Decision № 112709813, 09.08.2023, Zhovtnevyi District Court of Dnipropetrovsk City

№ 201/2681/23

провадження 2/201/1514/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 серпня 2023 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, припинення права спільної власності на майно, визнання права власності на частину нерухомого майна і стягнення судових витрат,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 06 березня 2023 року звернулася до суду з позовною заявою до відповідача ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, припинення права спільної власності на майно, визнання права власності на частину нерухомого майна і стягнення судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач у своїй позовній заяві і з представником посилаються на те, що 02 жовтня 1999 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб, під час перебування позивача та відповідача в шлюбі ними за спільні кошти в 21 липня 2009 року була придбана квартира АДРЕСА_1 , яка оформлена була на відповідача. Сімейне життя сторін потім не склалося, шлюбні відносини сторін припинені в липні 2018 року, відповідач звернувся з позовом до суду і рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року шлюб сторін було розірвано. Стосовно поділу майна подружжя згоди не дійшло. Отже стало питання про поділ майна фактично вказаної квартири. Оскільки щодо розміру належних часток або способу поділу цього об`єкту нерухомого майна подружжя добровільної згоди не дійшло, тому, відповідно до ст. 60, 61, 63, 65 СК України позивачка бажає визнати за собою право власності на свою частку майна, яке було придбано позивачкою та відповідачем спільно під час перебування у зареєстрованому шлюбі, котре належить їм на праві спільної сумісної власності.

Проте, відповідач так не вважає та не визнає право особистої приватної власності позивача на зазначене житло, що є їх спільною сумісною власністю. Після розлучення позивач з відповідачем не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна. Оскільки, майно було придбане позивачем та відповідачем в період шлюбу, воно належить позивачу та відповідачу, як подружжю на праві спільної сумісної власності, відповідач на даний час фактично користується таким майном, а позивач таким майном не користується, тому позивач має намір поділити вищезазначене майно, наступним шляхом: визнання спільною власністю їх (раніше) подружжя квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа - 74.3 кв. м., в порядку поділу спільного майна подружжя поділити в ідеальних долях між ними цей об`єкт спільного майна подружжя та визнати закожним з них право особистої приватної власності на частку цієї квартири, припинивши таким чином їх право спільної сумісної власності на це майно.

В добровільному порядку домовитися про поділ вказаного спільного майна відповідач відмовляється, що свідчить про наявність між ними спору, а тому позивач має право на поділ спільного майна в судовому порядку. Запропонований варіант поділу майна подружжя відповідає інтересам кожного з подружжя та дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, при цьому, у разі ухвалення судового рішення, у кожного з них у власності буде окремий самостійний об`єкт майна без втрати цільового призначення. Інший варіант поділу спільного сумісного майна подружжя, який був би настільки ж ефективний, за цих обставин не існує.

