Decision № 74716651, 15.06.2018, District Administrative Court of Kyiv

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

15 червня 2018 року № 826/6647/17

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Огурцов О.П., при секретарі судового засідання Кириллові Н.С. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія" до Головного управління ДФС у Хмельницькій областіпроскасування податкових повідомлень-рішень від 01.03.2017 №0001051403 та №0001061403, представник позивача: Самусенко Костянтин Степанович (довіреність від 17.01.2017 б/н),

представник відповідача: Киричук Наталія Валеріївна (довіреність від 27.09.2017 № 1051/22-01-10-02),

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Еколінія" звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Хмельницькій області про скасування податкових повідомлень-рішень від 01.03.2017 №0001051403 та №0001061403.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що нежитлові приміщення належні позивачу за адресою: Хмельницька область, Дунаєвецький район, село Петрівське, вулиця Кутузова, будинок 33 не можуть бути ні базою, ні об'єктом оподаткування за 2015 рік відповідно до вимог пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України, оскільки зміни до зазначеної норми були внесені після 01.07.2014, тобто не підлягали застосуванню станом на 01.01.2015. Також позивачем зазначено про відсутність законних підстав для нарахування податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що сплачують юридичні особи, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості, з огляду на те, що будівлі, які ним використовуються не є об'єктами оподаткування, оскільки відносяться до категорії об'єктів нежитлової нерухомості, визначеної абзацами «є», «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України. Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги.

Відповідач проти позовних вимог заперечив, надав письмові заперечення, які обґрунтовує тим, що за результатами проведеної планової виїзної перевірки позивача встановлено, що останнім не подано податкову декларацію з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 - 2016 роки, до контролюючого органу за місцезнаходженням об'єкта нерухомості чим порушено вимоги підпункту 266.7.5 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України. Також відповідач посилався на те, що будівлі, що використовуються як приміщення для конторських та адміністративних цілей, в тому числі для промислових підприємств, є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, з врахуванням рішень сільських, селищних, міських рад щодо податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Представник відповідача у судовому засіданні заперечив проти позовних вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив продовжити розгляд справи у письмовому провадженні.

Під час судового розгляду справи, судом встановлено наступне.

В період з 26.12.2016 по 07.02.2017 Головним управлінням ДФС у м. Києві проведена документальна планова виїзна перевірка Товариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія" з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2015 по 30.09.2016, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2015 по 30.09.2016.

Перевіркою встановлено, що у власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія" перебуває нежитлова нерухомість - майнові комплекси, зокрема, за адресою: Хмельницька область, Дунаєвецький район, село Петрівське, вулиця Кутузова, будинок 33 , водночас ним не подано податкову декларацію з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 - 2016 роки, до контролюючого органу за місцезнаходженням об'єкта нерухомості чим порушено вимоги підпункту 266.7.5 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України.

За результатами перевірки складено акт від 14.02.2017 № 45/26-15-14-04-02/32013204, яким зокрема встановлено порушення підпункту 266.7.5 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України, а саме неподання річної декларації по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на 2015, 2016 рік, внаслідок чого занижено податкове зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки па загальну суму 449 666,46 грн.

01.03.2017 на підставі зазначеного акту перевірки прийняті податкове повідомлення - рішення № 000105403, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що сплачується юридичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості на загальну суму 247 870,61 грн., у тому числі за штрафними (фінансовими санкціями) на 49576,12 грн. та № 0001061403, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що сплачується юридичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості на суму штрафних (фінансових) санкцій (штрафу) у розмірі 340,00 грн.

Позивач не погоджуючись з податковими повідомленнями - рішеннями від 01.03.2017 №0001051403 та №0001061403.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку про те, що права та інтереси за захистом яких позивач звернувся до суду були порушені з огляду на наступне.

Законом України від 28.12.2014 №71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" було запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: транспортний податок, податок на майно, відмінне від земельної ділянки та плата за землю.

Відповідно до підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України, з урахуванням змін внесених зазначеним Законом, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Згідно із підпунктом 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Відповідно до пункту 266.5 статті 266 Податкового кодексу України, ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 2 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.

