№ 70865116, 05.12.2017, Vradiivka District Court of Mykolaiv Oblast

Справа № 474/943/17

Провадження № 2-а/474/19/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

05.12.17 року смт. Врадіївка

Врадіївський районний суд Миколаївської області у складі:

головуючого судді Сокола Ф.Г.

за участю секретаря судового засідання Сальнікової О.В.

представника відповідача Секретарьової О.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кривоозерського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Миколаївської області про визнання протиправними дії щодо припинення виплати пенсії за віком та зобов'язання вчинити певні дії, -

встановив:

25.10.2017р. до Врадіївського районного суду Миколаївської області від Кривоозерського районного суду Миколаївської області надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 (далі - позивач), з яким останній звернувся до вказаного суду 24.10.2017р.

В адміністративному позові позивач просить визнати протиправними дії Кривоозерського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Миколаївської області (далі - відповідач) щодо припинення виплати пенсії за віком з 01.06.2015р. по 01.10.2017р. та зобов'язати виплатити пенсію за віком за вказаний період.

Заявлені вимоги обґрунтовані тим, що з 11.08.1986р. і по теперішній час позивач займає посаду судді Кривоозерського районного суду Миколаївської області. 28.08.2013р. він досяг пенсійного віку, встановленого ст. 26 ЗУ "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". З 01.01.2014р. відповідачем було призначено пенсію за віком, виплату якої припинено з 01.04.2015р., відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015р. № 213-VIII, згідно якого у період з 01.04.2015р. у період роботи особи на посадах, які дають право на призначення пенсії/щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених, зокрема, Законом України "Про судоустрій і статус суддів", пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються, та 01.01.2016р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015р. № 911-VIII, яким продовжено особливий порядок виплат пенсії працюючим пенсіонерам на період з 01.01.2016р. по 31.12.2016р.

Разом з тим, позивач вважає дії відповідача щодо зупинення виплати пенсії за віком з 01.06.2015р. по 01.10.2017р. протиправними та такими, що не відповідають нормам національного та міжнародного права, суперечить міжнародному договору, Конституції України, закону № 2453-VІІ, нормам пенсійного законодавства, та надає право позивачу на отримання пенсії.

Так, позивач зазначає, що з припиненням виплати пенсій пенсіонерам, які працюють на певних посадах, Закон № 213-VIII, а саме п. 6 розділу ІІІ Прикінцевих положень передбачає, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах, з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) призначаються відповідно до певних законів, в тому числі і Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

До 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі і спеціальних, на загальних підставах прийнято не було.

Отже, виходячи із змісту п. 5 розділу ІІІ прикінцевих положень Закону № 213-VIII, з 1 червня 2015 року посада судді не давала права на призначення довічного грошового утримання на умовах, передбачених Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

Тому підстави, передбачені ч. 1 ст. 47 Закону № 1058-VI, для невиплати пенсії за віком відпали з 1 червня 2015 року і з цього часу відповідач повинен був поновити їх виплату.

Позивач зазначає, що таке застосування норм пенсійного законодавства запропоновано судами при задоволенні адміністративних позовів працюючих суддів, які досягли пенсійного віку та підтримано судовою практикою Верховного Суду України, зокрема постановою у справі № 21-948а/16 від 24.05.2016р., єдиний унікальний номер 333/6710/15а.

Також позивач вказує, що рішенням Конституційного Суду України від 08.06.2016р. № 4-рп/2016:

- окремі положення Закону № 213-VIII та Закону № 1058-VI визнані неконституційними та втратили чинність;

- абзац 1, 2 ч. 5 ст. 141 Закону № 2453-VI в редакціях Закону № 213-VIII та Закону № 911-VIII, які втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення;

- п. 5 розділу ІІІ Прикінцевих положень Закону № 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм про призначення щомісячного грошового утримання судді;

- зміст абзаців 1 та 2 ч. 5 ст. 141 Закону № 2453-VI дослівно відтворює зміст аб. 1 ч. 1 ст. 47 Закону № 1058.

Отже, визнання неконституційним положення Закону № 2453-VI щодо позбавлення працюючого судді у відставці права на одночасне отримання заробітку та пенсії/ грошового утримання свідчить і про незаконність позбавлення працюючого судді права на отримання пенсії за віком.

