Decision № 141256210, 06.11.2026, Dnipro District Court of Kyiv City

Справа №:755/1379/26

Провадження №: 2/755/2786/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" листопада 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Гаврилової О.В.,

за участю секретаря - Гречаної Ю.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Бублик А.В.,

представник відповідача - адвокат Старовойтова Д.А.,

інші учасники справи - не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Вишгородський відділ державної виконавчої служби у Вишгородському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про припинення стягнення аліментів та стягнення сплачених аліментів, -

в с т а н о в и в:

До Дніпровського районного суду міста Києва звернувся позивач ОСОБА_1 , через представника - адвоката Бублика Антона Віталійовича, з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Вишгородський відділ державної виконавчої служби у Вишгородському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), про припинення стягнення аліментів, визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню та стягнення сплачених аліментів.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2026 року відмовлено у відкритті провадження в цій справі в частині позовних вимог про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Також ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 06 лютого 2026 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків не більше ніж п`ять днів з дня отримання позивачем копії ухвали.

У визначені судом строки позивач, через представника, подав до суду позовну заяву в новій редакції (а.с.72-85), в якій просив суд:

«З 01 вересня 2024 року припинити стягнення аліментів з Позивача на користь Відповідача відповідно до рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 листопада 2014 року по справі №363/4341/14-ц.

Стягнути з Відповідача на користь Позивача розмір сплачених аліментів за період з 01 вересня 2024 року по 20 листопада 2025 року в сумі 133 318,07 грн.»

Вимоги позову обґрунтовані тим, що 03 листопада 2007 року між сторонами було укладено шлюб, який розірвано рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 14 лютого 2014 року. Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 04 листопада 2014 року по справі №363/4341/14-ц, було стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі частини заробітку (доходу), але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 14 жовтня 2014 року до повноліття ОСОБА_3 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 . На виконання цього рішення видано виконавчий лист. Позивач зазначає, що з 2016 року щомісячно утримувались аліменти із заробітної плати позивача на користь відповідача на утримання сина, який після розірвання шлюбу проживав з мамою. Проте, з вересня 2024 року син сторін проживає окремо від матері, яка знаходиться за межами України. За доводами позовної заяви, син сторін проживає з матір`ю позивача в м. Одеса, оскільки позивач, в силу своєї служби постійно перебуває в довготривалих відрядженнях. 21 листопада 2025 року представником позивача було надіслано до Служби у справах дітей Одеської міської ради письмове звернення про направлення уповноважених спеціалістів на адресою фактичного проживання ОСОБА_3 та виготовлення відповідного акту обстеження умов проживання, на яке надійшла відповідь, що в даному випадку немає правових підстав в обстеженні умов проживання неповнолітньої дитини та складання відповідного акту. Позивач стверджує, що з вересня 2024 року син перебуває на утриманні виключно позивача та на вихованні бабусі (матері позивача), є студентом денної форми навчання. Також позивач зазначає, що з вересня 2024 року відповідач не бере участі у вихованні та утриманні неповнолітнього сина, проте щомісячно отримує аліменти, які стягуються з позивача. Крім того, розмір стягнутих з позивача на утримання сина аліментів, за період з 01 вересня 2024 року по 01 грудня 2024 року становить 133 318,07 грн. Позивач вважає, що стягнення з нього аліментів проводиться не добровільно, а в примусовому порядку на підставі судового рішення, тому вважає правомірною вимогу пор стягнення сплачених ним аліментів.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 25 лютого 2026 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження до підготовчого засідання.

02 червня 2026 року представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Бубликом А.В. подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій позивач просить: «з 01 вересня 2024 року припинити стягнення аліментів з Позивача на користь Відповідача відповідно до рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 листопада 2014 року по справі №363/4341/14-ц; стягнути з Відповідача на користь Позивача розмір сплачених аліментів за період з 01 вересня 2024 року по 27 квітня 2026 року в сумі 180 964,02 грн.», обґрунтовуючи тим, що з часу звернення до суду з позовом, в межах виконавчого провадження продовжували стягуватись аліменти до повноліття дитини. (а.с.117-120)

