Рішення № 100119432, 18.08.2021, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2021 року справа № 823/2765/15

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Гараня С.М.,

за участю:

секретаря судового засідання - Ковтун Л.Б.,

позивача - ОСОБА_1 (особисто),

представника відповідача - Олійник І.А. (за довіреністю),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Черкаської обласної прокуратури про скасування наказу про звільнення та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду з позовом звернулася ОСОБА_1 , в якому просить:

- скасувати наказ прокурора Черкаської області № 521к від 06.08.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області;

- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області з 06.08.2015;

- стягнути з прокуратури Черкаської області на користь ОСОБА_1 (середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 06.08.2015 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- зобов`язати прокуратуру Черкаської області поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборон передбачених Законом України «Про очищення влади»;

- стягнути з прокуратуру Черкаської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 12 372,81 грн.

В обґрунтування позову зазначає, що її звільнення наказом від 06.08.2015 № 521к відбулося всупереч принципам та вимогам, закріпленим положеннями Конституції України, з порушенням гарантованого Конституцією України права на працю і доступу до державної служби, вимог міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства України, міжнародних принципів проведення люстрації, без встановлення вини у вчиненні діянь, передбачених частиною другою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Також позивач звертає увагу суду на те, що її звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини.

Ухвалою суду від 25.08.2015 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі.

Ухвалою від 07.09.2015 суд зупинив провадження у справі до вирішення Конституційним Судом України справи за двома конституційними поданнями Верховного Суду України та конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року №1682-VII.

Усною ухвалою суду занесеною до протоколу судового засідання від 06.05.2021 провадження у справі поновлено.

Також усною ухвалою суду занесеною до протоколу судового засідання від 04.06.2021 здійснено заміну відповідача на Черкаську обласну прокуратуру.

07.09.2015 відповідачем подано заперечення на позов, в якому вказано про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки слідчим відділом Золотоніського МВ УМВС України в Черкаській області здійснювалось досудове розслідування кримінального провадження № 12014250040000336 стосовно учасників мирних зібрань за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 294, ст. 341 КК України. У вказаному кримінальному провадженні позивач, яка в період з 21.11.2013 по 22.01.2014 працювала на посаді старшого прокурора Золотоніської міжрайонної прокуратури, здійснюючи процесуальне керівництво у даному провадженні, погоджувала повідомлення про підозру; погоджувала клопотання про застосування запобіжного заходу; брала участь у судовому засіданні про обрання запобіжного заходу стосовно осіб, звільнених від кримінальної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 року № 737-VII. Таким чином, позивач у період роботи в органах прокуратури з 21.11.2013 по 22.01.2014, здійснювала дії (заходи), наведені у п. 12 ч. 2 ст. 3акону України "Про очищення влади", які тягнуть за собою застосування до неї заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 вказаного Закону.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала та просила відмовити у його задоволенні.

Заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, оцінивши їх в сукупності, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено таке.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно записів в трудовій книжці з 22.07.2011 по 06.08.2015 позивач обіймала різні посади в прокуратурі Черкаської області.

Прокуратурою Черкаської області проведено перевірку відомостей щодо застосування заборон, передбачених частиною третьою та четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» щодо ОСОБА_1 , за наслідком чого складено довідку в якій вказано, що остання підпадає під дію пункту 12 частини 2 та частини 3 статті 3 Закону України «Про очищення влади», а відтак, до неї застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Наказом від 06.08.2015 №521к відповідно до ч. 3 ст. 1 та ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 статті 36 КЗпП України, з 06.08.2015.

Крім того, з доданих до матеріалів справи копій документів, судом встановлено, що після звільнення позивач змінила дівоче прізвище ОСОБА_1 на ОСОБА_1 , оскільки 19.10.2017 уклала шлюб з ОСОБА_5 .

Не погоджуючись із цим рішенням, позивач звернулася до суду з позовом.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року» № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 3 КАС України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Згідно статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно статті 46-2 Закону №1789-XII, який був чинний станом на час виникнення спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.

Відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є - підстави передбачені Законом України "Про очищення влади".

Так, 16.10.2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII).

В розумінні статі 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону №1682-VII).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина 2 статті 1 Закону №1682-VII).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).

Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту сьомого частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.

Згідно з пунктом 12 частини 2 статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII.

Отже, стаття 2 Закону № 1682-VII містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а стаття 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація).

