Decision № 141344973, 10.11.2026, Commercial Court of Kyiv

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.11.2026Справа № 910/7204/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Лиськова М.О. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу

за позовом Фізичної особи - підприємця Боярської Наталі Григорівни

АДРЕСА_1

РНОКПП НОМЕР_1

до Управління забезпечення Оперативно-рятувальної служби цивільного

захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій

вул. Бережанська, буд. 7, м. Київ, 04074

код ЄДРПОУ 33945469

про стягнення 195 000,00 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа - підприємець Боярська Наталя Григорівна (далі-позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Управління забезпечення Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі-відповідач) про стягнення суми забезпечення виконання Договору №248 від 20.08.2025 у розмірі 195 000, 00 грн.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.06.2026 справу №910/7204/26 передано на розгляд судді Лиськову М.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.06.2026 позовну заяву залишено без руху, надано час на усунення недоліків.

19.06.2026 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 24.06.2026 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі №910/7204/26 та постановив здійснювати розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Даною ухвалою, суд у відповідності до ст. 165, 166 Господарського процесуального кодексу України встановив відповідачу строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив.

30.06.2026 відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, в котрому вважає позовні вимоги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

07.07.2026 позивачем подано до суду відповідь на відзив.

10.07.2026 відповідачем подано до суду заперечення на відповідь на відзив.

Оскільки клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило, а наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.

З моменту відкриття провадження у справі сплив достатній строк, для подання всіма учасниками справи своїх доводів, заперечень, відзивів, доказів тощо, у зв`язку з чим суд вважає за можливе здійснити розгляд даної справи по суті заявлених вимог.

Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.

Оскільки наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.

При цьому судом враховано, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).

Відповідно до ст. 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Водночас, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З огляду на практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).

Враховуючи зазначені вище обставини, для визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, а також виконання завдання розгляду справи по суті, розгляд справи здійснено за межами строків, встановлених Господарським процесуальним кодексом України, проте в розумні строки.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Між Управлінням забезпечення Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту ДСНС України з однієї сторони, та Фізичною особою-підприємцем Боярською Наталю Григорівною (далі - Позивач, Постачальник,) з іншої сторони укладено Договір № 248 від 20.08.2025 (далі - Договір) про поставки: "герметизовані каркаси вантажного відсіку для середньорозмірного рамного позашляховика типу «Пікап» згідно коду ДК 021:2015: 34210000-2 Кузови транспортних засобів».

Відповідно до п. 2.1. Договору ціна Договору становить: 3 900 000,00 грн. (Три мільйони дев`ятсот тисяч гривень 00 копійок), з ПДВ 0%, згідно Постанови КМУ від 02 березня 2022 року N? 178.

Пунктом 3.2. Договору врегульовано, що постачання Товару за цим Договором може бути здійснено як у повному обсязі, так і партіями, в межах строку постачання, визначеному в Специфікації (Додаток 1). Згідно додатку 1 строк поставки становить до 28.11.2025 року.

Відповідно до п. 12.1 Договору № 248 від 20.08.2025 постачальник забезпечує виконання своїх зобов`язань за Договором у розмірі 5 % від суми договору гарантією від 14.08.2025 року № 001015/2025/ГР, виданою АТ «АСВІО БАНК» на суму 195 000 грн.

Як вбачається з видаткових накладних та актів приймання-передачі основних засобів передача товару була здійснена: 12.12.2025 року, що підтверджується видатковою накладною № 40 від 12 грудня 2025 року 15.12.2025 року, що підтверджується видатковою накладною № 41 від 15 грудня 2025 року 15.12.2025 року, що підтверджується видатковою накладною № 42 від 15 грудня 2025 року.

Листом АТ «Асвіто Банк» від 09.12.2025 року вих. № 4140 Відповідача повідомлено, що банком отримана вимога про сплату суму гарантії та повідомлено Позивача що на рахунок грошового покриття по даній гарантії в Банку розміщені кошти в повному обсязі будуть використані для задоволення вимог Бенефіціара.