08 червня 2026 року до суду надійшов відзив відповідача ОСОБА_2 на позовну заяву, поданий представником - адвокатом Старовойтовою Д.А., в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на відсутність належних і допустимих доказів того, що місце проживання дитини визначено з позивачем, а наданий позивачем акт не може самостійно підтверджувати факт постійного проживання дитини саме з позивачем та не є достатнім доказом для припинення стягнення аліментів. Також зазначає, що вимога про стягнення грошових коштів з відповідача суперечить природі аліментних правовідносин та положенням сімейного законодавства. Крім того, обов`язок спростування презумпції добросовісності набувача аліментів покладається на суб`єкта, який відповідні дії ставить під сумнів. Крім того, на момент сплати аліментів, рішення суду про їх стягнення було законним, чинним та підлягало виконанню. Також посилається на те, що на час розгляду справи дитина досягла повноліття. Відповідач вважає, що позивач фактично просить надати зворотну дію обставинам, на які він посилається та звільнити його від виконання судового рішення, яке має законну силу, за минулий період, що за позицією відповідача, суперечить принципу обов`язковості судового рішення та принципу правової визначеності. (а.с.129-135)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року, занесеною до протоколу судового засідання, відмовлено в задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_2 про закриття провадження у справі в частині позовних вимог у зв`язку з відсутністю предмета спору, поданому представником - адвокатом Старовойтовою Д.А.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року частково задоволено клопотання позивача ОСОБА_1 , витребувано з Державної прикордонної служби України інформацію щодо перетину громадянкою України ОСОБА_2 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , державного кордону України за період з 01 серпня 2024 року по 27 квітня 2026 року.

11 червня 2026 року до суду надійшла відповідь на відзив позивача ОСОБА_1 , подана представником - адвокатом Бубликом А.В. через систему «Електронний суд», в якій зазначається, що в задоволенні заяви представника позивача про складання акту обстеження умов проживання дитини, Одеською міською радою було відмовлено. При цьому факт окремого проживання дитини і відповідача підтверджується рядом доказів, а відповідачем на спростування таких обставин, доказів не надано. Звернення до суду з цим позовом обумовлено том, що з 01 вересня 2024 року Відповідач не проживає разом із дитиною, починаючи з вищевказаної дати отримувач аліментів матеріально не утримує дитину, хоча щомісячно регулярно отримує від виконавчої служби аліменти, що в примусовому порядку стягнуті з Позивача, жодним чином не допомагає у вихованні та розвитку дитини, Відповідач не виконала власну обіцянку з вересня 2024 року повертати щомісячно Позивачу (його сину) отримані від Третьої особи стягнуті аліменти. Вимога припинення стягнень аліментів з 01 вересня 2024 року нерозривно пов`язана з вимогою повернення сплачених аліментів за період з 01 вересня 2024 року по 27 квітня 2026 року, а тому одна від одної в даній цивільній справі існувати не може. Позивач вважає, що стягнення аліментів з Позивача користь Відповідачки проводилось не добровільно, а в примусовому порядку на підставі судового рішення, виконавчого листа, а тому вимога про стягнення сплачених аліментів є правомірною. За доводами позивача, Відповідач починаючи з 01 вересня 2024 року в сфері аліментних правовідносин діяла недобросовісно, приховала, що: 1) дитина з 01.09.2024 по 27.04.2026 постійно не проживала разом із нею (Відповідачем); 2) отримані кошти від виконавчої служби жодним чином не витратила на утримання та виховання сина; 3) не виконала власної обіцянки щодо повернення отриманих аліментів безпосередньо сину. (а.с.179-182)