Крім того позивач зазначає, що припинення виплати пенсії за віком працюючим пенсіонерам визначеної категорії невілює права, передбачені ст. 8 Закону № 1058- VIІ та порушує принцип рівності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат, передбачений ст. 7 Закону № 1058- VIІ, який є основним принципом пенсійного забезпечення громадян України.

Позбавлення права визначеної категорії осіб на отримання пенсії за віком лише на тій підставі, що вони займають певні посади, є порушенням ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у поєднанні з ст. 1 Протоколу 1.

Право особи на пенсію за віком є майновим правом особи, а тому підпадає під дію ст. 1 Протоколу 1.

На підставі вищевикладеного позивач вказує, що припинення йому пенсії за віком під час роботи на посаді судді, яку він обіймає будучи пенсіонером, є необґрунтованим і дискримінаційним втручанням у майнові права.

Позбавлення пенсії за віком лише певної категорії працюючих пенсіонерів, та до того ж зі значними виключеннями та зауваженнями позбавляє це обмеження "об'єктивного та розумного обґрунтування", при цьому позивач посилається на рішення Європецського Суду з прав людини від 15.12.2015р. у справі "Фабіан проти Угорщини".

Так, у вказаному рішенні Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що "Суд вважає, що різне трактування пенсіонерів, що працюють в державному і приватному секторах, з однієї сторони, і між різними категоріями державних службовців, з іншої сторони, щодо права на продовження отриманні пенсії за віком, де заявник став жертвою, не ґрунтується на будь-якому "об'єктивному і розумному виправданні", навіть беручи до уваги певну свободу розсуду, що надається договірним сторонам в цій області (див. параграф 32 вище). У цьому випадку мало місце порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Протоколу № 1".

Щодо строків звернення до суду позивач зазначає, що протиправні дії відповідача щодо зупинення виплати пенсії мають тривалий характер, тому процесуальним строком не обмежено, крім того ч. 2 ст. 48 Закону № 1058-VІ встановлено, що нараховані пенсії не отриманні з вини органу, що призначає і виплачує пенсії, виплачується за минулий час без обмежень будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

На підставі вищевикладеного в сукупності позивач просить задовольнити його вимоги.

31.10.2017р. за вх. № 4938 представником відповідача на адресу суду подано заперечення на адміністративний позов в порядку статей 49, 51 КАС України, в яких зазначено, що відповідач правомірно тимчасово припинив виплату пенсії позивачу, та що ст. 99 КАС України встановлено строки звернення до адміністративного суду, які були порушені позивачем. Посилання останнього на ч. 2 ст. 48 Закону № 1058-VІ безпідставні, оскільки дане положення стосується нарахованих, а не припинених виплат. Про припинення виплати пенсії позивач повинен був дізнатися не пізніше 25.04.2015р., з заявою 11.10.2017р., а з адміністративним позовом до суду - 20.10.2017р. Згідно ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги, в той же час позивачем не наведено вагомих підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними. Також відповідач зазначає, що рішення Конституційного Суду України від 08.06.2016р. № 4-рп/2016 стосується суддів у відставці, а тому не може бути застосовано до працюючих суддів. Застосування національними судами практики Європейського суду з прав людини не свідчить про автоматичну підміну норм законодавства України положеннями законів інших країн.

На підставі вищевикладеного та ст. 100, ч. 1 ст. 162 КАС України відповідач просить суд залишити позовну заяву без розгляду або повністю відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, проте 25.10.2017р. звернувся до суду з заявою (вх. № 4848 від 25.10.2017р.), в якій просить розглянути адміністративну справу без його участі. Позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Водночас, суд наголошує на тому, що ухвалою від 26.10.2017р. про відкриття провадження в адміністративній справі позивачу вказано на необхідність подачі до суду додаткового обґрунтування на підтвердження позовних вимог, в тому числі щодо строків звернення до суду, однак позивачем вказана вимога проігнорована.

Представник відповідача Секретарьова О.Є. в судовому засіданні адміністративний позов не визнала та просила залишити адміністративний позов без розгляду або повністю відмовити позивачу в задоволенні його позовних вимог з підстав зазначених у запереченнях на позов, при чому зазначила, що з моменту припинення виплати пенсії також припиняється її нарахування.

Заслухав пояснення представника відповідача, вивчив письмові докази та приймаючи до уваги письмові заперечення відповідача проти позову, долучені до матеріалів справи, суд приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, та що не заперечується сторонами справи, позивач з 11.08.1986р. по теперішній час займає посаду судді Кривоозерського районного суду Миколаївської області.

