Decision № 75974362, 26.03.2018, District Administrative Court of Kyiv

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 березня 2018 року № 826/15903/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Григоровича П.О., суддів Каракашьяна С.К., Смолія І.В., розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Громадянина Таджикистану ОСОБА_2доУправління Державної міграційної служби України в Київській області; Державної міграційної служби Українипро визнання протиправними та скасування наказу, рішення, зобов'язання вчинити дії, ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Громадянин Таджикистану ОСОБА_2 (надалі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - відповідач-1, управління ДМСУ в Київській області), Державної міграційної служби України (надалі - відповідач-2, ДМСУ), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області Державної міграційної служби України від 08.08.2016 №49 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2016 №45-16 про відхилення скарги на наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області Державної міграційної служби України про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.10.2016 відкрито провадження у справі.

У зв'язку з припиненням повноважень судді щодо здійснення правосуддя, в провадженні якого перебувала адміністративна справа, справу було повторно розподілено між суддями.

Автоматизованою системою документообігу Окружного адміністративного суду міста Києва адміністративну справу передано на розгляд судді Григоровича П.О.

Враховуючи зазначене, ухвалою Суду від 31.05.2017 справу прийнято до провадження та ухвалою Суду від 20.06.2017 призначено до розгляду в судовому засіданні на 27.09.2017.

Розгляд справи відкладався, у зв'язку з необхідністю отримання додаткових доказів для правильного вирішення спору по суті заявлених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач підтримує заявлені позовні вимоги в повному обсязі та просить суд їх задовольнити, мотивуючи тим, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Представник відповідачів проти позову заперечує, про що надав відповідні письмові заперечення, які наявні в матеріалах справи. Так, представником вказано про правомірність оскаржуваних рішень, прийнятих у межах та на підставі наявних в останніх повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Справа розглянута в порядку письмового провадження у відповідності до положень ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції до 15.12.2017, за відсутності необхідності заслуховувати свідків чи експертів, а рішення постановлене з урахуванням п. 10 частини першої Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Таджикистану, таджик за національністю, християнин (євангеліст) за віросповіданням, народився в місті Істаравшан, Таджикистан, легально покинув країну громадянської належності в грудні 2011 року, до України прибув повітряним транспортом 20.10.2014 на підставі компетентного дозволу, на даний момент в країні перебуває нелегально.

19.07.2016 позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до управління ДМСУ в Київській області. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначає зміну релігії, обмеження офіційною владою відправлення християнських релігійних обрядів, а також систематичного порушення прав людини.

За результатами розгляду заяви та проведеної співбесіди з громадянином Таджикистану ОСОБА_2, 08.08.2016 управління ДМСУ в Київській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

08.08.2016 управлінням ДМСУ в Київській області складено наказ №49 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Таджикистану ОСОБА_2.

Не погоджуючись з таким наказом управління ДМСУ в Київській області, позивач скористався правом на його адміністративне (досудове) оскарження, за результатами якого 15.09.2016 Державною міграційною службою України складено висновок за результатами розгляду скарги на рішення територіального округу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого Державною міграційною службою України прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального округу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.09.2016 №45-16.

Вважаючи наказ управління ДМСУ в Київській області від 08.08.2016 №49 та рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2016 №45-16 протиправними та такими, що підлягають скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вважаючи вказану бездіяльність протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Оцінивши за правилами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до наступного висновку.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

У силу частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберіганні документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту наказу управління ДМСУ в Київській області від 08.08.2016 №49 та висновку до нього, за переглядом якого позивач звернувся до Державної міграційної служби України, в якості підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували положення частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: необґрунтованість заяви та відсутність умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

В обґрунтування вказаного відповідачем під час судового розгляду справи наголошено, що з інформації, наданої позивачем під час проведення співбесід, не вбачається підстав вважати, що він переслідується в країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того представником відповідачів наголошено, що твердження позивача щодо загрози життю позивача, наведені у заяві та скарзі є необґрунтованими та спростовані самим позивачем у ході проведення співбесід, зокрема:

- в заяві та в анкеті позивач стверджує, що прийняв хрещення в 2011 році, а в ході співбесіди від 28.07.2016, заявник зазначає, що прийняв хрещення у 2007 році, а в ході співбесіди від 03.08.2016 - у 2010 році;

- в заяві та в скарзі позивач стверджує, що у 2010 році його викрали та відвезли до мечеті, де на дворі прив'язали до великого дерева, де він простояв прив'язаним протягом двох днів, а люди, які приходили у двір мечеті знущалися з нього та погрожували відрубати руки в якості покарання за сповідування християнства. Проте в протоколі співбесіди від 03.08.2016 заявник зазначив зовсім інші факти, а саме, про те що коли він з іншими християнами зібрались в одному місті, молились російською мовою, мусульмани почувши це зв'язали їх, а вночі його звільнили християни, і це було у 2010 році».

Також, представник відповідача наголошував на тому, що з країни громадської належності позивач виїхав без перешкод - вільно, що свідчить про дотримання країною Таджикистан права позивача на вільне пересування, що вказує на необґрунтованість побоювань останнього щодо можливих утисків, у зв'язку із зміною віросповідання.

Окрім того, з паспорту ОСОБА_2 вбачається, що 21.10.2013 останній прийнятий на консульський облік в Генеральному консульстві Республіки Таджикистан в місті Єкатеринбург Російської Федерації терміном на 5 років, що дає підстави вважати, про сталі зв'язки з представницькими органами влади країни громадської належності.

Отже, аналіз наданих представником позивачів документів, дає підстави дійти висновку, що позивачем не доведено неможливості повернення в країну походження - Таджикистан, а відтак спірний наказ є правомірним та не підлягає скасуванню.

Що стосується вимоги позивача про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2016 №45-16 про відхилення скарги на наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області Державної міграційної служби України про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

З урахуванням викладеного, суд вказує, що висновки щодо необґрунтованості заяви позивача та відсутність умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є цілком обґрунтованими, враховуючи не спростування останніх під час судового розгляду даної справи.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.122004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших; засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

&?и;...&?н; поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Тому, завданням адміністративного судочинства є захист саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, причому захист прав, свобод та інтересів є похідним, тобто передбачає наявність установленого судом факту їх порушення.

З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані права, свободи чи інтереси такої особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що останнім відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Отже, оскаржене рішення саме по собі не є юридично значеним для позивача, оскільки не має безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, а, відтак, оскаржене рішення безпосередньо не порушує права та інтереси позивача, з огляду на що, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позовні вимоги, в даному випадку, не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя П.О. Григорович

Судді С.К. Каракашьян

І.В. Смолій