Рішення № 100049865, 29.09.2021, Оболонський районний суд міста Києва

29.09.2021 Справа № 756/5565/21

Унікальний номер справи 756/5565/21

Номер провадження 2/756/4156/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 вересня 2021 року м. Київ

Оболонський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Шролик І.С.,

секретар судового засідання - Михнюк В.М.,

за участю представника позивача - Польщикова І.В.,

відповідача - ОСОБА_1 ,

відповідача - ОСОБА_2 ,

третьої особи - ОСОБА_3 ,

представника відповідача та третьої особи - Кукси Г.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору та витребування майна,-

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2021 року представник Дніпровської окружної прокуратури міста Києва звернувся до суду в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та витребування майна.

В мотивування права звернення до суду представник Дніпровської окружної прокуратури міста Києва зазначає, що порушення інтересів держави в особі Київської міської ради полягає у тому, що спірна квартира вибула із її власності всупереч установленого законом порядку, що порушує економічні інтереси України.

Київська міська рада самостійно ефективні заходи цивільно-правового характеру щодо повернення майна у власність територіальної громади не вживає, незважаючи на те, що з 30.09.2019 року право власності на спірне майно зареєстровано за третіми особами. Київською міською радою жодних заходів щодо захисту інтересів держави та повернення спірного майна у власність держави не вжито. Листом від 27.01.2021 року № 056/95-1075 Київська міська рада в особі Департаменту будівництва та житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, звернулось до прокуратури з проханням щодо здійснення представництва інтересів держави, допустивши при цьому бездіяльність та переклавши свій обов`язок на органи прокуратури. Звернення прокурора до суду, спрямоване на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - повернення державного майна, яке було незаконно відчужено.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що Дніпровською окружною прокуратурою міста Києва під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному проваджені № 12019100040008801 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого за ч. 4 ст. 190 КК України, встановлені порушення майнових прав та інтересів держави в особі Київської міської ради, а саме факт вибуття квартири АДРЕСА_1 з власності територіальної громади міста Києва поза волею її власника, що потребує вжиття заходів реагування в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Розпорядженням Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації №174 від 26.03.2012 згідно пункту 2 «Про внесення змін в договори найму жилих приміщень»,у зв`язку зі смертю попереднього наймача квартири ОСОБА_5 , внесені зміни до договору найму житлового приміщення на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та укладено його з ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Корнійчуком В.І. на підставі договору купівлі-продажу від 30 вересня 2019 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 . Договір укладеного з ОСОБА_4 , як продавцем. Відповідно до п. 2 Договору, квартира належить ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 18.06.2004 відділом приватизації державного житлового фонду Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва на підставі розпорядження від 18.06.2004 року № 1833 згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Згідно п.3 договору право власності продавця на вказану квартиру зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 28 липня 2004 року в реєстрову книгу за № д.151-155, за реєстровим № 32866».

Проте, за інформацією Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації № 104-11070 від 01.12.2020 року приватизація квартири АДРЕСА_1 , станом на 30.11.2020 року, органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району міста Києва не здійснювалась. За інформацією Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації свідоцтво про право власності на вказану квартиру не оформлювалось.

Посилаючись на ту обставину, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру в установленому законом порядку не видавалося, державна реєстрація за ОСОБА_4 не проводилася, право власності у останнього, відповідно до положень ст. ст. 316, 317, 319 Цивільного кодексу України не виникало, він не мав права розпоряджатись цим майном. Позивач вважає, що свідоцтво про право власності в порядку приватизації не породжує правових наслідків та є нікчемним за своєю правовою природою, тому не потребує визнання його недійсним в судовому порядку.

В подальшому, 28.10.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_3 набула у власність спірну квартиру.

Надалі ОСОБА_3 , відповідно до договору дарування від 02.02.2021 року подарувала спірну квартиру своїй доньці ОСОБА_2 .