05.06.2026 року позивач листом звернувся до відповідача із вимогою про повернення забезпечення виконання договору, на підставі ст. 27 Закону України «Про публічні закупівлі» та повернення отриманих за банківською гарантією коштів.

Таким чином, спір у справі між сторонами виник щодо наявності правових підстав для повернення позивачу суми забезпечення виконання договору № 248 від 20.08.2025 з огляду на виконання ним зобов`язань з поставки товару в повному обсязі, проте з порушенням установлених договором строків.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначає, що позивач здійснив поставку товару з порушенням погоджених сторонами строків, а саме: товар вартістю 156 000,00 грн поставлено з простроченням на 13 днів, що підтверджується видатковою накладною № 40 від 12.12.2025, а товар вартістю 3 744 000,00 грн - з простроченням на 16 днів, що підтверджується видатковими накладними № 41 та № 42 від 15.12.2025.

Відповідач вважає, що наведені обставини свідчать про неналежне виконання позивачем договірних зобов`язань у розумінні статті 610 Цивільного кодексу України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Крім того, відповідач посилається на пункт 12.2 договору, відповідно до якого забезпечення виконання договору повертається після виконання постачальником договору в повному обсязі стосовно якості, кількості та строків. Водночас пунктом 12.3 договору передбачено, що замовник не повертає забезпечення виконання договору в разі невиконання постачальником умов договору в повному обсязі стосовно якості, кількості та строків.

Отже, на переконання відповідача, сторони прямо погодили дотримання строків поставки як обов`язкову умову повернення забезпечення виконання договору, а тому допущене позивачем прострочення поставки товару є самостійною та достатньою підставою для неповернення суми забезпечення виконання договору.

Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України ).

Враховуючи предмет та підстави позовних вимог суд звертається до правових висновків Верховного Суду у постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20, де зазначено, що боржник (принципал) має право звернутися до бенефіціара з вимогою про повернення принципалу коштів, сплачених гарантом, за правилами ст. 1212 Цивільного кодексу України ; принципал позивається до суду про стягнення з бенефіціара суми, яку принципал вважає отриманою за його рахунок без достатньої правової підстави з огляду на відсутність боргу принципала.

Отже, позивач як принципал має право пред`явити позов про стягнення з відповідача як бенефіціара коштів, сплачених банком-гарантом. Вказаний спосіб захисту прав принципала (боржника) дозволяє ефективно та вичерпно врегулювати цивільно-правовий спір з учасниками спірних правовідносин, тому у цьому випадку судові рішення ухвалені без порушень ч. 1 ст. 2 ГПК України, відповідно до якої завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (подібний висновок наведений Верховним Судом у постанові від 04.02.2025 у справі № 910/18874/23).

Суд наголошує, що за відсутності основного зобов`язання (припинення виконанням з інших підстав, недійсність тощо) принципал має право вимагати від бенефіціара грошові кошти, одержані ним внаслідок виплати за гарантією.

Враховуючи предмет та підстави позову доведенню у справі, яка розглядається, підлягають факти: 1) сплати гарантом коштів на користь бенефіціара; 2) відсутності достатньої правової підстави для набуття бенефіціаром цих коштів.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 200 Господарського кодексу України гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов`язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов`язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов`язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 560 Цивільного кодексу України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Відповідно до статті 562 Цивільного кодексу України зобов`язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов`язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов`язання.

Частинами першою, третьою статті 563 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією.

Як передбачено частиною другою статті 564 Цивільного кодексу України, гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Відповідно до частин першої, третьої статті 565 Цивільного кодексу України гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

Якщо гарант після пред`явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов`язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника; повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Таким чином відповідно до наведених законодавчих положень, з одного боку, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником; гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією; кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією. З іншого боку, зобов`язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов`язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов`язання; якщо гарант після пред`явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов`язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника; але повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Тлумачення наведених законодавчих положень таким чином, що гарант повинен перевірити, чи дійсно принципал порушив основне зобов`язання, і що він має платити виключно в разі, якщо бенефіціар довів гаранту порушення основного зобов`язання принципалом, тобто те, що основне зобов`язання не припинено виконанням, унеможливлює застосування імперативних законодавчих положень про те, що зобов`язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов`язання, зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов`язання, та про те, що повторна вимога кредитора, одержана гарантом після повідомлення кредитора про недійсність або припинення основного зобов`язання, підлягає задоволенню. Іншими словами, таке розуміння законодавства призводить до врахування одних законодавчих положень і до ігнорування інших. Тому об`єднана палата відхиляє таке тлумачення законодавства.

