№ 43555801, 30.03.2015, Odesa District Administrative Court

Справа № 815/874/15

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2015 року

12 год. 50 хв.

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Балан Я.В.,

судді - Катаєвої Е.В.

судді - Стефанова С.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження, за наявними матеріалами, справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 784-14 від 31.12.2014 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовом звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 784-14 від 31.12.2014 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є громадянином Сирійської Арабської Республіки, але не може та не бажає користуватись захистом своєї країни. Позивач є мешканцем м. Хомс, який на сьогоднішній день майже зруйнований. На початку подій в Сирії приймав участь у мирних акціях протестів щодо незаконних дій представників органів влади. Представники спецслужб Сирії переслідували всіх хто проявляв незадоволення діями влади, зокрема позивача, через що він був змушений покинути країну в пошуках захисту (аркуші справи 4-8).

Через канцелярію суду за вхід. № 5097/15 від 12.03.2015 року відповідачем надано письмові заперечення проти позову, у яких відповідач зазначив, що позов не визнає, вважає його безпідставним та просить відмовити у задоволенні позовних вимог мотивуючи тим, що за результати розгляду матеріалів особової справи позивача, як особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було встановлено відсутність умов передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також, у ході розгляду матеріалів особової справи громадянина Сирії ОСОБА_1 було встановлено, що на батьківщині залишились проживати два брати, які займаються бізнесом в м. Хама та м. Хомс. Батько, матір та дві сестри проживають у м. Джеда (Саудівська Аравія). Одна сестра навчається та проживає у м. Каір (Єгипет), інша проживає у м. Амман (Йорданія). Крім того, три брати позивача багато років проживають на території України у м. Іллічівську та займаються бізнесом маючи посвідку на постійне проживання. Щодо причин звернення, позивач зазначає, що приїхав на територію України в гості до братів і тепер не має змоги повернутись на батьківщину через військовий стан у країні, проте, причиною виїзду з країни походження заявник зазначав працевлаштування та життя в спокійній країні, а це ніяк не пов'язане із побоюваннями стати жертвою переслідувань, тощо. Ситуація в Сирії на сьогоднішній день залишається нестабільною, однак, як зазначає відповідач у запереченнях, це не підтверджує наявність переслідувань в країні походження особисто позивача та членів його родини. Вказані елементи, які зазначені були під час співбесіди лише підтверджують загальний політичний та економічний стан країни, при цьому жодних конкретних підтверджень своїх слів або конкретних фактів, які б могли трактуватись як переслідування іноземцем надано не було. Крім того, на території країни походження залишились члени сім'ї позивач (аркуші справи 24-28).

В судове засідання прибув представник відповідача.

Представник позивача у судове засідання не з'явився, належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду справи. Через канцелярію суду за вхід. № 7672/15 від 30.03.2015 року представником позивача надано заяву про розгляд справи у порядку письмового провадження, у якій також зазначив, що позовні вимоги підтримує у повному обсязі (аркуші справи 31).

Відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

В судовому засіданні за участю представника відповідача було поставлено на обговорення питання щодо можливості задовольнити заяву представника позивача, з урахуванням приписів ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України та продовжити розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

Представник відповідача проти задоволення клопотання представника позивача не заперечувала та зазначила про можливість розглянути справу в порядку письмового провадження.

На підставі вказаного, згідно з ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, справу розглянуто в порядку письмового провадження.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії, народився у м. Хама (населений пункт Хорбенавсіхі), країна постійного проживання - Сирія, національність - араб, освіта - вища, військовозобов'язаний, у період з 1999 року по 2001 рік проходив службу в армії. На батьківщині працював адвокатом у власній адвокатській конторі «Юрист Суліман Альхарбутлі» протягом 2004-2012 років, не був членом політичних, громадських, молодіжних чи військових організацій (аркуші справи 74-77, 84-87).

На територію України позивач потрапив 29.08.2013 року авіарейсом Амман (Йорданія) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна) на підставі національного паспорта № 006684904 та одноразової візи типу С № Y03070040. З країни постійного проживання вибув 16.02.2012 року автобусом Хамс-Дамаск-Дара, транзитом через Йорданію. 12.06.2012 року прибув до Саудівської Араві (м. Джетта) де перебував протягом 10 місяців. 05.12.2012 року виїхав до м. Амман (Йорданія) де перебував 8 місяців. 29.08.2013 року авіарейсом потрапив до України (аркуші справи 105-113).

