№ 791565, 03.07.2007, Commercial Court of Sevaspotol City

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

справа № 20-3/177-1/022

ПОСТАНОВА

і м е н е м У к р а ї н и

"03" липня 2007 р. 16:30 м. Севастополь

Господарський суд міста Севастополя в складі:

судді Алсуф’єва В.В.,

при секретарі: Тинчерові Б.Ф.,

за участю:

представника Державної податкової адміністрації в місті Севастополі –Гінтєр К.Ф.,

представника Приватного підприємства „Спецфинстрой” –Заеця С.А.,

представника Прокурора міста Севастополя – Шабліна Є.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Державної податкової адміністрації в місті Севастополі до Приватного підприємства „Спецфинстрой”, Товариства з обмеженою відповідальністю „Дінал” за участю Прокурора міста Севастополя про визнання угоди недійсною,

встановив:

Державна податкова адміністрація у місті Севастополі (далі –Позивач) звернулася до суду з позовною заявою до Приватного підприємства „Спецфинстрой” (далі –Відповідач 1), Товариства з обмеженою відповідальністю “Дінал” (далі –Відповідач 2) про визнання недійсною угоди між Відповідачами на загальну суму 601.248,71 грн. на підставі статті 49 Цивільного кодексу України та стягнення з Відповідача 1 в доход держави вартості товару, придбаного у Відповідача 2, в сумі 601.248,71 грн.

В обґрунтування своїх вимог Позивач зазначив, що рішенням місцевого суду Святошинського району м. Києва від 26.04.2005 встановлено, що установчі документи Відповідача 2 та його свідоцтво платника податку на додану вартість були визнані недійними. Отже, оскільки місцевий суд дійшов до висновку, що Відповідач 2 зареєстрований на підставі загубленого документа, з порушенням норм діючого законодавства, Відповідач 2, укладаючи оспорювану угоду, усвідомлював її протиправність та суперечність її мети інтересам держави і суспільства, свідомо припускав настання протиправних наслідків.

Відповідач 1 проти задоволення позову заперечує з підстав, викладених, зокрема, у виступі у судових дебатах /а.с. 55-56 т.2/.

Відповідач 2 явку представника у судове засідання не забезпечив, про причини його неявки суд не повідомив.

Представник Прокурора міста Севастополя (далі –Прокурор) підтримав вимоги Позивача в повному обсязі /а.с. 50 т. 2/.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та Прокурора, дослідивши інші докази в межах позовних вимог, суд встановив наступне.

З 21.03.2006 по 03.04.2006 Позивачем проведена позапланова виїзна документальна перевірка Відповідача 1 з питань взаємовідносин з Відповідачем 2 за період з 01.01.2003 по 31.12.2003, за результатами якої складений акт №581/10/35-004/30503992 від 10.04.2006 /а.с. 11-20 т.1/.

В ході проведення перевірки встановлено, що Відповідач 1 придбав у Відповідача 2 в квітні-травні 2003 року електроприлади та електрообладнання. У зв’язку з придбанням вказаних товарно-матеріальних цінностей Відповідачем 2 були виписані податкові накладні №86, 87, 88 від 25.04.2003, №89 від 28.04.2003, №90 від 29.04.2003, №№91, 92, 96 від 30.04.2003, №115 від 15.05.2003, №119 від 29.05.2003 на загальну суму 601.248,71 грн., в тому числі ПДВ –100.208,14 грн. Відповідач 1 здійснив оплату отриманого товару шляхом перерахування грошових коштів на рахунки Відповідача 2, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, що додані до позовної заяви.

Проте, ані Позивач, ані Прокурор, не змогли повідомити про час укладення оскаржуваної угоди, а також визначити, проведені Відповідачами окремі господарські операції були здійснені на виконання одного чи декілька договорів.

Рішенням місцевого суду Святошинського району м. Києва від 26.04.2005 визнані недійсними установчі документи Відповідача 2 з моменту реєстрації –05.12.2002, його свідоцтво платника податку на додану вартість з моменту видачі –25.12.2002 /а.с.80-81 т.1/.

