Court ruling № 95119945, 18.02.2021, Vinnytsia City Court of Vinnytsia Oblast

Справа №127/12870/20

Провадження №1-кп/127/511/20

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2021 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Бернади Є. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Печенюк Т.О.

сторони обвинувачення: прокурора Миколайчук І.В.,

представника потерпілої – адвоката Рябокінь Р.П.,

сторони захисту: адвоката Грібова М.Л., обвинуваченого ОСОБА_1 ,

представника цивільного відповідача – адвоката Готи Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі № 12 кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 10.03.2020 за № 12020020010000552,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Вінницького міського суду Вінницької області перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК).

Захисник обвинуваченого – адвокат Грібов М.Л. – заявив клопотання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв`язку з передачею на поруки трудовому колективу. Заявлене клопотання мотивоване тим, що ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, яке є нетяжким злочином, вживає заходів, спрямованих на відшкодування завданої потерпілій шкоди, збори трудового колективу висловили намір взяти обвинуваченого на поруки.

Обвинувачений ОСОБА_1 підтримав заявлене клопотання та просив його задовольнити.

Прокурор вважає, що підстави для задоволення клопотання відсутні, оскільки згідно з поданими до клопотання захисника обвинуваченого відомостями ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з фізичною особою підприємцем (далі – ФОП), який згідно з приписами чинного законодавства України не є підприємством в розумінні кримінального закону, а тому не уповноважений на звернення до суду з відповідним клопотанням.

Представник потерпілої – адвокат Рябокінь Р.П. – вважає, що правові підстави для задоволення клопотання відсутні. Зокрема, зауважив, що ФОП не є уповноваженою особою, яка може клопотати про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею на поруки трудовому колективу. Також зауважив, що в діях обвинуваченого відсутні ознаки щирого каяття.

Представник цивільного відповідача – адвокат Готи Н.О. – підтримала заявлене клопотання та просила його задовольнити.

Заслухавши думку сторін кримінального провадження, дослідивши надані суду матеріали кримінального провадження, суд дійшов до такого висновку.

Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) кримінальне провадження закривається судом у зв`язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності.

Зі змісту частини першої статті 285 КПК випливає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність. При цьому частиною третьою статті 285 КПК визначено, що у разі якщо підозрюваний чи обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти цього, досудове розслідування та судове провадження проводяться в повному обсязі в загальному порядку.

Крім того, частиною четвертою статті 286 КПК визначено, що у разі, якщо під час здійснення судового провадження щодо провадження, яке надійшло до суду з обвинувальним актом, сторона кримінального провадження звернеться до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого, суд має невідкладно розглянути таке клопотання. При цьому частиною другою статті 288 КПК передбачено, що суд зобов`язаний з`ясувати думку потерпілого щодо можливості звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Суд звертає увагу на те, що Верховний Суд України (далі – ВСУ) у пункті 1 постанови Пленуму № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» (далі – Постанова від 23.12.2005) зазначив, що звільнення від кримінальної відповідальності – це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК, у порядку, встановленому КПК.

Закриття кримінальної справи зі звільненням від кримінальної відповідальності можливе лише в разі вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, та за наявності визначених у законі правових підстав, вичерпний перелік яких наведено у частині першій статті 44 КК, а саме: у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

У абзаці п`ятому пункту 2 наведеної Постанови від 23.12.2005 зазначено, що при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком, а до апеляційного та касаційного судів – з обвинувальним вироком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК. Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному КПК порядку відповідне судове рішення.

Суд також враховує, що у абзаці третьому пункту 2 зазначеної Постанови від 23.12.2005 роз`яснено, що умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею певного умисного злочину, незалежно від того, закінчено його чи ні, вчинений він одноособово чи у співучасті.

Згідно з роз`ясненнями, наданими в абзаці четвертому пункту 2 Постанови від 23.12.2005 підставою такого звільнення може бути або певна поведінка особи після вчинення злочину, яку держава заохочує (дійове каяття, примирення винного з потерпілим, припинення злочинної діяльності та добровільне повідомлення про вчинене тощо), або настання певної події (наприклад, зміна обстановки, закінчення строків давності).

Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що відповідно до частини першої статті 47 КК особу, яка вперше вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім корупційних кримінальних правопорушень, та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

Необхідно також зауважити, що у абзаці другому пункту 5 Постанови від 23.12.2005 ВСУ зазначив, що підставою звільнення від кримінальної відповідальності з передачею на поруки є щире розкаяння особи, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом підприємства, установи чи організації та виправити свою поведінку.