Позивач вважає невизначеність з цим майном протиправною, порушені його права та закон, так як він не може належним чином в повній мірі користуватися вказаним своїм майном. Звернулася до відповідача з питанням переоформлення вказаного майна, визначення їх часток, але отримала відмову. В добровільному порядку питання не вирішено. Просила фактично: визнання спільною власністю їх (раніше) подружжя квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа - 74.3 кв. м., в порядку поділу спільного майна подружжя поділити в ідеальних долях між ними цей об`єкт спільного майна подружжя та визнати закожним з них право особистої приватної власності на частку цієї квартири, припинивши таким чином їх право спільної сумісної власності на це майно, задовольнивши позов у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином у відповідності до ст. 128-131 ЦПК України; позовні вимоги фактично не визнав, не заперечує проти розгляду справу без його участі. Правом надання відзиву на позов не скористався, не погодилися з викладеними в позові обставинами, вважаючи вимоги безпідставними. Причини неявки відповідача в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала; в судове засідання відповідач не з`явився без поважних причин і навіть не повідомив суд про причини неявки в судове засідання. На даній стадії слухання суд вважає помилковим перенесення слухання в справі, таке перенесення (відкладення) слухання справи можливе за умови, якщо не вирішені всі інші питання (а вони вирішені), не розглянуті клопотання (а вони розглянуті), не з`ясовані доповнення, заяви і клопотання (з`ясовані) та інш., від яких залежить можливість її розгляду; при цьому суд звертає увагу на вимоги статті 121ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто може перешкоджати вирішенню цієї справи. Можливе посилання відповідача на те, що його неявка /чи адвоката/ на даній стадій процесу у цій справі може вплинути на результати розгляду цієї цивільної справи, протирічить названому. Отже, суд вважає можливим розгляд справи далі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши позицію сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом в судовому засіданні з наданих сторонами письмових доказів з`ясовано, що 02 жовтня 1999 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб, під час перебування позивача та відповідача в шлюбі ними за спільні кошти в 21 липня 2009 року була придбана квартира АДРЕСА_1 , яка оформлена була на відповідача. Сімейне життя сторін потім не склалося, шлюбні відносини сторін припинені в липні 2018 року, відповідач звернувся з позовом до суду і рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року шлюб сторін було розірвано. Стосовно поділу майна подружжя згоди не дійшло. Отже стало питання про поділ майна фактично вказаної квартири. Оскільки щодо розміру належних часток або способу поділу цього об`єкту нерухомого майна подружжя добровільної згоди не дійшло, тому, відповідно до ст. 60, 61, 63, 65 СК України позивачка бажає визнати за собою право власності на свою частку майна, яке було придбано позивачкою та відповідачем спільно під час перебування у зареєстрованому шлюбі, котре належить їм на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Проте, відповідач так не вважає та не визнає право особистої приватної власності позивача на зазначене житло, що є їх спільною сумісною власністю. Після розлучення позивач з відповідачем не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна. Оскільки, майно було придбане позивачем та відповідачем в період шлюбу, воно належить позивачу та відповідачу, як подружжю на праві спільної сумісної власності, відповідач на даний час фактично користується таким майном, а позивач таким майном не користується, тому позивач має намір поділити вищезазначене майно, наступним шляхом: визнання спільною власністю їх (раніше) подружжя квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа - 74.3 кв. м., в порядку поділу спільного майна подружжя поділити в ідеальних долях між ними цей об`єкт спільного майна подружжя та визнати закожним з них право особистої приватної власності на частку цієї квартири, припинивши таким чином їх право спільної сумісної власності на це майно.

В добровільному порядку домовитися про поділ вказаного спільного майна відповідач відмовляється, що свідчить про наявність між ними спору, а тому позивач має право на поділ спільного майна в судовому порядку. Запропонований варіант поділу майна подружжя відповідає інтересам кожного з подружжя та дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, при цьому, у разі ухвалення судового рішення, у кожного з них у власності буде окремий самостійний об`єкт майна без втрати цільового призначення. Інший варіант поділу спільного сумісного майна подружжя, який був би настільки ж ефективний, за цих обставин не існує.

Незважаючи на те, що відповідач є титульним власником нерухомого майна, вказана квартира набута колишнім подружжям за час шлюбу і, згідно приписів ст. 60, ч. 1 ст. 61, ч. 1 ст. 68 СК України, ч. З ст. 368 ЦК України, належать позивачу та відповідачу на праві спільної сумнісної власності.

Позивач вважає невизначеність з цим майном протиправною, порушені його права та закон, так як він не може належним чином в повній мірі користуватися вказаним своїм майном. Звернулася до відповідача з питанням переоформлення вказаного майна, визначення їх часток, але отримала відмову. В добровільному порядку питання не вирішено. Обставини позову підтверджуються також письмовими документами і матеріалами справи. Для упорядкування документів і вирішення питань з майном позивач вимушений звертатися до суду з цими позовними вимогами.

Суд вважає позов підлягаючим задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом в судовому засіданні встановлено, що дійсно 02 жовтня 1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, про що в книзі реєстрації актів про одруження зроблено запис за № 871.

За час перебування у шлюбі позивачкою та відповідачем 21 липня 2009 року було набуте спільне майно - квартира за адресою: АДРЕСА_2 . Опис об`єкта: в житловому будинку літ. А-14 квартира АДРЕСА_3 складається: 1 коридор, 2 - санвузол, 3, 7, 8 - житлова, 4, 5 - веранда, 6 - кухня, 9, 10, 11 - кладова; загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа 74.3 кв. м., право приватної власності на яку оформлене на відповідача ОСОБА_2 на підставі Договору купівлі-продажу квартири серії ВМ № 145050 від 21 липня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кошляк Наталією Едуардівною, Витягу з Державного реєстру правочинів № 7527552 від 21 липня 2009 року, Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 23856827 від 15 вересня 2009 року, що підтверджується Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Середня ринкова вартість даної квартири на час звернення до суду з цим позовом, за оцінкою оцінювача складає 4600000 грн..