Зазначене рішення, на яке посилається Позивач як на основний доказ недійсності оспорюваної угоди, скасовано ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16.11.2006, справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами розгляду цієї справи ухвалою місцевого суду Святошинського району м.Києва від 24.04.2007 закрито провадження у справі у зв’язку з тим, що рішенням господарського суду міста Києва від 29.06.2006, яке набрало чинності, припинена діяльність Відповідача 2. Ця ухвала набрала законної сили 04.05.2007, про що зроблена відмітка на копії, наданої місцевим судом Святошинського району м. Києва /а.с.44 т.2/.

Відповідно до витягу від 19.03.2007 за вих.№13-1423 /а.с.19 т.2/, наданому Головним управлінням статистики у м. Києві, у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України Відповідач 2 значиться.

Суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Обставини, які покладені Позивачем в обґрунтування позовних вимог, ним не доведені та не знайшли підтвердження при дослідженні судом доказів.

Позивач в якості правової підстави позову визначив статтю 49 ЦК УРСР.

На час укладення Договору, спірні правовідносини були врегульовані нормами Цивільного кодексу Української РСР (Закон №1540-VI від 18.07.1963; далі за текстом –ЦК УРСР), який втратив чинність з 01.01.2004 відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України (Закон України №435-ІV від 16.01.2003, далі –ЦК України), що набрав чинність з зазначеної вище дати, тобто, з 01.01.2004. Оскільки Договір укладено до набрання чинності ЦК України, відповідність його законодавству має перевірятись з урахуванням діючих на момент його укладення норм, але щодо прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності застосовуються положення зазначеного Кодексу.

За змістом статті 49 ЦК УРСР недійсною є угода, яка укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, а можливість застосування відповідних правових наслідків пов’язується з наявністю умислу у сторін за такою угодою і виконанням ними укладеної угоди.

Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 №3 „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” із подальшими змінами встановлено, що дія статті 49 ЦК УРСР поширюється на угоди, які укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, тобто, порушують основні принципи існуючого суспільного ладу.

Аналогічні положення містяться у пункті 11 Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 №02-5/111 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними”.

Один лише факт визнання установчих документів недійсними без доведеності наявності у відповідачів (або одного з відповідачів) при укладенні угоди мети, суперечної інтересам держави і суспільства, наявності у відповідачів (або одного з відповідачів) умислу, спрямованого на порушення інтересів держави по оспорюваній угоді, документального підтвердження факту заподіяння відповідачами шкоди державі, а також доведеності наявності причинного зв’язку між діями відповідачів (або одного з відповідачів) та заподіяною шкодою, не є достатньою підставою для визнання угоди недійсною.

Крім того, Позивач не звернув увагу на те, що ЦК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, не містить такі публічно-правові наслідки укладення недійсної угоди, які були встановлені статтею 49 ЦК УРСР. За змістом частини другої статті 5 ЦК України цей Кодекс має зворотну дію у часі у випадках, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи.

З 1 січня 2004 року публічно-правові санкції визнання недійсною угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, а саме: стягнення в доход держави одержаного однією чи обома сторонами за угодою –із сфери цивільно-правового регулювання перенесені у сферу господарсько-правового регулювання. Стаття 208 Господарського кодексу України (Закон України №436-ІV від 16.01.2003, далі –ГК України) за предметом регулювання та встановленими наслідками співпадає зі статтею 49 ЦК УРСР, тобто, може бути визначена позивачем як матеріально-правова підстава позовних вимог в частині стягнення з відповідачів відповідних грошових сум.

Оскільки санкції, передбачені частиною першою статті 208 ГК України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими, як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 ГК України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України (Закон України №2747-ІV від 06.07.2005), суд

п о с т а н о в и в:

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Севастопольського апеляційного господарського суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня складання постанови в повному обсязі заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку частини п’ятої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Суддя В.В. Алсуф`єв

Постанова складена

та підписана 06.07.2007