28.08.2013р. позивач досяг пенсійного віку встановленого ст. 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в зв'язку з чим з 01.01.2014р. останньому відповідачем призначено пенсію за віком, яка виплачувалася до 31.03.2015р. Виплату пенсії припинена з 01.04.2015р. відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015р. № 213-VІІІ автоматизованим способом.

Вказані обставини підтверджуються копією трудової книжки позивача, індивідуальними відомостями про застраховану особу форми ОК-5, копією протоколу відповідача № 37 від 07.02.2014р. про прийняття рішення про призначення позивачу пенсії за віком, пенсійним посвідченням позивача серії НОМЕР_1 від 28.05.2014р., довідкою відповідача № 4297/02 від 11.10.2017р.

На заяву позивача, зареєстровану 11.10.2017р. за № 3631/06, щодо відновлення виплати раніше призначеної пенсії за віком з 01.06.2015р. відповідач листом від 20.10.2017р. за вих. № 4385 відмовлено позивача, що відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015р. № 213-VIII, у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії/щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених, серед іншого, Законом України "Про судоустрій і статус суддів", пенсія, призначена відповідно до цієї статті, не виплачується. Також в зазначеному листі водночас позивачу повідомлено, що буде забезпечено виплату пенсії за жовтень 2017 року додатковими відомостями, відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" від 03.10.2017р. № 2148-VIII, виплата пенсій особам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених Законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів" відновлюється з 01.10.2017р.

Причому на противагу тверджень позивача про припинення лише виплати пенсії, а не її нарахування, відповідачем подано до суду лист № 2589/03 від 04.12.2017р., в якому останній вказує, що з 01.04.2015р. по 30.09.2017р. в автоматизований чи будь-який спосіб пенсія позивачу не нараховувалась та не виплачувалась.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Частинами 1 та 2 ст. 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У відповідності до ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 ст. 6 КАС України задекларовано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч. 1 ст. 10 КАС України, усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом.

Частиною 1 ст. 11 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Крім того, в контексті виконаннями сторонами обов'язку, визначеного чинним законодавством, щодо надання суду доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень та виконання вимог суд щодо необхідності надання доказів, слід зазначити, що відповідно до приписів ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Про витребування доказів або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про відмову у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за наслідками розгляду справи.

Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

Суд може збирати докази з власної ініціативи.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Згідно ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Отже, з огляду на вищевказані приписи КАС України, враховуючи суть заявлених позовних вимог та обставин справи, встановлені під час судового розгляду, вимоги позивача слід розглядати в двох аспектах, а саме: наявність порушення прав, свобод або інтересів позивача рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача та заявлення позивачем своїх вимог в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого КАС України або іншими законами.

Згідно приписів ч.ч. 1-3 ст. 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 100 КАС України передбачено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Встановлене законом обмеження строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

За змістом процесуального закону поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.

Обґрунтовуючи дотримання строків звернення з адміністративним позовом до суду позивач фактично посилається на приписи ч. 2 ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV, згідно якої, нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Оцінюючи твердження позивача про незастосування в даному випадку до спірних правовідносин шестимісячного строку звернення з адміністративним позовом до суду слід виходити з комплексного аналізу положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV, якими передбачено певний алгоритм дій, їх послідовність та наслідки вчинення таких дій при вирішенні питання про призначення, нарахування, виплату пенсій та припинення її виплати.

Так, з комплексного аналізу положень вказаного Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV вбачається нерозривний зв'язок між існуванням юридичних фактів та виникненням у особи певних прав та обов'язків.

Отже, в даному випадку, право на отримання пенсії має особа, яка відповідає критеріям визначеними ст.ст. 8 та 26 вказаного Закону. Питання щодо порядку призначення пенсії, визначення її розміру, виплати та припинення її виплати регулюється ст.ст. 40-42, 44-46, 47, 49 Закону, за наявності звернення особи про призначення пенсії, рішення органу Пенсійного фонду України про призначення пенсії, а у разі припинення виплати пенсії - відповідного рішення про це.

При чому, з конструкції вказаних статей Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV слідує, що законодавець чітко визначив, що дії щодо призначення, нарахування та виплати пенсії, а також припинення її виплати, перебувають в логічному та нерозривному взаємозв'язку між собою, тобто нарахування та виплата пенсії залежить від дій щодо її призначення, а припинення виплати пенсії має наслідком також і припинення її нарахування.