У абзаці третьому пункту 5 Постанови від 23.12.2005 ВСУ роз`яснив, що звільнення від кримінальної відповідальності за статтею 47 КК можливе лише за клопотанням колективу підприємства, установи чи організації, членом якого є особа, про передачу її на поруки.

Відповідно до роз`яснень, наданих у четвертому пункту 5 Постанови від 23.12.2005, за наявності зазначених вище обставин, а також належно оформленого клопотання суд вправі (але не зобов`язаний) звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу.

Прокурор та представник потерпілої, заперечуючи проти звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, посилались на те, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 , який здійснює свою господарську діяльність самостійно, а тому не може мати трудового колективу і відповідно звертатись з відповідним клопотанням в порядку статті 47 КК.

Щодо посилання прокурора та представника потерпілої на те, що в законодавстві України відсутнє визначення трудового колективу ФОП, у зв`язку з чим останній не є суб`єктом, уповноваженим на звернення до суду з клопотанням про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі статті 47 КК, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Як вже судом зазначено вище, приписи частини першої статті 47 КК містять посилання на те, що особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням. Про необхідність дотримання зазначеної умови зауважував і ВСУ в абзаці третьому пункту 5 Постанови від 23.12.2005, зміст якого наведено наведений вище.

Легальне (законодавчо закріплене) визначення трудового колективу надане у частині першій статті 252-1 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), згідно з яким трудовий колектив підприємства утворюють усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Також у частині першій статті 1 Закону СРСР «Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями» зазначено, що трудовий колектив підприємства, установи, організації – об`єднання всіх працівників, які здійснюють спільну трудову діяльність на державному, громадському підприємстві, в установі, організації, в колгоспі та іншій кооперативній організації.

Слід при цьому зауважити, що правовому статусу ФОП присвячена Глава 5 Розділу ІІ Цивільного кодексу України (далі – ЦК). Зокрема, відповідно до речення першого частини другої статті 50 ЦК фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Згідно з приписами частини першої статті 51 ЦК до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Посилання прокурора та представника потерпілої на невизначеність правового статусу ФОП на підставі закону про господарські товариства суд вважає не коректним, оскільки Закон України «Про господарські товариства» регулює правове становище саме господарських товариства, а правові засади товариств з обмеженою та додатковою відповідальності також регульовано Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Крім того, наведеними вище приписами частини першої статті 51 ЦК зазначено, що до ФОП застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Слід також зауважити, що підпунктом 3.8.1 пункту 3.8 розділу III Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 за № 97, визначено, що підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.

Міністерством юстиції України 14.01.2011 надано Роз`яснення щодо статусу фізичної особи-підприємця. У зазначених роз`ясненнях зауважено, що статус фізичної особи-підприємця – це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому, юридичний статус «фізична особа-підприємець» сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та дієздатності.

Міністерство юстиції України у зазначеному роз`ясненні також зауважило, що в господарському законодавстві «юридична особа» та «фізична особа-підприємець» охоплюються спільним поняттям «суб`єкт господарювання».

Також у наведеному роз`яснені зауважено, що фізична особа-підприємець в цивільно-господарських відносинах є різностороннім учасником. Принципи здійснення ним підприємницької діяльності роблять його подібним до юридичних осіб, тоді як в приватних відносинах, незважаючи на будь-які зміни в його статусі, він залишається бути громадянином - фізичною особою. А тому, слід чітко розмежовувати ці різні сфери відносин. Вбачається, що на підставі правила, встановленого у статті 51 ЦК, до фізичних осіб-підприємців слід застосовувати норми спеціального (господарського) законодавства, якщо предметом регулювання безпосередньо є їх підприємницька діяльність. Натомість, слід брати до уваги норми цивільного законодавства, якщо предмет регулювання виходить за межі підприємницької діяльності, зачіпаючи приватні інтереси суб`єкта, та в повній мірі врегульовується нормами ЦК.

ВС у постанові також зауважив, що саме ФОП і фізична особа мають різний податковий та правовий статус.