Представник позивача, посилаючись на положення ст.ст. 203, 215, 216, 317, 319, 321, 388 ЦК України на ту обставину, що всі подальші дії зі спірною квартирою спрямовані на незаконне заволодіння майном комунальної власності, порушує права та охоронювані законом інтереси держави в особі Київської міської ради як єдиного власника цього майна, просить суд: визнати недійсним договір купівлі- продажу квартири АДРЕСА_1 від 30.09.2019 року, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського нотаріального округу Київської області Корнійчуком В.І; витребувати від ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради (код ЄДРПОУ 22883141) спірну квартиру; вирішити питання розподілу судових витрат.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2021 року справу передано на розгляд головуючому судді Шролик І.С.

Ухвалою суду від 16 квітня 2021 року відкрито загальне позовне провадження та призначено справу до підготовчого судового засідання на 25 травня 2021 року.

Від відповідача ОСОБА_2 07 травня 2021 року надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона просить суд повернути позовну заяву прокурору, у зв`язку з відсутністю підстав для звернення прокурора до суду з позовом. В мотивування поданого відзиву зазначає, що Київська міська рада не набула статусу позивача, тому відсутні підстави для представництва. Окрім того, зазначає, що позовна заява містить суттєві недоліки, тому має бути повернута позивачу. Зауважує, що прокурор не ставить вимогу про визнання недійсним договору на підставі якого, її мати ОСОБА_3 , як добросовісний набувач за відплатним договором набула у власність спірну квартиру. Вважає, що твердження прокурора про підроблене свідоцтво про право власності на житло не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, є лише припущенням, як і свідоцтво про реєстрацію права власності в БТІ.

11 травня 2021 року на адресу суду надійшов лист від представника Київскої міської ради, в якому позовні вимоги Дніпровської окружної прокуратури міста Києва підтримують та просять їх задовольнити, справу розглядати за відсутності представника.

Від позивача 21 травня 2021 року надійшла відповідь на відзив, в якому посилаючись на висновки ВП ВС викладені у постанові від 15 жовтня 2019 року (справа 903/129/18), вважає, що прокурором вжито заходів реагування на бездіяльність органів місцевого самоврядування, спірна квартира вибула з володіння територіальної громади, яка не вживала засоби реагування незважаючи на те, що навесні 2019 року помер користувач ОСОБА_7 , ані райдержадміністрація, ані керуюча компанія не вживали заходів для встановлення ефективного контролю за майном громади. Прокурор звертався до компетентного органу Київської міської ради з листом для здійснення захисту права власності. Вважають позивачем вірно обраний спосіб захисту шляхом витребування майна з незаконного володіння останнього власника, тому немає підстав для визнання недійсними всіх попередніх договорів.

В підготовчому судовому засіданні 25 травня 2021 року відповідач ОСОБА_4 пояснив, що ніякого відношення до даної справи не має. Ніколи квартира не перебувала у його володінні, жодних документів не укладав та не отримував, не знає де вона розташована. В нього був втрачений паспорт, невідомі особи його використали шляхом заміни фотокартки іншої, невідомої йому особи. Просив не турбувати, справу розглянути за його відсутності (а.с. 169).

27 травня 2021 року на адресу суду надійшло від відповідача ОСОБА_2 заперечення на відповідь на відзив, в якому зауважує, що відсутні в матеріалах справи докази що Київська міська рада уповноважила прокуратуру на звернення до суду саме з даним позовом. Прокурором не надано доказів підроблення свідоцтва про право власності на квартиру видане на ім`я ОСОБА_4 та доказів підроблення реєстраційного посвідчення БТІ від 28 липня 2004 року про державну реєстрацію. ОСОБА_3 набула у власність спірну квартиру за відплатним договором сплативши повну вартість квартири в сумі 427890 грн., жодних обтяжень та (або) заборон на час її придбання не існувало, є добросовісним набувачем.