Таким чином, твердження позивача, що пенсія призначена йому за віком з 01.01.2014р., виплата якої припинена з 01.04.2015р., продовжує нараховуватися є безпідставним та не ґрунтується на приписах чинного законодавства України, що в свою чергу, свідчить про застосування в даному випадку приписів ст. 99 КАС України щодо шестимісячного строку звернення з адміністративним позовом до суду.

Водночас, згідно абз. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV, в редакції Закону № 67-V від 03.08.2006р., яка діяла станом на 01.04.2015р., пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Абзацом 1 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV, в редакції Закону № 1774-VІІІ від 06.12.2016р., визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Отже, з огляду на вищевикладене, саме з 25.04.2015р. позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, враховуючи те, що позивач, в порушення приписів ст. 71 КАС України, не надав суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску шестимісячного строку звернення з адміністративним позовом до суду, а тому на підставі ст. 100 КАС України адміністративний позов в частині позовних вимог з 01.06.2015р. по 23.04.2017р. (за мінусом шести місяців до дати звернення з адміністративним позовом до суду - 24.10.2017р.) підлягає залишенню без розгляду.

Щодо іншої частини позовних вимог слід зазначити наступне.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015р. № 213-VIII внесено наступні зміни:

- до абз. 2 ч. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV внесено зміни, згідно яких тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року у період роботи особи (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України "Про статус народного депутата України", "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються;

- до абз. 1 та 2 ч. 5 ст. 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010р. № 2453-VI, згідно яких тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року особам, на яких поширюється дія цього Закону (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), у період роботи на посадах, які дають право на призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до цієї статті або право на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених законами України "Про прокуратуру", "Про статус народного депутата України", "Про державну службу", щомісячне довічне грошове утримання, призначене відповідно до цієї статті, не виплачується.

Пунктом 5 розділу ІІІ Прикінцеві положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015р. № 213-VIII визначено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", "Про статус народного депутата України", "Про Кабінет Міністрів України", "Про судову експертизу", "Про Національний банк України", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про дипломатичну службу", Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015р. № 911-VIII внесено наступні зміни:

- до абз. 2 ч. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV, згідно яких тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються";

- до абз. 1 та 2 ч. 5 ст. 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010р. № 2453-VI, згідно яких тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), які працюють на посадах та на умовах, передбачених цим Законом, законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру", призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються".

Згідно Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016р. № 1774-VIII абз. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV слова і цифри "у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року" замінено словами і цифрами "по 31 грудня 2017 року".

08.06.2016р. Конституційним Судом України прийнято рішення № 4-рп/2016 (справа №1-8/2016), яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, положення:

- частини третьої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII;

- абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакціях Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VIII;

- пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Таким чином рішення Конституційного Суду України від 08.06.2016р. № 4-рп/2016 (справа №1-8/2016) в частині визнання неконституційними положень вказаного законодавства підлягає застосуванню до правовідносин, що виникли після 08.06.2016р. та зворотної сили не має.

Вказаним рішенням Конституційного Суду України визнано неконституційними внесені зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010р. № 2453-VI, які стосувалися запровадження обмеження виплати пенсії/довічного грошового утримання суддів у відставці та щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до вказаного Закону, а не пенсії за віком, яка призначена працюючим суддям за Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV, та не стосується спірних правовідносин у справі.

Водночас, на даний час положення ч. 1 ст. 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV, якими передбачено обмеження щодо нарахування та виплати пенсії особам, які працюють на посадах та на умовах, передбаченихЗакону України "Про судоустрій і статус суддів", не визнанні неконституційними, а відтак продовжують діяти.

Конституційний Суд України в рішенні від 09.02.1999р. № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що за загально визначеним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, суд керується положеннями ч. 1 ст. 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003р. № 1058-IV у редакціях Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VIII , оскільки вони прийняті законодавчим органом (парламентом) і є обов'язковим до виконання, виходячи з позиції Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 20.07.2006р. у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Заяви №29458/04 та №29465/04) вказав: "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" (п. 23 рішення).

