Decision № 85641115, 14.11.2019, Odesa District Administrative Court

Справа № 420/5415/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2019 року м. Одеса

У залі судових засідань №11

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Балан Я.В.,

при секретарі судового засідання - Довгальової Г.Г.,

за участю сторін:

представника позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - Білоконь Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами загального позовного провадження, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, про:

про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №219-19 від 14.06.2019 року, яким ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту;

зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_2 .

Адміністративний позов мотивовано наступним.

ОСОБА_2 зазначив, що рішення Державної міграційної служби України, яким йому відмовлено у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки, на думку позивача, він має обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я через його належність до етнічної групи курдів та сповідування єзидизму.

Тобто, відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», існує ризик переслідування позивача за ознаками належності до певної соціальної групи та віросповідання.

ОСОБА_2 вказує, що його заява відповідає критеріям визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, Державною міграційною службою України при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняті, особова справа позивача була розглянуто не належно. Зокрема, не взято до уваги той факт, що родичі ОСОБА_2 , які проживають у Німеччині отримали статуси біженців.

Позивач не бажає повертатись до країни громадянської належності через ситуацію яка склалась на Батьківщині та ймовірне отримання погроз з боку представників угрупування «ІДІЛ».

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2019 року, вищезгадану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження по справі.

21 жовтня 2019 року, закрито підготовче засідання по справі та призначено справу до судового розгляду суті.

У встановлений судом строк, відповідач надав відзив (вх.№36658/19 від 07.10.2019р.) на позовну заяву (а.с.36-44).

Відзив обґрунтований наступним.

Державна міграційна служба України вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті ОСОБА_2 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області відбулося зі зволіканням, після закінчення терміну дії посвідки на тимчасове проживання, хоча позивач був ознайомлений з процедурою звернення за міжнародним захистом в України, оскільки його близькі родичі (батько і сестра) вже звертались до ГУ ДМС України в Одеській області у 2012 році. Під час розгляду заяви ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформації носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідування та утиски на Батьківщині його особисто або членів його родини за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Крім того, було встановлено, що звернення позивача не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні та подальшого документування.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження : Ірак, мухафаса Найнава, район Шайхан. За національністю - іракець, за етнічною належністю - курд, за віросповіданням - єзид (канонів віри дотримується частково).

Рідна мова - курдська, також володіє російською, англійською та німецькими мовами.

За сімейним станом - не одружений, дітей не має.

З 2011 року по 2017 рік, навчався у Одеському національному медичному університеті (а.с.153-156, 159).

Як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , легально, на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 , виданого 08.06.2011 року у місті Дахук та посвідки на тимчасове проживання серії НОМЕР_2, авіарейсом Багдад (Ірак) - Київ (Україна) перетнув кордон України з метою здобуття вищої освіти.

14.09.2017 року, ОСОБА_2 , звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.77-79).

Щодо причин звернення за міжнародним захистом ОСОБА_2 зазначив неможливість свого повернення до Іраку через військові дії, що спостерігаються на території країни та ймовірне отримання погроз з боку представників угрупування «ІДІЛ».

Під час проведення анкетування посадовими особами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, ОСОБА_2 відзначив, що він не переслідувався у країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Позивач стверджував, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, по відношенню до нього не застосовувалось фізичне насильство або утиски в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця (а.с.117).

Крім того, позивач ніколи не приймав участь у мітингах, демонстраціях, не виступав з промовами на зборах народу, не зазнавав жодних проблем з перетином державного кордону своєї країни, з представниками органів влади країни громадянської належності та під час реєстрування у дипломатичному представництві Іраку на території України.

14 травня 2019 року, Головним Управлінням ДМС України в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду заяви та особової справи №2017OD0144 ОСОБА_2 (а.с.52-69).

14 червня 2019 року, державною Міграційною службою України прийнято рішення №219-19 про відмову у визнанні ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.51).

Не погоджуючись з рішенням про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 року (далі - Закон №3671-VI).

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 та 6 ст. 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими ч.2 і 3 ст. 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого ч.1 ст. 6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закону №3671-VI).

Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закону №3671-VI).

Згідно ч. 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби №219-19 від 14 червня 2019 року вбачається, що громадянину Іраку ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.51).

Суд погоджується з висновком Державної міграційної служби України з огляду на наступне.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Суд зазначає, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з п. 195 Керівництва УВК ООН СБ, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані у першу чергу самим заявником, і лише після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі доводи та достовірність тверджень заявника.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_2 покинув країну громадянської належності з метою отримання вищої освіти в Україні.

Крім того, у 2014 році, ОСОБА_2 безперешкодно відвідував Ірак та перебував там один місяць. З його слів йому там нічого не загрожувало, все було добре (а.с.116).

