Рішення № 100036788, 01.10.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№201/3660/21

провадження 2/201/2153/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем – Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_2 про визнання недійсним договору іпотеки та припинення заборони,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 13 квітня 2021 року звернулася до суду з позовом до відповідачів АТ комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_2 про визнання недійсним договору іпотеки та припинення заборони, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що вона, ОСОБА_1 , з 11 червня 1983 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . 30 травня 2005 року її чоловіком відповідно до договору купівлі-продажу будівлі фруктосховища, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р., зареєстрованого в реєстрі за № 3505, була придбана будівля фруктосховища літ. А-1, розташованого за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 9 Договору купівлі - продажу цей договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації.

Як слідує із витягу про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів № 1059537 від 01 червня 2005 року державна реєстрація договору купівлі - продажу відбулась 01 червня 2005 року о 10:59. Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 251268989 від 05 квітня 2021 року позивачу стало відомо, що вказаний об`єкт нерухомого майна був переданий в іпотеку. Так, 30 травня 2005 року між Приватбанком та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DNUОGК00000511. Відповідно до п. 1.1. кредитного договору банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 310760 доларів США на строк до 30 травня 2012 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та позичальником був укладений договір іпотеки № DNUОGК00000511, посвідчений 30 травня 2005 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3527.

Як вказано в пункті 7 договору іпотеки в забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності, що підтверджується договором купівлі - продажу б/н від 30 травня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Петрушенською І.Р. за реєстром № 3505, наступне нерухоме майно: будівля фруктосховища літ. А-1 загальною площею 1636.10 кв. м., а - вхід у підвал, а1 - підіймач, а2, а3 - естакади. Предмет іпотеки зареєстровано у встановленому законом порядку як окремий виділений в натурі об`єкт права власності. Майно знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 13.6. договору іпотеки предмет іпотеки не знаходиться у спільній (колективній) власності. При цьому, договір іпотеки не містить інформації про надання позивачкою, як співвласником майна, згоди на передачу вказаного об`єкту в іпотеку банку.

Враховуючи вищезазначене, позивачка вважає, що вказаний договір іпотеки не відповідає вимогам законодавства з посиланням на ч. З ст. 368, ст. 369 ЦК України. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Таким чином, при укладенні іпотечного договору порушено норми ст. ст. З, 369, 578 ЦК України, ст. 65 Сімейного кодексу України та ст. ст. 6, 36 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, твердження в п. 7 договору іпотеки про те, що предмет іпотеки на момент укладення договору належить іпотекодавцю на праві власності, також суперечить нормам законодавства, яке діяло при виникненні спірних правовідносин. Відповідно до п. 6 Тимчасового порядку державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Нотаріуси, які не мають доступу до єдиної комп`ютерної бази даних реєстру, в день посвідчення правочину надсилають один його примірник реєстратору, який в день отримання примірника вносить відповідний запис до реєстру. На момент укладення договору іпотеки право власності на об`єкт, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у ОСОБА_2 не виникло.

Позивач вважає, що вказані дії відповідача і банку та договори відбулися з порушенням закону і її прав, вона фактично була позбавлена можливості приймати участь у правочинах відносно належного і їй нерухомого майна. Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання є захист у судовому порядку, шляхом визнання договору недійсним. Отже відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно. На її звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного та укладання договорів, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає дії відповідача по укладанню спірного договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати недійсним договір іпотеки та скасувати заборони стосовно вказаного об`єкту нерухомості, вчинені в зв`язку з укладанням договору кредиту і іпотеки, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача АТ КБ «ПриватБанк» в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, надав відзив і пояснив, що їх дії при укладанні спірних договорів (кредиту і іпотеки) та реєстрації були в передбаченому законом порядку, закону і прав позивачки не порушували, позовні вимоги не доведені і безпідставні, просив в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; надав суду заяву про згоду з позовними вимогами і викладеними в позові обставинами, не заперечував проти задоволення позову і слухання справи за його відсутності. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Вислухавши пояснення представника відповідача, з`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 дійсно з 11 червня 1983 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу НОМЕР_1 від 11 червня 1983 року. 30 травня 2005 року її чоловіком відповідно до договору купівлі- продажу будівлі фруктосховища, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р., зареєстрованого в реєстрі за № 3505, була придбана будівля фруктосховища літ. А-1, розташованого за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 9 Договору купівлі - продажу цей договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації. Як слідує із витягу про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів № 1059537 від 01 червня 2005 року державна реєстрація Договору купівлі - продажу відбулась 01 червня 2005 року о 10:59. Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 251268989 від 05 квітня 2021 року позивачу стало відомо, що вказаний об`єкт нерухомого майна був переданий в іпотеку.

