Decision № 98224708, 14.06.2021, Solomianskyi District Court of Kyiv City

Провадження № 2/760/1780/21

Справа № 753/10744/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14.06.2021 м. Київ

Солом`янський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Зуєвич Л.Л.,

за участю: секретаря судового засідання - Кушніра Р.С.,

представник позивача - Татарчук Р.О. (довіреність від 23.02.2021);

представник відповідача (Міноборони) - Васильківського В.О. (само представництво - виписка з Єдиного реєстру);

представник відповідача (концерну «Техвоєнсервіс») - Мохнаць М.М. (довіреність від 11.01.2021),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 /далі - ОСОБА_1 / (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до Міністерства оборони України / далі - Міноборони/ (код ЄДРПОУ: 00034022; адреса: 03168,м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6) та концерну «Техвоєнсервіс»/ (ЄДРПОУ: 33689867; адреса: 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 13/24) про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

В С Т А Н О В И В:

Позов та його обґрунтування

02.07.2020 відповідний позов ОСОБА_1 надійшов до Дарницького районного суду м. Києва в якому позивач просив суд:

- стягнути з Міністерства оборони України на користь позивача заборгованість з заробітної плати у розмірі 55 923,33 грн та 265 984,24 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до наказу Міністерства оборони України від 16.09.2019 № 493 «Про ліквідацію концерну «Техвоєнсервіс» вирішено припинити юридичну особу - концерн «Техвоєнсервіс», шляхом її ліквідації.

Відповідно до наказу голови ліквідаційної комісії концерну «Техвоєнсервіс» від 09.10.2019 № 135-к вирішено ОСОБА_1 , начальника канцелярії, звільнити 21.10.2019 у зв`язку із ліквідацією концерну «Техвоєнсервіс», згідно п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та провести відповідні розрахунки за невикористану відпустку та вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку.

Однак, при звільненні та по день подання позову до суду, відповідач не провів повного розрахунку з позивачем чим порушив вимоги трудового законодавства України.

Підставою подання позову саме до Міністерства оборони України позивач вказав те, що саме Міністерству оборони України належить на праві державної власності все нерухоме майно, яке закріплене за концерном «Техвоєнсервіс».

Оскільки, концерн «Техвоєнсервіс», який є підприємством Міністерством оборони України не має можливості розрахуватись з боргами по заробітній платі, позивач вважає, що Міністерство оборони України, за рішенням якого було вирішено ліквідувати концерн «Техвоєнсервіс» та якому переходять все нерухоме майно, яким було наділено підприємство, повинно розрахуватись з працівниками концерну та виплатити їм заробітну плату, яка передбачена їм трудовим законодавством України.

Рух справи

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.07.2020 для розгляду зазначеної позовної заяви було визначено суддю Дарницького районного суду міста Києва Лужецьку О.Р. (а.с. 18).

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 07.09.2020 справу № 753/10744/20 за позовом ОСОБА_1 до Міноборони, третя особа: голова ліквідаційної комісії концерну «Техвоєнсервіс», про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, передано за підсудністю до Солом`янського районного суду м. Києва. (а.с. 22-23).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.11.2020 для розгляду зазначеної позовної заяви визначено суддю Жовноватюк В.С. (а.с. 27).

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 03.12.2020 відповідну позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі (а.с. 28).

Розпорядженням в.о. керівника апарату Солом`янського районного суду міста Києва № 87 від 03.02.2021 у зв`язку з перебуванням судді Жовноватюк В.С. у відпустці у зв`язку з вагітністю та пологами, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи (а.с. 37).

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.02.2021 для розгляду зазначеної позовної заяви визначено суддю Зуєвич Л.Л. (а.с. 38).

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 25.02.2021 задоволено клопотання про залучення у якості співвідповідача у справі концерну «Техвоєнсервіс» (а.с. 93-96).

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 18.03.2021 закрито підготовче провадження у справі №753/10744/20; призначено справу до розгляду по суті на 14.06.2021 (а.с. 107-109).

Заява про збільшення позовних вимог

16.12.2020 від ОСОБА_1 надійшла заява про збільшення позовних вимог, в якій позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь 33 923,33 грн заробітної плати та 536 088,20 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Вказана заява обґрунтована тим, що при поданні позовної заяви позивачем був здійснений розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до 30.06.2020 (день подачі позову до суду), позивач здійснив розрахунок середнього заробітку по день призначення справи для розгляду, а саме до 25.02.2020.