Ухвалою суду, постановленою в судовому засіданні із занесенням до протоколу судового засідання за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 залучено до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 .

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, наполягав на їх задоволенні з підстав та мотивів, викладених у позовній заяві. Пояснив, що квартира вибула з володіння держави на підставі підробних документів, ніколи ані свідоцтво про право власності на квартиру на ім`я ОСОБА_4 не видавалось та реєстрації в органах БТІ не проводилось, як і довідка від імені Київського БТІ про реєстрацію права власності не видавалась, що підтверджується відповідями на запит органів прокуратури. Дані фактичні обставини стали відомі органу прокуратури під час проведення досудового розслідування в рамках кримінального провадження № 12019100040008801 від 23 жовтня 2019 року по обвинуваченню, зокрема серед інших, ОСОБА_8 за ч. 1ст. 14,ч. 4 ст. 190,ч. 4 ст.190, ч. 3 ст. 28, ч. 3,4 ст. 358, ч. 3 ст. 28 ч. 1 ст.162 КК України, матеріли кримінального провадження скеровано з обвинувальним актом до суду. Прокурор звертає увагу, що зібраними у справі матеріалами доведений факт використання підробних документів за допомогою яких відбулась реалізація спірної квартири.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 пояснив суду, що за проханням знайомої ОСОБА_8 дозволив здійснити реєстрацію на своє ім`я спірної квартири. Як йому повідомляли для того, щ б не сплачувати зайві податки. Квартиру ніколи не бачив, не знає її місце розташування, власні кошти за її придбання не сплачував. Був присутній в нотаріуса два рази, вперше коли на його ім`я квартиру оформляли та вдруге, коли від його імені продавали квартиру ОСОБА_3 . Грошові кошти, які ОСОБА_3 передала за придбання квартири в приміщенні нотаріуса забрала ОСОБА_8 , сплативши йому за послугу грошові кошти в розмірі 1000 дол. США.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Кукса Г.А., пояснив, що втручання в особисті майнові права відповідача буде непропорційним для неї тягарем. Саме держава мала забезпечити належний контроль при посвідченні нотаріусом угоди та контроль за неможливістю використання підробних документів. Непропрорційним тягарем покладати обов`язок відповідальності на відповідача та третю особу, які за власні кошти придбали житло. Втративши грошові кошти, держава їх позбавляє житла, яке для відповідача є єдиним житлом, що доводиться витягом з реєстру права власності на нерухоме майно.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 пояснила, що квартиру вона сама підшукувала. З огляду на те, що квартира була у жахливому стані, непридатному для проживання, були відсутні підключення до системи комунікації, її вартість була такою, що батьки мали змогу за неї заплатити. В подальшому за власні кошти робили ремонтні та монтажні роботи з повного підключення до стояків водопостачання, штукатурні та ремонтні роботи, квартира в занедбаному стані, це коштувало значних матеріальних затрат. На запитання прокурора, відповідач ОСОБА_2 відповіла, що перед придбанням квартири, вона пересвідчилася по реєстрам, що квартира не перебуває в обтяженні та реєстрі заборони відчуження, що право власності на неї зареєстровано, тому жодної думки про те, що продавець не має права її відчужувати й гадки не мала. Також пояснила, що мала право часткової власності 1/3 частки на квартиру, що батьки придбали, коли вона була неповнолітньою. Після смерті батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , мати вирішила подарувати придбану разом із ним квартиру мені, а також прийнято було рішення, що мати не може проживати у квартирі без батька та буде її відчужувати, бо багато сплачувати за комунальні послуги, тому свою частку подарувала на користь матері, яка також успадкувала частку 1/3 батька, з метою відчуження квартири. Відповідач пояснила, що жодного житла у Києві не має, також в родини не має грошових коштів придбати та (або) винаймати інше житло. На запитання прокурора відповідач пояснила, що не мала змоги зареєструватися у квартирі через наявну заборону, декілька раз зверталася до відділу реєстрації місця проживання.

