Court ruling № 69128035, 13.09.2017, Supreme Court (until 15.12.2027 - Supreme Court of Ukraine)

У Х В А Л А

13 вересня 2017 року м. КиївКолегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Лященко Н.П.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29 червня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання договору недійсним,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 29 грудня 2016 року, позов ОСОБА_5 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 кошти в розмірі 1 200 000 грн 91 коп. та три проценти річних від простроченої суми за період з 1 січня 2012 року по 3 березня 2015 року та сплачений судовий збір в розмірі 3 654 грн; в решті позову відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_6 залишено без задоволення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.

У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 29 червня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 355 ЦПК України, - невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема, підпункту «б» пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України), частини 1 статті 203, частин 1, 2 статті 215, частин 1,4,5 статті 216, 236, статті 257, частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції заявниця посилається на постанови Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року (справа № 6-2469 цс 16), від 8 квітня 2014 року (справа № 21-371а13) та від 19 жовтня 2016 року (справа № 18/122-12/2) в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що у допуску справи до провадження слід відмовити з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог ОСОБА_5 про стягнення коштів з ОСОБА_7 з огляду на те, що між сторонами виникли зобов'язальні правовідносини, а отже відповідно до статей 526, 615, 625 ЦК України відповідач повинен повернути позивачу кошти, які він отримав для виконання ним певних дій у строк до 31 грудня 2011 року, що підтверджується розпискою, та яких так і не виконав. Крім того, перевіривши доводи щодо пропущення позивачем позовної давності, дійшли висновку, що позивачем не пропущено позовну давність, оскільки у 2012 році позивач звертався до суду з позовом до відповідача про стягнення коштів і зазначене свідчить про переривання позовної давності відповідно до статті 264 ЦК України.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 про визнання договору про інвестиційну діяльність у вигляді розписки недійсним, суди виходячи з фактичних правовідносин сторін, дійшли висновку про те, що розписка за своєю формою, правовою природою та змістом не є окремим правочином, який відповідно до статті 215 ЦК України може бути визнано недійсним.

У наданій для порівняння постанові від 19 жовтня 2016 року (справа № 18/122-12/2) у справі про стягнення коштів внаслідок невиконання умов договорів про надання послуг у рослинництві, веденні сільськогосподарської діяльності та здійснення операцій з реалізації сільськогосподарської продукції Верховний Суд України дійшов висновку про те, що законодавством України не передбачено визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов'язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов'язки передбачалися на майбутнє. Визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої норми закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору. Правові наслідки недійсності правочину та господарського зобов'язання регулюються спеціальними правовими нормами, статтею 216 ЦК та статтею 208 ГК відповідно, а тому до таких правовідносин загальні норми про виконання зобов'язання та про відповідальність за його порушення не застосовуються.

Надані для порівняння постанови Верховного Суду України від 8 квітня 2014 року (справа №21-371а13) та від 16 листопада 2016 року (справа № 6- 2469 цс 16) прийняті у справах за позовами фізичних осіб до органів місцевого самоврядування про визнання їх рішень незаконними та зобов'язання вчинити дії.

Таким чином, у справах, в яких прийнято надані заявником для порівняння постанови та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, наявні різні предмети позову, зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та встановлено різні фактичні обставини справи.

Отже, підстави для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.

За таких обставин, вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

ухвалила:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про стягнення коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання договору недійсним за заявою ОСОБА_4, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29 червня 2017 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.М. Сімоненко

Я.М. Романюк

Н.П. Лященко