Легально закріплене визначення підприємства міститься у частині першій статті 62 Господарського кодексу України (далі – ГК), згідно з яким підприємство – самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до абзацу першого пункту 2.10 Державного класифікатора України: ДК 002:2004 (Класифікація організаційно-правових форм господарювання), затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 28.05.2004 за № 97, установа – організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об`єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Легальне визначення організації містилось у частині першій статті 1 Закону України № 3164-IV «Про технічні регламенти та процедури оцінки відповідності», відповідно до якого організації – це підприємства, установи, організації, органи влади чи інші установи, їх підрозділи чи їх об`єднання з правами юридичної особи чи без них, громадські організації чи приватні або засновані на іншій формі власності підприємства, установи, організації, які виконують самостійні функції та мають установчий документ і свою структуру управління. Однак, зазначений закон втратив чинність на підставі Закону України № 124-VIII «Про технічні регламенти та оцінку відповідності», стаття 1 якого не містить визначення терміну «організація».

Слід зауважити, що пунктом 1 частини другої статті 55 ГК дане визначення суб`єктів господарювання, відповідно до якого, зокрема, господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Суд, окрім наведеного, також вважає за доцільне звернути увагу, що у постанові від 12.08.2020 (справа № 127/31068/19) предметом дослідження ВС було питання можливості звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку з передачею на поруки колективу ФОП. Висловлюючи свою правову позицію, ВС зауважив про неможливість звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею на поруки в зв`язку з вчиненням двох злочинів, застережень щодо неможливості такого звільнення у зв`язку з передачею на поруки ФОП ВС зауважено не було.

Отже, аналіз приписів чинного законодавства України не надає правових підстав для висновку, що ФОП не уповноважений на використання найманих працівників, натомість такі правовідносини регулюються приписами чинного трудового законодавства. Також аналіз приписів чинного законодавства свідчить, що у підприємницькій діяльності ФОП наділений властивостями юридичної особи, тобто його правовий статус відповідає правовому статусу юридичної особи. Слід при цьому зауважити, що ВС у своїй практиці вказував про вузьке і широке розуміння поняття закону. Це, зокрема, постанови від 31.05.2018 (справа № 127/27182/15-к) та від 04.12.2018 (справа № 161/3885/16-к).

Крім того, у постанові від 22.12.2020 (справа № 158/2745/19) ВС зауважив, що особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку з передачею її на поруки трудовому колективу (стаття 47 КК) незалежно від кількості членів такого колективу, а також часу, упродовж якого особа, яку передають на поруки, була членом цього трудового колективу.

Саме тому з урахуванням наведених вище приписів чинного законодавства та висновків ВСУ і ВС, суд вважає, що посилання прокурора та представника потерпілої на те, що клопотання трудового колективу ФОП ОСОБА_2 , не може бути правовою підставою для звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності у зв`язку з його передачею на поруки трудовому колективу через невизначеність правового статусу такого трудового колективу суд вважає такими, що не ґрунтуються на приписах чинного законодавства України. Натомість доводи прокурора та представника потерпілої в цій частині слід оцінити крізь призму дотримання загальних засад звільнення від кримінальної відповідальності загалом і у зв`язку з передачею на поруки трудового колективу зокрема.

Загальні засади такого звільнення було наведено вище, тому у зазначеному кримінальному провадженні слід вирішити питання щодо їх дотримання при зверненні з наведеним вище клопотанням.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності у зв`язку з передачею на поруки трудовому колективу ФОП ОСОБА_2 , суд враховує таке.

Окрім наведених вище роз`яснень, наданих у Постанові від 23.12.2005, ВС 13.02.2018 (справа № 161/13242/16-к) зауважив, що передача особи на поруки є правом, а не обов`язком суду і є виправданою лише тоді, коли суд дійде висновку про те, що виправлення конкретної особи, яка вчинила злочин, є можливим без фактичного застосування до неї заходів кримінально-правової репресії.

Судом вже вище зазначено, що ОСОБА_1 згідно з наданими суду матеріалами раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, а тому є особою, яка вперше вчинила кримінально каране діяння (злочин), тому вимогу частини першої статті 47 КК в цій частині дотримано.

Вирішуючи питання щодо класифікації інкримінованого ОСОБА_1 діяння, суд вважає за доцільне зауважити, що підпунктом 170 пункту 2 Розділу І Закону України № 2617-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» (далі – Закон № 2617-VIII) внесені зміни до статті 286 КК, а саме в абзаці другому частини першої слова «від двохсот до п`ятисот» замінити словами «від трьох тисяч до п`яти тисяч», а слова «або без такого» виключити. Зазначений закон набрав чинності 01.07.2020. Інкриміноване ОСОБА_1 діяння останнім вчинене 10.03.2020. Тобто Законом № 2617-VIII посилено відповідальність за вчинене діяння.

