Рішення № 100031969, 01.10.2021, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/10657/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 вересня 2021 року Шевченківський районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді Зими І.Є.

при секретарі Палайда У.Я.

за участю представника

позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку загального провадження, цивільну справу за позовом Львівської міської ради до Приватного підприємства «Ліана і К», ОСОБА_3 , треті особи – державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Бойко Христина Романівна, приватний нотаріус Чернівецького нотаріального округу Тумак Андрій Михайлович про скасування записів про державну реєстрацію права власності та визнання недійсним договору купівлі – продажу ,-

в с т а н о в и в :

27.12.2019р. Львівська міська рада звернулась до суду з вищевказаним позовом до Приватного підприємства «Ліана і К», ОСОБА_3 , за участю третіх осіб - державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Бойко Христини Романівни, приватного нотаріуса Чернівецького нотаріального округу Тумак Андрія Михайловича та остаточно уточнивши вимоги просить: скасувати державну реєстрацію права приватної власності приватного і підприємства «Ліана і К» на об`єкт нерухомого майна: магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 з одночасним припиненням права приватної власності приватного підприємства «Ліана і К» на об`єкт нерухомого майна: магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 29.11.2019 №7562, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Тумак Андрієм Михайловичем, укладений між ПП «Ліана і К» та ОСОБА_4 ; скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна: магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 з одночасним припиненням права приватної власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна: магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на

АДРЕСА_1 обґрунтування позовних вимог зазначає, що Львівська міська рада є власником земельної ділянки на АДРЕСА_1 . Згідно з ухвалою міської ради від 27.03.2003 №327 вказану земельну ділянку надано в оренду ПП «Ліана і К» для встановлення збірно-розбірного павільйону громадського харчування. Ухвалами міської ради від 08.07.2010 р. №3774 та від 24.10.2013 №2792 продовжувався ПП «Ліана і К» термін оренди земельної ділянки без права капітального будівництва для обслуговування збірно-розбірного павільйону громадського харчування.

15.10.2010 р. та 30.12.2013 р. між Львівською міською радою та ПП «Ліана і К» було укладено договір оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 для обслуговування збірно-розбірного павільйону громадського харчування. Згідно із п. 3 договору, на земельній ділянці розміщена металева споруда. 30.12.2013 р. договір оренди було переукладено. В п. 1, як і в попередньому договорі було зазначено, що земельна ділянка надається в оренду для обслуговування збірно-розбірного павільйону громадського харчування. Згідно з інформацією, наданою Шевченківською районною адміністрацією, на АДРЕСА_1 , ПП «Ліана і К» встановлено збірно-розбірний павільйон розміром 9,0 м на 7,2 м. Проте 08.10.2018 р. державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Бойко Христина Романівна прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 43434936 від 10.10.2018. Відповідно до цього рішення зареєстровано право приватної власності приватного підприємства «Ліана і К» на магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зазначено довідку №0703/18-1 від 10.07.2018, видану СПД ОСОБА_5 , технічний паспорт від 10.07.2018, видавник: ФОП ОСОБА_5 .

Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Відповідно до ч. 4 цієї статті Закону, не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення. Магазин літ. «А-1» на АДРЕСА_1 є тимчасовою некапітальною спорудою. Таким чином, споруда на АДРЕСА_1 є тимчасовою спорудою, право власності на яку згідно з частинами 1, 4 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не підлягає державній реєстрації в Державному реєстрі речових і прав на нерухоме майно. Якщо припустити, що споруда на АДРЕСА_1 є капітальним новозбудованим об`єктом, то реєстрація права власності на такий об`єкт можлива лише за наявності документа, що засвідчує прийняття в експлуатацію об`єкта та документа про присвоєння поштової адреси. Проте для державної реєстрації права власності такі документи подані не були. Для державної реєстрації права власності на магазин літ. «А-1» на АДРЕСА_1 був поданий лише технічний паспорт та довідка, видана суб`єктом підприємницької діяльності. Тобто реєстрація права власності проведена на підставі документів, які не підтверджують набуття права власності на нерухоме майно. Таким чином, державний реєстратор Бойко Х.Р. зареєструвала право власності на тимчасову споруду, яке не підлягає реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Львівська міська рада звернулася з позовом в Господарський суд Львівської області до ПП «Ліана і К» про скасування запису про державну реєстрацію права власності на магазин на АДРЕСА_1 за ПП «Ліана і К». Ухвалою Господарського суду Львівської області було задоволено заяву Львівської міської ради про забезпечення позову та заборонено вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо магазину літ. «А-1» площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 , в тому числі щодо державної реєстрації набуття, зміни або припинення речових прав. Проте, незважаючи на заборону вчинення реєстраційних дій. 29.11.2019 ПП «Ліана і К» відчужило магазин літ. «А-1» на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу. Приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Тумак А.М. провів державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 . Відповідно до ст. ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. У відповідності до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 ЦК України. Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Оспорюваний правочин посягає на суспільні, економічні та соціальні основи місцевого самоврядування, спрямований на використання всупереч вимогам чинного законодавства земель комунальної власності та порушує права та охоронювані законом інтереси власника землі - територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради. До договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства й спрямовані, зокрема, на: - використання всупереч законові державної або комунальної власності; - незаконне заволодіння, користування, розпорядження (в тому числі відчуження) об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України) тощо.

У даному випадку з укладенням оспорюваного договору має місце використання всупереч закону комунальної власності - земельної ділянки, що належить територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на АДРЕСА_1 . У зв`язку із вищенаведеним, договір купівлі-продажу від 29.11.2019 р. Р. №7562, укладений між ПП «Ліана і К» та ОСОБА_3 , підлягає визнанню недійсним. Відтак, ураховуючи вищенаведене, просить задовольнити позов повністю.

02.01.2020р. ухвалою судді відкрито провадження у справі, розгляд призначено в порядку загального позовного провадження.

02.03.2020р. відповідач ОСОБА_3 надав відзив на позовну заяву, в якому позов заперечив. В обґрунтування своєї позиції покликається на висновки, зазначені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі №522/7636/14-ц, від 05.12.2018 року (провадження №14-247цс18 та №14-179цс18), від 22.01.2020 року справі №910/1809/18, від 14.11.2018 року у справі №183/1617/16 та Верховного Суду від 17.02.2016 року (провадження №6-2407цс15), від 17.12.2014 року (провадження №6-140цс14), від 24.06.2015 року (провадження № 6-251цс15). Зазначає, що право власності на спірний об`єкт нерухомості він набув за відплатним правочином у результаті укладання договору купівлі-продажу від 29.11.2019 р. №7562, тобто він є добросовісним набувачем даного майна. При цьому, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Адже віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Таким чином, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Виходячи із викладеного, просив відмовити в задоволенні позову.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позов підтримала повністю із підстав, викладених у фабулі позовної заяви та просила такий задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_3 , - адвокат Мусаковський А.В. в судовому засіданні проти задоволення позову заперечив з огляду на необґрунтованість та безпідставність пред`явлених позовних вимог. Просив у задоволенні такого відмовити повністю, оскільки ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірного майна.

Представники відповідача ПП «Ліана і К» та треті особи і їхні повноважні представники: державного реєстратора КП «Реєстрація майна та бізнесу» Бойко Х.Р., приватного нотаріуса Чернівецького нотаріального округу Тумак А.М., - у судове засідання не прибули, хоча повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Заяв про поважні причини неявки до суду не надходило.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що 25.02.2014р. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право комунальної власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,007 га, кадастровий номер 4610137500:07:001:0015.