Із змісту висновку щодо можливості заборон, передбачених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», що складений 05.06.2015 прокуратурою Черкаської області видно, що позивач перебуваючи на посаді старшого прокурора Золотоніської міжрайонної прокуратури, здійснювала процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 12014250040000336 стосовно учасників мирних зібрань за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 294, ст. 341 КК України, які тягнуть за собою застосування до останньої заборон, передбачених частиною 3 статті 1 вказаного Закону.

Отже, судом встановлено, що позивач у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 працювала в органах прокуратури та здійснювала процесуальне керівництво, погоджувала повідомлення про підозру; погоджувала клопотання про застосування запобіжного заходу; брала участь у судовому засіданні про обрання запобіжного заходу у вказаному вище кримінальному провадженні стосовно осіб, звільнених від кримінальної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 року № 737-VII.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивач підпадає під дію критерію, визначеного пунктом 12 частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади".

Суд, встановивши вище наявність у національному законодавстві правового підґрунтя для застосування до позивача люстраційної процедури, та враховуючи те, що позивач відповідає критеріям визначеним у Законі, приходить до висновку, що втручання держави у приватне життя позивача здійснено згідно із законом, тобто за наявності відповідної правової підстави.

Водночас, суд оцінюючи спірний наказ крізь призму необхідності втручання у право позивача у демократичному суспільстві, виходить з наступного.

Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Вказані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 року у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03.06.2020 року, і у подальшій своїй практиці у цій категорії спорів.

Разом з тим необхідно врахувати, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті, що враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв.

По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію.

По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, втручання вважатиметься необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законної мети, якщо воно відповідає нагальній суспільній необхідності, та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" практика Європейського суду з прав людини є обов`язковою для застосування судами України як джерела права.

Таким чином, виходячи з усталеної практики Європейського суду з прав людини особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61 рішення у справі "Любох проти Польщі", рішення у справі "Матиєк проти Польщі").

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Крім того, слід також враховувати рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 17.10.2019 року у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18 та № 47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України "Про очищення влади", і в якому Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента ОСОБА_6 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Ключовим у позиції Суду в рішенні у справі "Полях та інші проти України" є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент ОСОБА_6 .

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у §324 даного рішення визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які в період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року перебували на окремих посадах державної служби, без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента ОСОБА_6 , суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Судом встановлено, що керуючись частиною 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади", відповідач оскаржуваним наказом від 06.08.2015 року №521к звільнив юриста 1 класу ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України.

Виходячи з мети Закону № 1682-VII, на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_6 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Більше того, що відповідно до частини 2 статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

Суд звертає увагу, що Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож, звільнення з посад визначених Законом №1682-VII розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Так, суду не надано відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України.

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тому, звільнивши позивача з посади лише з обставин відповідності її критерію визначеному в пункті 12 частини 2 статті 3 Закону № 1682-VII, застосувавши до неї міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками та без надання індивідуальної оцінки її діям, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Таким чином, з огляду на недоведеність застосування до позивача заборон, передбачених Закону № 1682-VII та звільнення позивача, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, суд приходить до висновку про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині.

При цьому, скасування наказу про звільнення позивача, у силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній посаді.

Разом з тим, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235, статті 240-1 Кодексу законів про працю України, а відтак, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Як встановлено судом вище, позивач обіймала посаду прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про прокуратуру» систему прокуратури України становлять: Офіс Генерального прокурора; обласні прокуратури; окружні прокуратури; спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Статтею 10 Закону передбачено, що у системі прокуратури України діють обласні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Київська міська прокуратура. Обласну прокуратуру очолює керівник обласної прокуратури, керівник прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, керівник Київської міської прокуратури, який має першого заступника та не більше трьох заступників. У структурі обласної прокуратури утворюються підрозділи - управління та відділи.

Відповідно пункту 13 частини 1 статті 15 Закону №1697-VII прокурором органу прокуратури є прокурор обласної прокуратури.

Керуючись частиною 2 статті 15 Закону №1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Отже, враховуючи скасування наказу про звільнення позивача, суд дійшов висновку, що позовна вимога про поновлення її на посаді підлягає задоволенню шляхом поновлення на посаді в Черкаській обласній прокуратурі, що рівнозначна тій, яку позивач обіймала до звільнення, що свідчитиме про ефективний спосіб захисту порушеного права позивача. При цьому рівнозначною посадою є посада, що належить до однієї підкатегорії посад та однієї групи оплати праці.

