Рішення № 100041399, 22.09.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2021 року № 320/6292/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання Ставничому Н.В., за участю: представника позивача - Кріт М.П., представника відповідача - Шилан Д.О., представник третьої особи-3 - Гарагулі Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства освіти і науки України, треті особи: Національний університет біоресурсів і природокористування України, Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України «Боярська лісова дослідна станція», Чабанівська селищна рада Фастівського району Київської області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Міністерства освіти і науки України (далі - відповідач), треті особи: Національний університет біоресурсів і природокористування України (далі - третя особа-1, НУБіП), Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України «Боярська лісова дослідна станція» (далі - третя особа-2, ВП НУБіП «Боярська ЛДС»), Чабанівська селищна рада Фастівського району Київської області (третя особа-3) з вимогами:

- визнати дії Міністерства освіти і науки України, що полягають у відмові в наданні дозволу на передачу гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність для подальшої приватизації кімнат його мешканцями - протиправними;

- зобов`язати Міністерство освіти і науки України видати дозвіл (прийняти відповідне рішення) щодо передачі гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат його мешканцями.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 позовну заяву залишено без руху.

11.06.2021 до суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.06.2021 відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що позивач звернулась до Міністерства освіти і науки України з листом, у якому просила надати дозвіл на передачу гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат його мешканцями. Зауважив, що відповідачем надано відповідь на вищевказаний лист, у якій вказано, що у відповідача відсутні правові підстави для надання дозволу на передачу гуртожитку в комунальну власність для подальшої приватизації кімнат мешканцями даного гуртожитку.

На думку позивача, дії Міністерства освіти і науки України, що полягають у відмові в наданні дозволу на передачу гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність для подальшої приватизації кімнат його мешканцями є протиправними. Вважає, що для відновлення,зокрема, її законних прав та інтересів, слід зобов`язати Міністерство освіти і науки України видати дозвіл (прийняти відповідне рішення) щодо передачі гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат його мешканцями.

Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, у якому проти доводів відповідача заперечував. Зазначив, що Конституцією України та чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством існують обмеження, тому у Міністерства освіти і науки України відсутні праві підстави для вищевказаної передачі гуртожитку у комунальну власність. Стверджує, що ним, як суб`єктом владних повноважень, не порушувались жодні права та обов`язки позивача, а тому у задоволенні даного адміністративного позову слід відмовити.

Крім того, відповідач зауважив, що вимога позивача щодо зобов`язання Міністерство освіти і науки України видати дозвіл (прийняти відповідне рішення) щодо передачі гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в комунальну власність Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат його мешканцями є втручанням у дискреційні повноваження Міністерства освіти і науки України, які суд не може перебирати на себе, відповідно до норм адміністративного судочинства.

Позивач надав до суду відповідь на відзив, у якому проти тверджень відповідача заперечував та вважає їх безпідставними та не обґрунтованими. На думку позивача, що даний гуртожиток не є частиною учнівського/студентського гуртожитку та не є частиною цілісного майнового комплексу (закладу освіти), а є окремим об`єктом нерухомого майна та об`єктом приватизації - відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Позивач вважає, що є правові та законні підстави для передачі гуртожитку у комунальну власність з подальшою приватизацією.

Третя особа-1 своїм правом, передбаченим ст. 165 КАС України не скористалась, жодних пояснень не надала, інших заяв/клопотань по суті справи третьою особою до суду не подано.

Третя особа-2 до суд надала письмові пояснення, у яких позовні вимоги підтримала у повному обсязі. Зазначила, що відповідно до Закону України «Про освіту» основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних та комунальних закладів освіти не підлягають вилученню крім випадків, встановлених законом, а об`єкти на майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням. Разом з цим, звернув увагу на те, що пунктом 2 Указу Президента України від 16.06.1995 №451/95 «Про положення про національний заклад (установу) України» встановлено органом виконавчої влади не передавати закріплене за національними закладами (установами) України майно, що перебуває у державні власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям. Стверджує, що попри встановлену заборону на вилучення майна державних і комунальних закладів, законом передбачається виключення, відповідно до якого у разі наявності спеціального закону таке майно може бути вилучене.