Під час судового розгляду справи, позивачем неодноразово наголошувалося, що він бажає отримати статус біженця лише з метою легалізації в Україні.

ОСОБА_2 зазначив, що отримавши статус біженця в Україні, він має намір переїхати до своїх родичів до Німеччини, частина яких отримала у Німеччині громадянство або вже має статус біженця, проте у наданні йому візи Німеччина - відмовила (а.с.116).

Крім того, під час судового розгляду справи, позивачем було надано роздруківки документів його родини, які, зі слів позивача, вже отримали статус біженця чи громадянство Німеччини.

Проте, суд зазначає, що надані позивачем « ОСОБА_3 » його родичів не є беззаперечним підтвердженням статусу біженця та є підтвердженням відсутності в них громадянства Німеччини (а.с.189-199).

« ОСОБА_3 » - вид візового документу, дозвіл на тимчасове перебування у Німеччині.

«Fiktionsbescheinigung» - документ який видається визнаному біженцю. Даний документ являється підставою позитивного результату процедури з надання притулку і, як наслідок, отримання тимчасової посвідки на проживання.

Поміж іншим суд зазначає, що процедура отримання статусу біженця чи особи яка потребує захисту - має індивідуальний характер. Тобто, навіть факт отримання родичами позивача статусу біженця у Німеччині чи в Україні, не зумовлює обов`язку України надати ОСОБА_2 статус біженця або особи яка потребує додаткового захисту.

Під час судового розгляду справи, позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно нього, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Крім того, посилання позивача на ситуацію в країні та на адресу веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги.

ОСОБА_2 не довів, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.

Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що у разі повернення до Іраку буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини, або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Іраку.

Стосовно посилань представника позивача, стосовно набуття ОСОБА_2 під час знаходження на території України статусу «біженця на місці», суд зазначає наступне.

« Біженець на місці» ( refugee sur place) це категорія осіб, що має намір отримати статус біженця під час свого перебування поза межами країни своєї громадянської належності через обставини, що виникли на території країни в момент їх відсутності. Така особа не є біженцем в момент виїзду з країни, більш того, на той момент в неї може зовсім не бути такого наміру, однак, через зміну ситуації в країні цей намір може з`явитися пізніше.

Згідно з Керівництвом по процедурі і критеріям визначення статусу біженців, особа може стати біженцем «на місці» в результаті своїх власних дій, таких як об`єднання з вже визнаними біженцями або висловлювання своїх політичних переконань у країні проживання.

У ОСОБА_2 відсутні умови для визнання його «біженцем на місці» (refugee sur place), оскільки, зокрема, його звернення з заявою відбулося після закінчення терміну легального перебування в Україні, під час протоколу співбесіди позивачем було зазначено, що він не був членом громадських, політичних, релігійних угрупувань та організацій, ніколи не приймав участь у протестах та мітингах (а.с.117), а до міграційної служби з заявою про визнання біженцем звернувся через те, що: «… після того, як я здав документи в ВУЗ, я тут знаходився незаконно, а повертатись в Ірак небезпечно та найпростіший варіант був звернутись до міграційної служби, в мене не було іншого виходу…» (а.с.114-115).

При аналізі підстав для можливості отримання статусу біженця чи додаткового захисту, слід враховувати також інші фактори, а саме: можливість внутрішнього переміщення, отримання захисту в сусідніх країнах, ситуацію з близькими родичами позивача, причини довгострокового перебування іноземця в іншій країні, причини звернення за захистом, наявність планів повернення на Батьківщину, тощо.

Зі слів самого ОСОБА_2, м. Сулейманія, м. Дахук та м. Арбіль у Іраку є спокійними, тобто позивач має можливість внутрішнього переміщення у разі повернення до країни громадянської належності.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що виходячи із поняття біженець або особи яка потребує додаткового захисту, у позивача, на час розгляду справи, відсутні такі ознаки.

Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» встановлено, що Європейська Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «ABUHMAID v. UKRAINE» (заява №31183/13) від 12.01.17 р., вказав, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. «Osman v. Denmark», no. 38058/ 09, 54 , 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. З цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. «Aristimuno Mendizabal v. France», no 51431/ 99, §§ 65-66, 17 січня 2006), п. 121,://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-170285.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням матеріалів справи та наданих під час судового розгляду справи пояснень, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що відповідач, відмовляючи в оформленні документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволенню не підлягають.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 173-183, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська 9, код ЄДРПОУ 37508470), про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №219-19 від 14.06.2019 року, яким ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_2 - відмовити.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.

Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.

Повне рішення складено та підписано 14 листопада 2019 року.

Суддя Балан Я.В.

.