Decision № 77470345, 30.10.2018, District Administrative Court of Kyiv

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 жовтня 2018 року № 826/25125/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці (відповідач-1) Головного управління Національної міліції у м. Києві (відповідач-2) провизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення коштів, ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ УМВС України на Південно-Західній залізниці №87 о/с від 09.09.2015 в частині звільнення з органів внутрішніх справ ОСОБА_1 за п. 64 «г» (через скорочення штатів);

- поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділення лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський Управління МВС України на Південно-Західній залізниці;

- стягнути з УМВС України на Південно-Західній залізниці на користь ОСОБА_1 середньомісячне грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 25.09.2015 по 08.11.2015 у розмірі 3 607,50 грн. з проведенням необхідних відрахувань, відповідно до чинного законодавства;

- стягнути з УМВС України на Південно-Західній залізниці на користь ОСОБА_1 витрати пов'язані з наданням юридичних послуг у розмірі 5 000,00 грн.;

- стягнути з УМВС України на Південно-Західній залізниці на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що позивача звільнено із займаної нею посади незаконно з порушенням приписів ст. 184 Кодексів законів про працю України, оскільки у період звільнення ОСОБА_1 перебувала у відпустці по догляду за дитиною. При цьому, за твердженням позивача, остання не отримувала жодних пропозицій щодо подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.09.2018 адміністративну справу №826/25125/15 прийнято до свого провадження суддею Скочок Т.О. та призначене підготовче засідання.

За результатами підготовчого провадження, після вчинення всіх необхідних процесуальних дій, передбачених ч. 2 ст. 180 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема залучення до участі у справі співвідповідача - Головного управління Національної міліції у м. Києві, - 16.10.2018 судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Крім того, у підготовчому провадженні судом на підставі ч. 7 ст. 47 Кодексу адміністративного судочинства України не прийнято до розгляду позовну заяву із зміненим предметом позову від 14.02.2018.

У судове засідання 30.10.2018 належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду учасники справи не з'явились.

Враховуючи вищенаведене, та те, що судом не було встановлено перешкод для розгляду справи по суті, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, суд, на підставі ч.1 ст.205, ч.9 ст.205 справа розглядається в порядку письмового провадження.

Представник відповідача-2 у своїх відзиві та запереченнях заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначивши, що станом на момент виникнення спірних правовідносин позивач не була посадовою особою Головного управління Національної поліції у м. Києві, оскільки звільнена з посаду в Управлінні МВС України на Південно-Західній залізниці, з урахуванням того, що відповідач-2 не є правонаступником даного Управління. Крім того, представником відповідача-2 наголошено на тому, що позивач не зверталась до Головного управління Національної поліції у м. Києві із заявою про прийняття її на службу.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, наказом Управління МВС України на Південно-Західній залізниці від 12.06.2015 №53 о/с «По особовому складу» майорові міліції ОСОБА_1, слідчому слідчого відділення лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський Управління МВС України на Південно-Західній залізниці надано, відповідно до п. 3 ст. 25 Закону України «Про відпустки», без збереження грошового забезпечення, додаткову відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею віку п'яти років шести місяців з 02.06.2015 по 25.09.2015.

Надалі, наказом Управління МВС України на Південно-Західній залізниці від 09.09.2015 №87 о/с «По особовому складу» майора міліції ОСОБА_1, слідчого слідчого відділення лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський Управління МВС України на Південно-Західній залізниці звільнено з органів внутрішніх справ з 09.09.2015, відповідно до п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Вважаючи вказаний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки регулюється Законом України «Про міліцію» від 20.12.1990 №565-XII в редакції, чинній на момент виникнення правовідносин.

Так, відповідно до ст. 18 вказаного Закону, порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ від 29.07.1991 №114 (надалі - Положення №114), згідно з п. 8 якого, дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

У відповідності до п. 64 «г» Положення №114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, на момент розгляду цієї справи Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 №565-ХІІ втратив чинність та вступив у дію Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VІІІ (надалі - Закон №580-VІІІ).

Відповідно до п. 1 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону № 580-VІІІ, останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI «Прикінцеві та Перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п'ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 01.01.2017.

Закон №580-VІІІ опубліковано у газеті Голос України 06.08.2015 №141-142 та набрав чинності 07.11.2015.

Враховуючи викладене, п.п. 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення цього Закону набирають чинності з 07.08.2015.

Згідно з п. 8 розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону №580-VІІІ, з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилом, встановленим п. 9 Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VІІІ, працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VІІІ передбачено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

З матеріалів справ вбачається, що ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ на посаді слідчого слідчого відділення лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський Управління МВС України на Південно-Західній залізниці, яку звільнено у зв'язку зі скороченням штатів.