Зазначає, що станом на день подачі позову до суду 30.06.2020, кількість прострочених днів склала 172 робочих дня ? 1 575,73 грн = 271 197,56 грн (в позові помилково зазначено суму 265 984,24 грн.)

З 01.07.2020 по 24.02.2021 кількість прострочених днів складає 163 робочих дня. Враховуючи те, що в позові вже було визначено середню зарплату позивача рахує: кількість прострочених днів 163 ? 1 576,73 грн = 257 006,99 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, позивач вказує, що загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 536 088,20 грн (340 робочих днів).

Відповідна заява про збільшення позовних вимог судом до розгляду прийнята не була з огляду на відсутність доказів оплати за такі вимоги судового збору.

Так, ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) викладено наступну правову позицію: «за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях».

Відзив Міноборони на позовну заяву та його обґрунтування

23.02.2021 від Міністерства оборони України надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Відзив на позов обґрунтований тим, що Міністерство оборони України є органом управління Державного господарського об`єднання концерну «Техвоєнсервіс» та до його повноважень не належить встановлення розміру посадових окладів працівників консорціуму, їх преміювання, прийняття на роботу та звільнення. Дані повноваження належать голові ліквідаційної комісії концерну.

Міноборони наголошує на тому, що позивач жодним чином у позовній заяві не обґрунтовує обов`язок та законні підстави здійснення розрахунку з працівником зі сторони оборонного відомства. Адже саме на роботодавця - концерн «Техвоєнсервіс» покладається відповідальність, в тому числі і фінансова у трудових відносинах.

Враховуючи зазначене, Міноборони вважає, що відсутні законні підстави для задоволення позову, оскільки Міноборони не наділений повноваженнями щодо стягнення заборгованості по заробітній платі та проведення розрахунку при звільненні.

Заперечення на відзив відповідача

25.02.2021 від ОСОБА_1 надійшли заперечення на відзив Міністерства оборони України, в якому позивач зазначає, що Міністерство оборони України до сфери якого входить концерн «Техвоєнсервіс», може нести субсидіарну відповідальність за невиконання зобов`язань концерну «Техвоєнсервіс».

Відзив на позов Концерну «Техвоєнсервіс» та його обґрунтування

В судовому засіданні 25.02.2021 відповідач 2 подав відзив на позовну заяву, в якому просить суд позовні вимоги задовольнити частково, а саме стягнути на користь позивача заборгованість з заробітної плати у сумі 54 923,51 грн. за період з 01.08.2019 по 21.10.2019 та 151 647,24 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відзив на позов обґрунтований тим, що враховуючи вимоги законодавства України при ліквідації юридичної особи, а саме ст.ст. 104, 111 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст.ст. 59, 60 Господарського кодексу України (далі - ГК України), вимоги кредиторів до концерну «Техвоєнсервіс», в тому числі позивача відповідно до рішення ліквідаційної комісії включені в реєстр кредиторів і будуть погашені відповідно до ст. 112 ЦК України в другу чергу.

Відповідно до даних бухгалтерського обліку, заборгована заробітна плата становить 54 923,51 грн.

До розрахунку середнього заробітку враховується нарахування за два попередні місяці до дати звільнення без врахування відпустки, а саме:

-серпень 2019 дохід склав 15 505,21 грн за 18 відпрацьованих днів (в місяці 21 робочий день);

-вересень 2019 дохід склав - 17 998,24 грн за 20 відпрацьованих днів (в місяці 21 робочий день).

Загальна сума доходу становить 33 503,45 грн. Середньоденна: 33 503,45 грн/38 відпрацьованих днів = 881,67 грн. Кількість прострочених днів становить 172 ? 881,67 = 151 647,24 грн.

Позивач не зменшив суму заборгованої йому зарплати на 2 тисячі, які були виплачені йому 18.06.2020 платіжним дорученням вихідний номер 00000000059 на 1 тис грн та 23.09.2020 платіжним дорученням вихідний номер 000000000100 на 1 тис грн.