В контексті вищевикладеного суд відступає від правової позиції викладеної у постанові Верховного Суду України у справі № 21-948а/16 від 24.05.2016р., на яку посилається позивач, з огляду на приписи ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016р. № 1402-VIII, згідно якої висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Щодо посилань позивача на рішення ЄСПЛ від 15.12.2015р. у справі "Фабіан проти Угорщини" (Заява № 78117/13), згідно якого: "33. Суд вважає, що різне трактування пенсіонерів, що працюють в державному і приватному секторах, з однієї сторони, і між різними категоріями державних службовців, з іншої сторони, щодо права на продовження отриманні пенсії за віком, де заявник став жертвою, не ґрунтується на будь-якому "об'єктивному і розумному виправданні", навіть беручи до уваги певну свободу розсуду, що надається договірним сторонам в цій області (див. параграф 32 вище). 34. У цьому випадку мало місце порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Протоколу № 1", слід зазначити наступне.

Статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Згідно ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Пунктом 1 ч. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" № 475/97-ВР від 17.07.1997р., зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території […] щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Таке законодавче визнання обов'язкової юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, зумовлює вивчення практики ЄСПЛ та застосування національного законодавства з урахуванням позиції ЄСПЛ, оскільки саме в рішеннях ЄСПЛ розкривається зміст більшості положень Конвенції.

Відповідно до 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006р. № 3477-IV визначено, що українські суди при вирішенні справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Посилаючись на п.п. 33 та 34 рішення ЄСПЛ від 15.12.2015р. у справі "Фабіан проти Угорщини" (Заява № 78117/13) позивач фактично тлумачить останні окремо від загального контексту рішення, тим самим викривляє суть самого рішення.

Так, з п.п. 15 та 16 вказаного рішення ЄСПЛ вбачається, що "Заявник стверджував, що його встановлена пенсія була незаперечним правом, яке закріплюється національним законодавством. Будь-яке посягання на нього має бути переконливо обґрунтовано, а пояснення загальним інтересом без конкретних фактів чи обставин для обмеження такого права не є достатнім. Твердження Уряду про те, що заборона на подвійну компенсацію була частиною заходів, спрямованих на скорочення державного боргу з метою уникнути процедури надмірного дефіциту Європейського Союзу не є достатнім, оскільки жоден з впроваджених заходів не призвів до будь-якої фактичної економії, шляхом впровадження цих заходів або цілей, для яких такі заощадження були використані. У будь-якому випадку, заявник зазначив, що кількість осіб, які постраждали від спірної поправки (див. параграф 20 нижче), склали лише невелику частину загального числа пенсіонерів в Угорщині, що перевищує два мільйони. Будь-яка економія, досягнута шляхом позбавлення виплати пенсії такої невеликої групи населення, не може суттєвою скоротити розмір державного боргу або вплинути на уникнення процедури надмірного дефіциту.

Більше того, зазіхання на це право має зворотну силу, не беручи до уваги пільговий період, на який посилається Уряд (див. параграф 22 нижче). Поправка на момент набуття нею чинності обмежує право, яке вже було набуто заявником після досягнення пенсійного віку. Крім того, наявна дискримінація, оскільки закон неправомірно трактує по-різному: (і) державну і приватну сферу та (іі) певні категорії державних службовців та інших осіб (наприклад, міністри Уряду або мери не підпадають під дію цієї поправки). Тобто, в той час як виплату пенсії заявника було припинено, багато інших пенсіонерів отримували оплату за роботу в державній сфері і пенсію одночасно, оскільки призупинення виплати пенсії охоплює тільки пенсіонерів зі статусом державного службовця, посадової особи і т.д., які перераховані в законі".

З огляду на твердження заявника ЄСПЛ у п.п. 27-32 вказаного рішенні зазначив, що "Оскільки заявнику було відмовлено у виплаті пенсії на підставі того, що він одночасно працює на державній службі, яку можна розглядати як "інший статус", що охоплюється статтею 14 (див. з урахуванням відповідних змін "Карсон і інші проти Сполученого Королівства" (Carson and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 42184/05, § 70, ЄСПЛ 2010), це положення може бути застосоване (див. "Гайгусуз проти Австрії" (Gaygusuz v. Austria), 16 вересня 1996 року, § 41, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV).

Відповідно до прецедентного права Суду, відмінність у ставленні є дискримінаційною в світлі статті 14, якщо вона "не має об'єктивного та розумного обґрунтування", тобто, якщо вона не переслідує "легітимну мету" або якщо немає "розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, що переслідується". Більше того, договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. Гайгусуз, згадане вище, § 42).