Третя особа ОСОБА_3 суду пояснила, що квартиру вона придбала разом із чоловіком для доньки, яка після закінчення навчання залишилася проживати у Києві. З огляду на досить невеликий розмір грошових коштів шукали квартиру, яку можна придбати. Квартира була з стані непридатному для проживання, за власні кошти робили ремонт. Жодних обтяжень чи заборон під час придбання квартири не існувало. На запитання прокурора, третя особа пояснила, що раніше ні продавця ОСОБА_1 , ні ріелтора ОСОБА_8 , ні нотаріуса не знали. Через побоювання вести до Києві грошові кошти вважали доцільне їх передати за місцем проживання в Білій Церкві , тому погодилися на укладання договору. Пояснила, що подарувала квартиру доньці після смерті чоловіка, від хвороби на Ковід, з метою уникнути зайвого клопоту.

Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Рішенням Європейського суду з прав людини визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Учасник процесу зобов`язаний добросовісно користуватись своїми процесуальними правами (частина третя статті 27 ЦПК України 2004 року).

Заслухавши представника позивача, відповідачів та третю особу, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, згідно рішення Київської міської ради № 208/1642 від 27.12.2001 року «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» позицією 385 таблиці 4 додатку 6, а також рішенням № 284/5096 від 02.12.2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», доведено факт належності будинку АДРЕСА_2 до комунальної власності (а.с. 16,18,31).

Розпорядженням Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації № 174 від 26.03.2012 року «Про внесення змін в договори найму жилих приміщень» у пункті 2 зазначено, що у зв`язку зі смертю попереднього наймача квартири ОСОБА_5 , внесено зміни до договору найму житлового приміщення на однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 та укладено його з ОСОБА_7 (а.с. 65).

Згідно актового запису про смерть № 7963 від 10.05.2019 ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Останнє його зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 (а.с. 68).

З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 30.09.2019 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Корнійчуком В.І. право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі- продажу, укладеного між останнім, як покупцем та ОСОБА_4 як продавцем. Договір посвідчено зазначеним приватним нотаріусом 30.09.2019 та зареєстровано під № 1209 (а.с. 72-74).

Відповідно до п. 2 Договору купівлі-продажу від 30 вересня 2019 року квартира належить ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 18.06.2004 року відділом приватизації державного житлового фонду Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва на підставі розпорядження від 18.06.2004 року № 1833 згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Згідно п.3 договору право власності продавця на вказану квартиру зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 28 липня 2004 року в реєстрову книгу за № д.151-155, за реєстровим № 32866» (а.с. 75,76,77,78).

Судом досліджено свідоцтво про право власності на житло видане відділом приватизації Солом`янської районної державної адміністрації м.Києва за розпорядженням № 1833 від 18 червня 2004 року згідно якого, ОСОБА_4 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі ЗУ «Про приватизацію». На бланку свідоцтва міститься печатка органу приватизації Солом`янської районної державної адміністрації м.Києва (а.с. 77).

Згідно реєстраційного посвідчення № 006268 Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна посвідчує, що квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло виданим Солом`янської районної державної адміністрації м.Києва 18 червня 2004 року № 1833 та записано в реєстрову книгу № д.151-155 за реєстровим № 32866 28 липня 2004 року міститься підпис начальника Київського БТІ В.Сенчук та скріплене печаткою (а.с.78).

Згідно інформаційної довідки № КВ-2019 № 25068 від 07 травня 2019 року виданої Київське міське БТІ КМР ОСОБА_4 на його запит повідомляють, що за даними реєстрових книг Бюро, квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло належить ОСОБА_4 . На довідці міститься підпис в.о. начальника Н.М. Яценко та печатка Київське міське БТІ (а.с.79).

Проте, за інформацією Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації № 104-11070 від 01.12.2020 року виданої на запит Київської місцевої прокуратури № 4, приватизація квартири АДРЕСА_1 , станом на 30.11.2020 року органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району міста Києва не здійснювалась. (а.с. 94,95).