Згідно з ухвалою Львівської міської ради від 27.03.2003 за №327 «Про затвердження ПП “Ліана і К“ проекту відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 », було затверджено Приватному підприємству "Ліана і К" проект відведення та надано в оренду терміном на 3 роки земельну ділянку площею 70 кв.м для встановлення збірно-розбірного павільйону громадського харчування на АДРЕСА_1 .

Ухвалами міської ради від 08.07.2010 р. за №3774 «Про продовження ПП “Ліана і К“ терміну оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 » та від 24.10.2013 за №2792 «Про продовження ПП “Ліана і К“ терміну оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 » продовжувався ПП «Ліана і К» термін оренди земельної ділянки площею 0,0070 га на АДРЕСА_1 без права капітального будівництва для обслуговування збірно-розбірного павільйону громадського харчування.

На виконання зазначених ухвал міської ради 15.10.2010 р. та 30.12.2013 р. між Львівською міською радою та ПП «Ліана і К» укладалися договори оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 для обслуговування збірно-розбірного павільйону громадського харчування. Згідно із п. 3 договору оренди на земельній ділянці розміщені об`єкти нерухомого майна: металева споруда.

Згідно листа Шевченківської районної адміністрації на ім`я начальника юридичного департаменту ЛМР від 13.09.2019 №4-36-2455, на АДРЕСА_1 встановлено ПП «Ліана і К» збірно-розбірний павільйон розміром 9,0 м на 7,2 м.

08.10.2018 р. державним реєстратором КП «Реєстрація майна та бізнесу» Бойко Х.Р. проведено державну реєстрацію прав; про що 10.10.2018 р. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 43434936; до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності №28316872. Відповідно до цього рішення зареєстровано право приватної власності приватного підприємства «Ліана і К» на магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 , розмір частки: 0. Підставою виникнення права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зазначено: довідку №0703/18-1 від 10.07.2018, видану СПД ОСОБА_5 , технічний паспорт від 10.07.2018, видавник: ФОП ОСОБА_5 .

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 25.11.2019 р. у справі №914/2284/1 було задоволено заяву Львівської міської ради про забезпечення позову. Вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони вчинення Приватному підприємству «Ліана і К» та Комунальному підприємству «Реєстрація майна та бізнесу», а також іншим органам та суб`єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав (державним реєстраторам прав на нерухоме майно; виконавчим органам сільських, селищних і міських рад, Київської, Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, акредитованим суб`єктам як суб`єктам державної реєстрації прав; територіальним органам Міністерства юстиції України), вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо магазину літ. «А-1» площею 64,9 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1664380746101, в тому числі щодо державної реєстрації набуття, зміни або припинення речових прав.

На підставі договору купівлі-продажу магазину від 29.11.2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Тумак А.М. за Р. №7562, ПП «Ліана і К» відчужило магазин літ. «А-1» на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 . Зазначеним приватним нотаріусом проведено державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 .

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Статтею 5 цього передбачено що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Стаття 14 Конституції України передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Аналогічне визначення міститься у частині третій статті 373 Цивільного кодексу України, Законі України «Про оцінку земель», Національному стандарті № 2 «Оцінка нерухомого майна», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442.

Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженим і введеним в дію наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, передбачено, що будівлі – це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів.

До будівель відносяться: житлові будинки, гуртожитки, готелі, ресторани, торговельні будівлі, промислові будівлі, вокзали, будівлі для публічних виступів, для медичних закладів та закладів освіти та т. ін.

Не підлягають державній реєстрації речові права на малі архітектурні форми (частина 4 статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до частини першої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» мала архітектурна форма – це невелика споруда декоративного, допоміжного чи іншого призначення, що використовується для покращення естетичного вигляду громадських місць і міських об`єктів, організації простору та доповнює композицію будинків, будівель, їх комплексів.