Згідно із приписами підпункту 266.6 статті 266 Податкового кодексу України, базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

Підпунктом 266.7.5 пункту 266.7 статті 266 статті Податкового кодексу України передбачено, що платники податку - юридичні особи самостійно обчислюють суму податку станом на 1 січня звітного року і до 20 лютого цього ж року подають контролюючому органу за місцезнаходженням об'єкта/об'єктів оподаткування декларацію за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками поквартально.

Зазначена норма Податкового кодексу України введена в дію з 01.01.2015.

Відповідно до пункту 4 розділу 2 Закону Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» рекомендовано органам місцевого самоврядування: у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Відповідно до підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України, податкове законодавство ґрунтується, зокрема, на принципі стабільності - згідно якого зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року. Зазначений принцип визнано законодавцем однією з основних засад податкового законодавства. Закріплений у положеннях Податкового кодексу України, процитований принцип є елементом правового регулювання. Зазначений принцип не лише окреслює правила нормотворення у сфері оподаткування, він визначає обсяг прав та обов'язків учасників правовідносин у такій сфері. Будь-який платник податків в Україні, опираючись на принцип стабільності, має право на незмінність режиму оподаткування, елементів податків, які ним сплачуються, протягом бюджетного року, як результат - на визначеність умов здійснення ним тієї чи іншої оподатковуваної діяльності чи діяльності, пов'язаної з виникненням об'єкта оподаткування. У випадку ж зміни елементів податків протягом такого року законодавцем, такий платник має право та обов'язок з урахуванням способу та змісту здійснених змін, враховуючи наявний у платника обов'язок сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених Податковим кодексом України та законами з питань митної справи, виконувати свої зобов'язання відповідно до закону із тими межами свободи, які допускаються.

Статтею 5 Податкового кодексу України визначено порядок співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами, а саме: для регулювання відносин у сфері справляння податків і зборів, застосовуються поняття, правила та положення, які встановлено Податковим кодексом України.

Відповідно до частини третьої статті 27 Бюджетного кодексу України, закони України, які впливають на показники бюджету і приймаються після 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

Відповідно до пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України Сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Отже, встановлення податку на майно, зокрема в частині податку на майно, відмінне від земельної ділянки, є безумовним обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України визначено порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом

Наведеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Причому норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В даному випадку із запровадженням податку на майно, відмінне від земельної ділянки, на 2015 рік відповідні норми Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 27.12.2014 № 71-VIII набрали чинності з 1 січня 2015 року.

Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження щодо встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Плановим, відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

Отже, рішення місцевих рад щодо податку на майно, відмінне від земельної ділянки, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим лише 2016 рік.

Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що оскільки Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» прийнятий28.12.2014, тобто після 15 липня 2014 року, то застосування контролюючим органом його положень з метою оподаткування, може мати місце не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року, оскільки в іншому випадку, застосування контролюючим органом положень вказаного Закону України у 2015 році при прийнятті спірного податкового повідомлення-рішення не відповідає положенням статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України №1-рп/99 від 09.02.1999 акцентується увага на тому, що вищевказана конституційна норма допускає зворотну дію в часі лише нормативно-правових актів, які стосуються скасування чи пом'якшення відповідальності за правопорушення фізичних осіб.

Враховуючи значний об'єм законодавчої бази, яка регулює питання встановлення розміру, порядку адміністрування та сплати транспортного податку, зважаючи на суперечність, непослідовність та неузгодженість зазначених вище норм нормативно-правових актів, суд дійшов висновку про наявність неоднозначного (множинного) трактування прав та обов'язків платників податків.

Положеннями підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті Податкового кодексу України передбачено презумпцію правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Відповідно до пункту 56.21 статті 56 Податкового кодексу України, у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Судом, також, враховано рішення Європейського суду з прав людини у справах «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права, та якими було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку.

Отже, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків при існуванні неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків такого платника, а також ролі рішень Європейського Суду з прав людини як джерела права в Україні, у суду при розгляді даної справи відсутні підстави для обмежувального тлумачення підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 та пункту 56.21 статті 56 Податкового кодексу України.

Таким чином запроваджені Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" зобов'язання щодо сплати податку на майно, відмінне від земельної ділянки виникають у платників податків лише після 1 січня 2016 року.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №803/1431/17 (адміністративне провадження №К/9901/36500/18).