Також, у своїх поясненнях ВП НУБіП «Боярська ЛДС» погоджується з твердженнями позивача, що в даному випадку законом, який дозволяє вилучення спірного об`єкту, є Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків». Тому, третя особа-3 вважає, що оскільки гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 не є частиною учнівського/студентського гуртожитку та був призначений для проживання в ньому робітників та службовців, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності від 01.07.2019 (форми №2б(д), не використовується у діяльності ВП НУБіП «Боярська ЛДС», а тому вказаний гуртожиток може бути переданий у комунальну власність.

Третя особа-3 до суду надала письмові пояснення, у яких зазначила, що з метою дотримання порядку передачі державного майна у комунальну власність, для реалізації права мешканцями гуртожитку на приватизацію житла, 28.08.2018 Чабанівська селищна рада прийняла рішення №1487 «Про надання згоди на прийняття до комунальної власності Чабанівської селищної ради гуртожитку, розташованого в АДРЕСА_1 ». Листом №02-20-767 від 15.05.2018, виконавчий комітет Чабанівської селищної ради звернувся до Міністерства освіти та науки України з проханням надати згоду на передачу вказаного гуртожитку до комунальної власності Чабанівської селищної ради. Стверджує, що 27.08.2018 Міністерство освіти та науки України листом № 1/11-9062 без будь яких конкретних правових підстав не погодило Чабанівській селищній раді передачу гуртожитку у комунальну власність.

Третя особа-3 зауважила на тому, що з метою уникнення соціальної напруги виконавчий комітет Чабанівської селищної ради, який представляє спільні інтереси та опікується проблемними питаннями соціально-економічного життя громади, з метою захисту інтересів сімей, які проживають у цьому гуртожитку понад 15 років і можуть бути суб`єктами приватизації житлових приміщень, враховуючи те, що даний гуртожиток не відноситься до об`єктів освіти, фізичної культури, спорту та науки, що фінансуються з державного бюджету, а є об`єктом соціальної сфери (для проживання працівників Боярської ЛДС), виконавчий комітет Чабанівської селищної ради підтримує позовні вимоги позивача та просить суд задовольнити даний позов у повному обсязі.

Відповідач надав до суду додаткові пояснення по справі, у яких акцентував увагу на тому, що Національний університет біоресурсів і природокористування України є державним освітнім закладом, що підпорядковується Міністерству освіти і науки України; фінансування даного вищого навчального закладу здійснюється за рахунок державного бюджетуґ4 основні засоби і майно, що рахується на балансі вказаного університету, є державною власністю та перебуває у господарському віддані, та зазначений університет є національним закладом України. Також, стверджував, що відповідно до автоматизованої системи «Юридичні особи» гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1, є державною власністю, закріплений на оперативному управлінні за Національним університетом біоресурсів і природокористування України.

Представник позивача у судових засіданнях позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд даний адміністративний позов задовольнити.

Представник відповідача у судових засіданнях проти позову заперечував, просив суд відмовити у його задоволенні.

Третя особа-1 про час, дату та місце проведення судового засідання призначеного на 22.09.2021 належним чином повідомлена, явку у судове засідання свого представника не забезпечила. Проте, до суду від представника Національного університету біоресурсів і природокористування України надійшло клопотання про розгляд даної адміністративної справи без його участі.

Третя особа-2 про час, дату та місце проведення судового засідання призначеного на 22.09.2021 належним чином повідомлена, явку у судове засідання свого представника не забезпечила, про причини неявки суд не повідомила.