Механізм забезпечувального інституту гарантії, на відміну від інших видів забезпечення виконання зобов`язань, передбачає укладення не двох (основного та забезпечувального), а трьох правочинів.

Перш за все- це договір між бенефіціаром (боржником) та принципалом (кредитором), який спрямований на виникнення основного зобов`язання. Умова щодо забезпечення основного зобов`язання гарантією може передбачатися таким договором або висуватися бенефіціаром як передумова укладення такого договору.

Обов`язок банку чи іншої фінансової установи щодо видачі банківської гарантії виникає з договору між принципалом і такою фінансовою установою. Надання гарантії є фінансовою послугою, яка надається на підставі договору (пункт 6 частини першої статті 4, стаття 9 Закону України "Про фінансові послуги та фінансові компанії" у чинній редакції, пункт 7 частини першої статті 4, стаття 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у редакції, що діяла на час видачі гарантії у справі, що переглядається). Цим договором можуть визначатися, серед іншого, умови гарантії, строк її дії, сума, на яку видається гарантія, строк видачі гарантії, розмір оплати послуг гаранта тощо.

Третім правочином у механізмі забезпечувального інституту гарантії є видача гарантії на користь бенефіціара, яка є одностороннім правочином. Саме з цього правочину виникає грошове зобов`язання гаранта.

Хоча у механізмі забезпечувального інституту гарантії беруть участь три суб`єкти - бенефіціар, принципал та гарант, зазначені вище правочини не зв`язують всіх їх одночасно. Так, договір між бенефіціаром і принципалом, з якого виникає основне зобов`язання, зв`язує лише бенефіціара і принципала, але не гаранта. Договір між принципалом і гарантом зв`язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов`язки лише для гаранта (частина третя статті 202 Цивільного кодексу України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов`язанні.

Отже, забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром та принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром та гарантом виникає окреме грошове зобов`язання, незалежне від зобов`язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконані саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром та принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов`язання за договором між бенефіціаром та принципалом, а відтак і про те, чи припинене основне зобов`язання виконанням, гарант не вправі.

Виходячи з викладеного, законодавчі положення про те, що гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником; гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією, слід розуміти таким чином, що звернення бенефіціара до гаранта з вимогою про сплати грошової суми у випадку, коли принципал не порушив основного зобов`язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням або з інших підстав, чи є недійсним) є правопорушенням. Водночас це правопорушення спрямоване проти принципала, а не проти гаранта, і воно не впливає на обов`язок гаранта по сплаті відповідної суми за гарантією.

Положення закону про те, що кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією (частина третя статті 563 Цивільного кодексу України ), слугує меті ідентифікації порушення зобов`язання, а відтак, конкретизації банківської гарантії, і не вказує на обов`язок гаранта перевіряти таке порушення. Адже гарант може видати на користь одного й того ж бенефіціара декілька банківських гарантій за зверненням одного й того ж принципала у зв`язку з одним чи декількома договорами з бенефіціаром з різними умовами, що передбачають сплату за гарантіями у різних випадках.

Отже, кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов`язанням, так і за незалежною від цього зобов`язання гарантією. Якщо він не отримає виконання за основним зобов`язанням, то, пред`явивши вимогу гаранту, отримає виконання.

Якщо ж бенефіціар за відсутності основного зобов`язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням з інших підстав, є недійсним) звернеться до гаранта і отримає від нього грошову суму, то таке є набуттям майна (грошей) без достатньої правової підстави за рахунок потерпілого, оскільки за загальним правилом частини першої статті 569 Цивільного кодексу України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, то постраждалим є боржник (принципал). Він вправі звернутись до бенефіціара з вимогою про повернення принципалу коштів, сплачених гарантом, за правилами глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК України.