Судом з`ясовано також, що згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, спірна квартира перебуває під дією обтяження заборони на нерухоме майно, р.н.8899377, підстава обтяження: Договір про внесення змін та доповнень № 1 до договору іпотеки, 1844, 21 липня 2009 року, приватний нотаріус ДМНО Кошляк Н.Е., договір іпотеки, посвідчений 13 квітня 2007 року П/Н ДМНО Кошляк Н.Е. за реєстром № 1719, Заявник: АТ «ОТП Банк», згідно відомостей з Державного реєстру іпотек спільна квартира перебуває під обтяженням у вигляді іпотеки (реєстраційний номер обтяження 4799889, зареєстровано: 21 липня 2009 року на підставі Договору про внесення змін та доповнень №1 до Договору іпотеки р.№1844, 21 липня 2009 року, Приватний нотаріус ДМНО Кошляк Н.Е. Іпотекодержатель: ЗАТ «ОТП Банк», Код: 21685166, 01033, м. Київ, вул. Жилянська, буд.43, іпотекодавець: ОСОБА_2 ), розмір основного зобов`язання: 100 000 доларів, строк виконання: 13 квітня 2027 року.

Позивачка зазначає, що іпотека на спірну квартиру вже припинена у зв`язку із виконанням основного зобов`язання погашення кредиту протягом перших двох років, тобто 2009-2011 рр. Тобто всі виплати та погашення заборгованості виконані у шлюбі під час спільного проживання та ведення господарства подружжя. Однак, оскільки титульним власником квартири є відповідач, саме він має звернутися до нотаріуса, який здійснював оформлення іпотеки та внести відповідний запис про припинення іпотеки до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек. Крім того, у зв`язку з цими обставинами залучати у якості третьої особи банк (іпотекодержателя) немає необхідності.

Сімейне життя сторін потім не склалося, шлюбні відносини сторін припинені в липні 2018 року, відповідач звернувся з позовом до суду і рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року шлюб сторін було розірвано. Стосовно поділу майна подружжя згоди не дійшло. Отже стало питання про поділ майна фактично вказаної квартири. Оскільки щодо розміру належних часток або способу поділу цього об`єкту нерухомого майна подружжя добровільної згоди не дійшло, тому, відповідно до ст. 60, 61, 63, 65 СК України позивачка бажає визнати за собою право власності на свою частку майна, яке було придбано позивачкою та відповідачем спільно під час перебування у зареєстрованому шлюбі, котре належить їм на праві спільної сумісної власності.

Щодо розміру належних часток або способу поділу цього об`єкту нерухомого майна подружжя добровільної згоди не дійшло, тому, відповідно до ст. 60, 61, 63, 65 СК України позивачка ставить питання про визнання за собою право власності на свою частку майна, яке було придбано позивачкою та відповідачем спільно під час перебування у зареєстрованому шлюбі, котре належить їм на праві спільної сумісної власності.

Згідно офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України в Рішенні Конституційного Суду№ 17-рп/2012від 19вересня 2012 року, рівність прав і обов`язків у шлюбі та сім`ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннямиСК України та ЦК України.

Відповідно до ст. 60 СК України, основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Факт реєстрації майна, у першу чергу нерухомого, земельної ділянки тощо, набутого під час шлюбу, на ім`я лише одного подружжя, не впливає на правовий режим (режим спільного майна).

Відповідно до статей 69, 70 СК України майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, при його розподілі ділиться в рівних частках між ними, якщо шлюбним договором або домовленістю не визначено іншого.

За змістом частин першої та сьомоїстатті 41 Конституції України, частин першої та п`ятоїстатті 319 ЦК Україникожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 372 ЦК України: «1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. 2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. 3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.»

З огляду на те, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 була придбана у шлюбі і є спільним майном сторін, позивачка і просить суд в порядку поділу спільного майна подружжя припинити право спільної сумісної власності подружжя та поділити квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , в ідеальних долях, по 1/2 частці кожному з подружжя.

Відповідно до статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 Цивільного кодексу України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

За приписами ст. 358 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньої згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до положень статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.

У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідач не визнає право особистої приватної власності позивача на зазначену квартиру. Після розлучення позивач з відповідачем не можуть дійти згоди щодо розподілу цього спільного майна. Оскільки, майно було придбане позивачем та відповідачем в період шлюбу, воно належить позивачу та відповідачу, як подружжю на праві спільної сумісної власності, позивач на даний час фактично не користується таким майном, а відповідач таким майном користується, тому позивач має намір поділити вищезазначене майно, наступним шляхом: визнання спільною власністю їх (раніше) подружжя квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа - 74.3 кв. м., в порядку поділу спільного майна подружжя поділити в ідеальних долях між ними цей об`єкт спільного майна подружжя та визнати закожним з них право особистої приватної власності на частку цієї квартири, припинивши таким чином їх право спільної сумісної власності на це майно.