Представник третьої особи-3 у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд даний адміністративний позов задовольнити.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з`ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення представників сторін та представника третьої особи-3, суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема з довідки №11 від 24.02.2020, виданої ВП НУБіП України «Боярська ЛДС», ОСОБА_2 разом зі своєю сім`єю: ОСОБА_1 (1971 р.н.) - дружина, ОСОБА_3 (1991 р.н.) - син, ОСОБА_4 (1994 р.н.) - донька, проживали за тимчасовою реєстрацією за адресою: АДРЕСА_2 , з 11.02.1995 по 11.02.1998.

З 14.05.1999, ОСОБА_2 та його сім`я: ОСОБА_1 (1971 р.н.) - дружина, ОСОБА_3 (1991 р.н.) - син, ОСОБА_4 (1994 р.н.) - донька, отримали постійну реєстрацію місця проживання за вищевказаною адресою, про що свідчать записи у будинковій книзі №2 ВП НУБіП України «Боярська ЛДС».

Представником позивача 27.05.2020 надіслано до Національного університету біоресурсів і природокористування України запит на інформацію, у якому просила надати публічну інформацію, а саме належним чином засвідченні: рішення вченої ради від 28.03.2007 (протокол №7); лист Національного університету біоресурсів і природокористування України до Міністерства освіти і науки України №1806 від 16.06.2017; відповідь Міністерства освіти і науки України №1/11-8699 від 31.08.2017.

Національним університетом біоресурсів і природокористування України надана відповідь на запит на інформацію від 09.06.2020 №1237 разом з додатками. Зокрема, надано рішення вченої ради від 28.03.2007 (протокол №7), з якого вбачається, що на засіданні вченої ради було вирішено передати гуртожиток за адресою: 03027, Київська область, Києво-Святошинський район, с. Новосілки, вул. В. Єрмоленка, буд. 1, що знаходиться на балансі ВП НУБіП України «Боярська ЛДС» на баланс комунального підприємства Чабанівської селищної ради.

У подальшому, НУБіП 26.06.2016 звернувся з листом до Міністерства освіти і науки України щодо розгляду на майновій комісії Міністерства освіти і науки України питання про надання дозволу на передачу до комунальної власності зазначеного гуртожитку. Міністерство освіти і науки України надало відповідь №1/11-8699 від 31.08.2017, у якій зазначив, що Міністерство освіти і науки України повернеться до розгляду зазначено питання після внесення відповідних змін до законодавства України та погодження передавальних актів.

Надалі, Чабанівська селищна рада звернулась листом №02-20-767 від 15.08.2018 до Міністерство освіти і науки України, оскільки гуртожиток знаходиться у сфері управління Міністерства освіти і науки України, щодо погодження та передачі гуртожитку з державної до комунальної власності Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації житлової площі його мешканцями. Міністерство освіти і науки України надало лист-відповідь №1/11-9062 від 27.08.2018, в якому повідомило, що Міністерство освіти і науки України не погоджує передачу нерухомого майна до комунальної власності.

29.10.2020 ОСОБА_1 , надіслала звернення до Міністерства освіти і науки України, з проханням надати дозвіл на передачу гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , до комунальної власності Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат мешканцями вказаного гуртожитку.

Міністерство освіти і науки України у своїй відповіді №1/11-9064 від 15.12.2020 вказало, що у нього відсутні правові підстави для надання дозволу на передачу гуртожитку в комунальну власність для подальшої приватизації кімнат його мешканцями, аргументуючи тим, що відповідно до ст. 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема, нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання,транспортні засоби, службове житло тощо. Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, встановлених законом. Об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням. Пунктом 2 Указу Президента України від 16.06.1995 №451/95 «Про положення про національний заклад (установу) України» встановлено органам виконавчої влади не передавати закріплене за національними закладами (установами) України майно, що перебуває у державній власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям.

Позивач вважаючи зазначенні дії відповідача протиправним та такими, що порушують його законні права та інтереси, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла. Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини право на повагу до свого житла охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Як вбачається із позовної заяви, предметом даного позову є дії Міністерства освіти і науки України, які полягають у відмові в наданні дозволу на передачу гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність для подальшої приватизації кімнат його мешканцями.