Разом з тим, позовні вимоги щодо поновлення на посаді в прокуратурі Черкаської області, є необгрунтованими з огляду на те, що прокуратура Черкаської області станом на день прийняття рішення у справі стала Черкаською обласною прокуратурою.

Відповідно до вимог 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З аналізу наведеного законодавчого положення вбачається, що суд виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у разі якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника.

Виходячи з матеріалів даної адміністративної справи, суд зазначає, що її розгляд здійснювався понад один рік, проте не з вини позивача. Відтак, у межах спірних правовідносин виплату середнього заробітку слід здійснити за весь час вимушеного прогулу.

Вказана позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема у постанові від 13.03.2018 у справі № 2а-11888/10/1370 та в постанові від 05.11.2019 у справі № 2а-2243/11/1370.

Пунктом 2.27. Інструкції "Про порядок ведення трудових книжок працівників", затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993 року, прямо вказує, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Згідно оспорюваного наказу про звільнення позивача (від 06.08.2015 №521к), останнім днем роботи позивача є 06.08.2015.

Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення позивача на посаді прокурора з 07.08.2015, отже вимога щодо поновлення на посаді з 06.08.2015 є необгрунтованою.

При визначенні розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу суд виходить з положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (надалі - Порядок № 100).

Згідно з п. 2 Порядку обчислення середньомісячної заробітної плати здійснюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Розрахунок розміру заробітної плати за час вимушеного прогулу слідує здійснювати відповідно до кількості робочих днів, що минули з дня звільнення позивача з посади до дня винесення судового рішення у справі - 18.08.2021.

З наявної у матеріалах справи довідки Черкаської обласної прокуратури вбачається, що середньоденна сума заробітної плати позивача на раніше займаній ній посаді становить 298,14 грн.

При цьому кількість робочих днів за період вимушеного прогулу, починаючи з 07.08.2015 (наступний день після звільнення) і по день прийняття даного рішення 18.08.2021 становить 1525 днів.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 07.08.2015 по 18.08.2021, становить 454 663,50 грн, які слід стягнути на користь позивача з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про очищення влади" та п. 5 розділу ІІ Положення № 1704/5, суд визнає, що Черкаська обласна прокуратура зобов`язана буде надати інформацію у виді рішення суду Міністерству юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" оскільки внесення Реєстратором Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" відомостей про особу позивача стало надходження від керівника органу (в даному випадку - прокуратури Черкаської області), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України "Про очищення влади", відомостей про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області у зв`язку із застосуванням такої заборони.

Стосовно позовних вимог щодо компенсації моральної шкоди в сумі 12 372,81 грн, суд зазначає наступне.

Ст. 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України (далі - ЦК України).

Ч. 1,2 ст. 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до ч. 2,3 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної шкоди суд повинен визначати залежно від характеру та обсягу страждань, немайнових витрат, які зазнав позивач.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (п. 3 вказаної постанови).

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті особи. Як і не доведені самі негативні зміни у житті. Окрім того, позивачем не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди в сумі в сумі 12 372,81 грн та не підтверджено її належними та допустимими доказами.

За сукупністю наведених обставин, підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

Відповідно до п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Зважаючи на вказану норму, суд вважає, що рішення в частині стягнення з відповідача середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в сумі 6410,01 грн (з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів) та поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягає негайному виконанню.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до вимог частини першої статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову частково.

У відповідності до вимог частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що при зверненні до суду з даним адміністративним позовом, позивач була звільнена від сплати судового збору на підставі пункту першого частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» та не сплачувала його, підстави для його розподілу відсутні.

Керуючись ст.ст. 2, 90, 139, 242-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Черкаської області № 521к від 06.08.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області.

Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Черкаської області, з 07.08.2015.

Зобов`язати Черкаську обласну прокуратуру (код ЄДРПОУ 02911119) поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) заборон передбачених Законом України «Про очищення влади».

Стягнути з Черкаської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02911119) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 454 663 (чотириста п`ятдесят чотири тисячі шістсот шістдесят три) грн 50 коп. з вирахуванням при виплаті встановлених податків та зборів.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць в сумі 6 410 (шість тисяч чотириста десять) грн 01 коп. з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів допустити до негайного виконання.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У разі застосування судом частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення складено та підписано у повному обсязі 04.10.2021.

Суддя С.М. Гарань