Decision № 88319469, 25.02.2020, Shevchenkivskyi District Court of Kyiv City

Справа № 761/42077/18

Провадження № 2/761/706/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2020 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого: судді - Притули Н.Г.

при секретарях: Припутневич В.І., Шлапаковій А.О., Осадчук М.І.,

за участі представника позивача: ОСОБА_1 ,

представника відповідача: ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи: Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

02 листопада 2018 року до суду надійшла зазначена позовна заява.

В позовних вимогах позивач просить: позбавити відповідача права користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .

Вимоги обгрунтовані тим, що 22.09.2017 року позивач отримала свідоцтво про право на спадщину на Ѕ частину зазначеної квартири. Інша Ѕ частина квартири належить на праві власності ОСОБА_5 .

Хоча в квартирі зареєстровано три особи, фактично в квартирі проживає лише ОСОБА_5 .

Як зазначає позивач, відповідач з 2013 року не проживає за адресою реєстрації, а тому з посиланням на ст.ст.71, 72 ЖК УРСР позивач звернулась до суду з цим позовом.

В судовому засіданні, яке відбулось 11.04.2019 року позивач заявлені вимоги підтримала та просила їх задовольнити, зазначивши що відповідач жодного дня не проживала за місцем реєстрації, не несе витрати по її утриманню. Представник позивача в судовому засіданні підтримав заявлені вимоги та просив їх задовольнити.

В судовому засіданні, яке відбулось 11.04.2019 року відповідач заперечувала проти задоволення позовних вимог на тій підставі, що вона з поважних причин не має можливості проживати за місцем реєстрації так як їй не надають можливості проживати в квартирі після смерті бабусі її чоловіка. Також зазначила, що оскільки в квартирі станом на лютий 2013 року проживала бабуся ОСОБА_5 , а відповідач мала малолітню дитину, квартира розміщена на першому поверсі, тому умови проживання були неналежні для дитини, а так як в орендованій квартирі були кращі умови проживання для дитини, тому вони були вимушені з дитиною переїхати саме до орендованої квартири.

В судовому засіданні, яке відбулось 25.02.2020 року представник відповідача просив відмовити в задоволенні позовних вимог на тій підставі, що для користування квартирою відповідача був встановлений сервітут, який може припинити лише особа яка його встановлювала, а позивач станом на 2013 рік не була власником квартири, не встановлювала сервітут, а тому відповідно і не має права звернутись до суду з проханням припинити сервітут.

ОСОБА_5 в судовому засіданні, яке відбулось 11.04.2019 року заявлені вимоги підтримав та просив задовольнити їх так як при реєстрації місця проживання йшла мова лише про тимчасову реєстрацію в квартирі. В наступні судові засідання третя особа не з`являлась, про час та місце слухання справи була повідомлена належним чином, про поважні причини неявки в судове засідання суд не повідомила.

Представник третьої особи - Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації в судове засідання не з`явився, звернувся до суду з клопотанням про слухання справи у відсутність їх представника та просили прийняти рішення на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

А тому на підставі положень статті 223 ЦПК України суд ухвалив про подальше слухання справи у відсутність сторін, які не з`явились в судове засідання.

Дослідивши матеріали справи, врахувавши пояснення сторін, оцінивши в сукупності надані докази, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до закону №475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 1, 2, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 150 ЖК УРСР передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України - власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.09.2017 року у позивача виникло право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .

Позивач в зазначеній квартирі не зареєстрована та не проживає так як її постійним місцем проживання є квартира АДРЕСА_2 .

Як зазначено в позовній заяві та надав пояснення представник позивача, Ѕ частина квартири АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_5 . Проте суду не було надано копії правовстановлюючих документів на підтвердження зазначеної обставини.

Крім того судом встановлено, що ОСОБА_5 перебував у шлюбі з відповідачкою з 09.11.2005 року, у зв`язку із чим остання була зареєстрована в квартирі.

В той же час варто зауважити, що на час реєстрації відповідача в квартирі позивач не була власником частини квартири та згоду на реєстрацію місця проживання відповідача не надавала, так як згоду на реєстрацію надавали власники квартири, які були в 2013 року.

Відповідачка спільно з позивачем не проживала, спільним побутом не була пов`язана; суду не надано доказів чи розірвано шлюб між відповідачем та третьою особою.

Як вбачається з матеріалів справи, в квартирі зареєстровані:

ОСОБА_5 з 04.12.1984 року

ОСОБА_4 з 21.02.2013 року

ОСОБА_6 з 21.02.2013 року.

На підтвердження факту не проживання ОСОБА_4 в квартирі з 2013 року позивач надала до суду копію акту від 18.10.2018 року, підписаного сусідами та затвердженого управителем мікрорайону «Нивки» ОСОБА_7 .

Представник відповідача просив визнати зазначений доказ неналежним оскільки суду не відомо, що вказана особа має право затверджувати зазначений акт.

Під час слухання справи представник позивача не надав суду доказів, що ОСОБА_7 має повноваження затверджувати зазначений акт та не були допитані в судовому засіданні як свідки особи, зазначені в акті (представник позивача не звертався до суду з таким клопотанням) на підтвердження зазначених в акті обставин.

Заяви свідків, які надані до суду в письмовому вигляді суд не може взяти до уваги як належні та допустимі докази відсутності відповідача за місцем реєстрації, оскільки згідно із положеннями ЦПК України свідки мають бути опитані судом з попередженням про кримінальну відповідальність за статтями 384 та 385 КК України та приведені до присяги.

Представник позивача в поясненнях зазначив, що відповідачу на праві власності належить Ѕ частина житлового будинку АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 09.07.2018 року, що також підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

В той же час представник відповідача в судовому засіданні не спростував належності відповідачу зазначеної частини будинку та не підтвердив, зазначивши що вказана обставина йому невідома.

Згідно з ч. ч. 1 і 2 ст. 71, ст. 72 ЖК УРСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ним зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або член сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, проводиться в судовому порядку.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 10 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК УРСР ), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Згідно ст. 3 Сімейного Кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК Української PCP до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог, зокрема, на тій підставі, що відповідачу був встановлений сервітут на користування квартирою, а позивач не зверталась до суду з проханням припинити сервітут.

Стаття 395 ЦК України визначає, що речовими правами на чуже майно є, зокрема, право користування (сервітут).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч.1 ст.401 ЦК України).

Згідно з положеннями ч.1 ст.402 ЦК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (ч.3 ст.402 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Згідно з положеннями ч.6 статті 403 ЦК України, сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

Частина 2 статті 406 ЦК України визначає, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Позивач не зверталась до суду з позовними вимогами про припинення сервітуту відповідача.

Як пояснила в судовому засіданні позивач, вона звернулась до суду з даним позовом на тій підставі, що відповідач не приймає участі у витратах на утримання квартири, а позивач несе зазначені витрати.

Суду не надано доказів, що крім житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 , у якому постійно зареєстрована відповідач вона має інше постійне місце проживання.

Отже, так як під час слухання справи судом встановлено, що відповідачка не була членом сім`ї позивача, оскільки ніколи не проживала разом з нею у спірному житлі, не вела з нею спільного господарства, відповідач не мала можливості користуватись квартирою так як їй чинились перешкоди в її користуванні, саме по собі не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.41, 47 Конституції України, ст.ст.77-81, 141, 264, 263, 265, 354 ЦПК України, суд, -

вирішив:

В позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , треті особи: Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 02 березня 2020 року

Суддя: Н.Г. Притула