Рішення № 100053249, 27.09.2021, Сихівський районний суд м. Львова

Справа № 464/5242/21

пр.№ 2/464/1526/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.09.2021 Сихівський районний суд міста Львова

у складі: головуючого - судді Дулебка Н.І.,

за участі: секретаря судового засідання - Цуняк А.М.,

представника позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - Негрі Г.Ю. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

встановив:

Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ЛМКП «Львівтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 320823,90 грн., витрат на професійну правову допомогу в розмірі 3000 грн. та витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, у розмірі 3208,24 грн. В обґрунтування позову покликався на те, що з 29.07.1965 перебував у трудових відносинах з відповідачем ЛМКП «Львівтеплоенерго», 01.09.2017 переведений на посаду електрослюсаря з ремонту й обслуговування автоматики та засобів вимірювань електростанцій служби вимірювань, накладки і випробувань Теплоелектроцентраль-1 шостого розряду. На підставі наказу №727-к від 25.12.2012 звільнений 02.01.2013 з посади за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 29.12.2020 стягнуто з відповідача на його користь 22193 грн. заборгованості із заробітної плати за період з 01.01.2010 до 02.01.2012 та 30614,38 грн. компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати. Кошти, стягнуті на підставі рішення суду, виплачені позивачу 29.04.2021. Оскільки при звільненні відповідачем не здійснено остаточного розрахунку з позивачем, відповідно до ст. 117 КЗпП України, останній звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала з підстав, що викладені у позовній заяві та відповіді на відзив від 27.09.2021. Просила суд позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засідання позов не визнала з підстав, що викладені у відзиві від 15.09.2021, в якому зазначила, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Зокрема, позов подано в тримісячний строк після проведення остаточного розрахунку з позивачем, а не з часу коли останній дізнався чи повинен був дізнатися про порушення його права, а саме з 29.12.2020, що є днем ухвалення судового рішення у справі №462/6767/20. У разі ухвалення судом рішення про стягнення середнього заробітку звернула увагу на застосуванні принципу співмірності та відповідно зменшення розміру відшкодування. При цьому необхідно врахувати розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та інші обставини. Просила суд у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити з таких підстав.

Встановлено, що позивач ОСОБА_3 з 29.07.1965 по 02.01.2013 перебував у трудових відносинах з відповідачем ЛМКП «Львівтеплоенерго» та звільнений з роботи за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України згідно з наказом №727-к від 25.12.2012, що підтверджується записами трудової книжки позивача (а.с. 11-14).

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29.12.2020, яке набрало законної сили 29.01.2021,стягнуто з ЛМКП «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_3 22 193 грн. недонарахованої заробітної плати за період з 01.01.2010 до 02.01.2013 та 30 614, 38 грн. компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати без урахування утримання податків та інших обов`язкових платежів (а.с. 17-24).

Так, вищевказаним судовим рішенням встановлено, що діями відповідача порушено трудові права позивача на належний рівень оплати праці, передбачений чинним законодавством, зокрема не здійснено виплату заробітної плати в належному розмірі станом на день звільнення 02.01.2013, а тому такі обставини згідно з вимогами ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню у межах вказаної цивільної справи.

В ході розгляду справи встановлено, що рішення суду про стягнення недонарахованої заробітної плати за період з 01.01.2010 до 02.01.2013 та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати фактично виконано 29.04.2021, що підтверджується випискою за картковим рахунком позивача ОСОБА_3 (а.с. 29-30).

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач посилався на те, що оскільки в день звільнення - 02.01.2021 заробітна плата не була виплачена в повному розмірі, а відтак відповідач зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку, починаючи з 03.01.2013 по 29.04.2021.

Згідно з розрахунком, здійсненим позивачем відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України за № 100 від 08.02.1995, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.01.2013 по 29.04.2021 становить 320823 грн. 90 коп. (а.с. 6).

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок та виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року №716/9584/15-ц зазначено наступне.

Механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, встановлений статтею 117 КЗпП України, не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України (зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Приймаючи рішення про необхідність розгляду справи № 761/9584/15-ц Великою Палатою Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум, момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

-розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

-період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

-ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

-інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).

Застосовуючи вищенаведені критерії у справі за позовом ОСОБА_3 , судом також взято до уваги, що позивач звернувся з цим позовом після спливу більш, ніж семи років після звільнення з роботи, сума невиплаченої заробітної плати за відповідний період становила 22193 грн. та така виплачена позивачу 29.04.2021 разом з компенсацією втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати у розмірі 55062,15 грн., враховуючи співвідношення розміру заборгованості із заробітної плати та загального розміру заробітної плати за відповідний період, а також дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах та інші вищевказані критерії, суд дійшов висновку, що з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 60000 грн.

Таким чином, позовні вимоги необхідно задовольнити частково.

Щодо позовної давності, про сплив якої зазначає представник відповідача, судом встановлено наступне.

Статтею 233 КЗпП передбачено строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом із тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Нездійснення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Як випливає з банківської виписки (а.с. 29-30), позивачу ОСОБА_3 кошти недонарахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, стягнуто на підставі рішення суду та перераховано 29.04.2021, а відтак позовна давність не є пропущеною.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано ордер від 14.07.2021, витяг з договору про надання правничої (правової) допомоги від 12.07.2021 та додаткову угоду до договору про надання правничої (правової) допомоги від 12.07.2021, акт приймання-передачі від 12.07.2021, розрахунок суми судових витрат від 14.07.2021 та квитанцію №0.02196952995.1 від 15.07.2021 про сплату правничої допомоги у розмірі 3000 грн.

Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 570 грн. та витрати, понесені у зв`язку зі сплатою судового збору, у розмірі 609,57 грн.

На підставі статей 116, 117 Кодексу законів про працю України та керуючись статтями 2, 76, 81, 82, 141, 263 - 265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

ухвалив:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» (79040, м. Львів, вул. Д.Апостола, 1, ЄДРПОУ 05506460) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 60000 (шістдесят тисяч) гривень (сума визначена без відрахування податків та інших обов`язкових платежів).

Стягнути з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» (79040, м. Львів, вул. Д.Апостола, 1, ЄДРПОУ 05506460) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, в розмірі 609,57 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 570 грн., а всього 1179 (одна тисяча сто сімдесят дев`ять) гривень 57 (п`ятдесят сім) копійок.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Львівського апеляційного суду через Сихівський районний суд м.Львова протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 01.10.2021.

Головуючий Дулебко Н.І.