Поняття гуртожитків визначено ст. 127 Житлового кодексу Української PCP, де передбачено, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Відповідно до преамбули Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» регулює правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо особливостей забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону.

Частиною 3 ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» передбачено, що його дія поширюється на гуртожитки, які є об`єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій (крім тих, що знаходяться поза межами військових частин, закладів, установ, організацій), державних навчальних закладів (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей викладачів і працівників). Національної академії наук України (крім тих, яким надано статус гуртожитків сімейного типу та призначених для проживання сімей).

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до ч. 5 ст. 5 вказаного Закону кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.

Передача об`єктів житлового фонду здійснюється у порядку, встановленому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

Відповідно до ч. 1 ст.1 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» цей Закон регулює відносини, пов`язані з передачею об`єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об`єктів права комунальної власності у державну власність.

Відповідно до ч.1 ст.2 вказаного Закону об`єктами передачі згідно з цим Законом є:

цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій (далі - цілісні майнові комплекси підприємств), їх структурних підрозділів;

нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі приміщення (після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об`єкт) на підставі розподільного балансу), об`єкти незавершеного будівництва);

інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

акції (частки, паї), що належать державі або суб`єктам права комунальної власності у майні господарських товариств;

об`єкти житлового фонду (у тому числі гуртожитки як об`єкти нерухомого майна, житлові комплекси та/або їх частини) та інші об`єкти соціальної інфраструктури (навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров`я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори), які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі - підприємств) або не увійшли до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Тобто, Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» розмежовано, зокрема, такі об`єкти передачі як «гуртожиток» та «цілісні майнові комплекси».

Відповідно до ст.3 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» ініціатива щодо передачі об`єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування.

Статтею 4-1 цього Закону визначено особливості передачі об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури.

Так, вказаною статтею визначено, що передача об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури здійснюється у порядку, встановленому цим Законом, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Ініціатива щодо передачі об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність може виходити відповідно від органів, визначених статтею 3 цього Закону, підприємств, на балансі яких перебувають ці об`єкти, а також господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Рішення щодо передачі об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність приймаються органами, уповноваженими управляти державним майном, самоврядними організаціями за згодою відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за згодою районних або обласних рад.

Пропозиції щодо передачі об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури, які належать підприємствам, погоджуються з цими підприємствами, а щодо передачі об`єктів житлового фонду (крім гуртожитків) та інших об`єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів підприємств, - також з трудовими колективами цих підприємств. Пропозиція вважається погодженою з трудовим колективом підприємства за наявності рішення загальних зборів трудового колективу, прийнятого більшістю голосів від загальної кількості працівників підприємства.

Пропозиції щодо передачі у комунальну власність побудованих за рахунок державних капітальних вкладень об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури, які не увійшли до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), не потребують погодження з такими товариствами та їх трудовими колективами.

Відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» передача об`єктів здійснюється комісією з питань передачі об`єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі.

У разі передачі об`єктів, закріплених за самоврядною організацією, або об`єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, орендованого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі або суб`єктам права комунальної власності у майні господарських товариств, до складу комісії з питань передачі об`єктів включаються представники відповідно самоврядної організації або державного органу приватизації.

Питання щодо права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані, регулюються Законом України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» громадяни та члени їхніх сімей, на яких поширюється дія цього Закону, мають право на приватизацію жилих приміщень у гуртожитках, що перебувають у власності територіальних громад і можуть бути приватизовані відповідно до цього Закону за рішенням місцевої ради.

Приватизація жилих приміщень у гуртожитках здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Приватизація жилих і нежилих приміщень у гуртожитках, що перебувають у власності територіальних громад, які раніше були самовільно переплановані, може відбуватися після визнання перепланування таким, що відповідає законодавству України щодо технічних умов і будівельних норм до житла.

