Court ruling № 140997730, 27.10.2026, Dnipropetrovsk District Administrative Court

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про залишення позовної заяви без руху

27 жовтня 2026 рокуСправа № 160/34062/26

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Чернявська Т.І., перевіривши матеріали за позовною заявою ОСОБА_1 , поданою в його інтересах адвокатом Черніковим Денисом Юрійовичем, до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИЛА:

21 жовтня 2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 21 жовтня 2026 року в підсистемі (модулі) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи «Електронний суд» позовна заява ОСОБА_1 (далі позивач), подана в його інтересах адвокатом Черніковим Денисом Юрійовичем (далі представник позивача), до Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач), в якій представник позивача просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів за час затримки виплати грошового забезпечення та інших належних при звільненні виплат за період служби з 02 квітня 2024 року по 18 липня 2024 року;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань за кодом економічної класифікації видатків бюджету 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців» компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення та інших виплат, що підлягали виплаті відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24, за весь час затримки виплати за період з 02 квітня 2024 року по 20 лютого 2026 року, виходячи із загальної суми 195782,93 грн невиплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, утриманого з суми такої компенсації, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у некомпенсації ОСОБА_1 сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, утриманого з грошового забезпечення та інших виплат за період служби з 02 квітня 2024 року по 18 липня 2024 року, виплачених на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 компенсувати ОСОБА_1 суму податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, утриманого з грошового забезпечення та інших виплат за період служби з 02 квітня 2024 року по 18 липня 2024 року, виплачених на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24, виходячи із загальної суми 195782,93 грн нарахованих сум;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасного розрахунку з ОСОБА_1 при його звільненні;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 170131,43 грн.

За приписами пунктів 3 та 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Розглянувши матеріали позовної заяви, суддя дійшла висновку, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 КАС України, у зв`язку з чим вона має бути залишена без руху з таких підстав.

Відповідно до частини третьої статті 161 КАС України до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Відповідно до частини другої статті 132 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI).

Згідно із частиною першою статті 3 Закону № 3674-VI судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Частиною першою статті 4 Закону № 3674-VI встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону № 3674-VI за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Згідно із частиною другою статті 4 Закону № 3674-VI за подання до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 1 відсотку ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Станом на 01 січня 2026 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 3328,00 грн. Тобто, за одну вимогу немайнового характеру фізична особа має сплатити судовий збір у розмірі 1331,20 грн.

Водночас, відповідно до частини третьої статті 4 Закону № 3674-VI при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Системний аналіз частини першої статті 5 та частини другої статті 245 КАС України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою немайнового характеру (такий правовий висновок про застосування норм Закону № 3674-VI при визначенні розміру судового збору за подання позовної заяви, в якій об`єднано декілька вимог, був зроблений Верховним Судом у постановах від 12 листопада 2019 року у справі № 640/21330/18, від 5 червня 2020 року у справі № 280/5161/19, від 2 вересня 2022 року у справі № 804/2339/17 та Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 9901/67/20).

Позивачем у цій позовній заві завлено три позовні вимоги немайнового характеру.

За позовними вимогами немайнового характеру, які стосуються компенсації втрати частини доходу та компенсації податку на доходи фізичних осіб, позивач на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI звільнений від сплати судового збору.

Водночас, у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (№ рішення в ЄДРСР 89251582) Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що як вихідна допомога, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мають разовий характер (пункти 53, 54).

Згідно із пунктом 104 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (№ рішення в ЄДРСР 87952206) з урахуванням висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та поставі Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), з 01 вересня 2015 року працівник не вважається звільненим від сплати судового збору за звернення до суду з позовними вимогами про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Оскільки середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не належить до структури заробітної плати (грошового забезпечення), позивач у спірних правовідносинах не звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI.

Не пов`язаний цей спір також із виконанням позивачем військового обов`язку, а також під час виконання службових обов`язків.

Позивач судовий збір за подання до суду адміністративного позову в електронній формі з позовними вимогами немайнового характеру у розмірі 1064,96 грн (1331,20 грн х 0,8) не сплатив.

Зазначений недолік позовної заяви може бути усунений шляхом надання суду документа про сплату судового збору у розмірі 1064,96 грн за такими реквізитами для сплати судового збору: отримувач коштів ГУК у Дн-кiй обл/Чечел.р/22030101, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37988155, банк отримувача - Казначейство України (ел. адм. подат.), рахунок отримувача - UA368999980313141206084004632, код класифікації доходів бюджету 22030101, призначення платежу - 101 _____(код клієнта за ЄДРПОУ для юридичних осіб (доповнюється зліва нулями до восьми цифр, якщо значущих цифр менше 8), реєстраційний номер облікової картки платника податків фізичної особи (завжди має 10 цифр) або серія та номер паспорта громадянина України, в разі якщо платник через свої релігійні переконання відмовився від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків і має відповідну відмітку у паспорті);Судовий збір, за позовом ______ (ПІБ чи назва установи, організації позивача), Дніпропетровський окружний адміністративний суд (назва суду, де розглядається справа).