Суд зазначає, в першу чергу, що в доводах Уряду легітимною метою, що переслідується законодавством та лежить в основі диференційованого підходу в спорі, є захист державного бюджету. Уряд вважає, що навіть якщо законодавча поправка стосується тільки обмеженої кількості пенсіонерів, як стверджував заявник, цей захід дійсно може знизити деякі державні витрати, тому мета, на яку посилається Уряд, може бути прийнята в якості легітимної.

Заявник стверджував, що відмінність у ставленні полягала у наступному: відмінність між приватною і державною сферами, а також між різними категоріями державних службовців. Уряд заявив, що законодавче положення, про яке йде мова, не носить дискримінаційного характеру, зокрема, тому що диференційоване ставлення до різних роботодавців, не було дискримінаційним відповідно до статті 14. Воно було в будь-якому випадку обґрунтоване тому, що орієнтоване на конкретну ситуацію, в якій такі пенсіонери, як заявник, отримували дохід з двох джерел державного бюджету одночасно.

Однак, суд зазначає, що Уряд не висунув жодного переконливого аргументу - жодних аргументів взагалі - на користь обмеження сфери дії поправки до тих категорій державних службовців, які перераховані в законі, замість того, щоб охопити всі категорії державних службовців. Заявник вказав, - і це не було спростовано урядом - що пенсіонери, які обіймають посади міністрів уряду або мерів були звільнені від обмежень. З точки зору скорочення державних витрат, Суд не може побачити жодного обґрунтування цієї відмінності в ставленні і вважає, що державні службовці, які не охоплені поправкою, знаходяться в аналогічній ситуації, як заявник.

Більше того, відносно іншого положення передбачуваної дискримінації, тобто різниці в ставленні до державної і приватної сфер, Суд вважає, що, хоча тільки перша група схильна до отримання подвійного доходу з державних джерел, основний аргумент, висунутий урядом (а саме, що жодна пенсія не повинна виплачуватися працюючим особам, оскільки вони не потребують заміну заробітної плати) фактично повинна в рівній мірі стосуватися і тих пенсіонерів, які працюють у приватній сфері та отримують заробітну плату. Якщо дивитися з цієї точки зору, пенсії, що виплачуються пенсіонерам, які зайняті у приватній сфері, також можна розглядати як надлишкові державні витрати. Ці дві групи пенсіонерів, з цієї точки зору, знаходяться в аналогічній ситуації".

Таким чином, з рішення ЄСПЛ від 15.12.2015р. у справі "Фабіан проти Угорщини" (Заява № 78117/13) слідує, що ЄСПЛ визнав порушення прав заявника не у зв'язку з припиненням йому виплати пенсії за віком через його працевлаштування, а у зв'язку з тим, що уряд вніс дискримінаційну поправку до законодавства про пенсійне забезпечення, якою виокремив окремі категорії пенсіонерів з числа державних службовці, які в залежності від займаної посади та сфери працевлаштування мають чи не мають право на отримання пенсії за віком.

В свою чергу, у випадку щодо позивача до законодавства України внесено зміни щодо права на отримання пенсії/довічного грошового утримання пенсіонерам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених Законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", при чому на припинення виплати пенсії не впливає займана посада та місце роботи.

А відтак, в даному випадку, посилання позивача на рішення ЄСПЛ від 15.12.2015р. у справі "Фабіан проти Угорщини" (Заява № 78117/13) є безпідставним та необґрунтованим.

Крім того, в контексті посилання позивача на практику ЄСПЛ, а також рішення Конституційного Суду України від 08.06.2016р. № 4-рп/2016 слід зазначити, що ЄСПЛ в ухвалі від 03.06.2014р. у справі "Валентина Ніканорівна Великода проти України" (Заява № 43331/12) зазначив, що: "У цій справі заявниця отримувала свою пенсію у сумі, визначеній рішенням суду від 19 січня 2010 року, до тих пір, поки механізм нарахування її пенсії, встановлений вищезазначеним судовим рішенням на підставі закону, чинного на час подій, не було змінено, внаслідок розмір її пенсії був зменшений.

[…]

Єдине питання, що залишається, є те, чи зменшення пенсії заявниці було сумісним з вимогами статті 1 Першого протоколу.