Відповідно до п.1, п.5 ч.1 ст.3 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, здійснюється з дотриманням таких підходів: всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність територіальних громад; рішення про передачу гуртожитків, на які поширюється дія цього Закону, у власність територіальних громад приймає орган, уповноважений управляти державним майном, інший орган, якому передано в користування державне майно, або суд.

Згідно з а.а.1-3 ч.1 ст.5 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» для цілей цього Закону встановлюються такі особливості стосовно використання жилих і нежилих приміщень у гуртожитках, переданих у власність територіальних громад: передача та прийняття гуртожитків, що є об`єктами державної власності, у власність територіальних громад здійснюється відповідно до Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та з урахуванням особливостей, визначених цим Законом; передача гуртожитків (як цілісних майнових комплексів) у власність територіальних громад здійснюється за рішенням законного власника гуртожитку (чи уповноваженої власником особи) або за рішенням суду; прийняття гуртожитків (як цілісних майнових комплексів) у власність територіальної громади здійснюється за рішенням відповідної місцевої ради (або за рішенням виконавчого органу місцевої ради з наступним затвердженням цією радою).

Згідно до вимог п.18 статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань погоджують передачу об`єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об`єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук.

Отже, лише орган управління майном наділений повноваженнями управляти об`єктами державної власності та погоджувати передачу вказаного об`єкту державної власності в комунальну власність.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 разом зі своєю сім`єю: ОСОБА_1 (1971 р.н.) - дружина, ОСОБА_3 (1991 р.н.) - син, ОСОБА_4 (1994 р.н.) - донька, проживали за тимчасовою реєстрацією за адресою: АДРЕСА_2 , з 11.02.1995 по 11.02.1998. З 14.05.1999, ОСОБА_2 та його сім`я: ОСОБА_1 (1971 р.н.) - дружина, ОСОБА_3 (1991 р.н.) - син, ОСОБА_4 (1994 р.н.) - донька, отримали постійну реєстрацію місця проживання за вищевказаною адресою, про що свідчать записи у будинковій книзі №2 ВП НУБіП України «Боярська ЛДС». Крім того, трудовою книжкою позивача ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 підтверджено те, що вона на з початку 1997 року по даний час працює в НУБіП, та трудовою книжкою її чоловіка ОСОБА_2 серії НОМЕР_2 , підтверджено те, що він був прийнятий на роботу в ВП НУБіП «Боярська ЛДС», у зв`язку з чим було надано житло у вказаному гуртожитку.

Також, факт проживання та реєстрації у зазначеному гуртожитку позивача з її сім`єю, підтверджується довідкою №11 від 24.02.2020, виданої ВП НУБіП України «Боярська ЛДС» та відмітками у паспорті громадян України про місце реєстрації проживання, відомостями щодо сплати квартплати з 2010 по 2020 роки.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, звернулась до відповідача з листом, у якому просила надати дозвіл на передачу гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 до комунальної власності Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат мешканцями вказаного гуртожитку. Проте, Міністерством освіти і науки України у своєю відповіддю № 1/11-9064 від 15.12.2020 відмовили та зазначили, що у них відсутні правові підстави для надання дозволу на передачу гуртожитку в комунальну власність для подальшої приватизації кімнат його мешканцями.

Суд зазначає, що загально прийняте розуміння «протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень» визначається як зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Отже, для визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною адміністративний суд не може обмежитися лише одним фактом неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій, а й зобов`язаний також з`ясувати і перевірити наявність або відсутність конкретних причин, умов та обставин, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. При цьому, важливе значення мають: юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Аналогічне визначення розуміння «протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень» міститься також у постанові Верховного Суду України від 13.06.2017 у справі №21-1393а17 та постанові Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №688/4324/16-а, від 29.01.2020 по справі №640/19344/17.

Міністерством освіти і науки України у своїй відповіді №1/11-9064 від 15.12.2020, зокрема зазначено, що відповідно до ст. 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема, нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання,транспортні засоби, службове житло тощо. Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, встановлених законом. Об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, з даного приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 3 ст. 80 Закону України «Про освіту» зазначено, що основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, встановлених законом.