Так, 30 травня 2005 року між Приватбанком та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DNUОGК00000511. Відповідно до п. 1.1. кредитного договору банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 310760 доларів США на строк до 30 травня 2012 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та позичальником був укладений договір іпотеки № DNUОGК00000511, посвідчений 30 травня 2005 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3527. Як вказано в пункті 7 договору іпотеки в забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності, що підтверджується договором купівлі - продажу б/н від 30 травня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстром № 3505, наступне нерухоме майно: будівля фруктосховища літ. А-1 загальною площею 1636.10 кв. м., а - вхід у підвал, а1 - підіймач, а2, а3 - естакади. Предмет іпотеки зареєстровано у встановленому законом порядку як окремий виділений в натурі об`єкт права власності. Майно знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 13.6. договору іпотеки предмет іпотеки не знаходиться у спільній (колективній) власності.

При цьому, договір іпотеки не містить інформації про надання позивачем, як співвласником майна, згоди на передачу вказаного об`єкту в іпотеку банку. Враховуючи вищезазначене, позивача вважає, що вказаний договір іпотеки не відповідає вимогам законодавства.

Позивач вважає, що вказані дії відповідача і банку та договори відбулися з порушенням закону і її прав, вона фактично була позбавлена можливості приймати участь у правочинах відносно належного і їй нерухомого майна, відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно. На її звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного та укладання договорів, спірне питання вирішене не було, була відмова. Отже в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 «Недійсність правочину» ЦК України: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Судом з`ясовано, що дійсно позивач ОСОБА_1 з 11 червня 1983 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу НОМЕР_1 від 11 червня 1983 року. 30 травня 2005 року її чоловіком відповідно до договору купівлі- продажу будівлі фруктосховища, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р., зареєстрованого в реєстрі за № 3505, була придбана будівля фруктосховища літ. А-1, розташованого за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 9 Договору купівлі - продажу цей договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації. Як слідує із витягу про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів № 1059537 від 01 червня 2005 року державна реєстрація Договору купівлі - продажу відбулась 01 червня 2005 року о 10:59. Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 251268989 від 05 квітня 2021 року позивачу стало відомо, що вказаний об`єкт нерухомого майна був переданий в іпотеку.

Так, 30 травня 2005 року між Приватбанком та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DNUОGК00000511. Відповідно до п. 1.1. кредитного договору банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 310760 доларів США на строк до 30 травня 2012 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та позичальником ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки № DNUОGК00000511, посвідчений 30 травня 2005 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3527. Як вказано в пункті 7 договору іпотеки в забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності, що підтверджується договором купівлі - продажу б/н від 30 травня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстром № 3505, наступне нерухоме майно: будівля фруктосховища літ. А-1 загальною площею 1636.10 кв. м., а - вхід у підвал, а1 - підіймач, а2, а3 - естакади. Предмет іпотеки зареєстровано у встановленому законом порядку як окремий виділений в натурі об`єкт права власності. Майно знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 13.6. договору іпотеки предмет іпотеки не знаходиться у спільній (колективній) власності.

При цьому, договір іпотеки не містить інформації про надання позивачем, як співвласником майна, згоди на передачу вказаного об`єкту в іпотеку банку. Враховуючи вищезазначене, позивача вважає, що вказаний договір іпотеки не відповідає вимогам законодавства з огляду на наступне.

Відповідно до ч. З ст. 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 369 Цивільного кодексу України передбачено, що розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 зазначила, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Таким чином, при укладенні іпотечного договору порушено норми ст. З, 369, 578 Цивільного кодексу України, ст. 65 Сімейного кодексу України та ст. 6, 36 Закону України «Про іпотеку».

Посилання представника банку на те, що позивачка надала нотаріальну згоду чоловіку на укладання договору кредиту і в цьому ж договорі дала згоду на іпотеку не може бути судом прийнято до уваги, оскільки таку згоду вона повинна була надавати саме в договорі іпотеки, а не кредиту; вказане є порушенням з боку банку і підтверджує позицію позивача.

