Рішення № 100008576, 29.09.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 вересня 2021 року м. Київ № 640/23267/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Шулежка В.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гречуха Олега Ярославовича, третя особа - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гречуха Олега Ярославовича (далі - відповідач 1), в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову відповідача від 29.07.2021 ВП №59845074.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю оскаржуваної постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки фактичного виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.12.2020 у справі №640/18110/19 не відбулось.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.08.2021 відкрито провадження у адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, відповідачу встановлено строк для подання письмового відзиву на адміністративний позов у порядку передбаченому статтею 162 КАС України, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Представником відповідача відзиву на позовну заяву не надано, проте надано до суду належним чином засвідчену копію матеріалів виконавчого провадження ВП №59845074.

Третя особа письмових пояснень з приводу заявлених позовних вимог до суду не надала.

Представник третьої особи надав пояснення з приводу заявлених позовних вимог.

В судовому засіданні представник позивача підтримав аргументи, викладені в адміністративному позові та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представники відповідача та третьої особи в судове засідання не прибули, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином.

Суд на підставі частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України перейшов до подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.12.2020 у справі №640/18110/19 визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо виплати ОСОБА_1 підвищень до пенсії, визначеного станом на 01.03.2018, починаючи з 05.03.2019 та зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити ОСОБА_1 100% суми підвищення пенсії, визначеної станом на 01.03.2018, починаючи з 05.03.2019, з урахуванням виплачених сум.

Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відкрито провадження №64009734 з примусового виконання виконавчого листа №640/18110/19, виданого Окружним адміністративним судом міста Києва 18.12.2020 про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити ОСОБА_1 100% суми підвищення пенсії, визначеної станом на 01.03.2018, починаючи з 05.03.2019, з урахуванням виплачених сум.

Листом від 09.02.2021 №2600-0904-5/19779 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві повідомлено відповідача про проведення перерахунку пенсії ОСОБА_1 та повідомлено, що виплата заборгованості за вказаним судовим рішенням за період з 05.03.2019 по 31.12.2020 в сумі 12 044,06 грн. буде здійснена в межах бюджетних асигнувань виділених на цю мету.

Так, старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гречухою О.Я. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 29.07.2021 ВП №64009734 на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Не погоджуючись із зазначеною постановою про повернення виконавчого документа стягувачу, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з частинами 1-2 статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до частин 2, 4 статі 372 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII ( далі- Закон № №1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону № №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - «рішення») - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини 4 статті 4 Закону №1404-VIII визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо: 1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); 2) пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання; 3) боржника визнано банкрутом; 4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) юридичну особу - боржника припинено; 6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону; 7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; 8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим; 9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; 10) виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю; 11) Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону № №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно з частиною 1 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Приписами пункту 1 частини 1 статті 26 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: 1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; 4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася; 9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення; 10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»; 11) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру.

Відповідно до частини 1,2 статті 63 Закону №1404-VIII за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Як вбачається з оскаржуваного рішення, на думку відповідача, станом на момент винесення спірної постанови, були наявні обставини, що виключали можливість вчинення державним виконавцем подальших виконавчих дій в порядку статей 63, 75, 37 Закону №1404-VIII.

При цьому, у спірній постанові відсутні обґрунтування наявності підстав для повернення виконавчого документу, передбачені саме у пункті 9 частини 1 статті 37 Закону №1404-VIII.

Так, посилання відповідача в оскаржуваному рішенні на висновки, що зроблені в постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №2655/14 про відсутність повноважень у державного виконавця щодо самостійного визначення розміру перерахунку пенсії не є достатньою та мотивованою підставою для повернення виконавчого документа стягувачу.

У зв`язку із зазначеним, суд зазначає про безпідставність винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки невиконання судового рішення з посиланням на відсутність коштів на рахунку боржника не може бути підставою для невиконання рішення суду, яке набрало законної сили і є обов`язковим до виконання.

При цьому, доказів наявності встановленої Законом заборони на звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, відповідачем суду не надано та судом не встановлено.

Суд зазначає, що 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - «Конвенція») людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення. Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене ст.6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання.

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів №13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що постанова старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гречухи О.Я. про повернення виконавчого документа стягувачу від 29.07.2021 ВП №64009734 є протиправною та такою, що підлягає скасуванню.

Щодо строку звернення позивача з даним позовом до суду суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1-3 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частин 1, 2, 4 статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Позовну заяву може бути подано до суду: 1) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Як зазначено позивачем, про порушення своїх прав останньому стало відомо 11.80.2021, отримавши копію постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 29.07.2021 ВП №64009734, направлену відповідачем 10.08.2021, що підтверджується матеріалами справи, а до суду позивач звернувся 18.08.2021.

Доказів, які б достовірно підтверджували, обізнаність позивача про порушення своїх прав, ніж вказано у позовній заяві, відповідачем до суду не надано, зокрема доказів направлення спірної постанови на адресу позивача та отримання її останньою.

Згідно з частиною 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Так, Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, позивач звернувся до суду в межах встановленого строку.

Згідно положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб`єктами владних повноважень, не доведена правомірність та обґрунтованість прийнятої постанови.

Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Крім того, у позові позивач просить зобов`язати відповідача подати до суду звіт по виконання судового рішення протягом одного місяця з дати набрання рішенням законної сили.

Щодо зазначеного клопотання про встановлення судового контролю суд звертає увагу, що відповідно статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України встановлення судового контролю є правом суду.

У даному випадку, позивачем не доведено, що відповідач буде ухилятися від виконання рішення суду.

Більш того, відповідно до положень статті 373 Кодексу адміністративного судочинства України та Закону України «Про виконавче провадження» законодавчо забезпечена можливість позивача, як стягувача, на ефективне примусове виконання судового рішення, яке набрало законної сили.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 72-77, 90, 241-246, 287 Кодексу адміністративного судочинства України суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гречуха Олега Ярославовича постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 29.07.2021 ВП №64009734.

Відмовити у задоволенні заяви про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 272 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції в порядку, визначеному ч. 6 ст.287, 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.П. Шулежко