03 серпня 2026 року до суду надійшли додаткові пояснення у справі відповідача ОСОБА_2 , подані представником - адвокатом Старовойтовою Д.А. через систему «Електронний суд», в яких зазначається, що наданий позивачем акт про фактичне проживання особи не є належним та допустимим доказом, адже не складений уповноваженою особою, посилання на інші докази є передчасним. Вважає, що показання сина сторін, як свідка, не є об`єктивними та безсторонніми, оскільки він заінтересований в результаті розгляду справи. Відповідач підкреслює, стягнення аліментів з Позивача здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого на виконання судового рішення, яке набрало законної сили та в установленому законом порядку не скасоване і не змінене. Зазначає, що зміна особи, з якою проживає дитина, і відповідна зміна порядку стягнення аліментів є юридичним фактом, що підлягає доказуванню. Дитина сторін досяг повноліття ІНФОРМАЦІЯ_4 , у зв`язку з чим обов`язок зі сплати аліментів на його утримання і без того припиняється в силу закону, що додатково свідчить про відсутність підстав для ретроактивного «припинення» стягнення аліментів за минулий період, коли дитина була неповнолітньою, за відсутності належних доказів зміни місця її проживання. Позивачем визнається, що стягнення з нього аліментів здійснювалося не добровільно, а в примусовому порядку органами державної виконавчої служби на підставі чинного виконавчого листа. За таких обставин, посилання на статтю 1215 Цивільного кодексу України, яка стосується наслідків добровільної виплати аліментів, є юридично необґрунтованим: примусове стягнення коштів державною виконавчою службою на виконання чинного судового рішення за своєю правовою природою не є добровільною виплатою і не підпадає під дію зазначеної норми. Незалежно від наведеного, частина п`ята статті 12 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію добросовісності та розумності дій особи, яка здійснює цивільне право, що діє, доки інше не встановлено рішенням суду. Також відповідач зазначає, що позивач у відповіді на відзив обмежився голослівними твердженнями про недобросовісність Відповідача, не надавши жодного належного та допустимого доказу (банківських виписок, платіжних документів, доказів понесених витрат на дитину тощо) на підтвердження нецільового використання отриманих коштів. На думку відповідача, кошти, отримані від державної виконавчої служби в рахунок аліментів, презюмуються використаними за цільовим призначенням - на утримання та виховання дитини, доки протилежне не доведено належними доказами. Такого доведення Позивачем не надано. Також відповідач зазначає, що сама по собі інформація про перетин державного кордону Відповідачем не є доказом постійного місця проживання дитини та не спростовує факту виконання Відповідачем батьківських обов`язків, спілкування з дитиною та участі в його утриманні. (а.с.185-188)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05 серпня 2026 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Бублик А.В. в судовому засіданні позов підтримали в повному обсязі, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просили вказані вимоги задовольнити з підстав, викладених у позові.

Позивач надав пояснення аналогічні доводам, викладеним у заявах по сумі справи, та додатково пояснив, що стягнення аліментів відбувалось в примусовому порядку, роботодавцем із заробітної плати. Син з відповідачем проживали за межами України (в Стамбулі), де відповідач погано ставилась до сина, виганяла з дому, могла не кормити, через що дитина повернулась до України, позивач відвіз сина до своєї матері в Одесу. Після чого, сторони домовились, що відповідач буде повертати аліменти шляхом перерахування коштів на картку. Проте в подальшому відмовилась виконувати власну обіцянку з повернення аліментів. Підкреслив, що син з вересня 2024 року утримується за рахунок позивача. Зазначив, що й до цього син утримувався виключно за його рахунок. Син сторін проживає у матері позивача весь час з повернення в Україну. Позивач служить в іншому місці, однак раз на 1-2 тижні приїздить до сина.

Представник позивача надав пояснення аналогічні доводам, викладеним у заявах по сумі справи, та підкреслив, що стягнуті з позивача аліменти витрачались відповідачем не за призначенням, тому мають бути повернуті дитині.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Старовойтова Д.А. в судовому засіданні просила в задоволенні позову відмовити, надала пояснення аналогічні доводам, викладеним у відзиві та письмових поясненнях. Зазначила, що всі доводи позивача базуються на припущеннях, позивачем не доведено, що відповідач неналежно виконувала свої обов`язки по відношенню до сина, дитина 10 років проживала з матір`ю, яка її утримувала. Зауважила, що син сторін з позивачем не проживав, доказів фінансового утримання позивачем сина не надано, як і доказів не утримання дитини відповідачем. Зазначила, що до вересня 2024 року син сторін проживав з матір`ю в Туреччині, аліментів на утримання дитини не вистачало. У вересні 2024 року дитина поїхала в гості та не повернулась - залишилась проживати з матір`ю позивача. Зазначила про неможливість стягнення коштів за ст. 1215 ЦК України, стягнутих на виконання судового рішення. Вказала, що наданий позивачем акт не містить дати, а також на відсутність доказів проживання дитини з позивачем. Також представник пояснила, що їй не відомо, на що витрачались відповідачем кошти, стягнуті, як аліменти. При цьому зазначила, що коли син проживав з відповідачем, аліментів не вистачало, дитина повністю утримувалась матір`ю.

Представник третьої особи Вишгородського відділу державної виконавчої служби у Вишгородському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про розгляд справи без участі представника.

Вислухавши пояснення позивача та представників сторін, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Судом установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 03 листопада 2007 року, який було розірвано рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 14 лютого 2014 року (а.с.20).

Сторони мають спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.19).