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).

У разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску (частина шоста статті 161 КАС України).

Однією із позовних вимог у цій справі є вимога щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

За змістом частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС України).

Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 КАС України).

Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) установлено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно із статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України регламентовано, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 сформулював висновок, відповідно до якого строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України. Тобто строк звернення до суду обмежується місячним строком.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 620/1982/19, у вказаній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

При цьому, Верховний Суд наголосив, що при вирішенні питання про дотримання строку звернення до суду у кожному конкретному випадку, необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об`єктивної можливості особи знати про такі факти.

Так, днем, коли особа дізналася про порушення свого права, є встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Якщо виплата належних сум при звільненні була здійснена не одноразово, а частинами, то строк звернення з позовом про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, має обчислюватися з дати фактичного проведення кожної такої виплати окремо.

Відповідно до статті 116 КЗпП України роботодавець зобов`язаний провести з працівником повний розрахунок у день його звільнення, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку породжує відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, суть якої полягає у компенсації працівникові майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку, у формі середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні важливими є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Порушення обов`язку роботодавця виникає з моменту, коли останній не здійснив належну виплату у визначений законом строк, тобто з дня звільнення. При цьому поетапність здійснення виплат не змінює юридичної природи такого порушення, а лише фіксує моменти його часткового усунення. Кожна окрема виплата припиняє затримку у межах відповідної частини заборгованості, не нівелюючи загального порушення обов`язку роботодавця щодо повного та своєчасного розрахунку.

Наявність спору або судових рішень про розмір заборгованості не є визначальними для кваліфікації самої затримки, оскільки правовою підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є не факт згоди сторін щодо суми заборгованості, а сам факт несвоєчасного виконання обов`язку роботодавця з проведення повного розрахунку із працівником під час його звільнення.

Таким чином, кожен епізод виплати як окремий момент фактичного розрахунку у межах тієї частини зобов`язання, якої він стосується, є завершенням певного епізоду порушення, що породжує підставу для застосування до роботодавця механізму відповідальності, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Відтак, строк звернення з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до частини п`ятої статті 122 КАС України має обчислюватися з дати фактичного проведення окремої виплати.

Такий підхід узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 10 лютого 2022 року у справі № 300/3142/20, від 07 вересня 2023 року у справі № 160/914/23 та від 12 березня 2026 року у справі № 420/9470/25, згідно з якою строки звернення за кожною підставою для нарахування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку обраховуються окремо.

З позовної заяви та доданих до неї документів слідує, що виплата грошового забезпечення на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24 проведена відповідачем 28 січня 2026 року в сумі 136041,32 грн та 20 лютого 2026 року в сумі 56804,86 грн.

Отже, місячний строк звернення до суду за позовними вимогами про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні щодо виплаченого грошового забезпечення в сумі 136041,32 грн розпочався з 29 січня 2026 року та закінчився 02 березня 2026 року (з урахуванням вихідних днів), а щодо виплаченого грошового забезпечення в сумі 56804,86 грн розпочався з 21 лютого 2026 року та закінчився 23 березня 2026 року (з урахуванням вихідних днів).

Позивач через свого представника з означеними вимогами звернувся до суду через підсистему (модуль) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи «Електронний суд» 21 жовтня 2026 року, тобто поза межами місячного строку.

Також позивач пропустив строк звернення до суду із позовними вимогами, які стосуються компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб щодо виплаченого на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24 грошового забезпечення 28 січня 2026 року в сумі 136041,32 грн та 20 лютого 2026 року в сумі 56804,86 грн.

Так, Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, починаючи з 19 липня 2022 року обмежено строк звернення до суду з позовами про вирішення трудових спорів щодо виплати заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби та щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні. З 19 липня 2022 року у спорах щодо виплати заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби такий строк становить три місяці з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а у спорах щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, такий строк становить три місяці з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Згідно із частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 травня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Єдиний виняток з цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України (Рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп) також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

У Рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України також надав роз`яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами; конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori «наступний закон скасовує попередній».

На підставі аналізу наведених вище рішень Конституційного Суду України, що містять офіційні тлумачення положень Основного Закону стосовно дії нормативно-правового акта у часі, доцільно зробити висновок, що суд під час розгляду справи має застосовувати той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення відповідних спірних правовідносин.

З огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд зауважує про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України (в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності (тобто на ті відносини, які виникли починаючи з 19 липня 2022 року).

Правову позицію про те, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, а після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України), висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 та Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.