Це положення також не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, запроваджувати чи ні будь-які форми системи соціального забезпечення, або обирати тип чи розмір пільг для забезпечення у рамках будь-якої такої системи. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Стек та інші проти Сполученого Корлівства" (Stec and Others v. the United Kingdom) [ВП], заяви № 65731/01 та № 65900/01, п. 54, ECHR 2005-X), доки існує законодавче право.

Як встановлено рішенням суду від 19 січня 2010 року, заявниця мала право на пенсію певного розміру відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у редакції, чинній на час подій.

Суд нагадує, що стаття 1 Першого протоколу не гарантує як таке право на будь-які соціальні виплати у певному розмірі (див., наприклад, ухвалу від 15 березня 2001 року у справі "Амола проти Фінляндії" (Aunola v. Finland), заява № 30517/96). "Вимога" може становити "майно" у розумінні статті 1 Першого протоколу, лише якщо достатньою мірою встановлено, що вона підлягає виконанню (див. рішення від 9 грудня 1994 року у справі "Stran Greek Refineries" та Стратіс Андреадіс проти Греції" (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece), п. 59, Series A № 301?B). Отже, зменшення або припинення достатньою мірою встановлених пільг може становити втручання у мирне володіння майном (див. рішення від 19 червня 2012 року у справі "Хонякіна проти Грузії" (Khoniakina v. Georgia), заява № 17767/08, п. 72).

У цій справі, з огляду на те, що до відповідного законодавства було внесено зміни та доповнення, не можна вважати, що надання заявниці права на пільгу у певному розмірі було встановлено достатньою мірою. Більше того, навіть припускаючи, що зміни та доповнення до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" становили втручання у право заявниці на мирне володіння майном у розумінні статті 1 Першого протоколу, Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога цього положення полягає у тому, що будь-яке втручання з боку державних органів влади у мине володіння майном має бути законним та має переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання має також бути обґрунтовано пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, має зберігатися "справедливий баланс" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде накладений особистий та надмірний тягар (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ECHR 2000?XII).

У цій справі немає доказів того, що відповідні зміни до Закону України про державний бюджет України не були внесені відповідно до законної процедури, а за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними, Суд доходить висновку, що вони відповідали вимозі щодо законності за статтею 1 Першого протоколу […].

Суд також зазначає, що зменшення пенсії заявниці очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держава. За відсутності будь-яких доказів щодо протилежного та визнаючи, що держава-відповідач має широке поле свободи розсуду щодо досягнення балансу між правами, що є предметом спору, та економічною політикою, Суд не вважає, що таке зменшення було непропорційним переслідуваній легітимній меті або що воно поклало надмірний тягар на заявницю (див. ухвалу щодо прийнятності від 8 жовтня 2013 року у справі "Да Консесау Матеуш та Сантуш Жануаріо проти Португалії" (Da Conceicao Mateus and Santos Januario v. Portugal), заяви № 62235/12 та № 57725/12)".

Отже, ЄСПЛ чітко висловився щодо можливості обмеження соціальних виплат та, що зменшення достатньою мірою встановлених пільг може становити втручання у мирне володіння майном, при чому будь-яке втручання з боку державних органів влади у мирне володіння майном має бути законним та має переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання має також бути обґрунтовано пропорційним переслідуваній меті, тобто має зберігатися "справедливий баланс" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде накладений особистий та надмірний тягар.

Вищевказані доводи та обґрунтування ЄСПЛ в цілому співвідносяться з обставинами даного судового спору, а відкат мають застосуватися в даному випадку та братися судом до уваги.

Таким чином, в сукупності вищевикладеного, вимоги позивача в частині позовних вимог з 24.04.2017р. по 01.10.2017р. є безпідставними, необґрунтованими, а відтак не підлягають задоволенню.

Відповідно до приписів ст. 94 КАС України витрати зі сплати судового залишаються за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 7-9, 11, 69-71, 94, 99, 100, 158-163, 185 КАС України, суд, -

постановив:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Кривоозерського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Миколаївської області про визнання протиправними дії щодо припинення виплати пенсії за віком та зобов'язання вчинити певні діїв частині позовних вимог з 01.06.2015р. по 23.04.2017р. - залишити без розгляду.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного адміністративного суду через Врадіївський районний суд Миколаївської області, протягом десяти днів з дня її проголошення.

У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя Ф.Г. Сокол