У той же час, за змістом п. 64 «г» Положення №114, звільнення у зв'язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Приписами п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною ч. 2 ст. 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з ч.ч. 1 та 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення ч. 1 ст. 40, ч.ч. 1 та 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, суд дійшов до висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею віку п'яти років шести місяців на підставі наказу від 12.06.2015 №53 о/с. В якості підстави для вказаної відпустки у рапорті позивача від 02.06.2015 (а.с. 141 том 2) вказано медичний висновок, що додатково підтверджується наявною у матеріалах справи копією довідки про потребу дитини (дитини-інваліда) у домашньому догляді №73/2 (а.с. 136 том 2).

Необхідно зазначити, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також до шести років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда, спеціальним законом не врегульовано, тому згідно з ч. 6 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

За приписами ч. 3 ст. 184 Кодексу законів про працю України, звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

У разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов'язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку (ч. 6 ст. 179 Кодексу законів про працю України).

Отже, зазначені норми чітко встановлюють гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до шести років у разі якщо така дитина потребує домашнього догляду, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Разом з тим, Верховний Суд України у постановах від 04.03.2014 (справа №21-8а14), від 27.05.2014 (справа №21-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою, ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а прямо передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Отже, оскільки відповідачем-1 не виконано зобов'язання по працевлаштуванню позивача, як працівника установи, що ліквідується, то трудові гарантії позивача були порушені.

При цьому, станом на момент розгляду справи судом, відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці з 10.07.2015 перебуває у стані припинення, проте наразі не ліквідовано.

За таких обставин суд виходить з того, що позивача звільнено незаконно, з порушенням встановленого законодавством порядку, а тому позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування наказу Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці №87 о/с від 09.09.2015 в частині звільнення з органів внутрішніх справ ОСОБА_1 за п. 64 «г» (через скорочення штатів), а також поновлення ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділення лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці підлягають задоволенню.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №820/11570/15 (ЄДРСР №72791095), від 16.05.2018 у справі №П/811/193/16 (ЄДРСР №74078196), від 21.03.2018 у справі №813/6512/15 (ЄДРСР № 72965242).

Щодо позовних вимог про стягнення з УМВС України на Південно-Західній залізниці на користь ОСОБА_1 середньомісячного грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 25.09.2015 по 08.11.2015 у розмірі 3 607,50 грн. з проведенням необхідних відрахувань, відповідно до чинного законодавства, та стягнення з УМВС України на Південно-Західній залізниці на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди» зазначено, що при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діяннями, вини останнього в її заподіянні. Суд зокрема, повинен з'ясувати, чи підтверджується факт заподіяння позивачеві моральної шкоди чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення справи.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що вимога позивача щодо відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн. є необґрунтованою, оскільки розмір суми відшкодування моральної шкоди та характер моральних чи фізичних страждань, приниження честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, або інших негативних явищ, заподіяних їй саме незаконними діями з боку відповідача-1 позивачем жодним доказом не доведений.

Крім того, у відповідності до положень ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Як передбачено п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

З аналізу вищенаведених норм вбачається, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат, які отримувала особа за місцем роботи в період, що передує події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Враховуючи те, що позивач з 02.06.2015 та на момент звільнення (09.09.2015) перебувала у відпустці без збереження заробітної плати по догляду за дитиною, тобто не отримувала заробітної плати за місцем основної роботи, підстави для нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

У силу п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Приписами ч.ч. 3 та 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З аналізу викладеного вбачається, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 (ЄДРСР №75149541).

На підтвердження наявності у позивача витрат на професійну правничу допомогу останньою надано до суду копії договору-доручення про надання правової допомоги від 20.10.2015 №20 10-15 та квитанції від 21.10.2015 №0.0.451563835.1 на суму 5 000,00 грн. Водночас, у матеріалах справи відсутній детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, що є підставою для відмови у стягненні з відповідача-1 на користь ОСОБА_1 витрат, пов'язаних з наданням юридичних послуг, у розмірі 5 000,00 грн.

Керуючись статтями 77, 132, 134, 139, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці (код ЄДРПОУ 08602997, адреса: м. Київ, вул. Чапаєва, 6), Головного управління Національної міліції у м. Києві (код ЄДРПОУ 40108583, адреса: м. Київ, вул. Володимирська, 15) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці №87 о/с від 09.09.2015 в частині звільнення з органів внутрішніх справ ОСОБА_1 за п. 64 «г» (через скорочення штатів).

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділення лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

5. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді слідчого слідчого відділення лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський Управління Міністерства внутрішніх справ України на Південно-Західній залізниці підлягає негайному виконанню.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок