Decision № 89446303, 26.05.2020, Zhovtnevyi District Court of Dnipropetrovsk City

№ 201/195/19

провадження 2/201/342/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2020 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Апостолівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Романченко Юлії Володимирівни про визначення часток власності подружжя, визнання неправомірними дій нотаріуса і постанови про відмову в видачі свідоцтва, зобов`язання вчинити дії по видачі свідоцтва про право на спадщину,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 09 січня 2019 року звернулася до суду з позовом до відповідача приватного нотаріуса Апостолівського нотаріального округу Дніпропетровської області Романченко Ю.В. про визначення часток власності подружжя, визнання неправомірними дій нотаріуса і постанови про відмову в видачі свідоцтва, зобов`язання вчинити дії по видачі свідоцтва про право на спадщину, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилається на те, що вона, ОСОБА_1 одружилась з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , подружжя придбало по договору міни нерухомого майна від 30 липня 1998 року квартиру АДРЕСА_1 , зареєстрованого на Товарній біржі «Катеринославська» 30 липня 1998 року за реєстраційним № 9 007/0435-Н. 17 серпня 1998 року за реєстровим № 84-166 в реєстровій книзі № 350п вони зареєстрували вищевказану нерухомість в КП «ДМБТІ» ДОР (частки подружжя в праві власності на нерухоме майно не визначені). ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 помер. Відповідно до витягу № 9 44814823 від 18 серпня 2016 року про реєстрацію в Спадковому реєстрі 18 серпня 2016 року приватним нотаріусом Романченко Ю.В. заведена спадкова справа № 58/2016, згідно якої позивач є спадкоємцем ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , позивачем отримано свідоцтво про право на спадщину, зареєстрованого в реєстрі за № 1201, спадкова справа № 58/2016 на домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яке належало померлому ОСОБА_2

14 грудня 2016 року постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії відповідача позивачу відмовлено в видачі свідоцтва на право на спадщину за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_2 на 1/2 частину кв. АДРЕСА_1 на тій підставі, що Договір міни не був нотаріально посвідчений. Крім того, відповідач, як стверджує позивач, самоуправно визнала договір міни недійсним з посиланням на Постанову Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3, яка п. 32 Постанови ПВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визнана такою, що втратила чинність. Зі змісту статей 47, 49 Закону України «Про нотаріат» вбачається, що нотаріус може відмовити у вчиненні нотаріальної дії з підстав, визначених ст. 49 Закону. Нотаріусом позивачці відмовлено у вчиненні нотаріальної дії з тих підстав, що подані нею документи не відповідають вимогам законодавства. Вимоги до документів, що подаються для вчинення нотаріальної дії викладені в ст. 47 Закону, згідно з якою для вчинення нотаріальних дій не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства. З аналізу вказаної норми вбачається, що нотаріус перевіряє лише форму складання документу. Таким чином, нотаріусом надано оцінку Договору, який недійсним чи нікчемним у встановленому законом порядку не визнано, а нотаріусом зроблений висновок, що вказаний Договір нібито не відповідає вимогам законодавства, що ставляться до зазначеного документу та відмовлено у видачі свідоцтва.

Відповідачем було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті чоловіка на зазначену квартиру, оскільки реєстрація права власності в БТІ на підставі біржової угоди нібито не відповідає вимогам законодавства із посиланням на ст. 227 ЦК УСРС (в редакції 1963 року), яка передбачала обов`язкове нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку, та на ст. 47 Закону України «Про нотаріат» якою встановлено заборону нотаріусу приймати документи, які не відповідають вимогам законодавства.

Згідно із ст. 227 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) договір купівлі-продажу квартири повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). На виконання вимог ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР (1963 року) 17 серпня 1998 року Договір був зареєстрований у Дніпропетровському бюро технічної інвентаризації та відомості про нових власників були внесені в реєстрову книгу за реєстраційним номером НОМЕР_1 84-166 в реєстрову книгу № 350п та технічний паспорт на квартиру. За змістом ст. 128, 153 ЦК УРСР (1963 року) право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі.

Таким чином, реєстрація Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації за подружжям права власності на спірну квартиру на підставі Договору міни, посвідченого біржею, а не нотаріусом, станом на серпень 1998 року не суперечила чинному законодавству. Відповідно до Правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 13 грудня 1995 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31, договори купівлі-продажу, обміну, зареєстровані біржею, були підставою для їх державної реєстрації. Оскільки подружжя повністю виконали умови Договору, Договір у відповідності з вимогами ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР зареєстрований у Дніпропетровському БТІ, у передбаченому законом порядку, та угода обміну з підстав недотримання нотаріальної форми судом недійсною не визнавалася подружжя на підставі ст. 128, 153 ЦК УРСР і ст. 49 Закону України «Про власність» набули право власності на спірну квартиру і правомірно володіли нею.

Позивачка звернулася до відповідача для отримання свідоцтва про право на спадщину з правовстановлюючими документами на вищевказаний об`єкт, які є діючими та не скасованими. Позивач висновок відповідача про те, що Договір не відповідає вимогам законодавства, находить необґрунтованими. У разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися з позовом про визначення частки майна, в т.ч. належної померлому на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 22 КпШС України майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Згідно ст. 28 КпШС України їх частки визнаються рівними.

Відповідно до ч. 4 «Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України» ЦК України застосовується до тих прав і обов`язків, які виникли до набрання чинності цього кодексу та продовжують існувати після набрання ним чинності. Отже, позивач має право у спільній сумісній власності подружжя на вищевказану квартиру. Позивач вважає, що ці дії нотаріуса порушують діюче законодавство, оскільки загальні підстави для відмови у вчиненні нотаріальних дій повністю перераховані у ст. 49 Закону України «Про нотаріат», та відносно відкладення видачі свідоцтва про права на спадщину конкретно вказані у Розділі II, Главі 10, ст. 4.13. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України який затверджено наказом Міністерства Юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595. Для того, щоб нотаріус зупинив видачу свідоцтва про право, на спадкове майно потрібно щонайменше дві обставини, а саме: отримання «від суду» повідомлення, оспорювання права або факту, - «...про посвідчення якого просить інша заінтересована особа», тобто саме права позивача. Але як вбачається саме з відповіді відповідача та з наявних документів жодна з цих обставин не присутня. Ніякого повідомлення «від суду» відповідач не отримав. Навіть за наявності такого питання нотаріус зобов`язаний був видати їй свідоцтво на її безспірну частку спадщини як дружини після смерті чоловіка. Майно, з якого складається спадкова маса, є нерухомим майном, один з об`єктів спадкової маси є майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 . Тобто справа підсудна цьому суду.

Звернення до нотконтори з цих питань ні до чого не призвело, але документи на вказане спадкове майно оформити потрібно і вона оформити вказане зараз бажає шляхом подання позову до суду про визначення часток власності, видачу свідоцтва про право на спадщину її як дружини після смерті чоловіка, оскільки іншим чином поновити свої спадкові права неможливо. Позивач вважає, що все нею зроблено правильно і згідно закону та просила встановити частки, визнати дії нотаріуса неправомірними, зобов`язати відповідача видати їй вказане свідоцтво в передбаченому законом порядку, задовольнивши позов в повному обсязі.

Відповідач приватний нотаріус Апостолівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Романченко Ю.В. в судовому засіданні з представником і в письмовому зверненні до суду не погодилися з викладеними в позові обставинами, вважає позов безпідставним і не доведеним, вважає свої дії правомірними і відповідаючими закону, нічиїх прав не порушувала, просила в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення сторони відповідача, з`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими частковому задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що дійсно позивача ОСОБА_1 одружилась з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про одруження від 10 лютого 1968 року. Подружжя придбало по Договору міни нерухомого майна від 30 липня 1998 року квартиру АДРЕСА_1 , зареєстрованого на Товарній біржі «Катеринославська» 30 липня 1998 року за реєстраційним № 9 007/0435-Н. 17 серпня 1998 року за реєстровим № 84-166 в реєстровій книзі № 350п вони зареєстрували вищевказану нерухомість в КП «ДМБТІ» ДОР (частки подружжя в праві власності на нерухоме майно не визначені), що підтверджується реєстраційним посвідченням від 17 серпня 1998 року. Як в договорі так і в реєстраційних документах не зазначена спільна сумісна власність на вказану квартиру цього подружжя.

ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 04 березня 2016 року. Відповідно до витягу № 9 44814823 від 18 серпня 2016 року про реєстрацію в Спадковому реєстрі 18 серпня 2016 року приватним нотаріусом Романченко Ю.В. заведена спадкова справа № 58/2016, згідно якої позивач є спадкоємцем ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивачем отримано свідоцтво про право на спадщину, зареєстрованого в реєстрі за № 1201, спадкова справа № 58/2016 (номер у нотаріуса) на домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яке належало померлому ОСОБА_2

14 грудня 2016 року постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії відповідача позивачу відмовлено в видачі свідоцтва на право на спадщину за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_2 на 1/2 частину кв. АДРЕСА_1 на тій підставі, що Договір міни не був нотаріально посвідчений. Крім того, відповідач самоуправно визнала Договір міни недійсним з посиланням на Постанову Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3, яка п. 32 Постанови ПВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визнана такою, що втратила чинність.

Позивачка звернулася до відповідача для отримання свідоцтва про право на спадщину з правовстановлюючими документами на вищевказаний об`єкт, які є діючими та не скасованими. Позивач висновок відповідача про те, що договір не відповідає вимогам законодавства, находить необґрунтованими. Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Відповідачем, після прийняття, спадщини позивачу не було запропоновано отримати свідоцтво про право власності на її частку в спільному вказаному майні подружжя та на частку померлого у спільній власності в порядку ст. 71 Закону України «Про нотаріат». Також, позивач не відмовляла відповідачу в отриманні вказаного свідоцтва.

Статтями 34, 71 Закону передбачено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Закону на підставі письмової заяви спадкоємця, яка прийняла спадщину, у свідоцтві про право власності може бути визначено і частка померлого у спільній власності.

У пункті 3 розділу 4 Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов`язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково- експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29 січня 2009 року, зазначено, що одержання частки у спільному майні є правом того із подружжя, хто є живим. Той із подружжя, хто є живим, має право подати заяву про те, що він претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно не є особистою приватною власністю спадкодавця. Не має права відмовитись від своєї частки у спільному майні той із подружжя, який пережив, на користь інших спадкоємців, оскільки його частка не входить до складу спадкового майна.

Звернення до нотконтори з цих питань ні до чого не призвело, але документи на вказане спадкове майно оформити потрібно і вона оформити вказане зараз бажає шляхом подання позову до суду про визначення часток власності, видачу свідоцтва про право на спадщину її як дружини після смерті чоловіка, оскільки іншим чином поновити свої спадкові права неможливо. В зв`язку з обставинами, що склалися, позивач звернувся до суду за захистом порушеного права відповідно до положень статті 16 ЦК України.

Позивач вважає, що її права порушено, все нею зроблено правильно і згідно закону. Виник спір, який в добровільному досудовому порядку вирішено не було і позивач вимушена була звернутися до суду з цим позовом.

Суд вважає позовні вимоги підлягаючими частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом з`ясовано, що позивача ОСОБА_1 одружилась з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про одруження від 10 лютого 1968 року. Подружжя придбало по Договору міни нерухомого майна від 30 липня 1998 року квартиру АДРЕСА_1 , зареєстрованого на Товарній біржі «Катеринославська» 30 липня 1998 року за реєстраційним № 9 007/0435-Н. 17 серпня 1998 року за реєстровим № 84-166 в реєстровій книзі № 350п вони зареєстрували вищевказану нерухомість в КП «ДМБТІ» ДОР (частки подружжя в праві власності на нерухоме майно не визначені), що підтверджується реєстраційним посвідченням від 17 серпня 1998 року. Як в договорі так і в реєстраційних документах не зазначена спільна сумісна власність на вказану квартиру цього подружжя. ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 04 березня 2016 року. Відповідно до витягу № 9 44814823 від 18 серпня 2016 року про реєстрацію в Спадковому реєстрі 18 серпня 2016 року приватним нотаріусом Романченко Ю.В. заведена спадкова справа № 58/2016, згідно якої позивач є спадкоємцем ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивачем отримано свідоцтво про право на спадщину, зареєстрованого в реєстрі за № 1201, спадкова справа № 58/2016 (номер у нотаріуса) на домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яке належало померлому ОСОБА_2 14 грудня 2016 року постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії відповідача позивачу відмовлено в видачі свідоцтва на право на спадщину за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_2 на 1/2 частину кв. АДРЕСА_1 на тій підставі, що Договір міни не був нотаріально посвідчений. Крім того, відповідач самоуправно визнала Договір міни недійсним з посиланням на Постанову Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3, яка п. 32 Постанови ПВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визнана такою, що втратила чинність.

Згідно зі ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Згідно зі змістом статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщина і не припинилися внаслідок його смерті.

Так, згідно з ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Абзацом 3 ч. 2 ст. 331 ЦК України передбачено, що якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно п. 216 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, провадиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві та перевіюй відсутності заборони або арешту цього майна.

Зі змісту статей 47, 49 Закону України «Про нотаріат» вбачається, що нотаріус може відмовити у вчиненні нотаріальної дії з підстав, визначених ст. 49 Закону . Нотаріусом позивачці відмовлено у вчиненні нотаріальної дії з тих підстав, що подані нею документи не відповідають вимогам законодавства. Вимоги до документів, що подаються для вчинення нотаріальної дії викладені в ст. 47 Закону , згідно з якою для вчинення нотаріальних дій не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства. З аналізу вказаної норми вбачається, що нотаріус перевіряє лише форму складання документу.

Таким чином, нотаріусом надано оцінку Договору, який недійсним чи нікчемним у встановленому законом порядку не визнано, а нотаріусом зроблений висновок, що вказаний Договір нібито не відповідає вимогам законодавства, що ставляться до зазначеного документу та відмовлено у видачі свідоцтва. Відповідачем було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті чоловіка на зазначену квартиру, оскільки реєстрація права власності в БТІ на підставі біржової угоди нібито не відповідає вимогам законодавства із посиланням на ст. 227 ЦК УСРС (в редакції 1963 року), яка передбачала обов`язкове нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку, та на ст. 47 Закону України «Про нотаріат» якою встановлено заборону нотаріусу приймати документи, які не відповідають вимогам законодавства.

Згідно із ст. 227 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) договір купівлі-продажу квартири повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

На виконання вимог ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР (1963 року) 17 серпня 1998 року Договір був зареєстрований у Дніпропетровському бюро технічної інвентаризації та відомості про нових власників були внесені в реєстрову книгу за реєстраційним номером НОМЕР_1 84-166 в реєстрову книгу № 350п та технічний паспорт на квартиру.

За змістом ст. 128, 153 ЦК УРСР (1963 року) право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР (1963 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Статтею 227 ЦК УРСР передбачалася обов`язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування.

Згідно ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі.

Таким чином, реєстрація Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації за подружжям права власності на спірну квартиру на підставі Договору міни, посвідченого біржею, а не нотаріусом, станом на серпень 1998 року не суперечила чинному законодавству.

Відповідно до Правил державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 13 грудня 1995 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31, договори купівлі-продажу, обміну, зареєстровані біржею, були підставою для їх державної реєстрації.

Відповідно до п. 5 ст. З Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01 липня 2004 року за № 1952-ІУ право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. На підставі цього Закону реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна.

Статтею 49 Закону України «Про власність» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.

Оскільки подружжя повністю виконали умови Договору, Договір у відповідності з вимогами ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР зареєстрований у Дніпропетровському БТІ, у передбаченому законом порядку, та угода обміну з підстав недотримання нотаріальної форми судом недійсною не визнавалася подружжя на підставі ст. 128, 153 ЦК УРСР і ст. 49 Закону України «Про власність» набули право власності на спірну квартиру і правомірно володіли нею.

У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Відповідачем, після прийняття, спадщини позивачу не було запропоновано отримати свідоцтво про право власності на її частку в спільному вказаному майні подружжя та на частку померлого у спільній власності в порядку ст. 71 Закону України «Про нотаріат». Також, позивач не відмовляла відповідачу в отриманні вказаного свідоцтва.

Статтями 34, 71 Закону передбачено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину.

Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Закону на підставі письмової заяви спадкоємця, яка прийняла спадщину, у свідоцтві про право власності може бути визначено і частка померлого у спільній власності.

У пункті 3 розділу 4 Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов`язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково- експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29 січня 2009 року, зазначено, що одержання частки у спільному майні є правом того із подружжя, хто є живим. Той із подружжя, хто є живим, має право подати заяву про те, що він претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно не є особистою приватною власністю спадкодавця. Не має права відмовитись від своєї частки у спільному майні той із подружжя, який пережив, на користь інших спадкоємців, оскільки його частка не входить до складу спадкового майна.

Вказані норми закону кореспондуються з п. 4.21 розд. П гл. 10 ст. 4 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України № 296/5 від 22 лютого 2012 року. 30 жовтня 2018 року позивач надіслала по пошті відповідачу заяву від 29 жовтня 2018 року про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні спадкоємця та спадкодавця по 1/2. В листопаді 2018 року позивачка отримала від відповідача письмову відповідь, вих. № 523/02-14 від 08 листопада 2018 року, згідно якої відповідач не визнає за позивачем та спадкодавцем по 1/2 частині у праві власності на спірну квартиру, а визнає тільки по 1/4 частині. Таким чином, між позивачем та відповідачем виник спір про право.

У разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися з позовом про визначення частки майна, в т. ч. належної померлому на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України суд може захистити право або інтерес іншим способом, що встановлено договором або законом.

Зі змісту ст. 357 ЦК вбачається, що під терміном «визначення часток» законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру часток співвласників у спільному сумісному майні. Отже, резолютивну частину судового рішення в цій категорії справ має бути викладено наступним чином: «Визначити, що частка померлого (П ОСОБА_3 ) в праві спільної сумісної власності на квартиру (будинок, садибу) становила 1/ 2» (лист ВССУ від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13 « Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування»).

Відповідно до ст. 22 КпШС України майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Згідно ст. 28 КпШС України їх частки визнаються рівними. В п. 5, 7 постанови № 20 Пленуму ВСУ від 22 грудня 1995 року « Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» зазначено наступне. Відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу ( ст. 16 Закону України «Про власність»). При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про власність» громадянин не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим законом та іншими законодавчими актами України .

Аналогічні норми містяться в ст. 60, 63, 70 СК України, ч. З ст. 368, ч. 2 ст. 372 ЦК

України.

Відповідно до п. 7 Постанови спільна власність вважається частковою якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (ч. 4 ст. 355 ЦК України), тобто діє презумпція спільної часткової власності. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Отже, якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Відповідно до ч. 4 «Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України» ЦК України застосовується до тих прав і обов`язків, які виникли до набрання чинності цього кодексу та продовжують існувати після набрання ним чинності. Отже, позивач має право у спільній сумісній власності подружжя на вищевказану квартиру.

Відповідно до ст. 2, 318 ЦК України річ (майно) може знаходитись у власності фізичних осіб. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. З, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Згідно ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.

Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особі має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України від 02 вересня 1993 року № 3425-ХІІ «Про нотаріат».

Частиною 1 ст. 1 Закону встановлено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Частиною 2 ст. 1 Закону передбачено: вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Відповідно до ст. 49 Закону нотаріус, який вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо вона суперечить законодавству України. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону нотаріуси, які вчиняють нотаріальні дії керуються законами України та нормативними актами. Статтею 50 Закону передбачено можливість оскарження в судовому порядку нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта.

Можливість оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу. Судовий контроль за діяльністю нотаріусів має забезпечити виправлення нотаріальних помилок, тлумачення чинного законодавства та сприяти дотриманню законності у сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону нотаріальними діями є посвідчення права, а також фактів, що мають юридичне значення, та інші дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Відповідно до п. 23 постанови № 7 Пленуму ВСУ від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину Позивач має право звернутись до суду за правилами позовного провадження.

Позивачка в інший спосіб, крім звернутися з цивільним позовом до суду , захистити своє порушене право не може. Вказані дії нотаріуса порушують діюче законодавство, оскільки загальні підстави для відмови у вчиненні нотаріальних дій повністю перераховані у ст. 49 Закону України «Про нотаріат», та відносно відкладення видачі свідоцтва про права на спадщину конкретно вказані у Розділі II, Главі 10, ст. 4.13. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України який затверджено наказом Міністерства Юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595. Для того, щоб нотаріус зупинив видачу свідоцтва про право, на спадкове майно потрібно щонайменше дві обставини, а саме: отримання «від суду» повідомлення, оспорювання права або факту, - «...про посвідчення якого просить інша заінтересована особа», тобто саме права позивача. Але як вбачається саме з відповіді відповідача та з наявних документів жодна з цих обставин не присутня. Ніякого повідомлення «від суду» відповідач не отримав. Навіть за наявності такого питання нотаріус зобов`язаний був видати їй свідоцтво на її безспірну частку спадщини як дружини після смерті чоловіка. Майно, з якого складається спадкова маса, є нерухомим майном, один з об`єктів спадкової маси є майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 . Тобто справа підсудна цьому суду.

За змістом ст. 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.

Згідно зі ст. 321 ЦК України, право власності непорушно, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений в його здійсненні, власник може бути позбавлений права власності або обмежений в його здійсненні тільки у випадках і в порядку, встановленому законом, примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване тільки як виняток по мотивах суспільної необхідності на підставах і в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Відповідно до ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи. Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Частою 1 ст. 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до ст. 1218, 1220 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, тобто на момент смерті спадкодавця, і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Відповідно до ст. 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Згідно ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Згідно зі ст. 392 ЦК України власник майна може подати позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється чи не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документів, які б посвідчували його право власності.

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

При таких обставинах, у відповідності до ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

В силу ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Ст. 15 ЦК України також передбачає право кожної особи на захист своїх цивільних прав та інтересів у разі їх порушення, невизнання або оспорювання, а ст. 16 цього ж кодексу – право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, вказуючи в якості одного зі способів захисту цивільних прав та інтересів визнання права. Ст. 392 ЦК України також передбачено право власника майна на пред`явлення позову про визнання його права власності.

Застосовуючи вищенаведені норми права до спірних правовідносин, оскільки іншим порядком, крім судового, неможливо захистити спадкові права та законні інтереси позивача, останній і вважав необхідним звернутися до суду з нижчевказаними позовними вимогами про видачу свідоцтва про право на спадщину та інш., які він вважає законними та обґрунтованими. Згідно зі ст. 129 Конституції України, обов`язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства. У ст. 129-1 Конституції України вказано, що судове рішення є обов`язковим до виконання.

Отже, в даному випадку немає перешкод для набуття позивачем права приватної власності саме на вказану частку (належну їй як дружині померлого чоловіка) спадкового майна, одержане внаслідок успадкування.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що відповідач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з врахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно відповідача по незаконним (з точки зору відповідача) діям відносно нього, предмета спору, а відповідач цього не довів, твердження відповідача про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Тобто, відповідач або інші особи повинні довести, що їх дiями не було порушено їх права або права позивача. Однак, жодних доказiв зазначеними особами до суду не надано.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідача чи третіх осіб стосовно не погодження з певними положеннями позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити частково та визначити, що частка померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 становила Ѕ частку і визначити, що ОСОБА_1 в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 становить належить на праві власності Ѕ частка, в задоволенні решти позовних вимог про визнання неправомірними дій нотаріуса і постанови про відмову в видачі свідоцтва, зобов`язання вчинити дії по видачі свідоцтва про право на спадщину слід відмовити, оскільки стосовно цих вимог позивачем обрано не належний спосіб захисту, законом не передбачено зобов`язання нотаріусу видати свідоцтво про право на спадщину з таких підстав, надання листів і роз`яснення прав спадкоємця не свідчить про неправомірні дії.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону та підлягають задоволенню частково.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 21, 41, 55, 58, 92, 124, 129, 129-1 Конституції України, ст. 1, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. З, 5, 15, 16, 321, 328, 364, 367, 392, 1217, 1218, 1220, 1223, 1226, 1258, 1259, 1261-1265, 1269, 1270, 1282 ЦК України, ст. 71 Закону України «Про нотаріат», ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», ст. 16, 49, 55 3акону України «Про власність», ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, ст. 30 ЗК України ( в редакції від 1992 р.), ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити частково.

Визначити, що частка померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 становила Ѕ частку.

Визначити, що ОСОБА_1 в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 належить, становить Ѕ частка.

В задоволенні решти позовних вимог про визнання неправомірними дій нотаріуса і постанови про відмову в видачі свідоцтва, зобов`язання вчинити дії по видачі свідоцтва про право на спадщину відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 26 травня 2020 року.

Суддя -