11 грудня 2025 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 1-р/2025, яким визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

У пункті 2 Рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 визначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Отже, з 12 грудня 2025 року тримісячний строк для звернення осіб, які продовжують перебувати у трудових правовідносинах, з вимогами про виплату заробітної плати та інших належних їм виплат не обмежується будь-яким строком.

У рішенні від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24 Дніпропетровський окружний адміністративний суд установив, що згідно із витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 18 липня 2024 року № 204 (по стройовій частині) капітана ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас.

Отже, у межах спірних правовідносин позивач є особою, звільненою з військової служби.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

За правилами статті 4 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Відповідно до абзацу першого пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (далі - Порядок № 44), грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби (абзац перший пункту 2 Порядку № 44).

За приписами пунктів 3, 4 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб». Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.

Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення (пункт 5 Порядку № 44).

Верховний Суд у постанові від 27 липня 2023 року у справі № 380/813/22 зазначав, що аналіз наведених пунктів 2-3 Порядку № 44 дає підстави для висновку, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Отже, згідно з приписами статей 1, 2, 4 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та пунктами 3, 4, 5 Порядку № 44 у відповідача одночасно виник обов`язок з нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати сум перерахованого на виконання судового рішення грошового забезпечення та грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з перерахованого на виконання судового рішення грошового забезпечення.

Як вже зазначалось вище, виплата перерахованого грошового забезпечення на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24 проведена відповідачем 28 січня 2026 року в сумі 136041,32 грн та 20 лютого 2026 року в сумі 56804,86 грн.

Водночас при виплаті перерахованого грошового забезпечення відповідач не виплатив позивачеві компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення та грошову компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з перерахованого на виконання судового рішення грошового забезпечення.

Отже, саме з дати виплати позивачу належного грошового забезпечення (28 січня 2026 року та 20 лютого 2026 року) він був обізнаний про порушення свого права і саме із цією датою пов`язано перебіг строку звернення до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб.

Верховний Суд в постановах 15 вересня 2026 року у справах № 140/6021/25, № 380/12555/25 та від 24 вересня 2026 року у справі № 420/550/26 виснував, що до спірних правовідносин про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати застосовується стаття 233 КЗпП України і перебіг обчислення тримісячного строку для звернення до суду з такими вимогами починається з моменту, коли особа дізналася про порушення свого права.

Про порушення свого права на отримання компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків їх виплати та компенсації податку на доходи фізичних осіб щодо виплаченого на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року у справі № 160/27921/24 грошового забезпечення позивач дізнався 28 січня 2026 року та 20 лютого 2026 року.

Отже, тримісячний строк звернення до суду з позовними вимогами щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб:

щодо виплаченого грошового забезпечення в сумі 136041,32 грн розпочався з 29 січня 2026 року та закінчився 29 квітня 2026 року;

щодо виплаченого грошового забезпечення в сумі 56804,86 грн розпочався з 21 лютого 2026 року та закінчився 21 травня 2026 року.

У позовній заяві представник позивача заявив клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду.

На обґрунтування заявленого клопотання представник позивача зазначив таке.

По-перше, позивач своєчасно звернувся до суду з тими самими вимогами. Ще 28 травня 2025 року позивач звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати компенсації втрати частини доходів, компенсації сум податку з доходів фізичних осіб та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (справа № 160/24755/25). Рішенням від 26 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено з мотивів передчасності і позивач оскаржив це рішення в апеляційному порядку.

По-друге, факт виплати заборгованості був своєчасно доведений позивачем до відома суду. Після здійснення відповідачем виплат 28 січня 2026 року та 20 лютого 2026 року позивач 24 лютого 2026 року подав до Третього апеляційного адміністративного суду клопотання про долучення квитанцій про виплату, тобто вжив усіх залежних від нього заходів для захисту своїх прав у межах уже розпочатого судового процесу.

По-третє, до завершення апеляційного перегляду позивач був позбавлений можливості звернутися до суду з новим позовом. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у провадженні цього або іншого суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. До ухвалення постанови суду апеляційної інстанції у справі № 160/24755/25 вимоги позивача щодо компенсації втрати частини доходів, компенсації сум податку та середнього заробітку перебували на розгляді суду, а повторне звернення з тими самими вимогами було процесуально неможливим.

По-четверте, саме суд апеляційної інстанції визначив момент виникнення спірних правовідносин. Постановою від 19 жовтня 2026 року у справі № 160/24755/25 Третій апеляційний адміністративний суд погодився з висновком про передчасність вимог та зазначив, що відповідні спірні правовідносини виникнуть після фактичного розрахунку відповідача з позивачем на виконання рішення у справі № 160/27921/24. Тобто остаточну правову визначеність щодо того, що порушене право підлягає захисту шляхом пред`явлення нового позову, позивач отримав лише 19 жовтня 2026 року, і цей позов подано невідкладно після ухвалення зазначеної постанови.