У відповіді на запит органів прокуратури, Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація за № 108-15170 від 24.11.2020 повідомляє, що відповідним органом приватизації свідоцтво про право власності на вказану квартиру АДРЕСА_1 , не оформлювалось взагалі, у тому числі від 18.06.2004 року, розпорядження № 1833 від 18.06.2004 року не видавалось (органом приватизації 18.06.2004 року були видані розпорядження під № № 32153-32179) (а.с. 93).

З інформації Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації» № 062/14-13087 (И-2020) від 30.11.2020, виданої у відповідь на запит Київської місцевої прокуратури № 4, за відомостями реєстрових книг право власності на квартиру АДРЕСА_1 не реєструвалось; не було оформлено жодного замовлення на спірну квартиру; довідки та технічні паспорти підприємством на цю квартиру не виготовлялись та не видавались; останній технічний план квартири датований 21.03.1968 року (згідно відмітки на плані). Право власності на цю квартиру не зареєстровано, зокрема і в реєстровій книзі за № 151-155, за реєстровим № 32866 за ОСОБА_4 (а.с. 96).

Судом досліджено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 28.10.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Корнійчуком В.І. У відповідності до умов договору ОСОБА_3 набула у власність спірну квартиру за відплатним договором. Згідно п. 6 сплативши вартість квартири 539420 грн. (а.с. 81-82).

Згідно договору дарування від 02 лютого 2021 року ОСОБА_3 , подарувала спірну квартиру доньці ОСОБА_2 , посвідчивши вказаний договір у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куксової М.С. (а.с. 83).

Спір між сторонами виник з приводу наявності правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, що укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 та витребування спірної квартири від ОСОБА_2 , як останнього власника на підставі ч. 3 ст. 388 ЦК України та передачі у власність територіальної громади в особі Київської міської ради, як такої, що вибула з володіння поза волею власника.

Стаття 13 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Саме на позивача покладено процесуальний обов`язок довести заявлені позовні вимоги.

Звертаючись до суду із позовними вимогами, прокурор зазначив, що його вимоги спрямовані на задоволення легітимної мети, яка полягає у відновленні законності, поверненні у власність територіальної громади комунального майна (квартири), яке незаконно вибуло з власності територіальної громади на підставі підробного свідоцтва про право власності в порядку приватизації.

Що стосується позовних вимог прокурора, в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладеного 30 вересня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для їх задоволення, виходячи з наступного.

Частиною першою статті 203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15,16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

Недійсність правочину, який порушує публічний порядок встановлена законом і цей правочин є нікчемним, тому позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту прав.

Отже, з огляду на те, що свідоцтво про право власності ОСОБА_4 на спірну квартиру не видавалось уповноваженим органом приватизації, тобто є підробним, останнє не породжує правових наслідків та є нікчемним за своєю правовою природою, не потребує визнання недійсним. Суд погоджується з даним твердженням позивача та вважає доведеним даний факт належними та допустимим доказами, наявними у справі та досліджені судом. Так, окрім письмових доказів в судовому засіданні особисто відповідач ОСОБА_4 підтвердив факт того, що він ніколи не отримував свідоцтва про право власності на спірну квартиру. З 1984 року постійно був зареєстрований в АДРЕСА_5 , тому участь у приватизації квартири, розташованої в м. Києві не міг брати.

Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.

Матеріалами справи також встановлено, що договір купівлі- продажу квартири АДРЕСА_1 укладався не ОСОБА_4 , а іншою особою, з вкеюванням фото та використовуючи загуублений паспорт ОСОБА_4 .

Тобто, відповідач ОСОБА_4 не укладав оспорюваного договору, що доведено його письмовими поясненнями та копією паспорта, наявного в матеріалах справи в якому вклеєна фотокартка іншої особи, а не ОСОБА_4 (а.с. 87).

