Decision № 76947310, 27.09.2018, Prymorskyi District Court of Odesa City

Справа № 522/16933/17

Провадження № 2/522/4352/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси

в складі: головуючого судді Загороднюка В.І.

при секретарі Смоковій А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» про визнання добросовісним набувачем, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просить звернути стягнення на предмет застави – автомобіль марки AUDI A4, 2005 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1, номери агрегатів WAUZZZ88E16A033235, який належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом передачі у власність Товариству з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» в рахунок погашення зобов’язань за кредитним договором №929-08Ф від 01.07.2005 року, що складаються 1 548 472,74 грн. в тому числі сума простроченого основного боргу – 365 257,74 грн., сума нарахованих процентів – 9 715,86 грн., сума прострочених процентів – 1 173 499,14 грн., зобов’язати ОСОБА_1 передати Товариству з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» предмет застави - автомобіль марки AUDI A4, 2005 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1, номери агрегатів WAUZZZ88E16A033235 з комплектом ключів, свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу, та стягнути судові витрати.

Свій позов обґрунтовує тим, що відповідно до укладеного договору № 929-08Ф від 01.07.2005 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ТОВ «Надія» остання сторона отримала грошові кошти у розмірі 622 000,00 грн., в забезпечення зобов’язання був укладений договір застави, предметом якого був спірний автомобіль.

В наслідок укладення договору відступлення права вимоги позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» став кредитором, проте як стало відомо позивачу – право власності на спірний автомобіль перебуває не у боржника а у третьої особи - ОСОБА_1, відповідача за вищевказаною справою, що й стало підставою звернення до суду, задля відновлення своїх порушених прав.

Відповідач за первісним позовом скористалась своїм правом на пред’явлення зустрічного позову, та звернулась з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» про визнання добросовісним набувачем, по якому просила суд відмовити в задоволенні первісних позовних вимог, визнати добросовісним набувачем автомобіля марки AUDI A4, 2005 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1, номери агрегатів WAUZZZ88E16A033235 ОСОБА_1, який їй належить на законних підставах на праві власності, згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу СХХ 451855.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилалась на те, що на момент купівлі спірного автомобіля під будь-яким обтяженням він не перебував, вважає себе добросовісним набувачем.

Представник позивача у судовому засіданні первісні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив задовольнити первісний позов, проти задоволення зустрічної позовної заяви заперечував, просив відмовити в задоволенні зустрічної позовної заяви.

Представники відповідача у судовому засіданні первісний позов не визнав, просили відмовити у його задоволенні так як відповідач є добросовісним набувачем спірного автомобіля, зустрічну позовну заяву підтримав, просив задовольнити.

Дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов кредитного договору та Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Частиною 1 ст. 530 ЦК України, передбачено, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 1 ст. 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором Банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судом встановлено, що відповідно до укладеного договору № 929-08Ф від 01.07.2005 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ТОВ «Надія» остання сторона отримала грошові кошти у розмірі 622 000,00 грн., в забезпечення зобов’язання був укладений договір застави, предметом якого був спірний автомобіль.

В наслідок укладення договору відступлення права вимоги позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» став кредитором, проте як стало відомо позивачу – право власності на спірний автомобіль перебуває не у боржника а у третьої особи - ОСОБА_1, відповідача за вищевказаною справою, що й стало підставою звернення до суду, задля відновлення своїх порушених прав.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про заставу» та ст. 572 ЦК України застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Так, ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Згідно п. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

П. 1 ст. 317 ЦК України визначено, що власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права, чи обмежений у його здійсненні.

Як зазначив в своєму висновку ВС України в справі № 6-277цс16, згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Крім того, у своєму рішенні у справі за № 6-3104цс16 Верховний Суд України констатує, що відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила, власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Крім того, у судовому засіданні доведено, що відповідачка є власником спірного автомобіля з 2014 року. Також встановлено, що під час проведення переходу права власності на автомобіль до відповідачки було встановлено, що жодних обтяжень на спірному автомобілі немає. Таким чином, вищевказаний автомобіль не може бути звернуто у вигляді застави, так як на момент переходу права власності на автомобіль жодних обтяжень на автомобілі не було, а тому відповідач є добросовісним набувачем, а позивачем обрано неправильний спосіб захисту своїх порушених прав.

Беручи до уваги зібрані в судовому засіданні всі докази в їх сукупності та судову практику, суд приходить до висновку про необхідність відмовити в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що відповідачка являється добросовісним набувачем майна – спірного автомобіля, і таким чином позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» до ОСОБА_1 є безпідставними.