Судом встановлено, що даний гуртожиток не є частиною учнівського/студентського гуртожитку та не є частиною цілісного майнового комплексу (закладу освіти), а є окремим об`єктом нерухомого майна та об`єктом приватизації - відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Гуртожиток за адресою Київська область, Києво-Святошинський (Фастівський) район, с. Новосілки, вул. В. Єрмоленка. буд. 1, побудований в 1953 року та був призначений для робітників та службовців, відповідно до відомостей про державне майно (нерухоме майно державних підприємств, їх об`єднань, установ та організацій) станом на 01.07.2019, форми №2б(д).

Частина 2 ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» передбачає, що крім передбачених частиною третьою цієї статті випадків, приватизації не підлягають казенні підприємства та об`єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об`єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема:

- заклади освіти, що фінансуються з державного бюджету;

- державні заклади освіти, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади освіти.

Стаття 1 Закону України «Про освіту» дає чітке визначення закладу освіти - це юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої є освітня діяльність.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору відповідно до Закону України «Про освіту».

Відповідачем до суду не були наданні докази на підтвердження того, що в даному гуртожитку проживали студенти, чи проводились освітні, соціальні та будь-які інші заходи пов`язанні з освітньою діяльністю, тобто докази, які підтвердили б використання даного гуртожитку для досягнення мети встановленої законом. Також не вірно об`єднувати в єдине ціле «заклад освіти» та «гуртожиток для робітників та службовців».

Отже, твердження відповідача є хибним, а гуртожиток підпадає під норми чинного законодавства щодо приватизації та передачі даного гуртожитку з державної власності у комунальну.

Також, суд зазначає, що посилання відповідача у своєму відзиві на позовну заяву на Закон України «Про вищу освіту» є необґрунтованим, оскільки, Закон України «Про вищу освіту» встановлює основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для посилання співпраці державних органів і бізнесу з закладом вищої освіти на принципах автономії закладів вищої освіти, поєднання освіти з наукою та виробництвом з метою підготовки розвитку країни, самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих фахівцях.

Отже, вищевказаний Закон не регулює вирішення питання приватизації гуртожитку та передачі гуртожитку до комунальної власності, тому посилання на нього є безпідставним.

Щодо посилання Міністерства освіти і науки України у своїй відповіді №1/11-9064 від 15.12.2020 на п. 2 Указу Президента України від 16.06.1995 №451/95 «Про положення про національний заклад (установу) України» встановлено органам виконавчої влади не передавати закріплене за національними закладами (установами) України майно, що перебуває у державній власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям.

Суд наголошує на тому, що відповідно до ст. 8 Конституції України - в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Стаття 47 Конституції України гарантує право кожного на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Право на приватизацію - це закріплене, визнане та гарантоване чинним законодавством України право громадян.

У ст. 41 Конституції України та ст. 321 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частина 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» передбачено, що сфера дії цього Закону поширюється на громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу. Тобто законом передбачено, що під захист підпадають особи, які дотримали певних умов. Частина 3 ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» вказує що сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, що є об`єктами права державної та комунальної власності.

Отже, зазначене твердження Міністерства освіти і науки України є необґрунтованим.

Враховуючи вищевказане, суд дійшов висновку, що відмова Міністерства освіти і науки України №1/11-9064 від 15.12.2020 щодо не надання дозволу на передачу гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в комунальну власність Чабанівській селищній раді Фастівського району Київської області для подальшої приватизації кімнат його мешканцями є протиправною та такою, що суперечить нормам чинного законодавства.

Щодо вимог позивача про зобов`язання Міністерства освіти і науки України видати дозвіл (прийняти відповідне рішення) щодо передачі гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в комунальну власність Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат його мешканцями, суд зазначає наступне.