З матеріалів справи вбачається, що 02.10.2014 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши тим, що в березні місяці 2011 року почались масові антиурядові акції протестів, але через спроби придушення протестів влада застосувала зброю, що призвело до чисельних жертв. Вказані дії спровокували збільшення акцій у всій країні та зростання заворушень і безпорядків в різних містах, що перерослі у відкрите збройне протистояння між урядовими військами та бойовиками. В результаті бойових дій рідне місто заявника м. Хомс було зруйновано повністю. В тому числі було зруйновані дім іноземця, офіс у якому він працював та автомобіль. Заявника та його братів було заарештовано військовими армійської безпеки м. Хомс. Також були вбиті рідні позивача. Членів сім'ї позивача також переслідували та погрожували їм, що примусило їх залишити рідне місто та переїхати в сусідні міста та країни. Батьки заявника переїхали до Саудівської Аравії. Тітки з сім'ями в Йорданію. Два рідних брати проживають в Лівані, а троє братів перебувають на Україні (аркуші справи 67-71).

Відповідно до правових норм Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на виконання ст. 9 п. 6 були направлені запити до УСБУ в Одеській області стосовно зазначеної особи заявника, стосовно протиправної діяльності, яка б перешкоджала наданню статусу біженця, додатково, позивач був перевірений за інформаційними базами Інтерполу, тощо (аркуші справи 89-90).

За результатами розгляду документів ОСОБА_1, що звернувся із заявою про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, на підставі проведеного інтерв'ю та вивчення матеріалів справи вказаного громадянина Сирії, відділом у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області прийнято висновок від 04.03.2014 року «щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту» (аркуш справи 96).

На підставі вказаного висновку, наказом № 37 від 04.03.2014 року було прийнято рішення «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (аркуш справи 97).

04.03.2014 року службовою особою відділу у справах біженців УСБ ГУ ДМС України в Одеській області було проведено співбесіду з особою, що потребує додаткового захисту ОСОБА_1, про що складено протокол (аркуші справи 91-95).

Вказаним протоколом зафіксовано пояснення позивача стосовно дати, коли позивач покинув країну громадянської належності та мети приїзду до України, якою було - відвідати братів, які проживають на території України майже 15 років та займаються тут бізнесом. Крім того, зазначено, про побоювання станом на даний час повертатись до Сирії через військові дії та побоювання що його можуть вбити.

24.11.2014 року, Управлінням у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі № 2014OD0037 щодо відмови у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через наявність умов, передбачених абз.4 п. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року (аркуші справи 119-128).

Вказаним висновком зафіксовано про відсутність за результатами розгляду особової справи іноземця підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства0, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, у ході розгляду заяви шукача притулу громадянина Сирії ОСОБА_1 було встановлено також відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також, як вказує відповідач, не було встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину. Інформація про можливі переслідування заявника представниками сирійських спецслужб відповідачем вважається надуманою, оскільки у разі виникнення побоювання щодо повернення в Сирію іноземець міг без зволікань звернутись за захистом до управління, не порушуючи українське законодавства, проте, як було встановлено у ході розгляду особової справи позивача, з моменту закінчення реєстрації на території України (29.10.2013 року) до моменту звернення за захистом (26.02.2014 року) минуло 4 місяці. У зв'язку із перебуванням на території України нелегально, ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності і у вигляді штрафу за ст. 203 КУпАП, що вказує на відсутність потреби в міжнародному захисті в Україні.

Державною міграційною службою України, відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № 2014 OD 0037 ОСОБА_1, громадянина Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1 було прийнято рішення № 781-14 від 31.12.2014 року, яким підтримано висновок ГУ ДМС України в Одеській області та вирішено відмовити заявнику у визнанні його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні (аркуш справи 64).

Про прийняте рішення позивачу було повідомлено шляхом надіслання ОСОБА_1 відповідного повідомлення.

Позивач вважає, що вказане рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Жодна людина, згідно положень ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (надалі - Закон України № 3671-VI від 08.07.2011 року) визначено поняття «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до вказаної статті Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року).