Крім того, твердження в п. 7 договору іпотеки про те, що предмет іпотеки на момент укладення договору належить іпотекодавцю на праві власності, також суперечить нормам законодавства, яке діяло при виникненні спірних правовідносин.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла станом на момент укладення договору) правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, було передбачено, що державній реєстрації підлягали, зокрема, договори купівлі - продажу нерухомого майна.

Відповідно до п. 6 Тимчасового порядку державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Нотаріуси, які не мають доступу до єдиної комп`ютерної бази даних реєстру, в день посвідчення правочину надсилають один його примірник реєстратору, який в день отримання примірника вносить відповідний запис до реєстру.

Враховуючи, що відповідно до витягу про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів № 1059537 від 01 червня 2005 року державна реєстрація відбулась 01 червня 2005 року о 10:59, договір купівлі - продажу будівлі фруктосховища, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3505, є вчиненим з моменту його державної реєстрації, тобто з 01 червня 2005 року.

Відповідно до ч. 1, 3, 4 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України). Таким чином, на момент укладення договору іпотеки право власності на об`єкт, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у ОСОБА_2 не виникло.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, що діяла на момент укладення договору іпотеки) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо- іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору.

Отже, при укладенні договору іпотеки не дотримано вищезазначених норм законодавства щодо вимог до предмету іпотеки, а саме: об`єкт, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , не належав на праві власності ОСОБА_2 та останнім не було документально підтверджено набуття права власності у майбутньому оскільки договір купівлі - продажу будівлі фруктосховища є вчиненим з 01 червня 2005 року.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України). Відповідно до положень ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» нерухоме майно може бути предметом іпотеки, за умови що воно належить іпотекодавцю на праві власності та може бути ним відчужене.

Згідно з ч. З ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Ст. 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту права є визнання правочину недійсним.

Згідно правової позиції Верховного Суду по справі № 914/970/18 у постанові від 30 серпня 2019 року зазначено наступне. 5.1. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. 5.2. За змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 цього Кодексу).

Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 Цивільного кодексу України. Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном. Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Зазначений засіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння. Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

Відповідно до п. 5 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

У п. 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним» роз`яснено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст.203 ЦК України саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Суд враховує і наступне. Ст. 215 Цивільного кодексу України встановлює: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згiдно ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на якi вона посилається як на пiдставу своїх вимог i заперечень. Частиною 3 вказаної статтi передбачено, що доказуванню пiдлягають обставини, якi мають значення для ухвалення рiшення у справi i щодо яких у сторін та iнших осiб, якi беруть участь у справi, виникає спiр.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Оцінюючи дії сторін при безпосередньому укладанні спірних договорів та реєстрації, суд приходить до висновку про те, що закону не було дотримано, права та обов`язки сторонам не було роз`яснено, наслідки укладання договорів не зазначені, норми закону не виписані, не всі істотні умови договору зазначені і домовлені сторонами, дії при укладанні цих договорів не відповідають вимогам закону. Доказів на спростування вказаного відповідачами не надано.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо ~ свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідачів стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим визнати недійсним договір іпотеки № DNUOGK00000511, посвідчений 30 травня 2005 року приватним нотаріусом ДМНО Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3527, та припинити (виключити) заборону на нерухоме майно та іпотеку, зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек на підставі договору іпотеки № DNUOGK00000511, посвідченого 30 травня 2005 року приватним нотаріусом ДМНО Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3527, а також стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір з кожного окремо по 1 362 грн., а всього 2 724 грн..

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки і припинення заборони в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 5, 60, 22, 203, 215, 216, 317, 318, 321, 369, 390, 393, 509, 510, 512, 514, 516, 526, 527, 530, 578 ЦК України, ст. 5, 6, 36 Закону України «Про іпотеку», ст. 65 СК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Визнати недійсним договір іпотеки № DNUOGK00000511, посвідчений 30 травня 2005 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3527, та припинити (виключити) заборону на нерухоме майно та іпотеку, зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек на підставі договору іпотеки № DNUOGK00000511, посвідченого 30 травня 2005 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. за реєстровим № 3527.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір з кожного окремо по 1 362 грн., а всього 2 724 грн..

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 01 жовтня 2021 року.

Суддя –