Частиною 3 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Відповідно до ч. 4 цієї ж статті, у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, повноваження суду щодо покладення на відповідача обов`язку прийняти конкретне рішення у першу чергу залежить від встановлення наявності у відповідача у межах спірних правовідносин повноважень діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень).

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з п. 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Відтак, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Водночас, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Суд зазначає, що дискреційні повноваження відповідача, як суб`єкта владних повноважень та орган управління майном наділений повноваженнями управляти об`єктами державної власності та погоджувати передачу вказаного об`єкту державної власності в комунальну власність, є обмеженими.

Так, як було встановлено судом, позивач звернувся до відповідача із листом щодо передачі гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в комунальну власність Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат його мешканцями, вказаний гуртожиток призначений для робітників та службовців, відповідно до відомостей про державне майно (нерухоме майно державних підприємств, їх об`єднань, установ та організацій) станом на 01.07.2019, форми №2б(д) та у даному гуртожитку не проживали студенти, не проводились освітні, соціальні та будь-які інші заходи пов`язанні з освітньою діяльністю, тобто даний гуртожитку не використовувався для досягнення мети встановленої законодавством про освіту.

Беручи до уваги вищевказане, суд дійшов висновку, що вимога позивача щодо зобов`язання Міністерства освіти і науки України видати дозвіл (прийняти відповідне рішення) щодо передачі гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в комунальну власність Чабанівської селищної ради для подальшої приватизації кімнат його мешканцями є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

При цьому, суд враховує, що відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

У постанові Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Також, Верховний Суд у своїй постанові від 31.07.2020 у справі №810/2474/18 зазначив, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, втручання у дискреційні повноваження суб`єктів владних повноважень має місце лише тоді, коли суд приймає рішення замість відповідача, а не коли виносить рішення, яким зобов`язує його прийняти таке рішення. Тобто підміна органів влади відбувається тоді, коли певний дозвіл чи рішення суб`єкта владних повноважень наявні в рішенні суду. Разом із тим присутність слова «зобов`язати» в судовому рішенні відносить його до ефективного способу захисту і не може розцінюватись як втручання у дискреційні повноваження суб`єктів владних повноважень.

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, викладені ним у рішенні "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988, відповідно до яких запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Твердження відповідача про відсутність порушеного суб`єктивного права позивача, суд вважає хибним зважаючи на слідуюче.

Суб`єктивні права - це офіційно визнані можливості, якими володіє фізична чи юридична особа. Дані права завжди розуміються в конкретному значенні - право на життя, право на освіту, право кожного на житло і т.д.

Захист права - це використання передбачених законом можливостей (інструментів) для поновлення свого порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права. Фізична особа має право на захист свого особистого майнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється шляхом визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади.

Під час розгляду даної адміністративної справи, судом встановлено факт порушення відповідачем законних прав та інтересі позивача, які полягали у протиправних діях Міністерства освіти і науки України, щодо відмови в наданні дозволу на передачу гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність для подальшої приватизації кімнат його мешканцями.

Частиною 1 статті 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У ч.ч. 1, 3 ст. 5 КАС України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

До суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право.

Із системного аналізу наведених вище правових норм вбачається, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів особи на момент її звернення до суду.

При цьому, таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у відповідних законодавчих актах право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Разом з тим, саме по собі порушення вимог закону рішенням суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою для цього є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів відповідним рішенням.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд має пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Таким чином, обов`язковою умовою для задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Аналогічні правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 21.11.2018 р. у справі № 504/4148/16-а та, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, є обов`язковими для суду при вирішенні даної справи.

Щодо посилання відповідача на правову позицію викладену у постанові Верховного Суду у справі №264/7504/15-ц (провадження №61-34679св18) від 26.09.2019 (винесена у порядку цивільного судочинства) відповідно у якому зазначено, що громадяни, які проживають у гуртожитках, не наділенні правом на звернення до суду з позовом про передачу гуртожитків у власність територіальних громад, оскільки їх право на приватизацію житлових приміщень у таких гуртожитках носить похідний характер й виникає лише після передачі гуртожитків у власність відповідної територіальної громади, суд зазначає наступне.