В судовому засіданні 14.06.2021 відповідач-2 подав відзив на позовну заяву, в якому просить суд позовні вимоги задовольнити частково, а саме стягнути на користь позивача заборгованість з заробітної плати у сумі 54 923,51 грн. за період з 01.08.2019 по 21.10.2019 та 298 004,46 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Явка учасників справи в судове засідання 14.06.2021

В судове засідання 14.06.2021 з`явились представники позивача, відповідача-1 та відповідача-2.

В усних поясненнях представник позивача просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача-1 просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі з огляду на те, що Міноборони є неналежним відповідачем у справі.

Представник відповідача-2 просив суд позовні вимоги задовольнити частково, виходячи із суми заборгованості за вирахуванням сплаченої суми, а щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - із розрахунку 881,67 грн на день

Фактичні обставини, встановлені судом

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши докази на підтвердження таких обставин в їх сукупності, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 з 11.12.2006 по 21.10.2019 працював на посаді начальника канцелярії у Концерні «Техвоєнсервіс», що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_4 , яку долучено до матеріалів справи (а.с. 10-11).

Відповідно до наказу Міністерства оборони України від 16.09.2019 № 493 «Про ліквідацію концерну «Техвоєнсервіс» вирішено припинити юридичну особу концерн «Техвоєнсервіс» та призначено ліквідаційну комісію. (а.с. 13-14).

Відповідно до наказу голови ліквідаційної комісії концерну «Техвоєнсервіс» від 08.10.2019 № -К ОСОБА_1 , начальника канцелярії, звільнити з 21.10.2019 у зв`язку з ліквідацією концерну «Техвоєнсервіс» згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України та виплатити вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку та компенсацію за 27 календарних днів невикористаної щорічної відпустки за період з 11.12.2018 по день звільнення. (а.с. 15).

Згідно з даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань концерн «Техвоєнсервіс» перебуває в стані припинення з 19.09.2019 (а.с. 78).

Згідно довідки виданої головою ліквідаційної комісії концерну «Техвоєнсервіс» В.В.Чайло № 225/К/37-20 від 06.02.2020 дохід ОСОБА_1 за період з 01.08.2019 по 21.10.2019 склав 81 892,55 грн, за серпень 2019 - 13 891,55 грн, вересень 2019 року - 14 964,25 грн., жовтень 2019 року - 37 067,71 грн та зазначено, що на 06.02.2020 заборгованість по заробітній платі складає 56 923,51 грн (а.с. 12).

ОСОБА_1 звертався з листом до голови ліквідаційної комісії концерну «Техвоєнсервіс» Чайло В., в якому просив виплатити йому заборгованість з заробітної плати у розмірі 56 923,51 грн (а.с. 16).

Згідно виписки по рахунку 661 за серпень 2019 по працівнику ОСОБА_1 заборгованість з оплати заробітної плати становить 54 923,51 грн (а.с. 120-121).

Норми права, які застосував суд та мотиви суду

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11.11.2015 у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31.05.2017 у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Згідно з частиною першою ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Щодо позовних вимог до Міністерства оборони України

Суд враховує, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 07.10.2020 у справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20) зазначив наступне.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Верховний Суд підкреслив, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтування позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (відповдіний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (такий висновок наведено у пункті 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Спір у даній справі є трудовим спором та стосується правовідносин, що склались між працівником - позивачем та роботодавцем - концерном «Техвоєнсервіс».

На підставі наведеного, суд прийшов висновку, що належним відповідачем у даній справі є концерн «Техвоєнсервіс», а Міністерство оборони України є неналежним відповідачем, у зв`язку чим суд відмовляє в задоволенні позовних вимог до Міністерства оборони України.

Разом з тим, суд зверта увагу на рішення Європейського Суду з прав людини від 06.06.2005 у справі «Деркач та Палек проти України» (заяви NN 34297/02 та 39574/02), де, зокрема зазначено наступне:

«29. Заявники наполягали на тому, що держава створила підприємство, здійснювала його управління, розпоряджалась коштами та прийняла рішення про його ліквідацію. Вона мала достатньо коштів для покриття його заборгованостей і, таким чином, має бути відповідальною за такі борги.

30. Питання полягає в тому, чи відповідає держава за борги державного підприємства, яке є окремою юридичною особою, і чи може бути визнана відповідальною за категоричну відмову виплачувати заявникам кошти, присуджені їм рішеннями щодо підприємства.