До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки (аркади) і колони (колонади); вуличні вази, вазони і амфори; декоративні фонтани і басейни, штучні паркові водоспади; монументальна, декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); садово-паркове освітлення, ліхтарі; сходи, балюстради; паркові містки; обладнання дитячих ігрових майданчиків; павільйони зупинок громадського транспорту; огорожі, ворота, ґрати; меморіальні споруди (надгробки, стели, обеліски тощо); рекламні та інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші об`єкти, визначені законодавством.

Крім того, частиною другою наведеної статті передбачено, що до малих архітектурних форм також відносяться тимчасові споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності – одноповерхові споруди, що виготовляються з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюються тимчасово, без улаштування фундаменту, а також тимчасові споруди для здійснення підприємницької діяльності, яка може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Водночас, згідно з пунктом 2.1 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10.04.2006 №105, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 27.07.2006 за №880/12754, до малих архітектурних форм у зеленому господарстві віднесено штучні архітектурно-об`ємні елементи садово-паркової композиції: альтанки, бесідки, ротонди, перголи, трельяжі, арки, кіоски, павільйони, палатки, знаки, які об`єднані загальним художнім задумом, що виконують утилітарні та декоративні функції, садово-паркові меблі, обладнання ігрових та господарських майданчиків, декоративні вази, паркові скульптури, урни, питні фонтанчики тощо.

Не підлягають державній реєстрації речові права тимчасові споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є можливим без їх знецінення та зміни призначення.

Суд звертає увагу, що відповідачами не представлено належних, допустимих та достатніх доказів (зокрема, висновку будівельно-технічної експертизи) на підтвердження того факту, що магазин на АДРЕСА_1 як об`єкт (результат виконання робіт) є нерухомим майном. А відтак, спірне рішення державного реєстратора щодо проведення державної реєстрації прав на зазначений об`єкт як на об`єкт нежитлової нерухомості є передчасним та підлягає скасуванню.

Суд також наголошує, що аналіз норм Закону України від 1 липня 2004 р. №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що державна реєстрація речового права - це акт офіційного визнання і підтвердження державою відповідного факту, але в дійсності - запис, фіксація явищ, обставин, фактів, які вже відбулися, з метою надання їм юридичної сили. Відсутність державної реєстрації речового права безпосередньо не впливає на юридичну чинність підстави, за якою воно було набуте особою, хоча й позбавляє таку особу можливості використовувати увесь комплекс відповідних правомочностей власності чи його частину. Законодавство нашої держави свідчить про те, що в Україні не діють принципи реєстрації прав, характерні для «моделі реєстрації прав Торренса», оскільки сам по собі факт державної реєстрації речового права не підтверджує абсолютність і цілковиту непорушність зареєстрованого права. Запис про проведену реєстрацію можна визнати дією, похідною від підстави виникнення в особи речового права, тому юридична чинність державної реєстрації не може вважатися безумовною, оскільки залежить від законності підстави, за якою в особи виникло право власності, що зареєстроване. Аналогічну правову позицію висловлено в постанові КГС ВС від 09 лютого 2018 року у справі № 906/538/16, згідно з якою, в силу положень наведеного Закону суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами. Всі реєстраційні дії, рішення та записи, які здійснюються чи приймаються державними реєстраторами, по суті носять технічний характер, направлений на виконання встановленого Законом та іншими нормативно-правовими актами порядку здійснення такої державної реєстрації, проте, не носять самостійного правовстановлюючого характеру та здійснюються на підставі саме наданих державному реєстратору відповідних правовстановлюючих документів.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або така, що виникла на підставі договору.

Як убачається із матеріалів справи, державним реєстратором (приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Тумак А.М.) було прийнято рішення про державну реєстрацію переходу права власності на магазин.

При цьому, судом установлено, що на час вчинення вказаних вище реєстраційних дій була чинною ухвала Господарського суду Львівської області від 25.11.2019 р. у справі №914/2284/1 про наявні обтяження щодо вказаного об`єкта - рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій.

Згідно зі ст. 24 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.

