суд зазначає, що оскільки вирішення питання про здійснення оформлення (обміну) та видачі посвідки на постійне проживання в Україні є компетенцією органів міграційної служби (його дискреційними повноваженнями), суд вважає, що в задоволенні вимоги про зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання на території України - належить відмовити.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У спірному випадку належним та достатнім способом захисту позивача у спірних правовідносинах є зобов`язання відповідача вирішити питання щодо оформлення та видачі ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання в порядку обміну у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Разом з тим, відповідач як суб`єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності прийнятого оскаржуваного рішення.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Керуючись статтями 2, 5-11, 73-77, 79, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області №274 від 20.09.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 19.08.2019 про відмову громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_4 в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.;

4. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київський області (02152, м. Київ, вулиця Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598) вирішити питання щодо оформлення та видачі громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ), нової посвідки на постійне проживання в Україні в порядку обміну у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

5. В іншій частині позову - відмовити.

6. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) понесені нею судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1536,80 грн (одна тисяча п`ятсот тридцять шість гривень, 80 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вулиця Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення набирає законної сили у порядку, встановленому в статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку, визначеному статтями 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з моменту складення тексту судового рішення.

Суддя: Н.А. Добрівська