Щодо наявності правових підстав для повернення забезпечення виконання договору, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право врегулювати у договорі свої відносини на власний розсуд, якщо це не суперечить вимогам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За змістом статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Таким чином, принцип свободи договору передбачає право сторін самостійно визначати умови виникнення, виконання та припинення договірних зобов`язань, а також погоджувати правові наслідки їх порушення, за умови дотримання вимог законодавства.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону України «Про публічні закупівлі» забезпечення виконання договору про закупівлю - надання забезпечення виконання зобов`язань учасником перед замовником за договором про закупівлю.

Отже, правова природа забезпечення виконання договору полягає у гарантуванні належного виконання постачальником узятих на себе договірних зобов`язань, а не виключно у забезпеченні факту поставки товару незалежно від дотримання інших погоджених сторонами умов.

При цьому належне виконання зобов`язання охоплює не лише його виконання у визначеному обсязі та з дотриманням вимог щодо якості, але й виконання у встановлений договором строк.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За змістом статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, виконання договірного зобов`язання після закінчення встановленого строку, хоча й у повному обсязі, не може вважатися його належним виконанням у частині дотримання строків, оскільки прострочення є самостійною формою порушення зобов`язання.

Як встановлено судом, відповідно до Специфікації (Додаток № 1 до договору № 248 від 20.08.2025) кінцевий строк поставки товару визначено до 28.11.2025 включно.

Водночас, сторонами у справі не заперечується, що позивач здійснив поставку товару вартістю 156 000,00 грн лише 12.12.2025, що підтверджується видатковою накладною № 40, а товару вартістю 3 744 000,00 грн - 15.12.2025, що підтверджується видатковими накладними № 41 та № 42.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що позивач виконав зобов`язання з поставки товару в повному обсязі, проте з порушенням установленого договором строку, що свідчить про неналежне виконання ним договірного зобов`язання.

При цьому пунктом 12.2 договору передбачено, що забезпечення виконання договору повертається після виконання постачальником договору в повному обсязі стосовно якості, кількості та строків.

Водночас відповідно до пункту 12.3 договору замовник не повертає забезпечення виконання договору у разі, якщо постачальник не виконав умови договору в повному обсязі стосовно якості, кількості та строків.

Аналіз наведених положень договору в їх системному взаємозв`язку свідчить про те, що сторони поставили повернення забезпечення виконання договору в залежність від сукупності умов, а саме належного виконання постачальником зобов`язань щодо якості, кількості та строків поставки товару.

Використання сторонами у пунктах 12.2 та 12.3 договору формулювання «стосовно якості, кількості та строків» свідчить про те, що дотримання кожної із зазначених умов має самостійне значення для вирішення питання щодо повернення забезпечення виконання договору.

Відтак погоджена сторонами умова щодо строків поставки не може розглядатися як така, що має другорядне значення порівняно з умовами щодо кількості та якості товару, оскільки протилежне тлумачення фактично нівелювало б зміст відповідних положень договору.

Отже, реалізуючи принцип свободи договору, сторони на власний розсуд погодили умови та порядок повернення забезпечення виконання договору, прямо передбачивши у пункті 12.3 договору можливість його неповернення у разі порушення постачальником договірних зобов`язань, зокрема щодо строків поставки товару.

Суд звертає увагу, що сторони не обмежили підстави неповернення забезпечення виключно випадками повного невиконання зобов`язання або непоставки товару, а прямо пов`язали відповідні правові наслідки також із недотриманням строків виконання договору.

За таких обставин доводи про те, що поставка товару в повному обсязі сама по собі зумовлює виникнення у відповідача обов`язку повернути забезпечення виконання договору, не узгоджуються зі змістом пунктів 12.2 та 12.3 договору, оскільки залишають поза увагою погоджену сторонами умову щодо своєчасності виконання зобов`язання.

Крім того, суд зазначає, що позивач, укладаючи договір № 248 від 20.08.2025, погодився з його умовами, у тому числі з визначеним пунктом 12.3 договору порядком неповернення забезпечення у разі порушення умов договору щодо якості, кількості та строків.