Запропонований варіант поділу майна подружжя відповідає інтересам кожного з подружжя та дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, при цьому, у разі ухвалення судового рішення, у кожного з них у власності буде окремий самостійний об`єкт майна без втрати цільового призначення. Інший варіант поділу спільного сумісного майна подружжя, який був би настільки ж ефективний, за цих обставин не існує.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток.

Також відповідно до зазначеної Постанови Пленуму ВСУ, при вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України, в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають, істотне значення для справи, потрібно розуміти в тому числі і випадки, коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК). Інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дочки, сина або другого з подружжя, що заслуговують на увагу, можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу спільного майка в натурі й у тому разі, коли суд не відступив від засади рівності часток.

Згідно із частиною першоюстатті 316 ЦК Україниправом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина першастатті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої та другоїстатті 321 ЦК Україниправо власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з вимогамистатті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Верховний Суду своїйПостанові від12лютого 2020року у справі № 725/1776/18 вказав, що зазначені норми закону свідчать пропрезумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, є неправильним та суперечить нормам матеріального права, що в свою чергу нівелює правовий режим спільного сумісного майна подружжя, закріпленого законодавцем вЦК Українита вСК України.

Такий висновок повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у Постанові від 21 листопада2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Положеннями ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких грунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Серед способів захисту цивільних прав та інтересів зокрема є: визнання права та зміна правовідношення.

Цією статтею передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до частини першоїстатті 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина першастатті 77 ЦПК України).

Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно положення частини другої статті 13 Цивільного Кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Пунктом 6 статті З ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

При вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю, суду в першу чергу належить встановити час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна у період шлюбу, на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна у період шлюбу доводить той із подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18 та від 12 червня 2019 року по справі №595/324/17.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

В той же час, відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Положеннями ч.1, 2 ст. 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону

Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред`явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою. Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню частково.

Не може суд прийняти до уваги не визнання відповідачем позовних вимог в частині їх обгрунтованості, оскільки вони спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджені.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити та визнати спільною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, яка складається: 1 коридор, 2 - санвузол, 3,7,8 - житлова, 4, 5 -веранда, 6 - кухня, 9, 10, 11 - кладова; загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа - 74.3 кв. м.; в порядку поділу спільного майна подружжя поділити в ідеальних долях між позивачем і відповідачем вказаний об`єкт спільного майна подружжя та визнати закожним з них (сторін) окремо право особистої приватної власності на частку цієї квартири, припинивши таким чином їх право спільної сумісної власності на це майно: квартиру АДРЕСА_1 , а також стягнути судові витрати у вигляді судового збору в сумі 8 052 грн..

Таким чином вимоги позовної заяви про поділ майна подружжя, припинення права спільної власності на майно, визначення часток, стягнення витрат в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону і підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставівикладеного,керуючись ст.3,8,19,41,55,124,129Конституції України,ст.15,16,316,321,328,331,365,368,372,392ЦК України,ст.17,60,61,63,65,69,70,71,74СК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Визнати спільною власністю подружжя ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, яка складається: 1 коридор, 2 - санвузол, 3,7,8 - житлова, 4, 5 -веранда, 6 - кухня, 9, 10, 11 - кладова; загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа - 74.3 кв. м..

В порядку поділу спільного майна подружжя поділити в ідеальних долях між ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) об`єкт спільного майна подружжя квартиру за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, яка складається з: 1 коридор, 2 - санвузол, 3, 7, 8 - житлова, 4, 5 - веранда, 6 - кухня, 9, 10, 11 - кладова; загальна площа 115.6 кв. м., житлова площа 74.3 кв. м. та

визнати за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право особистої приватної власності на частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, яка складається з: 1 коридор, 2-санвузол, 3,7,8-житлова, 4,5-веранда, 6-кухня, 9,10,11-кладова; загальна площа 115,6 кв.м., житлова площа - 74,3 кв.м.

визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) право особистої приватної власності на частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 в житловому будинку літ. А-14, яка складається з: 1 коридор, 2-санвузол, 3,7,8-житлова, 4,5-веранда, 6-кухня, 9,10,11-кладова; загальна площа 115.6 кв.м., житлова площа 74.3 кв.м.

припинивши таким чином їх право спільної сумісної власності на це майно: квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати у вигляді судового збору в сумі 8 052 грн..

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 09 серпня 2023 року.

Суддя