За твердженням прокурора саме ці документи вилучені в нотаріуса, що були використані при посвідчені оспорюваної угоди. Особу відповідача ОСОБА_4 було перевірено в судовому засіданні та ідентифіковано за наданим паспортом.

Отже, на підставі викладеного, суд приходить до переконання, що ОСОБА_4 не укладав оспорюваний договір купівлі-продажу, його не підписував, що також встановлено матеріалами кримінального провадження, що не заперечував прокурор в судовому засіданні. Тобто у відповідача ОСОБА_4 було відсутнє волевиявлення на укладання оспорюваного правочину від 30 вересня 2019 року, який є неукладеним, тобто нікчемний за своєю природою.

А отже, даний договір не потребує додаткового визнання його недійсним за рішенням суду, аналогічний висновок міститься у постановах ВП ВС від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 22 жовтня 2020 року справа № 925/271/18, відповідно до яких якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону, які в порядку ч. 4 ст. 263 ЦПК України суд застосовує до спірних правовідносин.

На підставі викладеного, суд приходить до переконання, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 30.09.2019 року є нікчемним, тому не потребує визнаня його недійсним, та як висновок, в задовленні цієї частини позовних вимог Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради слід відмовити.

Що стосується позовних вимог Дніпровської окружної прокуратури міста Києва до ОСОБА_2 про витребування майна в добросовісного набувача, суд виходить з наступного.

Згідно положення статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифіковані Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Суд враховуючи позицію Європейський суду з прав людини зауважує, що існувало, як мінімум, два рівня гарантій відповідно до внутрішньодержавного законодавства перед тим, як квартира перейшла у власність ОСОБА_3 .

По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що право власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 відбулось відповідно до закону. При внесені відомостей до державного реєстру реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 нотаріусу надано паспорт останнього, в якому містяться відомості про реєстрацію місця проживання з 25 травня 1984 року в м. Біла Церква (а.с. 88). Що виключає можливість його участі у приватизації спірної квартири на підставі положення ст. 6 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду».

Суд також звертає увагу на неналежний контроль зі сторони державних органів щодо об`єктів нерухомого майна комунальної власності. Адже наймач помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Був знятий з реєстраційного обліку 23 липня 2019 року у зв`язку зі смертю (а.с. 69,70). Відомості про зняття з місця реєстрації входять саме до компетенції органів місцевого самоврядування. Проте, держава не вчинила жодних дій з цього часу направлених на контроль та збереження майна комунальної власності, в подальшому забезпечення житлом осіб, які його потребують та перебувають у черзі на його отримання.

В даному випадку суд вважає слушними доводи відповідача ОСОБА_2 та третьої особи ОСОБА_3 що на час придбання квартира була в антисанітарному, непридатному для проживання стані, у зв`язку із відсутністю комунікацій, сантехнічного обладнання. Після її придбання та проведення капітального ремонта, улаштування та заміні стоякових труб, квартира стала придатною до житла. На що було витрачено майже 10000 дол. США та власних зусиль на проведення ремонних робіт.

Суд, важає неприйнятним твердження позивача про наявність підстав для відібрання квартири в ОСОБА_2 , яка буде позбавлена права власності на квариру без компенсації її вартості та не може розраховувати на отримання іншого житла від держави.

Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном.

Проте відповідач та третя особа не повинні були передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Як пояснила в судовому засіданні ОСОБА_2 перед укладанням угоди купівлі-продажу квартири нею особисто було перевірено, що відомості щодо реєстрації права власності за продавцем та попереднім власником містяться в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, також перевірено відсутність заборон та арештів на дану квариру. Вона зауважує, що вчинила усі можливі дії, щоб перевірити нерухоме майно та вважала, що вчинила всі залежні від неї дії.