Відповідно до підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не віднесено до об'єктів оподаткування: об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які перебувають у власності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, створених ними в установленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідного державного бюджету чи місцевого бюджету і є неприбутковими (їх спільній власності); об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, визначені законом, в тому числі їх частки; будівлі дитячих будинків сімейного типу; гуртожитки; житлова нерухомість непридатна для проживання, в тому числі у зв'язку з аварійним станом, визнана такою згідно з рішенням сільської, селищної, міської ради; об'єкти житлової нерухомості, в тому числі їх частки, що належать дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, та особам з їх числа, визнаним такими відповідно до закону, дітям-інвалідам, які виховуються одинокими матерями (батьками), але не більше одного такого об'єкта на дитину; об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність в малих архітектурних формах та на ринках; будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств; будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності; об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які перебувають у власності громадських організацій інвалідів та їх підприємств; об'єкти нерухомості, що перебувають у власності релігійних організацій, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, та використовуються виключно для забезпечення їхньої статутної діяльності, включаючи ті, в яких здійснюють діяльність засновані такими релігійними організаціями добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), крім об'єктів нерухомості, в яких здійснюється виробнича та/або господарська діяльність.

Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації наказом від 17.08.2000 № 507 затверджено і введено в дію Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000 (далі - ДК 018-2000), призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) в Україні. Об'єктами класифікації в ДК 018-2000 є будівлі виробничого та невиробничого призначення, інженерні споруди різного функціонального призначення.

Державний класифікатор будівель та споруд (ДК БС) є складовою частиною Державної системи класифікації та кодування техніко-економічної та соціальної інформації.

Згідно з ДК 018-2000 до групи «Будівлі промислові та склади» (код 125) належать наступні класи: Будівлі промислові (код 1251) та Резервуари, силоси та склади (код 1252).

До класу «Будівлі промислові» (код 1251) належать криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо за їх функціональним призначенням.

До класу «Резервуари, силоси та склади» (код 1252) належать резервуари та ємності, резервуари для нафти та газу, силоси для зерна, цементу та інших сипких мас, холодильники та спеціальні склади, а також складські майданчики.

До групи «Будівлі нежитлові інші» (код 127) належить клас «Будівлі сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства» (код 1271) та підкласи «Будівлі для зберігання зерна» (код 1271.3) і «Будівлі силосні та сінажні» (код 1271.4).

Отже, згідно з ДК 018-2000 будівлі класифікуються за їх функціональним призначенням. Будівлі, що використовуються або запроектовані для декількох призначень, повинні бути ідентифіковані за однією класифікаційною ознакою відповідно до головного призначення.

Головне призначення обчислюється відсотковим співвідношенням площ різних за призначенням приміщень будівлі в складі повної загальної площі з віднесенням цих приміщень згідно з їх призначенням чи використанням до відповідного класифікаційного угруповання.

При цьому, нормами Податкового кодексу України, з метою застосування положень підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, обмежень щодо використання або невикористання таких об'єктів нерухомості за цільовим призначенням не передбачено.

Крім того, звільненню від оподаткування підлягають саме об'єкти нерухомості (будівлі), а не підприємства (з урахуванням видів діяльності) від обов'язку сплати податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

З акту перевірки від 14.02.2017 №45/26-15-14-04-02/32013204 вбачається, що позивач має у власності нерухоме майно, зокрема, виробничі будівлі та споруди площею 21 660, 0 кв.м. за адресою: Хмельницька область, Дунаєвецький район, село Петрівське, вулиця Кутузова, будинок 33. Вказаний майновий комплекс складають такі об'єкти нерухомості як: склади, ангар, котельня. столярний цех кузня, робоча башта та інші.

Зазначені нежилі приміщення розташовані на земельних ділянках, що відносяться до земель промисловості, мають огороджену територію, забезпечують єдиний технологічний ланцюг в діяльності підприємства, не є окремими об'єктами права власності та входять до складу цілісного майнового комплексу.

Будь-яких доказів використання позивачем приміщень, розташованих на території товариства для цілей, не пов'язаних з роботою підприємства, відповідачем не надано.

За таких обставин, будівлі, що входять до складу майнового комплексу та використовуються для цілей забезпечення його діяльності, необхідно відносити до будівель промисловості в розумінні підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, що дає підстави для висновку, що наявні у позивача нежилі приміщення підпадають під визначення «будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств».