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 04 листопада 2014 року по справі №363/4341/14-ц, стягнуто щомісячно на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти в розмірі частини заробітку (доходу), але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 14 жовтня 2014 року до повноліття ОСОБА_5 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 . (а.с.21)

На виконання цього рішення суду, 09 грудня 2014 року видано виконавчий лист (а.с.22) та постановою державного виконавця ВДВС Вишгородського районного управління юстиції від 26 січня 2016 року відкрито виконавче провадження НОМЕР_3, з примусового виконання виконавчого листа №363/4341/14-ц (а.с.23).

Постановою державного виконавця Вишгородського відділу державної виконавчої служби у Вишгородському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 20 травня 2026 року закінчено виконавче провадження НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа №363/4341/14-ц. За змістом цієї постанови, аліменти стягнуті по 27 квітня 2026 року, заборгованість відсутня. (а.с.122)

Згідно розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, складеного державним виконавцем 12 грудня 2025 року, станом на вересень 2024 року відсутня заборгованість у ОСОБА_1 по сплаті аліментів. (а.с.44)

Згідно відповіді державного виконавця Вишгородського відділу державної виконавчої служби у Вишгородському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 22 травня 2026 року №53301, в межах виконавчого провадження НОМЕР_3, з примусового виконання виконавчого листа №363/4341/14-ц, за період з 01 вересня 2024 року по 27 квітня 2026 року включно з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 утримано та перераховано 180 964,02 грн. (а.с.124)

Згідно відповіді Державної прикордонної служби України від 09 липня 2026 року, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за період з 01.08.2024 по 27.04.2026, перетнув Державний кордон України (в`їзд) 07.09.2024 (а.с.199, 200).

Згідно відповіді Державної прикордонної служби України від 11 червня 2026 року, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за період з 01.08.2024 по 27.04.2026, перетнула Державний кордон України: 06.10.2024 (в`їзд); 05.03.2025 (виїзд) (а.с.178).

Сторонами не заперечувалось у судовому засіданні, що: до вересня 2024 року ОСОБА_6 проживав з відповідачем у Туреччині; з часу повернення сина сторін до України, він проживає в м. Одесі у матері позивача.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 суду показав, що сторони у справі є його батьками. За показаннями свідка, він жив з батьками з народження, з 2013 року проживав лише з матір`ю, у тому числі, з 2022 року - в Туреччині, де відповідач виганяла його з дому, не кормила, забороняла спілкуватись з батьком, вимагала ходити по магазинах та оплачувати комунальні послуги, більше уваги приділяла сестрі свідка (доньці відповідача від другого чоловіка). За час проживання свідка в Туреччині, його забезпеченням займався виключно батько - перераховував кошти на картку йому та матері. Оскільки свідок більше не міг жити з матір`ю, у вересні 2024 року, він повернувся до України, повідомивши відповідача, що їде назавжди. З цього часу свідок спілкувався з матір`ю 2-3 рази телефоном. Чи приїжджала відповідач в Україну, свідку не відомо. З вересня 2024 року свідок (у якого є банківська картка) коштів від відповідача, речей тощо не отримував. Матеріально свідку допомагає батько, з яким він регулярно бачиться з вересня 2024 року, батько приїздить до нього. Свідок навчається на стаціонарі з 2025 року.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 суду показала, що вона є матерію позивача у справі, коли онук - ОСОБА_3 проживав з матір`ю в Туреччині, він інколи телефонував, скаржився що голодний, що мати виганяє його. З вересня 2024 року онук проживає у свідка, позивач регулярно приїздить - 1-2 рази на тиждень та, з часу повернення онука позивач повністю забезпечує його, відповідач грошей чи посилок не передавала.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до положень статті 3 Конвенції Організації Об`єднаних Націй «Про права дитини», яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, передбачено, що дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживаються всі відповідні законодавчі і адміністративні заходи.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку (стаття 8 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 141 Сімейного кодексу (далі - СК) України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Частиною 2 ст. 155 СК України імперативно визначено, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.

У статті 181 СК України встановлено, що способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

За своєю суттю аліменти - це кошти, покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, хто проживає із дитиною та бере більш активну участь у її вихованні.

Статтею 179 СК України врегульовано питання права власності на аліменти, які отримуються на дитину одним із батьків та їх цільове призначення. Зокрема, передбачено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини і мають використовуватися за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Під цільовим призначенням при цьому потрібно розуміти витрати, спрямовані на забезпечення потреб та інтересів дитини, зокрема потреби у харчуванні, лікуванні, одязі, гігієні, забезпечення речами, необхідними для розвитку і виховання дитини, реалізації її здібностей (див. постанови Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 682/690/16-ц, від18 серпня 2026 року у сраві № 334/4491/25 (провадження № 61-6435св26).