31. У зв`язку з цим Суд погоджується, що Уряд не продемонстрував, що компанія "Атом-спецбуд" мала достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб можна було звільнити державу від відповідальності за Конвенцією (995_004) щодо її дій чи бездіяльності (mutatis mutandis) (та з посиланням на статтю 34 Конвенції) ухвала у справі "Радіо Франс та інші проти Франції" від 23.09.2003 року, заява N 53984/00).

38. Державні органи не можуть довільно посилатись на брак коштів як на виправдання невиконання рішення. Але затримка виконання рішення може бути обґрунтована окремими обставинами. Проте, вона не може бути такою, що позбавляє сенсу право, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції (995_004) (див. "Іммобільяре Саффі проти Італії" (980_075), заява N 22774/93, п. 74). У цій справі заявники не мають бути позбавлені можливості отримання користі від успішного завершення провадження за їх скаргою.

39. Суд зазначає, що рішення, винесені на користь заявників у 2002 році, залишаються невиконаними до цього часу, і Уряд не може посилатись на той аргумент, що погашення заборгованості перед заявниками триває в межах ліквідаційної процедури. Суд стверджує, що зобов`язання вчасної та повної виплати коштів, присуджених остаточними рішеннями, лежить на державних органах.

40. Відмовою вжити необхідних заходів для виконання остаточних рішень у цій справі державні органи України позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) усього її практичного значення».

Проте наразі таке рішення ЄСПЛ не може бути застосовано до спірних правовідносин як не релевантне, оскільки висвітлені в ньому питання стосуються виконання судового рішення, а в даній справі вирішується питання щодо стягнення спірних сум, а не незабезпечення державними органами виконання такого стягнення.

Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі

Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові Верховного Суду України від 06.12.2017 у справі № 6-331цс17 зроблено висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Судом встановлено, що розмір заборгованості концерну «Техвоєнсервіс» по виплаті заробітної плати позивачу становить 54 923,51 грн, що підтверджується випискою по рахунку 661 за серпень 2019 по працівнику ОСОБА_1 (а.с. 120-121), яка є належним та допустимим доказом, що підтверджує дійсний розмір заборгованості.

Відповідач-2 визнав позовні вимоги в цій частині про що зазначає у відзиві на позовну заяву.

Позивач просить суд стягнути 55 923,33 грн заборгованості по заробітній платі, обґрунтовуючи такий розмір боргу довідкою від 06.02.2020 № 225/К/37-20 виданою концерном «Техвоєнсервіс» (а.с. 12).

Однак, як вбачається з виписки по рахунку 661 за серпень 2019 по працівнику ОСОБА_1 (а.с. 120-121) відповідач-2 23.09.2020 сплатив позивачу 1 000,00 грн, що не було враховано останнім при визначенні позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.

Враховуючи, що позивач працював у концерні «Техвоєнсервіс», саме з відповідача-2 підлягає стягненню не виплачена позивачу заробітна плата.

На підставі наведеного, суд прийшов висновку, що позовна вимога про стягнення з відповідача-2 заборгованості по сплаті заробітної плати у розмірі 55 923,33 грн підлягає частковому задоволенню у сумі 54 923,51 грн.

Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначено наступне:

«Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України (зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України».

Також суд бере до уваги, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) в розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Окрім того, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має разовий характер (відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 /провадження № 12-301гс18/, від 11.02.2019 у справі № 2609/11956/12-ц /провадження № 61-43353св18/, від 05.06.2019 у справі № 694/215/16-ц /провадження № 61-37406св18/).

Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 N 100 (далі - Порядок № 100).

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

За змістом пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Суд здійснивши перерахунок заборгованості по середньому заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, встановив, що така становить 151 647,24 грн.

Так, за серпень 2019 року дохід склав 15 505,21 грн за 18 відпрацьованих днів та за вересень 2019 року дохід склав 17 998,24 грн за 20 відпрацьованих днів. Загальна сума доходу становить 33 503,45 грн, а відтак середньоденна заробітна плата становить 33 503,45 грн / 38 = 881,67 грн.

Позивач у позовній заяві заявив період розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку 172 дні після звільнення.

Як зазначалось, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) вказано, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Проте у даній справі суд не вбачає підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки позивач в позасудовому порядку звертався голови ліквідаційної комісії концерну «Техвоєнсервісу» з листом, в якому вимагав сплатити йому заборгованість по сплаті заробітної плати (а.с. 16), який було залишено без належного реагування.

Відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. Зазначена правова позиція наведена в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-64цс13.

Крім того, суд враховує, що концерн «Техвоєнсервіс» фактично визнав позовні вимоги (з урахуванням здійсненого ним перерахунку) та питання про неспівмірність розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, не ставив.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 571/1306/16-ц, від 29.05.2019 у справі № 2-3632/11, від 15.07.2019 у справі № 235/499/17, від 17.07.2019 у справі № 523/3612/16-ц, від 24.07.2019 у справі № 760/23795/14-ц, від 25.09.2019 у справі № 642/6518/16-ц, від 30.10.2019 у справі № 390/131/18, від 06.11.2019 у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від 13.11.2019 у справі № 697/2368/15-ц, від 04.12.2019 у справі № 635/8395/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 686/24003/18, від 01.07.2020 у справі № 287/575/16-ц, від 19.08.2020 у справі № 287/587/16-ц).

Принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19.02.2019 у справі № 824/399/17-а).

На підставі наведеного, суд здійснив перерахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку саме за 172 дні, а саме 172 ? 881,67 грн = 151 647,24 грн.

Відтак, вимога позивача про стягнення 265 984,24 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає частковому задоволенню у сумі 151 647,24 грн.

Додатково суд звертає увагу сторін на те, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені на момент звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).

Невиплата працівникові при звільненні всіх належних йому сум є триваючим правопорушенням, а тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

На підставі наведеного, позивач не позбавлений права звернутись до концерну «Техвоєнсервіс» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 173 дня по день фактичного виконання роботодавцем свого обов`язку по виплаті заробітної плати.

Висновки суду

На підставі наведеного, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково, а саме з концерну «Техвоєнсервіс» підлягає стягненню на користь позивача 54 923,33 грн заборгованості з заробітної плати та 151 647,24 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. В задоволенні решти вимог слід відмовити з наведених підстав.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частиною першою статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (або за час вимушеного прогулу) під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях. Такий висновок, як вже зазначалось, міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).

Отже, враховуючи зазначене, за вимогою про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати, позивач повинен сплатити судовий збір, який, згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 цього Закону, за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору встановлена у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Розмір судового збору за подання цієї позовної заяви становить 840,80 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас ч. 9 ст. 141 ЦПК України передбачає, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Враховуючи, що саме відповідач-2 порушив зобов`язання, тривалий час не виконує їх, що і зумовило необхідність у позивача у зверненні до суду з даним позовом, суд прийшов висновку, щодо покладення на відповідача-2 у повному обсязі обов`язку щодо відшкодування розміру судового збору.

Відповідно до ч. 8 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства.

У пункті 28 постанови Пленуму ВССУ № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 роз`яснено, якщо факт недоплати судового збору з`ясовано судом у процесі розгляду прийнятої заяви (скарги), суд залежно від конкретних обставин справи може: зобов`язати позивача (заявника) доплатити належну суму судового збору і подати суду відповідні докази у встановлений ним строк та за необхідності оголосити перерву в її розгляді; у разі неподання доказів оплати - стягнути належну суму судового збору за результатами вирішення спору або ж залишити позов (заяву, скаргу) без розгляду.

З урахуванняим наведеного, за результатами вирішення спору, не оплачена позивачем сума судового збору підлягає стягненню з концерну «Техвоєнсервіс» на користь держави.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 2-13, 76-83, 89, 141, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Міністерства оборони України та концерну «Техвоєнсервіс» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.

Стягнути з концерну «Техвоєнсервіс» (ЄДРПОУ: 33689867; адреса: 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 13/24) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) 54 923,33 грн. (п`ятдесят чотири тисячі дев`ятсот двадцять три гривні тридцять три копійки) заборгованості з заробітної плати та 151 647,24 грн. (сто п`ятдесят одну тисячу шістсот сорок сім гривень двадцять чотири копійки) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з концерну «Техвоєнсервіс» (ЄДРПОУ: 33689867; адреса: 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 13/24) на користь держави судовий збір у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).

Рішення може бути оскаржено безпосередньо (ч. 1 ст. 355 ЦПК України) або через відповідний суд (п. 15.5 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України) до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (п. 1 ч. 2 ст. 354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 273 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 2 ст. 273 ЦПК України).

Суддя Л. Л. Зуєвич