Окрім того, слід зазначити, що позивач є підприємством агропромислового комплексу, що здійснює свою діяльність у сільськогосподарській сфері на ринку зерна. Підприємство надає комплекс послуг зі зберігання зерна, що включає приймання, доробку, зберігання та відвантаження зерна.

За КВЕД основним видом діяльності позивача є після 01.63 "Після урожайна діяльність", що фактично включає в себе діяльність зі зберігання та складування зернових культур, а також оптової торгівлі зерном.

Таким чином є суб'єктом ринку зерна та здійснює свою діяльність відповідно до положень Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні».

Відповідно до статті 7 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», суб'єктами зберігання зерна є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприємства), суб'єкти виробництва зерна, які зберігають його у власних або орендованих зерносховищах, та інші суб'єкти господарювання, які беруть участь у процесі зберігання зерна.

Відповідно до пункту 15 статті 1 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», зерновий склад - суб'єкт підприємництва, що є власником зерносховища і надає фізичним та юридичним особам послуги із зберігання зерна з видачею складських документів на зерно та в передбаченому законом порядку отримав право на здійснення такої діяльності шляхом участі в Гарантійному фонді виконання зобов'язань за складськими документами на зерно.

Згідно з пунктом 10 статті 1 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», процес зберігання зерна - це комплекс заходів, які включають приймання, доробку, зберігання та відвантаження зерна.

Всі будівлі і споруди товариства використовуються в технологічному процесі зберігання зерна, а тому є такими, що призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності, а процес зберігання зерна полягає не тільки у знаходженні зерна у місцях його зберігання (токів, зерноскладів, елеваторів, насіннєсховищ силосного типу, одноповерхових складів з горизонтальними або похилими підлогами та допоміжних будівель), а й у проведенні з ним певних технологічних операцій, які є необхідними для доведення якості зерна до необхідних вимог діючих стандартів та надання йому стійкості під час зберігання.

Таким чином, як підтверджується матеріалами справи, що не спростовано відповідачем належними доказами, будівлі, які використовуються позивачем в наданні послуг із зберігання зерна, становлять цілісний майновий комплекс та є промисловими будівлями з огляду на їх функціональне призначення та безпосереднє використання.

Будь-яких доказів використання позивачем вказаних будівель для цілей, не пов'язаних з роботою підприємства, відповідачем не надано.

За таких обставин, будівлі, що входять до складу майнового комплексу та використовуються для цілей забезпечення господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю «Еколінія», відносяться до категорії об'єктів нежитлової нерухомості, визначеної абзацами «є», «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що у відповідача не було правових підстав для визначення грошового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а також застосування штрафної санкції за неподання декларації, тому податкові повідомлення-рішення від 01.03.2017 №0001051403, №0001061403 є протиправними та підлягають скасуванню.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Київського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2018 у справі № 826/6649/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Еколінія» до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень від 02.03.2017 №0001551401 та №0001561401.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Кодекс адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень

Позивачем у позовній заяві заявлено вимоги щодо скасування податкових повідомлень - рішень від 01.03.2017 №0001051403 та №0001061403, водночас враховуючи положення пункту 2 частини першої статті 5 Кодекс адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання вказаних податкових повідомлень - рішень протиправними та їх скасування.

З огляду на викладене, керуючись статтями 241, 243, 244, 245, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія" (02002, м. Київ, вул. Євгена Сверстюка, буд. 2А, оф. 510, код ЄДРПОУ 32013204) до Головного управління ДФС у Хмельницькій області (29000, м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 17, код ЄДРПОУ 39492190) про скасування податкових повідомлень-рішень від 01.03.2017 №0001051403 та №0001061403 - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення - рішення Головного управління ДФС у Хмельницькій області від 01.03.2017 №0001051403 та №0001061403.

3. Присудити за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Хмельницькій області (29000, м. Хмельницький, вул. Пилипчука, 17, код ЄДРПОУ 39492190) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Еколінія" (02002, м. Київ, вул. Євгена Сверстюка, буд. 2А, оф. 510, код ЄДРПОУ 32013204) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 3723,31 грн. (три тисячі сімсот двадцять три грн. грн. 00 коп.).

Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.П. Огурцов