Згідно із частиною четвертою статті 273 ЦПК України якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

Відповідно до СК України аліменти, одержані на дитину, є її власністю. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами винятково за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Припинення стягнення аліментів є можливим у тому випадку, коли одержувач аліментів не витрачає одержані ним аліменти на дитину, дитина проживає з іншим із батьків, який її повністю і утримує. У такому випадку відбувається припинення стягнення аліментів на ім`я їх одержувача.

Такі висновки узгоджуються з постановою Верховного Суду від 28 листопада 2024 року в справі № 759/6806/23.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч.1, 2 ст.2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно ст. 229 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 1, 4 ст. 12 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1. ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України).

Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Подання до суду наявних в учасника справи доказів є його прямим обов`язком. Суд же за результатами розгляду спору має зробити у відповідних судових актах свій висновок про те, що стверджуване однією стороною на підтримку своєї позиції є більше ймовірним, аніж заперечення іншої сторони проти цього. Фактично кожне судове рішення ґрунтується на доказах, поданих учасниками справи. Лише за їхньої наявності можна встановити факт порушення матеріального права та правильність застосування відповідних норм процесуальних кодексів. Якщо ж докази відсутні, то не можна говорити й про порушення права. В свою чергу відсутність порушеного права свідчить про відсутність спору як такого. Тому, незалежно від юрисдикції суду, саме докази у судовій справі - це основа будь-якого судового процесу, і вони мають ґрунтуватися виключно на принципах законності, належності та допустимості.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Звертаючись з цим позовом до суду в грудні 2025 року, позивач першою позовною вимогою просить з 01 вересня 2024 року припинити стягнення з нього на користь відповідача аліментів на утримання сина сторін, які стягуються на підставі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 листопада 2014 року по справі №363/4341/14-ц.

В той же час, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

При оцінці обраного способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України).

Надаючи правову оцінку належності обраного способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/4698/20 (провадження № 61-5079св21) зазначено, що: «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності повторного звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. mutatis mutandis постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).

За змістом ч. 1 ст. 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Судом установлено та вбачається з матеріалів справи, що рішення суду про стягнення з позивача на користь відповідача аліментів на утримання сина сторін до досягнення ним повноліття, виконано в повному обсязі, постановою державного виконавця виконавче провадження закінчено у зв`язку із досягненням дитиною повноліття, аліменти стягнуті в повному обсязі, заборгованість відсутня, при цьому з вересня 2024 року син сторін ОСОБА_3 проживає в Україні, у матері позивача, сторонами визнано в судовому засіданні, що з цього часу син проживає окремо від матері, яка мешкає за межами України, доказів того, що відповідач у справі з вересня 2024 року, як з власних коштів, так і за рахунок стягнутих на її користь аліментів здійснювала утримання неповнолітнього сина та/або надавала йому та/ або на його утримання будь-яку матеріальну допомогу (кошти, речі, продукти харчування тощо), матеріали справи не містять.

Верховний суд у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 186/126/21 (провадження № 61-1949св23), зазначив наступне: «Суд апеляційної інстанцій, скасовуючи законне рішення суду першої інстанції в частині визначення початку припинення стягнення аліментів з батька та встановлення дати стягнення аліментів з матері дійшов помилкового висновку, що такий має відраховуватися з часу набрання рішенням Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 14 червня 2022 року законної сили, оскільки судами, зокрема й апеляційним судом, установлено, і сторонами не заперечувалось, що станом на час звернення до суду з первісним позовом дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає разом з батьком - ОСОБА_1 і саме він несе витрати на її утримання. Апеляційним судом не враховано, що нарахування аліментів за період, коли дитина не проживала з матір`ю, суперечить цільовому призначенню аліментів, за рахунок яких утримується дитина.»

Приймаючи до уваги вказану та інші позиції Верховного Суду щодо можливості припинення стягнення аліментів не з часу набрання рішенням суду законної сили, а з минулого часу «ретроактивне припинення», суд зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі №233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

В справі, що розглядається в даному судовому провадженні, припинення стягнення за минулий час (з 01 вересня 2024 року) аліментів, які вже фактично стягнуті, не призведе до жодних наслідків, у тому числі й до поновлення прав позивача та/або дитини сторін.