У постанові Верховного Суду від 18.05.2021 №420/6019/19 (яка винесена у порядку адміністративного судочинства, а також винесена пізніше), зазначено, що передача об`єкта державної до комунальної власності здійснюється на підставі рішення уповноваженого на здійснення від імені держави права власності органу. Перехід об`єкта з державної до комунальної власності засвідчується державною реєстрацією.

Крім того, у данні постанові вказано, що ухвалення остаточного рішення, спрямованого на забезпечення права позивачів на житло, є результатом певної правової процедури. Вчинення дій суб`єктами владних повноважень у межах цієї процедури є взаємопов`язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання позивачами житла. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим. При цьому органи місцевого самоврядування - відповідні ради та виконавчі комітети у зазначеній процедурі також мають здійснити певні дії, спрямовані на прийняття відповідного об`єкта нерухомого майна до комунальної власності.

Також, у вказаній постанові, колегія суддів зазначає, що оскільки обраний судом спосіб захисту прав позивачів є ефективним та таким, що спрямований на захист житлових прав позивачів, які не можуть бути реалізовані через протиправну бездіяльність зі сторони відповідачів, зокрема: неприйняття рішення про передачу об`єкта з державної до комунальної власності (Мінекономрозвитку та згодом - ФДМУ), ненадання згоди на прийняття гуртожитку у комунальну власність та нездійснення інших заходів, спрямованих на виконання вимог чинного законодавства щодо прийняття у комунальну власність житлового будинку (гуртожитку) (Одеська МР та виконком Одеської МР).

Колегія суддів також враховує, що у позивачів виникли «легітимні очікування» на реалізацію свого права щодо приватизації гуртожитку. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ «легітимні очікування» визнаються невід`ємним складовим принципу юридичної визначеності, що корелює з такими принципами, як законність та пропорційність, та означає, що особа може обґрунтовано розраховувати на реалізацію певного права або вимоги за умови, що вони мають достатнє правове підґрунтя; легітимні очікування є предметом захисту в аспекті концепції майна, визначеного ст. 1 Першого протоколу до Конвенції; до легітимних очікувань ЄСПЛ відносить права та вимоги, що виникають на підставі достатнього правового підґрунтя, включаючи вимоги стосовно того, що певна правова норма буде застосована судами у передбачуваному порядку.

Принцип легітимних очікувань властивий у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї/мети системи адміністративних судів, а саме, захист «малої людини» від «великої держави», в особі її багаточисленних суб`єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу.

Отже, враховуючи вищевказане, вбачається, що існує практика Верховного Суду, яка підтримує вимоги мешканців гуртожитку щодо зобов`язання суб`єкта владних повноважень передати гуртожиток з державної власності до комунальної, а тому посилання відповідача на постанову Верховного Суду у справі №264/7504/15-ц (провадження №61-34679св18) від 26.09.2019 є необґрунтованим.

Частинами 1 та 2 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статей 9, 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем же, як суб`єктом владних повноважень, всупереч вимогам закону в ході розгляду справи суду не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження правомірності своїх дій.

Згідно із ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 908,00 грн., що підтверджується наявною у матеріалах справи квитанцією №71 від 25.05.2021.

Отже, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають присудженню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства освіти і науки України.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправною відмову Міністерства освіти і науки України №1/11-9064 від 15.12.2020 щодо не надання дозволу на передачу гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність Чабанівській селищній раді Фастівського району Київської області для подальшої приватизації кімнат його мешканцями.

3. Зобов`язати Міністерство освіти і науки України видати дозвіл (прийняти відповідне рішення) щодо передачі гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в комунальну власність Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області для подальшої приватизації кімнат його мешканцями.

4. Стягнути сплачений судовий збір у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) грн. 00 коп. на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Міністерства освіти і науки України (код ЄДРПОУ 38621185).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Щавінський В.Р.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 29 вересня 2021 р.