Суд враховує, що спірна квартира є єдини житлом відповідача ОСОБА_2 в місті Києві за місцем її проживання та роботи, що також доводиться відомостями з інформаційної довідки Єдиного державного реєстру нерухомого майна. На праві спільної часткової власності ОСОБА_2 належала 1/3 частка квартири, що розташована в м. Біла Церква, що набута нею у період спільного проживання разом із батьками, коли вона була неповнолітньою. Що також підтвердила в судовому засіданні третя особа ОСОБА_3 . Власну 1/3 частку квартири ОСОБА_2 подарувала матері ОСОБА_3 , яка також успадкувала 1/3 частку після смерті батька, для можливості її реалізації, оскільки не може проживати в квартирі одна через психологічний та емоційний стан втрати.

Суд не вбачає підстави для задоволення позову, наявність на час зверненя до суду з позовом у відповідача ОСОБА_2 1/3 частики квартири в іншій місцевості, що не буде свідчити про дотримання пропорційності втручання в її майнові права.

Після придбання квартири та проведення капітального ремонту з наданням стану придатного для проживання відповідач ОСОБА_2 оселилася у спірній квартирі. Ні вона, ні мати не були визнані потерпілими в межах кримінального провадження, цивільний позов ними не було заявлено. Про шахрайські дії з нерухомим майном дізналася у лютому 2021 року, коли до її квартири завітали працівники поліції та повідомили про порушене кримінальне провадження.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири від ОСОБА_2 , як добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Застосування до спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення майна (віндикації), також позбавляє ОСОБА_3 , як добросовісного набувача квартири, можливості відновити свої права шляхом пред`явлення майнових вимог до продавця спірної квартири ОСОБА_1 щодо повернення їй сплачених грошових коштів, з підстав передбачених статтею 661 ЦК України, тому що в судовому засіданні встановлено, що він не отримував грошових коштів від ОСОБА_3 , які забрала ОСОБА_8 , що є обвинуваченою по кримінальному провадженню за ч. 4 ст. 190 КК України.

Проте, держава в особі уповноважених органів має право захисти свої порушені майнові права пред`явивши позов в межах кримінального провадження до винних осіб, про стягнення грошової компенсації вартості втраченого нерухомого майна.

З огляду на досліджену в судовому засіданні ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 01 липня 2021 року про призначення підготовчого судового засідання по кримінальному провадженню № 12019100040008801, внесеного до ЄРДР 23 жовтня 2019 року відносно ОСОБА_8 обвинуваченої за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 358, ч. 3 ст. 28, ч. 4 ст. 358, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 162 КК України, ОСОБА_10 обвинуваченого за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 358, ч. 3 ст. 28, ч. 4 ст. 358, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 162 КК України, ОСОБА_11 обвинуваченої за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, ОСОБА_12 обвинуваченого за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 358, ч. 3 ст. 28, ч. 4 ст. 358 КК України, нотаріуса ОСОБА_13 , обвинуваченого за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 365-2, ч. 3 ст. 28, ч. 3 ст. 358 КК України, суд приходить до висновку, що держава в особі Київської міської ради має можливість відновити своє порушене право шляхом стягнення вартості відчуженого поза волею власника майна, з винних осіб в межах кримінального провадження.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Дніпровської окружної прокуратури міста Києва, яка діє в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування майна від ОСОБА_2 у зв`язку із тим, що буде становити непропорційність втручання в особисті майнові права власника та становити індивідуальний й надмірний тягар, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд враховує положення ст. 141 ЦПК України, якою передбачено, що при відмові в задоволенні позовних вимог судові витрати понесені позивачем по сплаті судового збору відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 4, 5, 10, 12, 76-83, 133,141, 209-211, 223, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Відмовити Дніпровській окружній прокуратурі міста Києва, яка діє в інтересах держави в особі Київської міської ради в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору та витребування майна.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду через Оболонський районний суд міста Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 29 вересня 2021 року.

Суддя І.С. Шролик