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН (надалі - УВКБ ООН) у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. УВКБ ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст.10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно абз.1 ст.11 вищевказаного Закону оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Абзацом 2 статті 11 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Відповідно до абз.7 ст. 11 цього Закону до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.

Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

З матеріалів справи вбачається, що позивач намагався мотивувати свою заяву зазначивши, що є громадянином Сирії, постійно проживав на території Саудівської Аравії. До України приїхав на навчання, на даний час не має можливості повернутись до країни постійного проживання через триваючу на території Сирії громадянську війну та через побоювання бути призваним до армії.

Суд звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 або 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача - шукача притулку, в якості доводів в обґрунтування заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказав, що станом на даний час на території країни його громадянського походження відбуваються військові дії, та через побоювання бути вбитим не може станом на даний час повернутись до Сирії.

Відповідач у свої запереченнях вказує про те, що у своєму позові ОСОБА_1 вказує про прийняття рішення ДМС України без дослідження інформації по країні його походження, однак, причиною виїзду з країни громадянської належності у ході проведення співбесіди іноземець вказав - працевлаштування та життя в більш спокійній країні, а це ніяк не пов'язане із побоюванням стати жертвою переслідувань. Також, на території Сирії залишилась проживати мати позивача. Ситуація в Сирії залишається нестабільною, однак це не підтверджує наявність переслідувань в країні походження особисто позивача та членів його родини. Крім того, позивач на території України потрапив у 2013 році. Згідно наданих заявником у ході проведення анкетування та співбесіди пояснень, він поїхав до інших країн у пошуках роботи, через те, що у 2012 році його юридичну фірму закрили. За захистом позивач звернувся у 2014 році, практично через 3(три) роки після початку військового конфлікту в Сирії. Ані під час анкетування, ані під час проведення співбесіди, заявником не було надано жодної інформації стосовно соціально-політичної ситуації у регіоні постійного проживання, лише зазначено, що в Сирії йде війна. За жодною із конвенційних ознак не переслідувався. Свідчення, які були подані у ході розгляду заяви шукача притулку не переконують та не доводять переслідування, існування реальної загрози її життю або можливості нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Суд вважає, що доводи відповідача не є достатніми доказами для винесення рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки на думку суду, відповідачем зазначені обставини достовірно не перевірені, що не відповідає приписам ст. 10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року щодо всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В матеріалах справи відсутнє спростування можливості застосування до позивача нелюдського поводження у разі його повернення на батьківщину, як і відсутнє посилання на можливість спокійного проживання позивача у разі повернення на територію країни громадянського походження у даний час, коли на території Сирії загострився військовий конфлікт.

Так, у своєму позові позивач послався на побоювання повертатись на батьківщину у даний час, через побоювання бути вбитим, оскільки на даний час його батьківщина перебуває у стані військового конфлікту.

Однак, у висновку, який став підставою для прийняття оскаржуваного рішення, УСБІОБГ ГУ ДМС України в Одеській області вказує, що громадянська війна в країні не розглядається саме як причина виїзду заявника в Україну, так, до України позивач потрапив у 2013 році, з батьківщини поїхав до інших країн шукати роботу через те, що у 2012 році його юридичну фірму закрили. За захистом в Україні звернувся лише у 2014 році (через три роки після початку військового конфлікту в Сирії).

Проте, на думку суду, відповідач при розгляді заяви ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, повинен був врахувати, що не зважаючи на факт прибуття позивача в Україну легально на підставі паспорта та з метою провідати братів, які проживають та працюють на території України, на теперішній час має побоювання повернення у Сирію, у зв'язку з військовими подіями, які відбуваються на території країни його громадянської належності.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у висновку та у протоколі співбесіди від 24.11.2014 року містяться протирічливі дані, а саме: у протоколі співбесіди зафіксовано, що адвокатську контору позивача у якій він працював було зруйновано, вказане також і власноручно зазначено позивачем у заяві від 02.10.2013 року з якою він звернувся про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, при цьому у запереченнях та у висновку відповідач вказує, що у 2012 році фірму позивача закрили, що змісило його поїхати до інших країн у пошуках роботи.

Крім того, у висновку від 24.11.2014 року також вказано про те, що у ході проведення співбесіди заявник зазначав в обґрунтування побоювань повернення до країни походження також і той факт, що у 2011 році він представляв інтереси осіб, які були затримані через опозиційну діяльність, за що його було затримано військовою міліцією у кінці 2011 році та у разі повернення до країни походження йому загрожувати смерть, так як він допоміг звільнити людей, що приймали участь у мирних демонстраціях в Сирії, при цьому жодних доказів своєї професійної діяльності як юриста до управління надано не було.

Також, відповідачем вказується про ненадання заявником ані під час співбесіди. Ані під час анкетування жодної інформації стосовно соціально-політичної ситуації у регіоні постійного проживання, лише зазначено, що в Сирії йде війна, при цьому, у своїй заяві позивач зазначив, що місто постійного його проживання та проживання його батьків (м. Хомс) було зруйновано.

Суд зазначає, що стосовно підтверджуючих доказів, їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виходячи із змісту зазначеної норми, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

ООН, правозахисні організації та засоби масової інформацію продовжують повідомляти про непереривне насилля та масові вбивства в Сирії. Згідно офіційної позиції УВКБ ООН від 22 жовтня 2013 року - УВКБ ОНН характеризує втечу цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців. Сирійці, а також біженці з Палестини, місцем проживання яких була Сирія, потребують міжнародного захисту до тих пір, допоки ситуація з безпекою і дотриманням прав людини в Сирії не покращиться та не будуть створені умови для добровільного повернення з дотриманням безпеки та поваги до людської гідності. УВКБ ОНН в своїх рекомендаціях з питань міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку закликає усі країни забезпечити, що б особи, які залишають Сирію, у тому числі Палестинці та інші особи, які проживали в Сирії та які потребують міжнародного захисту як біженці, мали право шукати притулок та допускались на їх територію.

Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

На підставі встановлених обставин, з урахуванням наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України № 781-14 від 31.12.2014 року, яким підтримано висновок УСБ ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та прийнятим з порушенням ч. 5 ст. 10 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки висновок УСБ ГУ ДМС України в Одеській області від 24.11.2014 року по справі № 2014 OD 0037 не містить належного аналізу ситуації, що склалася в Сирії, з урахуванням того, що відповідачем не спростована можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, оскільки у вказаному висновку відповідач сам вказує, що на даний час у Сирії йдуть військові дії. Також у висновку відсутні належні дослідження щодо підстав надання особі додаткового захисту, не досліджена в повному мірі інформація щодо загрози життю позивача у разі його повернення до Сирії на даний час через військовий конфлікт в країні.

Крім того, у своїх рекомендаціях, УВКБ ООН зазначає про необхідність розгляду заяв про визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту на основі справедливих та ефективних процедур та вважає, що більшість громадян, які звертаються за міжнародним захистом, вірогідніше всього, відповідають критеріям поняття «біженець» у відповідності до ст. 1 Конвенції 1951 року про статус біженців.

На підставі того, що судова колегія дійшла висновку про неповноту вивчення та перевірки матеріалів, що можуть бути підставами вважати наявними та достатніми умови для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, рішення ДМС України № 781-14 від 19.12.2014 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає визнанню його протиправним та скасуванню.

Крім того, на підставі встановлених судом обставин щодо неповного вивчення та дослідження Державною міграційною службою України матеріалів відносно позивача під час розгляду його заяви, з урахуванням прийнятого судом висновку щодо необхідності врахувати відповідачем обставини, встановлені судом під час розгляду справи, з урахуванням інформації щодо країни походження позивача тощо, що виключають можливість прийняття такого рішення, колегія суддів дійшла висновку про зобов'язання відповідача повторно переглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод, та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статей 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінюючи надані у справі докази, виходить із принципів адміністративного судочинства - змагальність, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин справи, згідно із яким розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч. 1 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

На підставі встановлених судом обставин, з урахуванням наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого рішення щодо позивача, а відтак позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року, ст. ст. 11, 69, 71, 86, 158-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 781-14 від 31.12.2014 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - задовольнити частково.

Рішення Державної міграційної служби України № 781-14 від 31.12.2014 року «Про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - скасувати.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження позивача та обставин, встановлених судом.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова суду може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Я.В. Балан

Суддя Е.В. Катаєва

Суддя С.О. Стефанов