Матеріали справи не містять доказів визнання пункту 12.3 договору недійсним у встановленому законом порядку, його зміни або виключення з договору. Відтак зазначена умова договору є чинною та обов`язковою для виконання сторонами відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, якщо її недійсність прямо не встановлена законом.

Суд звертає увагу, що погоджені сторонами умови договору не можуть ігноруватися лише з тих підстав, що їх застосування у зв`язку з допущеним порушенням зобов`язання спричиняє несприятливі майнові наслідки для однієї зі сторін.

Таким чином, враховуючи встановлений факт порушення позивачем строків поставки товару, а також положення пункту 12.3 договору, яким сторони прямо передбачили неповернення забезпечення виконання договору у разі недотримання строків виконання зобов`язання, суд дійшов висновку про наявність у відповідача передбачених договором підстав для утримання суми забезпечення виконання договору.

При цьому сама по собі обставина подальшого виконання позивачем зобов`язання з поставки товару в повному обсязі не спростовує факту порушення погоджених сторонами строків та не нівелює передбачених договором правових наслідків такого порушення.

Отже, за відсутності встановлених законом підстав для незастосування відповідної умови договору пункт 12.3 є чинним та обов`язковим для сторін відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України.

Сам по собі факт настання для позивача несприятливих майнових наслідків у зв`язку із застосуванням погодженої ним умови договору не свідчить про неправомірність дій відповідача щодо неповернення забезпечення виконання договору.

Водночас суд враховує, що відповідно до частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Застосування положень статті 1212 Цивільного кодексу України передбачає встановлення факту набуття або збереження майна однією особою за рахунок іншої за відсутності достатньої правової підстави або у зв`язку з подальшим відпадінням такої підстави.

При цьому у договірних правовідносинах саме по собі набуття чи збереження однією зі сторін майна за рахунок іншої сторони не свідчить про безпідставність такого набуття, якщо воно здійснене відповідно до умов чинного договору.

Правова підстава набуття або збереження майна може випливати безпосередньо з погоджених сторонами умов договору, а тому для застосування статті 1212 Цивільного кодексу України необхідно встановити, що відповідна договірна підстава була відсутня, припинилася або відпала.

Аналогічний правовий підхід викладено у постанові Верховного Суду від 18.12.2025 у справі № 910/3776/25, у пунктах 6.29- 6.38 якої наголошено, що застосування інституту безпідставного збагачення у договірних правовідносинах можливе лише за наявності ознаки безпідставності набуття або збереження майна.

Зокрема, Верховний Суд зазначив, що у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття чи збереження майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можуть застосовуватися лише після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Крім того, у зазначеній постанові Верховний Суд звернув увагу на необхідність урахування конкретних умов договору, якими сторони визначили підстави неповернення забезпечення його виконання.

Так, у справі № 910/3776/25 сторони погодили, що неналежним виконанням основного зобов`язання є, зокрема, невиконання робіт у встановлений договором строк, а повернення забезпечення передбачено за умови повного та належного виконання договору.

Верховний Суд дійшов висновку, що виконання підрядником робіт із простроченням строку, визначеного договором, становить неналежне виконання зобов`язання у розумінні погоджених сторонами умов, а відтак підстави для повернення забезпечення виконання договору відсутні.

При цьому Верховний Суд визнав помилковим підхід, за яким підставою утримання забезпечення може бути виключно повне невиконання договору, без урахування змісту та строків виконання зобов`язань, визначених сторонами.

Наведений правовий висновок є релевантним до спірних правовідносин, оскільки у справі, що розглядається, сторони також прямо погодили, що повернення забезпечення виконання договору залежить не лише від фактичної поставки товару в повному обсязі, але й від дотримання встановлених договором строків.

Відтак, враховуючи встановлене судом порушення позивачем строків поставки товару, положення пунктів 12.2 та 12.3 договору № 248 від 20.08.2025, а також наведені правові висновки Верховного Суду, суд дійшов висновку, що у відповідача виникли передбачені договором підстави для неповернення забезпечення його виконання.