По-п`яте, відповідач не повідомив позивача про нараховані та виплачені суми. Відповідно до статті 116 КЗпП України про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. Письмового повідомлення про склад і розміри сум, виплачених 28 січня 2026 року та 20 лютого 2026 року, відповідач позивачу не надсилав. Зазначені обставини свідчать про те, що позивач не допускав бездіяльності чи недбалості у захисті своїх прав, а затримка у пред`явленні цього позову зумовлена об`єктивними, незалежними від нього причинами перебуванням тотожних вимог на розгляді суду.

З урахуванням викладеного, представник позивача просить поновити позивачу строк звернення до суду.

Суд не знаходить підстав для поновлення строку звернення до суду з цим позовом, оскільки оскарження судового рішення у справі № 160/24755/25 жодним чином не переривало строк звернення до суду і не унеможливлювало своєчасне звернення до суду з новим позовом, який ґрунтувався би на нових правильних підставах (у зв`язку з виплатою перерахованого грошового забезпечення).

Також суд відхиляє доводи представника позивача щодо своєчасності звернення до суду шляхом подання позовної заяви у справі № 160/24755/25, оскільки на час звернення позивача до суду з таким позовом позивач не набув права на спірні виплати, а отже, звернення до суду у 2025 році було передчасним.

Суд зазначає, до моменту фактичної виплати заборгованості обов`язок відповідача виплатити компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків їх виплати та компенсацію податку на доходи фізичних осіб ще не міг виникнути, оскільки такий обов`язок виникає одночасно з виплатою простроченого доходу, а порушення права особи на отримання компенсації має місце у разі, якщо під час виплати такого доходу компенсацію не було нараховано та виплачено.

Окрім того, виплативши позивачу заборгованість на виконання судового рішення відповідач не був зобов`язаний повідомляти позивача про нараховані та виплачені суми, оскільки призначення платежу надає можливість встановити, що означені суми надійшли на рахунок позивача як заробітна плата згідно з рішенням суду у справі № 120/27921/24 .

З урахуванням викладеного, підстави, зазначені представником позивача для поновлення позивачу строку звернення до адміністративного суду з цим позовом, визнаються судом неповажними.

У постанові від 20 червня 2024 року у справі № 420/29265/23 Верховний Суд зазначив, що процесуальне законодавство встановлює певний порядок дій суду при виявленні недоліків позовної заяви. Як у випадку невиконання вимог статті 160 КАС щодо форми та змісту позову, так і вимог щодо дотримання строку подання позову, зокрема, відсутності відповідного клопотання чи визнання вказаних у ньому підстав неповажними, - позовна заява залишається без руху.

Залишення позовної заяви без руху - це процесуальна дія, яка застосовується судом з метою усунення позивачем недоліків позовної заяви та дотримання порядку її подання. При цьому, в ухвалі про залишення позовної заяви без руху суд повинен чітко зазначити недоліки такої заяви та встановити спосіб і строк їх усунення.

У разі подання позивачем клопотання про поновлення строку, суд повинен надати йому оцінку та вирішити шляхом визнання/невизнання причин пропуску такого строку поважними/неповажними.

Мотивувальна частина судового рішення має відповідати його резолютивній частині для уникнення перешкод для належного виконання учасником справи рішення суду та забезпечення його зрозумілості для тих осіб, що будуть здійснювати його виконання.

Згідно з частинами першою, другою статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Отже, згідно з частиною першою статті 123 КАС України позивач має право подати суду заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду, в якій вказати інші підстави для поновлення пропущеного строку.

Відповідно до частини першої статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

Керуючись статтями 122, 123, 160, 161, 169, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя

УХВАЛИЛА:

Визнати неповажними підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду, зазначені адвокатом Черніковим Денисом Юрійовичем у позовній заяві від 21 жовтня 2026 року б/н.

Залишити без руху позовну заяву ОСОБА_1 , подану в його інтересах адвокатом Черніковим Денисом Юрійовичем, до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Запропонувати представнику позивача протягом 10-ти (десяти) календарних днів з дати отримання цієї ухвали усунути недоліки позовної заяви та надати суду через підсистему (модуль) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи «Електронний суд»:

- документ про сплату судового збору у розмірі 1064,96 грн;

- заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду, в якій вказати інші підстави для поновлення пропущеного строку.

Якщо недоліки позовної заяви не будуть усунуті у строк, встановлений судом, позовна заява буде повернута позивачеві та вважатиметься неподаною.

Копію ухвали про залишення позовної заяви без руху надіслати представнику позивача до електронного кабінету за допомогою підсистеми (модуля) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи «Електронний суд».

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду не підлягає. Заперечення на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Суддя Т.І. Чернявська