Статтею 1 Закону України «Про заставу» встановлено, що застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Цим Законом визначаються основні положення про заставу. Відносини застави, не передбачені цим Законом, регулюються іншими актами законодавства України (ст. 2 Закону України «Про заставу»).

Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання (ч. 3 ст. 3 Закону України «Про заставу»).

Частиною 1 ст. 15 Закону України «Про заставу» передбачено, що застава рухомого майна може бути зареєстрована відповідно до закону.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо таку передачу було здійснено до укладення договору, - то з моменту його укладення. Реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави (ст. 16 Закону України «Про заставу»).

Згідно ст. 27 Закону України «Про заставу», застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи. Застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу.

Разом з цим, статтею 28 Закону України «Про заставу» передбачено, що застава припиняється: з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання; в разі загибелі заставленого майна; в разі придбання заставодержателем права власності на заставлене майно; в разі примусового продажу заставленого майна; при закінченні терміну дії права, що складає предмет застави; в інших випадках припинення зобов'язань, установлених законом.

Правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна визначений Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Статтею 3 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлено, що обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна.

Частиною 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлено, що якщо інше не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна.

Як вбачається з матеріалів справи (п. п. 1.4, 2.1 Кредитного договору), ТОВ «Надія» отримала кредит для купівлі автомобілів, які згодом реалізовувалися на користь третіх осіб, тобто – операції з купівлі-продажу автомобілів були системними, а господарська діяльність боржника спрямована на купівлю-продаж автомобілів.

За таких обставин - обтяження спірного автомобіля втратило силу відповідно до вимог закону.

Крім того, в матеріалах справи містяться відповідні витяги з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, які містять протилежну інформацію: в одних витягах зазначено, що обтяження на спірний автомобіль зареєстровано в реєстрі, в інших зазначено, що такої реєстрації не існує.

Разом з тим слід зазначити, що з матеріалів справи не вбачається наявність заборгованості ТОВ «Надія» перед АКІБ «УкрСиббанк» - відсутні відповідні банківські виписки, квитанції, касові ордери, тощо, на підставі яких можна дослідити належність чи не належність виконання зобов’язань товариством та відповідні строки.

Відтак – неможливо встановити чи здійснювало зазначене товариство хоча б один платіж на виконання вказаного кредитного договору чи ні. Можливо зазначене товариство повністю сплатило передбачені кредитним договором грошові кошти.

Також в матеріалах справи відсутні докази, що такий кредит взагалі надавався, проте наявність, чинність та обсяг зобов’язань ТОВ «Надія» перед АКІБ «УкрСиббанк» підлягають обов’язковому встановленню та дослідженню у цій справі, оскільки позивач звернувся з вимогами, які є похідними від згаданих.

Разом з тим, п. 1.2.2. кредитного договору, який є в матеріалах справи, встановлено, що позичальник зобов’язаний здійснювати повернення кредиту щомісячно, починаючи з липня 2005 року.

Крім того, зазначеним кредитним договором (п. 5.9) передбачено право банку зажадати дострокового повернення кредиту у випадку порушення позичальником обов’язків щодо повернення кредиту (порушення строків).

Відтак, з дати порушення товариством строків погашення кредиту, банк дізнався про порушення свого права та, відповідно, отримав право діяти відповідно до вимог закону та договору.

Таким чином, відповідно до умов кредитного договору (п. п. 1.2.2., 1.3.4.) строк позовної давності закінчився не раніше 06.07.2008 та не пізніше 31.06.2014 – тобто до звернення позивача з цим позовом 11.09.2017.

Статтею 256 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частиною 1 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (ст. 262 ЦК України).

Статтею 266 ЦК України встановлено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 58, 62, 178 ЦПК України, позивачкою заявлено про застосування строку позовної давності.

Тож виходячи з вищенаведеного – суд приходить до думки про доцільність задоволення зустрічної позовної заяви.

У відповідності до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі представлених сторонами доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

На підставі викладеного, керуючись ст. 1 ЗУ «Про заставу», ст. ст. 330, 388, 509, 525, 526, 530, 572, 589, 590, 1050, 1054, 1055 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 60, 88, 208-209, 212-215, 218, 224-225 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави – відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» про визнання добросовісним набувачем – задовольнити.

Визнати добросовісним набувачем автомобіля марки AUDI A4, 2005 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1, номери агрегатів WAUZZZ88E16A033235 ОСОБА_1, який їй належить на законних підставах на праві власності, згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу СХХ 451855.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання апеляційної скарги через Приморський районний суду міста Одеси протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст рішення було викладено 03.10.2018 року

Суддя: В.І. Загороднюк

27 вересня 2018 року