Відповідно до частини другої статті 4 КК кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. При цьому частиною третьою статті 4 КК застережено, що часом вчинення кримінального правопорушення визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Зі змісту частини другої статті 5 КК випливає, що закон про кримінальну відповідальність, що встановлює кримінальну протиправність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

Отже, при вирішенні кримінального провадження судом необхідно керуватися кримінальним законом, який був чинним на момент вчинення інкримінованого ОСОБА_1 діяння, тобто передбаченого частиною першою статті 286 КК, до внесення змін на підставі Закон № 2617-VIII, тобто в редакції Закону № 586-VI від 24.09.2008 (далі – Закон № 586-VI). Згідно із санкцією частини першої статті 286 КК (в редакції Закону № 586-VI) за вчинення кримінально караного діяння (злочину), передбаченого частиною першою статті 286 КК, було передбачене покарання у виді штрафу від двохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.

Відповідно до приписів частини другої статті 12 КК (в редакції Закону № 4025-VI від 15.11.2011) вчинене ОСОБА_1 діяння відносилось до злочинів невеликої тяжкості. У зв`язку з набранням чинності Законом № 2617-VIII змінено класифікацію кримінально караних діянь. Згідно з приписами частини четвертої статті 12 КК (в редакції Закону № 2617-VIII) інкриміноване ОСОБА_1 діяння є нетяжким злочином.

Отже, застереження щодо неможливості застосування приписів частини першої статті 47 КК щодо тяжкості інкримінованого ОСОБА_1 діяння також відсутні.

Вирішуючи питання щодо наявності такої умови для звільнення від кримінальної відповідальності як щире каяття, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Прокурор та представник потерпілої, заперечуючи наявність щирого каяття, посилались на те, що обвинуваченим не вжито заходів для відшкодування завданої потерпілій шкоди. Обвинувачений та його захисник на це повідомили, що рівень доходів обвинуваченого не дозволяє здійснити відшкодування завданої потерпілій шкоди одною виплатою, натомість обвинувачений в силу своїх можливостей здійснює таке відшкодування періодично та частково.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, в постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Вирішуючи питання щодо наявності в діях ОСОБА_1 ознак щирого каяття, суд враховує, що з наданих суду матеріалів випливає, що посадовий оклад водія транспортних засобів у ФОП ОСОБА_2 , у тому числі й ОСОБА_1 становить 4800 грн. Зазначена обставина, окрім показань обвинуваченого, підтверджується і наданими стороною обвинувачення наказами про ознайомлення з правилами внутрішнього трудового розпорядку, штатним розписом, умовами праці, технікою безпеки, виробничою стратегією, гігієною праці і протипожежною охороною. При цьому суд також враховує, що ОСОБА_1 в рахунок відшкодування завданої потерпілій ОСОБА_3 шкоди 10.12.2020 було передано грошові кошти в сумі 17000 грн. Суд вважає слушними зауваження представника потерпілої в частині того, що з моменту вчинення кримінально караного діяння, тобто з 10.03.2020 обвинуваченим не було вжито заходів для добровільного відшкодування завданої потерпілої шкоди. Однак приписи частини першої статті 47 КК не містять застережень щодо необхідності відшкодування обвинуваченим завданої шкоди, а також застережень щодо часової вимоги здійснення такого відшкодування. При цьому в судовому засіданні не було спростовано твердження захисника обвинуваченого та представника цивільного відповідача, що в силу розміру свого доходу обвинувачений позбавлений можливості здійснити повне відшкодування завданої потерпілій шкоди впродовж нетривалого періоду часу.

Отже, аналізуючи доводи учасників кримінального провадження, надані суду матеріали, наведені вище роз`яснення та правові позиції, суд дійшов до переконання, що в судовому засіданні підтверджено наявність у ОСОБА_1 ознак щирого каяття. Тому наявність зазначеної умови для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, на переконання, суду також дотримано.

Прокурор і представник потерпілої в судовому засіданні посилались на те, що клопотання захисника обвинуваченого про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності спрямоване на сприяння ухиленню обвинуваченого від відбування кримінального покарання, у тому числі й додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, у виді позбавлення права керування транспортним засобом.