При цьому подальше прийняття відповідачем поставленого товару не свідчить про відмову останнього від застосування передбачених пунктом 12.3 договору наслідків порушення строків поставки та саме по собі не усуває факту неналежного виконання позивачем договірного зобов`язання.

Суд також зазначає, що припинення основного зобов`язання внаслідок його фактичного виконання не означає автоматичного припинення правових наслідків порушення строку такого виконання, якщо відповідні наслідки прямо передбачені договором.

Отже, правовою підставою для збереження відповідачем суми забезпечення виконання договору є погоджені сторонами положення пункту 12.3 договору у сукупності з установленим фактом порушення позивачем строків поставки товару.

За таких обставин відсутні підстави вважати, що відповідач зберігає спірні грошові кошти без достатньої правової підстави у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України, оскільки відповідна правова підстава безпосередньо випливає з чинних умов договору та обставин його неналежного виконання позивачем.

Таким чином, оцінюючи встановлені обставини справи у їх сукупності, враховуючи принцип свободи договору, обов`язковість погоджених сторонами умов, правову природу забезпечення виконання договору про закупівлю, а також правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 18.12.2025 у справі № 910/3776/25, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності правових підстав для повернення суми забезпечення виконання договору, у зв`язку з чим заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

До того ж, суд критично оцінює посилання позивача на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 25.09.2024 у справі № 910/12114/23 та від 25.03.2025 у справі № 910/11352/24, відповідно до яких підставою для неповернення забезпечення виконання договору є саме невиконання договірного зобов`язання, а не порушення строків його виконання.

Зокрема, у постанові від 25.09.2024 у справі № 910/12114/23 Верховний Суд зазначив, що відповідно до частини другої статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі» забезпечення виконання договору підлягає поверненню після його виконання учасником-переможцем процедури закупівлі. При цьому Верховний Суд розмежував поняття невиконання та неналежного виконання зобов`язання, дійшовши висновку, що підставою для утримання забезпечення є саме невиконання договору, а не порушення строків його виконання.

Водночас суд зазначає, що наведені правові висновки не можуть застосовуватися без урахування конкретних обставин справи та змісту погоджених сторонами договірних умов.

Так, відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За змістом статей 526, 530, 610 та 612 цього Кодексу належне виконання зобов`язання передбачає, зокрема, дотримання встановлених договором строків, а їх порушення є формою неналежного виконання зобов`язання.

Отже, на відміну від правовідносин, які були предметом розгляду Верховного Суду у справах № 910/12114/23 та № 910/11352/24, у цій справі сторони прямо визначили дотримання строків поставки як самостійну та обов`язкову умову повернення забезпечення виконання договору.

Аналогічний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 18.12.2025 у справі № 910/3776/25, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що виконання зобов`язання з простроченням є його неналежним виконанням та може становити підставу для неповернення забезпечення, якщо відповідні наслідки прямо передбачені умовами договору.

Крім того, відповідно до принципу свободи договору, закріпленого статтями 6 та 627 Цивільного кодексу України, сторони вправі самостійно визначати умови договору та правові наслідки їх порушення в межах, установлених законом.

Укладаючи договір № 248 від 20.08.2025, позивач погодився з положеннями пунктів 12.2 та 12.3, які передбачають неповернення забезпечення у разі порушення, зокрема, строків поставки товару. При цьому матеріали справи не містять доказів визнання зазначених положень договору недійсними, їх зміни або виключення з договору, а обставин, які б свідчили про їх нікчемність, судом не встановлено.

За таких обставин погоджені сторонами умови договору є обов`язковими для виконання відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України.

Суд також враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц, відповідно до яких правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру та підлягають застосуванню з урахуванням фактичних обставин і змісту спірних правовідносин.

Отже, посилання позивача на постанови Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 910/12114/23 та від 25.03.2025 у справі № 910/11352/24 суд відхиляє, оскільки наведені у них правові висновки сформульовані за інших умов договірного регулювання та не спростовують наявності у відповідача передбачених пунктом 12.3 договору підстав для неповернення забезпечення його виконання.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

З огляду на встановлені судом обставини, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими та не доведеними належними доказами у справі, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Згідно з пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору належить покласти на позивача у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Суддя М.О. Лиськов