Decision № 72392371, 23.02.2018, District Administrative Court of Kyiv

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

23 лютого 2018 року № 753/22154/16-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, третя особа - Державна казначейська служба України, про зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Верховного Суду України та просить зобов'язати відповідача виплатити йому вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що складає 377000,00 гривень.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем незаконно відмовлено у виплаті позивачу вихідної допомоги.

Зокрема позивач зазначає, що станом на 01 квітня 2008 року стаж його роботи на посаді судді складав 20 років, і саме з цього часу він набув право на відставку та отримання вихідної допомоги.

Продовжуючи працювати на посаді судді в наступні роки позивач вважає, що відповідно до дії принципу верховенства права він мав законні правомірні очікування отримати в майбутньому вихідну допомогу при виході відставку.

Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з метою захисту його прав та законних інтересів.

Відповідною ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі № 753/22154/16-а (далі - справа), яку призначено до розгляду у судовому засіданні.

Відповідач проти позову заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи.

З огляду на викладене, судом ухвалено розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження на підставі положень частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції чинній на час вчинення процесуальної дії).

Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Як вбачається з копії трудової книги, яку долучено до матеріалів справи, 01 квітня 1988 року ОСОБА_1 було зараховано у порядку переведення народним суддею Дніпровського районного народного суду міста Києва.

03 грудня 1992 року ОСОБА_1 звільнено у зв'язку з обранням членом Київського міського суду.

Постановою Верховної Ради України від 15 грудня 2005 року позивача обрано суддею Верховного Суду України безстроково.

Постановою Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року № 1515-VIII

ОСОБА_1 звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Наказом голови Верховного Суду України від 30 вересня 2016 року № 941-К

ОСОБА_1 виключено за складу Верховного Суду України.

В подальшому ОСОБА_1 звернувся до голови Верховного Суду України із проханням виплатити йому вихідну допомогу відповідно до законодавства України.

За результатами розгляду заяви, листом Верховного Суду України

№ 202-3840/0/8-16 від 27 жовтня 2016 року ОСОБА_2 відмовлено у виплаті вихідної допомоги, оскільки положення статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» були виключені, відповідно до вимог Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України».

Не погоджуючись із відмовою у виплаті вихідної допомоги, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції від 07 липня 2010 року) (далі - Закон), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

Підставами для виплати вихідної допомоги є відповідна норма Закону, яка передбачає таку виплату, постанова Верховної Ради України про відставку судді та наказ голови відповідного суду, де працював суддя до виходу у відставку до відрахування із штату суду.

Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 126 Конституції України підставами для звільнення судді є подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Частиною першою статті 136 Закону передбачено що, судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Разом з тим, пунктом 28 розділом II Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року № 1166-VII внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції 2010 року), а саме виключено статтю 136.

В подальшому дані зміни були відображені і у наступних редакціях Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Таким чином, виплата позивачу вихідної допомоги згідно зі статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» була можлива лише за умови його звільнення до 01 квітня 2014 року, тобто до моменту набрання чинності Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні) у частині виключення даної норми.

Відповідно до частини четвертої статті 120 Закону суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Частиною третьою статті 122 Закону України передбачено, що повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення.

Постановою Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року № 1515-VIII «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді Верховного Суду України у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Наказом голови Верховного Суду України від 30 вересня 2016 року № 941-К

ОСОБА_1 виключено за складу Верховного Суду України.

Підставою для виплати судді вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою є реалізація суддею свого права на відставку за наявності підстав, установлених Законом України «Про судоустрій і статус суддів», тобто визначальним у цьому випадку є не момент набуття права на подання заяви про відставку (наявність відповідного стажу на посаді судді), а безпосередня реалізація такого права шляхом подання відповідної заяви про відставку.

Отже, на момент виходу судді у відставку, позивач утратив право, передбачене частиною першою статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на отримання вихідної допомоги.

Таким чином, на момент звільнення позивача з посади судді та відрахування його зі штату Верховного Суду України діяв Закон України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 01 квітня 2014 року, в якому відповідно до Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року виключено статтю 136, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Рішення щодо неконституційності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення статті 136 із Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Конституційним Судом України не приймалось.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часті. Цей принцип закріплено у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Позивач посилається на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо застосування положень стосовно «правомірних (законних) очікувань», відповідно до якої, правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особу прямо не виключено з кола осі, які є носіями відповідного права.

Однак наведені положення Конвенції не можуть бути застосовані, оскільки правомірні очікування не виникли. Навіть на момент написання заяви позивач не мав гарантованого права га отримання вихідної допомоги.

Відповідно до статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежів з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Статтею 26 Бюджетного кодексу України передбачено, що контроль за дотриманням бюджетного законодавства спрямовано на забезпечення ефективного і результативного управління бюджетними коштами та здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу його учасниками відповідно до цього Кодексу та іншого законодавства, а також забезпечує досягнення економії бюджетних коштів, їх цільового використання, ефективності і результативності в діяльності розпорядників бюджетних коштів, шляхом прийняття обґрунтованих управлінських рішень.

Відповідно до статті 116 Бюджетного кодексу України порушенням бюджетного законодавства визнається порушення учасником бюджетного процесу встановлених цим Кодексом чи іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його виконання. А саме нецільове використання бюджетних коштів.

Нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

Судді перебувають у певних трудових відносинах із судовою установою, де вони працюють, виконуючи свої посадові обов'язки.

Акт про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади є правовою підставою для виникнення або припинення конкретних трудових відносин особи, як судді з державою. За таких обставин, у зазначених правовідносинах роботодавцем є держава, тоді як Верховний Суд України є державним органом, який фінансується з державного бюджету України і у своїй діяльності керується Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити дії.

Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Із системного аналізу вищезазначеного, зважаючи на те, що в даному випадку до спірних правовідносин необхідно застосувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача та яким не було передбачено виплати вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою, суд дійшов висновку про відсутність у позивача права на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 72-73, 76-77, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.І. Келеберда