Суд з огляду на зазначене вважає за доцільне зауважити, що і ВСУ в постанові від 23.12.2005, і ВС у 13.02.2018, зміст яких наведений вище, зазначали, що передача особи на поруки є правом, а не обов`язком суду і є виправданою лише тоді, коли суд дійде висновку про те, що виправлення конкретної особи, яка вчинила злочин, є можливим без фактичного застосування до неї заходів кримінально-правової репресії. Тобто вирішення питання про можливість звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею на поруки трудовому колективу є судовою дискрецією.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Судом вже було зазначено вище, що ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінально караного діяння, яке на момент його вчинення відносилось до злочинів невеликої тяжкості, згідно з класифікацією чинною на час розгляду справи судом є нетяжким злочином. Також в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 у вчиненому розкаявся і трудовий колектив клопочав про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності з передачею йому (трудовому колективу) на поруки. Слід при цьому зауважити, що частиною другою статті 47 КК встановлено ряд застережень, за наявності яких звільнена від кримінальної відповідальності особа має бути притягнута до кримінальної відповідальності. Наявність таких застережень, на переконання суду, буде додатковим стримуючим фактором з метою попередження вчинення обвинуваченим будь-якого протиправного діяння.

Отже, аналізуючи надані суду матеріали, доводи учасників кримінального провадження, суд вважає, що правових перепон для задоволення клопотання сторони захисту про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею на поруки трудовому колективу, в судовому засіданні встановлено не було. Саме тому суд вважає за доцільне клопотання захисника обвинуваченого задовольнити та звільнити ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності, передбаченої частиною першою статті 286 КК, на підставі частини першої статті 47 КК у зв`язку з його передачею на поруки колективу ФОП ОСОБА_2 за його (трудового колективу) клопотанням за умови, що обвинувачений протягом року з дня передачі його на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до приписів статті 100 КПК.

Разом з тим, згідно з наданими стороною обвинувачення доказами, ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 17.03.2020 на речові докази у кримінальному провадженні накладено арешт, який згідно з приписами частини четвертої статті 174 КПК доцільно скасувати.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для покладення на обвинуваченого процесуальних витрат, суд враховує таке.

Відповідно до частини другої статті 124 КПК у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта.

Разом з тим, частиною першою статті 126 КПК визначено, що суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою.

ВС у постанові від 17.06.2020 (справа № 598/1781/17) зауважив, що КПК не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком. Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.

Саме тому суд дійшов до переконання, що згідно з частиною другою статті 124 та частиною першою статті 126 КПК процесуальні витрати необхідно покласти на обвинуваченого.

Вирішуючи питання щодо заявленого представниками потерпілої цивільного позову, суд враховує таке.

Відповідно до частини першої статті 129 КПК ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

На відміну від правового регулювання відшкодування процесуальних витрат, кримінально-процесуальним законом здійснене застереження, що питання щодо цивільного позову вирішується судом при постановленні обвинувального вироку. Повноваження суду на вирішення цивільного позову ухвалою суду наведені вище приписи кримінально-процесуальним законом не передбачені. Саме тому суд дійшов до висновку, що цивільний позов, поданий представниками потерпілої, слід залишити без розгляду.

Керуючись статтями 284, 371 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Клопотання задовольнити.

Звільнити ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності, передбаченої частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України, у зв`язку з передачею на поруки трудовому колективу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , за умови, що він протягом року з дня передачі його на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

Кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 10.03.2020 за № 12020020010000552 – закрити.

Речові докази:

- диск із записом з камер спостереження, що знаходиться в матеріалах кримінального провадження, – залишити у справі;

- автомобіль марки «Фіат», державний номерний знак НОМЕР_1 , який поміщений на майданчик тимчасово затриманих транспортних засобів (вулиця Ботанічна, 30/32 в місті Вінниці) – повернути його власнику або іншому законному володільцю.

Арешт, накладений на автомобіль марки «Фіат», державний номерний знак НОМЕР_1 , на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 17.03.2020 – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 2288 (дві тисячі двісті вісімдесят вісім) гривень 30 (тридцять) копійок вартості залучення експертів.

Цивільний позов, поданий потерпілою ОСОБА_3 – залишити без розгляду.

Ухвала може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення.

Суддя: