Decision № 90203340, 03.07.2020, Donetsk District Administrative Court

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 липня 2020 р. Справа№200/5046/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Чучка В.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання неправомірним рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У травні 2020року ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (надалі - Маріупольське УПФУ, відповідач) про визнання неправомірними рішення №312 від 21.12.19 та №119 від 16.04.20 про відмову у переході на інший вид пенсії по втраті годувальника та зобов`язання здійснити усі необхідні дії для переведення пенсіонера за віком по СП №2 з 25.03.15 на інший вид пенсії по втраті годувальника з 19.12.19 (дня подання заяви з необхідним пакетом документів, згідно ст.. 45 ч. 3 ЗУ №1058), стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 2000 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є пенсіонером за віком та перебуває на обліку у відповідача, як одержувач пенсії. У грудні 2019 року він звернувся до відповідача із заявою про перехід з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника у зв`язку зі смертю його дружини. Однак, рішенням від 21.12.2019 року відповідач відмовив у переході на пенсію по втраті годувальника з тих підстав, що позивач не досяг пенсійного віку, передбаченого ст. 26 Закону №1058. Після досягнення 60 років позивач повторно звернувся до відповідача про переведення з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника. Однак, рішенням від 16.04.2020 року відповідач знову відмовив у переході на пенсію по втраті годувальника через відсутність необхідного страхового стажу. Проте, позивач не погоджується з таким висновком відповідача, оскільки має право перейти на вказаний вид пенсії, так як вже є пенсіонером за віком та просить не призначити пенсію, а перейти на інший вид пенсії.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 28 травня 2020 року відкрито провадження у справі № 200/3370/20-а, за правилами спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання та повідомлення осіб (виклику) учасників справи, відстрочено сплату судового збору до ухвалення рішення по справі. В ухвалі було запропоновано відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.

24 червня 2020 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, згідно якому відповідач позовні вимоги не визнає з огляду на відсутність правових підстав для переведення позивача з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника через відсутність необхідного страхового стажу.

03 липня 2020 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що відповідачем не наведено жодного допустимого доказу та норми права, що заперечують доводи позивача, викладені в позовній заяві.

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.

Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває на обліку в Маріупольському УПФУ та отримує пенсію за віком (а.с. 4, 33-36).

19.12.2019 року позивач звернувся до відповідача з заявою про перехід з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника (а.с. 45).

Рішенням Управління № 312 від 21.12.2019 року позивачу відмовлено в переході з пенсії за віком на пенсію у разі втрати годувальника у зв`язку з тим, що на момент звернення заявник не досяг повних 59 років (а.с. 5).

15.04.2020 року позивач повторно звернувся до відповідача з заявою про перехід з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника (а.с. 59).

Рішенням Управління №119 від 16.04.2020 року позивачу відмовлено в призначенні пенсії по втраті годувальника відповідно до ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» через відсутність необхідного страхового стажу у позивача (а.с. 6, 59).

Встановлені обставини підтверджені матеріалами справи і не є спірними.

Вирішуючи даний спір, суд виходить з такого.

За ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав свобод людини є головним обов`язком держави.

На підставі ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як слідує зі ст. 22 Конституції України, конституційні права і свободи ґрунтуються і не можуть бути скасовані.

Відповідно до ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Статтею 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року№ 1058-IV (далі за текстом - Закон 1058) передбачене право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Згідно зі ст. 1 Закону 1058 пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону 1058 особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.

Суд зазначає, що статтею 36 Закону 1058 визначені умови призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника.

Частиною 1 статті 36 Закону 1058 встановлено, що пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті особи, яка виконала функцію донора анатомічних матеріалів людини, пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров`я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), - незалежно від тривалості страхового стажу.

Для реалізації норми ч.1 зазначеної статті в частині 2 ст.36 Закону 1058 визначено, що непрацездатними членами сім`ї вважаються:

1) чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону;

2) діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років;

3) чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

Згідно з ч. 3 ст. 36 Закону 1058 до членів сім`ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони:

1) були на повному утриманні померлого годувальника;

2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім`ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв`язку з втратою годувальника.

Положеннями ч. 1 ст. 37 Закону 1058 визначено, що пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім`ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім`ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 45 Закону 1058 пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається з дня, що настає за днем смерті годувальника, якщо звернення про призначення такого виду пенсії надійшло протягом 12 місяців з дня смерті годувальника.

Пунктом 5 ст.45 Закону 1058 передбачено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.

Суд наголошує, що п. 1 ч. 2 ст. 36 Закону 1058 чітко встановлено, що непрацездатними членами сім`ї (для призначення/переведення на пенсію у зв`язку з втратою годувальника) вважаються чоловік, якщо він є особою з інвалідністю або досяг пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.

Частиною 1 ст. 26 Закону 1058 визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31.12.2017.

З матеріалів справи встановлено, що на момент першого звернення в грудні 2019 року із заявою про перехід з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника позивачу виповнилось 59 років, що є недостатньою умовою для такого переходу на вказаний вид пенсії.

Доводи позивача про те, що він є пенсіонером за віком та набув право на пенсію відповідно до ст. 13 Закону 1788 ще 25.03.015 року, на думку суду є безпідставними, оскільки ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» визначено умови, за яких особа має право на пенсію за віком на пільгових умовах.

Отже, наявність права на пенсію за віком на пільгових умовах і досягнення особою пенсійного віку, передбаченого ст. 26 Закону 1058, не є тотожними.

За таких умов позивач помилково вважає, що маючи право на пенсію за віком на пільгових умовах, він має право на отримання пенсії у зв`язку з втратою годувальника. Такі пенсії призначаються за різних умов і підстав.

Отже, та обставина, що позивач є пенсіонером та отримує пенсію за віком не є належною умовою для переходу на пенсію по втраті годувальника, оскільки позивач на момент першого звернення не досяг необхідного пенсійного віку.

Враховуючи викладене, позовні вимоги про визнання неправомірним рішення відповідача №312 від 21.12.2019 року задоволенню не підлягають.

Разом з тим, як вже було зазначено судом, в ст. 36 Закону 1058 зазначено, що пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності саме в годувальника на день смерті страхового стажу, а не у заявника, як зазначив відповідач в рішенні №119 від 16.04.2020 року, що і було підставою для відмови позивачу у переході на пенсію по втраті годувальника.

Відповідач, відмовляючи позивачу в переході з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника, посилався на ст. 26 Закону 1058, в якій встановлено пенсійний вік в залежності від тривалості страхового стажу.

Проте, враховуючи встановлені обставини справи та аналіз норм діючого законодавства, суд зазначає, що пенсія по втраті годувальника є окремим видом пенсійних виплат з іншими підставами її набуття ніж пенсії за віком та пенсії по інвалідності.

Таким чином, спірне рішення відповідача №119 від 16.04.2020 року є таким, що вчинено не на підставі законодавства яким врегульовано спірні правовідносини, отже позовні вимоги в частині визнання його протиправним та скасування, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Доказів, які б доводили необґрунтованість заявленого позову, відповідач суду не надав, а отже позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з урахуванням висновків суду.

Що стосується стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 2000,00 грн., суд зазначає наступне.

Право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 та від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до приписів КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 7 ст. 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Отже, з аналізу наведених правових норм, убачається, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, варто зазначити, що склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, акти виконаних або отриманих послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 березня 2018 р. у справі № 815/4300/17 (адміністративне провадження К/9901/3803/17) та постанова від 11 квітня 2018 р. у справі № 814/698/16.

Крім того, судові витрати, в тому числі витрати на правову допомогу, повинні бути пов`язані тільки з розглядом конкретної адміністративної справи, що розглядається судом, і за надання правової допомоги за визначених законом обставин: у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Таким чином, надання правової допомоги у вигляді правових консультацій, вивчення документів для складення позовної заяви, складення позовної заяви не підлягають компенсації (відшкодуванню) як правова допомога, тому для відшкодування таких витрат з відповідача відсутні правові підстави.

Суд приходить до висновку, що у зв`язку із відсутністю в матеріалах справи належних та допустимих доказів, які свідчать про надання послуг адвокатом, та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги та які відповідають вище встановленим вимогам, відсутні підстави для стягнення вказаних витрат та задоволення позову в цій частині.

Враховуючи, що позивачем при поданні до суду адміністративного позову судовий збір не сплачувався, а ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 28 травня 2020 року відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення по справі, відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

На підстав наведеного, керуючись ст. ст. 32, 139, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 до Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання неправомірним рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області №119 від 16.04.2020 року про відмову ОСОБА_1 в переході з пенсії за віком на пенсію по втраті годувальника.

3. Зобов`язати Маріупольське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 15.04.2020 року зареєстровану за №3701,з урахуванням висновків суду, що викладені у цьому судовому рішенні.

4. В задоволенні іншої частини позову - відмовити.

5.Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Маріупольського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області(ЄДРПОУ 42171861; місцезнаходження: 87548, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Зелінського, 27а) на користь ОСОБА_1 (ІНН НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 420,40грн.

Судове рішення складено та підписано 03 липня 2020 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справа розглянута в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Строк оскарження підлягає застосуванню з урахуванням приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (СОVID - 2019)» від 30.03.2020 року №540.

Суддя В.М. Чучко