Кабінет Міністрів України Постановою №1127 від 25.12.2015 року затвердив Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Пунктом 15 цього Порядку передбачено, що під час розгляду заяви і документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями, зокрема щодо наявності обтяжень на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що наявність в Реєстрі запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте. Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постановах від 11.11.2014 р. (справа №21-357а14) та від 19.05.2015 р. (справа №21-121а15).

КЦС ВС було підтверджено позицію ВСУ про те, що заборона суду на відчуження майна діє, навіть якщо дані відсутні в реєстрі.

У постанові КЦС ВС від 11.07.2018 року у справі №509/5216/13-ц (провадження №61-3369св18) роз`яснено, що забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод і інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Вказані обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачеві достеменно відомо.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції ВСУ, викладеній у постановах: від 18.01.2017 року №6-2552цс16, від 24.05.2017 року №6-640цс17.

Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Оспорюваний правочин посягає на суспільні, економічні та соціальні основи місцевого самоврядування, порушує права та охоронювані законом інтереси власника землі - територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради, спрямований на незаконне заволодіння відповідачем ОСОБА_3 земельною ділянкою на АДРЕСА_1 (беручи до уваги принцип автоматично переходу права власності на земельну ділянку при відчужені будівлі або споруди, адже об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності - постанова ВП ВС від 22.06.2021 року у справі №200/606/18). У зв`язку із зазначеним, та враховуючи наявність встановлених судовим рішенням обтяжень на момент вчинення нотаріальних та реєстраційних дій, договір купівлі-продажу магазину від 29.11.2019 року, укладений між ПП «Ліана і К» і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Тумак А.М. за Р. №7562, - підлягає визнанню недійсним.

Разом із тим, суд вважає необхідним зазначити наступне.

Відповідно до пункту 44 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання, зокрема, щодо встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

Статтею 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено перелік власних (самоврядних) та делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку.

Зокрема, цією статтею врегульовано право виконавчих органів відповідних рад на організацію благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян, тощо.

За визначенням статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля; утримання в належному стані території - використання її за призначенням відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, правил благоустрою території населеного пункту, а також санітарне очищення території, її озеленення, збереження та відновлення об`єктів благоустрою; заходи з благоустрою населених пунктів - роботи щодо відновлення, належного утримання та раціонального використання територій, охорони та організації упорядкування об`єктів благоустрою з урахуванням особливостей їх використання.

До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад відповідно до частини другої статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» належить, зокрема: здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо; визначення місць стоянок транспортних засобів та майданчиків для паркування на об`єктах благоустрою; визначення обсягів пайової участі власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення в утриманні об`єктів благоустрою; видача дозволу на порушення об`єктів благоустрою у випадках та порядку, передбачених цим Законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до об`єктів благоустрою населених пунктів належать, зокрема, території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.

До об`єктів благоустрою можуть належати також інші території в межах населеного пункту.

Статтею 16 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» на об`єктах благоустрою забороняється: 1) виконувати роботи без дозволу в разі, якщо обов`язковість його отримання передбачена законом; 2) самовільно влаштовувати городи, створювати, пошкоджувати або знищувати газони, самовільно висаджувати та знищувати дерева, кущі тощо; 3) вивозити і звалювати в не відведених для цього місцях відходи, траву, гілки, деревину, листя, сніг; 4) складувати будівельні матеріали, конструкції, обладнання за межами будівельних майданчиків; 5) самовільно встановлювати об`єкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо; 6) встановлювати технічні засоби регулювання дорожнього руху без погодження з відповідними органами Національної поліції; 7) влаштовувати стоянки суден, катерів, інших моторних плавучих засобів у межах територій пляжів; 8) випасати худобу, вигулювати та дресирувати тварин у невідведених для цього місцях; 9) здійснювати ремонт, обслуговування та миття транспортних засобів, машин, механізмів у не відведених для цього місцях (крім випадків проведення негайного ремонту при аварійній зупинці).

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» порушення об`єктів благоустрою, пов`язане з виконанням суб`єктами господарювання земляних та ремонтних робіт, здійснюється на підставі дозволу на порушення об`єктів благоустрою виконавчого органу сільської, селищної, міської ради (далі - дозвіл), крім випадків, встановлених абзацами другим - четвертим частини першої цієї статті, а саме дозвіл на порушення об`єктів благоустрою не вимагається, якщо земляні та ремонтні роботи здійснюються: особами, які мають документ, що посвідчує право власності або право користування земельною ділянкою, у тому числі право земельного сервітуту; у складі підготовчих або будівельних робіт, право на виконання яких оформлене у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до частин першої-третьої статті 34 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту.

Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування.

Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.

У разі якщо відповідною сільською, селищною, міською радою не прийнято рішення про затвердження Правил, застосовуються Типові правила.

Орган місцевого самоврядування забезпечує вільний доступ населення до затверджених Правил.

Правила включають: 1) порядок здійснення благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою; 2) вимоги до впорядкування територій підприємств, установ, організацій; 3) вимоги до утримання зелених насаджень на об`єктах благоустрою - територіях загального користування; 4) вимоги до утримання будівель і споруд інженерного захисту території; 5) вимоги до санітарного очищення території; 6) розміри меж прилеглої до підприємств, установ та організацій території у числовому значенні; 7) порядок розміщення малих архітектурних форм; 8) порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів; 9) інші вимоги, передбачені цим та іншими законами.

Правила не можуть передбачати обов`язок фізичних і юридичних осіб щодо отримання будь-яких дозволів, погоджень або інших документів дозвільного характеру, а також повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій, утворених такими органами, видавати зазначені документи.

Згідно з положеннями частини першої статті 40 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.

Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 року №244 визначено механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Зокрема, відповідно до пункту 2.1 Порядку № 244 підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив`язки тимчасової споруди.

Розміщення тимчасових споруд самовільно забороняється.

Зі змісту наведених норм вбачається, що розміщення тимчасової споруди після 2011 року має здійснюватися виключно на підставі оформленого у встановленому порядку паспорта прив`язки. При цьому тимчасові споруди, що були розміщені до набуття чинності Порядком №244, мали бути приведені у відповідність до вимог цього Порядку.

Як встановлено судом та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, долученими представником Львівської міської ради, збірно-розбірний павільйон був розміщений ще у 2003 році на підставі ухвали міської ради від 27.03.2003 №327. У подальшому, ухвалами міської ради від 08.07.2010 р. №3774 та від 24.10.2013 №2792 продовжувався ПП «Ліана і К» термін оренди земельної ділянки площею 0,0070 га на АДРЕСА_1 для обслуговування збірно-розбірного павільйону громадського харчування. 15.10.2010 р. та 30.12.2013 р. між Львівською міською радою та ПП «Ліана і К» укладалися договори оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 для обслуговування збірно-розбірного павільйону громадського харчування.

На цій підставі суд приходить до висновку про те, що розміщення та експлуатація ПП «Ліана і К» збірно-розбірного павільйону не були самочинними, оскільки їх розміщення здійснено до набрання чинності Порядком №244, а експлуатація здійснювалась відповідно до укладених договорів.

Суд також зазначає, що визнання оспорюваного договору недійсним, скасування рішень державних реєстраторів та приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності з одночасним припиненням права приватної власності приватного підприємства «Ліана і К» на об`єкт нерухомого майна - магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 припиняє право власності на об`єкт нерухомості, проте не припиняє права приватної власності ПП «Ліана і К» на збірно-розбірний павільйон розміром 9,0 м на 7,2 м на АДРЕСА_1 та не матиме наслідком звільнення земельної ділянки, а тому після реалізації органом місцевого самоврядування дискреційних повноважень на оформлення договірних відносин із відповідачем, належним чином відновить порушене право позивача, котрий не є власником майна, відчуженого за оспорюваним договором купівлі-продажу.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові КАС ВС від 08.07.2021 у справі №160/674/19.

Відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Таким чином, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади «правової процедури», яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року №5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв`язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов`язують наділених державною владою суб`єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.

Тому, коли йдеться про вчинення дискреції суб`єктом владних повноважень, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі №826/13000/18.

Суд наголошує, що відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 55, частина п`ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129).

Суд також враховує, що відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Sporrong and Lonnroth v. Sweden», заяви № 7151/75, № 7152/75; «James and others v. the United Kingdom», заява № 8793/79; «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України», заява № 39766/05; «Трегубенко проти України», заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, «Борисов проти України», заява № 2371/11) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74).

У пункті 102 рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (заяви № 846/16 та № 1075/16) при оцінці дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції констатовано, що суд повинен здійснити загальний розгляд різних інтересів, які є предметом спору, пам`ятаючи, що метою Конвенції є гарантування прав, які є «практичними та ефективними». Суд поза межами очевидного повинен дослідити реалії оскаржуваної ситуації. Така оцінка може стосуватись не лише відповідних умов компенсації, якщо ситуація схожа з тією, коли позбавляють майна, але також і поведінки сторін, у тому числі вжитих державою заходів та їх реалізації. У цьому контексті слід наголосити, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що виникає із застосовної органами влади практики, - є фактором, який слід враховувати при оцінці поведінки держави (рішення у справі «Броньовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland»), заява N 31443/96, пункт 115).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).

Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Таким чином, з`ясувавши характер спірних правовідносин (предмет та підставу позову), можливості порушення права позивача та його захисту в обраний ним спосіб; чи є відновлення становища, що існувало до можливого порушення права, тим правовим способом, що не лише ефективно захистить цивільний інтерес позивача, а й буде адекватним та пропорційно збалансованим з негативними наслідками для відповідачів й інших осіб, з`ясувавши характер, суть та підстави заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються, давши належну правову оцінку долученим доказам у їх сукупності,- суд приходить до переконання про підставність пред`явлених позовних вимог, а відтак, про необхідність їх задоволення.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 12, 81, 82, 141, 263-265, 268 ЦПК України,-

у х в а л и в :

Позов задовольнити.

Скасувати державну реєстрацію права приватної власності приватного підприємства «Ліана і К» на об`єкт нерухомого майна: магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 1664380746101) з одночасним припиненням права власності ПП « Ліана і К» на об`єкт нерухомості : магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним договір купівлі – продажу від 29 листопада 2019 року за №7562, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Тумак Андрієм Михайловичем, який було укладено між ПП « Ліана і К» та ОСОБА_3 .

Скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна: магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 ( реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 1664380746101) з одночасним припиненням права приватної власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомості магазин літ. «А-1» загальною площею 64,9 кв.м. на АДРЕСА_1 .

Стягнути порівно з Приватного підприємства «Ліана і К» та ОСОБА_3 на користь Львівської міської ради 5 763 ( п`ять тисяч сімсот шістдесят три ) грн. судового збору.

Позивач: Львівська міська рада , м. Львів пл. Ринок, 1 , код ЄДРПОУ 04055896 ;

Відповідач: Приватне підприємство «Ліана і К» м. Львів вул. Шафарика, 10 корп. А, кв. 113, код ЄДРПОУ 22333297 ;

Відповідач : ОСОБА_3 , АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_1 ;

Третя особа : Державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстрація майна та бізнесу» Бойко Христина Романівна ; м. Львів-Винники вул. Галицька, 20;

Третя особа : Приватний нотаріус Чернівецького нотаріального округу Тумак Андрій Михайлович ; м. Чернівці, вул. Комарова, 23/25, офіс 37.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з моменту виготовлення повного його тексту, до Львівського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст судового рішення виготовлено 01 жовтня 2021 року.

Суддя І. Є. Зима