Отже, обраний позивачем в цій частині спосіб захисту не є ефективним, що має наслідком відмову в задоволенні позовної заяви в частині вимоги про припинення стягнення аліментів.

Що стосується вимог позивача про стягнення з відповідача сплачених аліментів за період з 01 вересня 2024 року по 27 квітня 2026 року в сумі 180 964,02 грн, суд приходить до наступного.

Заперечуючи проти задоволення вказаних вимог, сторона відповідача посилається на положення ст. 1215 ЦК України, згідно якої не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.

Згідно правових висновків, на які посилається сторона відповідача, зокрема, наведена постанова Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 677/876/21 (провадження № 61-3352св22), в якій зазначено: «Частиною першою статті 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Правовий аналіз статті 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Згідно з пунктом першим частини першої статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Встановивши, що аліментні виплати у розмірі 49 367,05 грн позивач здійснив не добровільно, а в примусовому порядку в межах відкритого виконавчого провадження №53940133 з примусового виконання судового рішення Красилівського районного суду Хмельницької області від 21 квітня 2017 року (справа № 677/30/17), що набрало законної сили, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про можливість повернення цих коштів платнику аліментів в порядку, визначеному статтею 1215 ЦК України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статтею 1215 ЦК України, безпідставно набуті аліменти не підлягають поверненню. Аналіз частини першої статті 1215 ЦК України свідчить, що законодавцем передбачені два виключення із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати. Схожий за змістом висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-91цс14 та підтриманий сталою судовою практикою (постанова Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 382/1728/18). При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15 вказала, що правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум. Категорія добросовісності визначається через етичні та моральні категорії. Категорія "добросовісність" закріплена в документах міжнародної уніфікації права: добросовісність здійснення прав і виконання обов`язків проголошується принципом міжнародного договірного права. ЦК України закріплює презумпцію добросовісності і розумності дій особи, яка здійснює власне право (частина п`ята статті 12 ЦК України). Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Добросовісне здійснення особою свого цивільного права передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо. Добросовісність здійснення цивільного права завжди проявляється в такій поведінці особи-носія такого права, яка знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов`язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. З положень закону випливає, що обов`язок спростування презумпції добросовісності покладається на суб`єкта, який відповідні дії (правочин) ставить під сумнів. У справі, що є предметом перегляду, апеляційний суд, встановлюючи обставини недобросовісності ОСОБА_2 як набувача аліментів, узяв до уваги лише факт визнання останньою позову про оспорювання батьківства, не врахувавши усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи. У справі, що переглядається, аліментні кошти витрачались на утримання дитини за відсутності будь-якої несумлінності з боку останньої, зворотного позивачем не доведено. З іншого боку, позивач протягом десяти років знав, що в актовому записі про народження був записаний батьком дитини, виконував щодо неї батьківські обов`язки, тривалий час добровільно сплачував аліменти на її утримання та не оспорював своє батьківство. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Враховуючи те, що відповідно до частини першої статті 179 СК України саме малолітня дитина ОСОБА_3 є власником одержаних на її утримання аліментів, а концепція забезпечення найкращих інтересів дитини є провідною у вітчизняному та міжнародному сімейному праві, вимоги позивача про повернення добровільно сплачених на утримання дитини аліментів не ґрунтуються на вимогах закону, зокрема і статті 1215 ЦК України. За відсутності достовірних доказів недобросовісного набуття аліментів, які є власністю дитини та якими розпоряджалась її мати в інтересах дитини, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення їх з відповідача на користь позивача як безпідставно набутих.»

При цьому, згідно правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 742/3439/22 (провадження № 61-2429св24): «У постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 186/126/21 (провадження № 61-1949св23) викладено правовий висновок такого змісту: «Зміна фактичних обставин після ухвалення судом рішення про стягнення аліментів, а саме: встановлення судом факту проживання дитини з іншим з батьків, а не з тим, на чию користь стягуються аліменти, є тією істотною обставиною, яка в розумінні частини другої статті 197 СК України може бути підставою для звільнення від сплати заборгованості за аліментами платника аліментів. Рішення про звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами повинно також відповідати найкращим інтересам дитини. Нарахування аліментів за період, коли дитина не проживала з матір`ю, суперечить цільовому призначенню аліментів, за рахунок яких утримується дитина». Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 596/826/21-ц (провадження № 61-3738св22). Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відхилення від сталої судової практики порушує принцип уніфікованого застосування закону, нівелює забезпечення єдності та послідовності судочинства. У справі, що переглядається, судами встановлено, що відповідно до виконавчого листа від 16 грудня 2016 року постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти в розмірі 1/3 частки всіх видів заробітку щомісячно, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини певного віку, починаючи з 21 квітня 2011 року і до її повноліття. Також установлено та не заперечувалося сторонами, що у період із 27 грудня 2021 року до 10 листопада 2022 року неповнолітня ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживала разом із батьком ОСОБА_1. Ураховуючи правову природу аліментів, їх цільовий характер, а також передбачені законом підстави їх стягнення на користь того з батьків, з ким проживає дитина, встановивши, що у період із 27 грудня 2021 року до 10 листопада 2022 року дитина проживала разом із батьком, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для звільнення позивача від сплати заборгованості за аліментами у зазначений період.»

Хоча фактичні обставини справи, що розглядається в даному провадженні, не є подібними обставинам, встановленим у наведених вище справах, що були предметом перегляду суду касаційної інстанції, слід констатувати, що як сімейне законодавство, так і стала судова практика виходить із найкращих інтересів дитини, у тому числі й її беззаперечного права на утримання, та кореспондуючого йому обов`язку батьків по утриманню неповнолітніх дітей.

Велика Палата Верховного Суду визначила стандарт доказування у цивільних справах як «стандарт більшої переконливості», згідно з яким, висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Подібний стандарт доказування у цивільних справах застосовується й в інших країнах, зокрема у Великий Британії під назвою «баланс ймовірностей» (balance of probabilities), Сполучених Штатах Америки - «перевага доказів» (preponderance of evidence) і є відмінним від стандарту доказування «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt), який застосовується у кримінальному судочинстві.

ЄСПЛ також визнає допустимість у цивільних справах стандарту доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities) (див. наприклад п. 43 рішення від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України», заява № 22750/02; рішення від 23 серпня 2016 року у справі «J.K. and others v. Sweden», заява № 59166/12) та вказує на відмінність стандартів доказування у цивільних і кримінальних справах.

Водночас стандарт доказування «баланс ймовірностей» чи «перевага доказів» не є просто припущенням, заснованим на здогадках або підозрах, він обов`язково має ґрунтуватися на певних доказах та їх оцінці судом.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 81 постанови від 18 березня 2020 року у цивільній справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

На підтвердження своїх вимог, позивачем було подано до суду письмові докази, показання свідків, заявлено клопотання про витребування доказів судом.

На противагу цьому, відповідачем до відзиву на позовну заяву жодного доказу долучено не було, з посиланням на недоведеність позовних вимог, в тому числі на те, що саме на позивача покладено обов`язок спростування презумпції добросовісності одержувача аліментів.

Таким чином, сторона відповідача вибудувала свою тактику «від зворотнього», стверджуючи про неналежність/недостатність поданих опонентом доказів, та саме цією обставиною обґрунтовуючи власну позицію. Така позиція, на переконання суду, вказує на недобросовісне користування своїми процесуальними правами.

Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18 розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Підтримала вказану позицію й Велика Палата Верховного Суду у пункті 81 постанови від 18 березня 2020 року у цивільній справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)

За встановлених судом фактичних обставин справи, які базуються на наявних у справі письмових доказах, показаннях свідків та поясненнях в судовому засіданні позивача й уповноважених представників сторін, з вересня 2024 року син сторін ОСОБА_3 проживає в Україні у своєї бабусі - матері позивача, відповідач з цього ж часу проживає окремо від сина (за межами України), за час перебування відповідача в Україні (з 06.10.2024 по 05.03.2025) з сином не бачилась, рішення суду про стягнення з позивача на користь відповідача аліментів на утримання сина сторін до досягнення ним повноліття, виконано в повному обсязі.

При цьому, з показань свідків у судовому засіданні вбачається, що позивач, хоча з вересня 2024 року із сином не проживав, проте регулярно - 1-2 рази на тиждень приїздив до сина та регулярно надавав йому матеріальну допомогу, виконуючи свій обов`язок по утриманню дитини до досягнення повноліття.

Мати дитини, проживаючи окремо від сина, та отримуючи аліменти на його утримання (кошти які є власністю дитини а не одержувача аліментів), доказів цільового використання одержаних на утримання дитини аліментних виплат суду не надала, посилаючись на обов`язок позивача доводити її недобросовісність.

Проте суд не може погодитись з такою позицією відповідача, а саме перекладання в даній справі тягаря доказування нецільового використання аліментів, саме і лише на позивача.

При цьому, допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_3 показав, що з часу його повернення в Україну, з матір`ю не бачився, декілька разів спілкувався з нею засобами телефонного зв`язку, жодної допомоги на своє утримання, як то коштів, речей продуктів харчування тощо, з вересня 2024 року до досягнення ним повноліття, від матері не отримував.

Твердження сторони відповідача про те, що показання цього свідка (сина сторін) не є об`єктивними та безсторонніми, оскільки він заінтересований в результаті розгляду справи, є неспроможними, оскільки аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини і мають використовуватися за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Разом із тим, доказів того, що відповідач у справі з вересня 2024 року, з власних коштів або за рахунок стягнутих на її користь з позивача аліментів здійснювала утримання неповнолітнього сина та/або надавала йому та/ або на його утримання будь-яку матеріальну допомогу (кошти, речі, продукти харчування тощо), матеріали справи не містять.

Відповідачем взагалі не подано до суду жодного доказу на підтвердження виконання нею з вересня 2024 року обов`язку по утриманню дитини (сина сторін) до досягнення ним повноліття, як і доказів здійснення такого утримання з коштів, отриманих як аліментні виплати.

Доводи сторони відповідача про те, що позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу (банківських виписок, платіжних документів, доказів понесених витрат на дитину тощо) на підтвердження нецільового використання відповідачем отриманих як аліменти коштів, є безпідставними, оскільки в такому випадку йтиметься про перекладання на позивача обов`язку доведення неіснуючої обставини - цільового використання відповідачем одержаних на утримання дитини коштів.

Верховний Суд також звернув увагу, що Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив про те, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

За наведених обставин, враховуючи положення ст. 1215 ЦК України, застосування якої в даній справі має відбуватись у взаємозв`язку з положеннями ч. 2 ст. 155, ст. 179 СК України та засадами регулювання сімейних відносин (ст. 7 СК України), зокрема щодо максимального врахування інтересів дитини, суд приходить до висновку про правомірність вимог позивача щодо стягнення з відповідача сплачених позивачем за період з 01 вересня 2024 року по 27 квітня 2026 року аліментів на утримання сина сторін у сумі 180 964,02 грн, що, виходячи із конкретних фактичних обставин даної справи, ефективно відновить порушені до досягнення повноліття права дитини, визначені ст. 179 СК України.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, враховуючи правову природу аліментів та їх цільовий характер, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову в цій справі, а саме - в частині стягнення з відповідача на користь позивача сплачених за період з 01 вересня 2024 року по 27 квітня 2026 року аліментів на утримання сина сторін, в сумі 180 964,02 грн.

В частині вимоги про припинення стягнення аліментів позов задоволенню не підлягає.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. (ч. 1 ст. 133 ЦПК України)

Згідно положень ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Тому, у відповідності до вимог ч.1 ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1 809,64 грн.

Згідно ч.8 ст. 141 ЦПК України витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

До закінчення судових дебатів у справі, представниками сторін зроблені відповідні заяви.

Згідно вимог п.5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України у разі необхідності в резолютивній частині також вказується про: призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат.

У випадку, визначеному частиною першою статті 246 ЦПК України, суд вирішує питання про судові витрати без повідомлення учасників справи.

За вказаних обставин, суд вважає за необхідне встановити сторонам строк на подання доказів щодо розміру понесених ними судових витрат на правничу допомогу.

На підставі викладеного та керуючись статтями 7, 141, 150, 155, 180 Сімейного кодексу України, статтями 15, 16, 1215 Цивільного кодексу України, статтями 2, 10, 49, 76-83, 89, 141, 209, 258, 259, 263-265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ), третя особа: Вишгородський відділ державної виконавчої служби у Вишгородському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (ЄДПРОУ: 34961544, місцезнаходження: Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, вул. Межигірського Спаса, буд. 6), про припинення стягнення аліментів та стягнення сплачених аліментів - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачені ним за період з 01 вересня 2024 року по 27 квітня 2026 року аліменти в сумі 180 964,02 грн та витрати по сплаті судового збору в сумі 1 809,64 грн.

В іншій частині позову - відмовити.

Встановити сторонам строк для подання доказів щодо розміру понесених ними судових витрат на правничу допомогу - до 11 листопада 2026 року включно.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Суддя: