Decision № 140790449 of 14.10.2026 , Commercial Court of Kyiv

Єдиний державний реєстр судових рішень

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.10.2026Справа № 910/3643/26

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В. , за участю секретаря судового засідання Тихоши Л.Г. , розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу

за позовомФонду гарантування вкладів фізичних осіб (04053, місто Київ, ВУЛИЦЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ, будинок 17, Ідентифікаційний код юридичної особи 21708016) до про1. ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ); 2. ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ); 3. ОСОБА_5 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ); 4. ОСОБА_6 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ); 5. ОСОБА_7 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_5 ); 6. ОСОБА_8 ( АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_6 ) стягнення шкоди у розмірі 3 364 638 грн. 98 коп.Представники:

від Позивача: Батракова О.Ю. (представник на підставі довіреності);

Тесля А.В. (представник на підставі довіреності);

від Відповідача-1: Кілічава Т.М. (представник на підставі ордеру);

від Відповідача-2: Кілічава Т.М. (представник на підставі ордеру);

від Відповідача-3: Кілічава Т.М. (представник на підставі ордеру);

від Відповідача-4: Кілічава Т.М. (представник на підставі ордеру);

ОСОБА_6 (особисто);

від Відповідача-5: Кілічава Т.М. (представник на підставі ордеру);

від Відповідача-6: Дзюба В.В. ((представник на підставі ордеру);

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (надалі також - «Позивач») звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 (надалі також - «Відповідач-1»), ОСОБА_4 (надалі також - «Відповідач-2»), ОСОБА_5 (надалі також - «Відповідач-3»), ОСОБА_6 (надалі також - «Відповідач-4»), ОСОБА_7 (надалі також - «Відповідач-5»), ОСОБА_8 (надалі також - «Відповідач-6») про стягнення шкоди у розмірі 3 364 638 грн. 98 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для солідарного стягнення збитків, завданих пов`язаними особами ПАТ «БАНК «КИЇВСЬКА РУСЬ».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.04.2026 року відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 29.04.2026 року.

20.04.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-5 надійшов відзив на позовну заяву.

21.04.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.

21.04.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-3 надійшов відзив на позовну заяву.

21.04.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-6 надійшов відзив на позовну заяву.

28.04.2026 року через систему «Електронний суд» від Позивача надійшла відповідь на відзиви.

29.04.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-5 надійшло клопотання про витребування доказів.

29.04.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-6 надійшло клопотання про витребування доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено розгляд клопотання про закриття провадження у справі №910/3643/26, зобов`язано Позивача надати відповіді на питання в порядку ст.90 ГПК України, задоволено клопотання Відповідача 6 про витребування доказів, зобов`язано Позивача надати суду письмові докази у строк до 7 днів з 30.04.2026 року, клопотання Відповідача 5 задоволено частково, зобов`язано Позивача надати суду належним чином завірену копію Протоколу кредитно-інвестиційного комітету №26/11-9 від 26.11.2008 року разом з додатками у строк до 7 днів з 30.04.2026 року, встановлено Відповідачу строк до 7 днів з 30.04.2026 року для надання заперечень, відкладено підготовче судове засідання на 13.05.2026 року.

05.05.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-6 надійшли заперечення.

07.05.2026 року через систему «Електронний суд» від Позивача надійшла заява на виконання вимог ухвали суду.

07.05.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-3 надійшли заперечення.

07.05.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-1 надійшли заперечення.

07.05.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-5 надійшли заперечення.

07.05.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-2 надійшли заперечення.

07.05.2026 року через систему «Електронний суд» від Відповідача-4 надійшли заперечення.

08.05.2026 року через систему «Електронний суд» від Позивача надійшли відповіді на питання Відповідача - 5.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче судове засідання на 17.06.2026 року.

28.05.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 4 надійшла заява про застосування строків позовної давності до вимог Позивача.

28.05.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 4 надійшов відзив на позовну заяву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, прийнято до розгляду заяву Відповідача 4 про застосування наслідків спливу позовної давності, задоволено клопотання Позивача про відкладення підготовчого судового засідання, встановлено Позивачу строк до 5 днів з 18.06.2026 для надання письмових пояснень, відкладено підготовче судове засідання на 01.07.2026 року.

23.06.2026 року через систему «Електронний суд» від Позивача надійшли пояснення по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 12.08.2026 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено розгляд справи на 02.09.2026 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено судове засідання на 09.09.2026 року.

08.09.2026 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 6 надійшла заява про застосування строків позовної давності до вимог Позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву в судовому засіданні до 14.10.2026 року.

В судовому засіданні 14 жовтня 2026 року представники Позивача підтримали вимоги та доводи позовної заяви, просили суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представники Відповідачів, Відповідач - 4 заперечили проти позову з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву, просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд, розглянувши клопотання Відповідачів -1, 2, 3, 5 про закриття провадження у справі, зазначає.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Статтею 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. (стаття 125 Конституції України).

Відповідно до статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцевий суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи). Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок їх розгляду визначаються законом.

Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.

В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення).

Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством.

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

При цьому, згідно з ч. 1, 3 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Відповідно до ч.1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;

2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду, та справи у спорах щодо продажу пакетів акцій, що належать державі у статутному капіталі банків;

3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;

4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;

5) справи у спорах щодо фінансових інструментів, зокрема щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;

6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;

7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами, клопотаннями органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;

8) справи про банкрутство (неплатоспроможність) та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника;

9) справи щодо процедури превентивної реструктуризації;

10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) юридичних осіб та їх органів, посадових та службових осіб, а також фізичних осіб - підприємців у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;

11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;

12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;

13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;

14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;

15) інші справи у спорах між юридичними особами, які здійснюють господарську діяльність, та/або фізичними особами - підприємцями;

16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець.

17) справи, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів, укладених у рамках публічно-приватного партнерства, у тому числі концесійних договорів, крім спорів, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства;

18) справи у спорах щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів власників облігацій, що виникають між адміністратором за випуском облігацій та емітентом облігацій та/або особами, які надають забезпечення за такими облігаціями;

19) справи у спорах щодо оскарження рішення зборів власників облігацій.

Терміни "особа, яка надає забезпечення", "збори власників облігацій" вживаються у цьому Кодексі у значенні, наведеному в Законі України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки".

20) справи у спорах між організацією водокористувачів та її членом або власником (користувачем) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, включеної до території обслуговування відповідної організації водокористувачів, щодо набуття чи припинення членства в такій організації водокористувачів, укладання, зміни, розірвання, виконання організацією водокористувачів договорів, додаткових угод та іншої документації, яка відповідно до умов договору є його невід`ємною частиною, умов надання послуг організацією водокористувачів, визнання недійсними правочинів, вчинених організацією водокористувачів, а також щодо визначення території обслуговування організації водокористувачів; справи у спорах між власниками меліоративних систем або мереж та водокористувачами щодо умов забору, доставки води та її відведення;

21) справи про ліквідацію страховика або кредитної спілки за позовом Національного банку України відповідно до статті 110 Цивільного кодексу України.

Для цілей цього Кодексу господарською діяльністю є діяльність юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Комерційною господарською діяльністю (підприємництвом) є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється юридичними особами та фізичними особами - підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Некомерційною господарською діяльністю є самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється юридичними особами та фізичними особами - підприємцями, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.

Тобто, спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 Господарського процесуального кодексу України; спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді.

Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (правовий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18).

Згідно із частиною шостою статті 77 Закону № 2121-III Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону № 4452-VI.

У пункті 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI визначено, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку.

За змістом пункту 1 частини другої статті 37, частини першої статті 48 Закону №4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку, та з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку; приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб.

Згідно із частиною першою статті 52 Закону № 2121-III пов`язаними з банком особами є контролери банку; особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини.

Отже, ліквідатор (у цьому випадку Фонд, у тому числі в особі керівника ліквідаційної процедури - його уповноваженої особи) з дня свого призначення отримав можливість самостійного прийняття рішень щодо використання майнових активів банку та розпорядження ними, управління банком та керівництва його господарською діяльністю, що підтверджує його право і на звернення до суду з позовом від імені банку.

Це підтверджується повноваженнями Фонду та його уповноваженої особи, передбаченими частиною п`ятою статті 52 Закону № 4452-VI, у разі недостатності майна банку звертатися до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року по справі №757/75153/17-ц зазначено, що оскільки Фонд на час ліквідації банку здійснює управління та розпорядження його майном, що за своєю суттю властиво для власника юридичної особи, спір між Фондом і посадовими особами банку про відшкодування заподіяної третій особі шкоди має розглядатися за правилами господарського судочинства.

З огляду на викладене, клопотання Відповідачів -1, 2, 3, 5 про закриття провадження у справі не підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі ухвалено після закінчення судового розгляду за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 14 жовтня 2026 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.

Відповідно до статті 223 Господарського процесуального кодексу України,в судовому засіданні складено протокол судового засідання.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ

19.03.2015 року Правлінням Національного банку України прийнято рішення №190 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "БАНК" «Київська Русь» до категорії неплатоспроможних". (т.1 а.с.8)

16.07.2015 року Правлінням Національного банку України прийнято рішення №460 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "БАНК" «Київська Русь». (т.1 а.с.9)

17.07.2015 року виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення №138 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "БАНК" «Київська Русь» та делегування повноважень ліквідатора банку". Згідно із зазначеним рішенням Фонду гарантування, в ПАТ "БАНК" «Київська Русь» запроваджено процедуру ліквідації строком на два роки з 17.07.2015 по 16.07.2016 включно. (т.1 а.с.9)

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 22.10.2015 №251/15 затверджено реєстр акцептованих вимог кредиторів ПАТ "БАНК" «Київська Русь», який з урахуванням змін (рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 23.03.2021 №273) становить 5616106980,84 грн.(т.1 а.с.10-11)

16.11.2015 року рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №271/15 затверджено Акт формування ліквідаційної маси Публічного акціонерного товариства "БАНК" «Київська Русь» з урахуванням змін (рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 15.06.2020 №1123), відповідно до якого балансова вартість - 5836816826,23 грн., ринкова вартість - 1389305769,51 грн. (т.1 а.с.12-15)

Рішенням засідання Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь", на якому були присутні ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , оформлене протоколом Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь" №26/11-9 від 26.11.2008 року, вирішено надати дозвіл на придбання у ТОВ «Капітал Інвест» простих векселів ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» в кількості 5 штук номінальною вартістю 3 400 000 грн. 00 коп. за загальною ціною 3 175 000 грн. 00 коп. (зворотна частина а.с.15-18, т.2 а.с.36-39)

22.04.2020 року між Публічним акціонерним товариством "БАНК" «Київська Русь» (Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ю-БЕЙС» (Новий кредитор) було укладено Договір про відступлення прав вимоги №UA-EA-2020-03-12-000009-b/42/3, відповідно до умов якого Банк відступає Новому кредитору належні Банку, а Новий кредитор набуває права вимоги Банку до юридичних осіб, зазначених у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом - Боржники, включаючи права вимоги до правонаступників Боржників або інших осіб, до яких перейшли обов?язки боржників, за контрактами з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру у Додатку №1 до цього Договору, надалі за текстом - «Основні договори», надалі за текстом-Права вимоги. Новий кредитор сплачує Банку за Права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим Договором. (зворотна частина а.с.35-37)

Згідно з реєстром векселів, майнові права за якими відступаються (продаються), до Договору про відступлення прав вимоги №UA-EA-2020-03-12-000009-b/42/3 від 22.04.2020 року, було відступлено векселі емітента ПАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» в кількості 3 шт.

Згідно з реєстром векселів, майнові права за якими відступаються (продаються), до Договору про відступлення прав вимоги №UA-EA-2020-03-12-000009-b/42/4 від 22.04.2020 року, було відступлено векселі емітента ПАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» в кількості 2 шт.

23.01.2026 року Фонд гарантування звернувся до Відповідачів з вимогою від 22.01.2026 №46-650/26 про відшкодування збитків в порядку ч.5 ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", в якій Фонд зазначив, що банком було здійснено збиткову операцію, яка полягала в укладенні Публічним акціонерним товариством "БАНК" «Київська Русь» правочину щодо придбання у ТОВ «Капітал Інвест» простих векселів ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» в кількості 5 штук номінальною вартістю 3 400 000 грн. 00 коп. за загальною ціною 3 175 000 грн. 00 коп., що підтверджується копіями описів вкладення у цінний лист, фіскальним чеком, списком згрупованих відправлень. (т.1 а.с.41-45)

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що під час здійснення процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства "БАНК" «Київська Русь» встановлено недостатність його майна для покриття вимог кредиторів, що спричинено рішеннями кредитного комітету, до якого входили Відповідачі, на підставі яких в подальшому здійснено ряд завідомо збиткових активних операцій, одною з яких є придбання у ТОВ «Капітал Іст» 5 простих векселів ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» на загальну суму 3 400 000,00 грн. (АА 1564072 від 23.04.2008 на 1 000 000,00 грн. зі строком оплати не раніше 23.04.2018, АА 1564078 від 23.04.2008 на 1 000 000,00 грн. зі строком оплати не раніше 23.04.2018, АА 1564079 від 23.04.2008 на 1 000 000,00 грн. зі строком оплати не раніше 23.04.2018, №30020513099 від 01.02.2008 на 200 000,00 грн. зі строком оплати не раніше 30.12.2015, №30020513105 від 01.02.2008 на 200 000,00 грн. зі строком оплати не раніше 30.12.2015, всього) за ціною 3 175 000,00 грн. Придбання вказаних цінних паперів не мало економічного сенсу, оскільки відповідно до умов повернення боргу, посвідченого вказаними векселями, загальна сума дисконту становила лише 225 000,00 грн. або 7,0866 % за весь період існування боргу, а зважаючи на встановлені строки повернення боргу 30.12.2015 та 23.04.2018, потенційна прибутковість, за умови проведення Емітентом повного та своєчасного розрахунку , становив менше 1 % річних. При цьому, прибутковість на рівні 1 % річних, з огляду на вартість залучення коштів Банком та інфляцію, було для ПАТ «БАНК «КИЇВСЬКА РУСЬ» завідомо збитковим. В результаті таких рішень банку було завдано шкоду на суму 3 364 638,98 гривень. За таких підстав, Позивач звернувся до суду з вказаним позовом та просить суд стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 шкоду у розмірі 3 364 638 грн. 98 коп.

Заперечуючи проти позову, Відповідачі - 1, 2, 3, 5 зазначають, що Позивачем не додано рішення НБУ про визнання Відповідачів пов`язаними особами. Банк «КИЇВСЬКА РУСЬ не є неплатоспроможним банком на підставі постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 листопада 2020 року у справі №826/22323/15. При зверненні до суду Позивач неправомірно посилається на редакцію ст. 52 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» в редакції цього Закону від 15.02.2011 р., проте станом на дату прийняття рішення КІК (26.11.2008) ця стаття взагалі не містила цих положень. Позивачем у позовній заяві не надано належних та безспірних доказів наявності всіх чотирьох елементів складу правопорушення щодо кожного з Відповідачів. Вимога про солідарне стягнення є безпідставною, оскільки базується на нормах права, що не діяли у 2008 році, та на припущенні про «спільність» дій, яка не підтверджена доказами наявності єдиного умислу чи отримання особистої вигоди кожним із відповідачів. Розрахунок збитків в позові ґрунтується на різниці між номінальною вартістю векселів (3 400 000,00 грн) та ціною, отриманою від їх реалізації на аукціоні у 2020 році (35 361,02 грн). Такий підхід ігнорує той факт, що векселі були придбані Банком за 3 175 000,00 грн, а не за номіналом. Таким чином, база для розрахунку збитків є завищеною. Крім того, заявлено про застосування загальних строків позовної давності до вимог Позивача.

Заперечуючи проти позову, Відповідач - 4 зазначав, що Позивачем не доведено складу цивільного правопорушення. Крім того, заявлено про застосування загальних строків позовної давності до вимог Позивача.

Заперечуючи проти позову, Відповідач - 6 зазначав, що Фонд порушив приписи ст. 52 ЗУ «Про банки і банківську діяльність». Відповідач-6 не належить до пов`язаних з банком осіб й до керівників. Також Позивач застосовує норми законодавства до правовідносин, які існували до набрання ними чинності. Позивачем не доведено складу цивільного правопорушення. Крім того, заявлено про застосування загальних строків позовної давності до вимог Позивача.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Згідно із частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Cтаття 14 Господарського процесуального кодексу України визначає принцип диспозитивності господарського судочинства та встановлює, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України та статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно з частинами першою та другою статті 1166 Цивільного кодексу України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану недоговірну (деліктну) шкоду, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:

- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;

- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;

- причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;

- вина заподіювача шкоди, як суб`єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.

За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.

За загальними правилами розподілу обов`язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та третя статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

Отже, при поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди, на позивача покладається обов`язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою.

Водночас зі змісту частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, яка полягає в тому, що наявність вини заподіювача шкоди не підлягає доведенню позивачем, тобто саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Відповідний висновок Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 1166 ЦК України та презумпції вини заподіювача шкоди міститься, зокрема у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18, від 28.10.2021 у справі № 910/9851/20, від 20.10.2022 у справі № 910/3782/21.

Отже, спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов`язком її заподіювача, тобто відповідача у правовідносинах про відшкодування шкоди.

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим (ст. 1190 ЦК України).

Відповідно до ч. 3-4 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Відповідно до ст. 63 Закону України "Про акціонерні товариства" № 514-VI від 17.09.2008 (що діяв на момент спірних правовідносин) посадові особи органів акціонерного товариства повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства. Посадові особи органів акціонерного товариства несуть відповідальність перед товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із законом. У разі якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.

Таким чином, наведеними положеннями законодавства закріплено обов`язки органів юридичної особи (посадових осіб) (фідуціарні обов`язки) діяти в інтересах юридичної особи, діяти добросовісно, діяти розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальність за їх порушення.

Право Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернутися до суду від власного імені в інтересах вкладників та інших колишніх кредиторів банку з позовом про стягнення шкоди з пов`язаних осіб банку прямо передбачено нормами чинного законодавства.

Відповідно до приписів ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, яка діяла як на момент прийняття рішення про ліквідацію банку) Фонд або уповноважена особа Фонду у разі, якщо оціночна вартість ліквідаційної маси банку, затвердженої Фондом, є меншою за вимоги кредиторів, які включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, звертається до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку з її вини шкоди, та пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, завданої банку.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів виведення банків з ринку та задоволення вимог кредиторів цих банків» №1588-IX від 30.06.2021 року у статті 52 у частині першій: абзаци перший, четвертий та дванадцятий викласти в такій редакції:

"1. Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів за умови достатності коштів для забезпечення процедури ліквідації в такій черговості";

"3) вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом";

"Вимоги до банку, не задоволені в результаті ліквідаційної процедури та продажу майна (активів) банку на дату складення ліквідаційного балансу, вважаються погашеними";

доповнено абзацами тринадцятим і чотирнадцятим такого змісту:

"Фонд має право звертатися до осіб, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду (збитки), завдану банку, зазначених у частинах п`ятій та десятій цієї статті, з вимогами та позовами про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної банку, у разі наявності вимог кредиторів, зазначених у пунктах 1-8 цієї частини, крім вимог за субординованим боргом та вимог кредиторів, які є пов`язаними з банком особами.

Фонд має право звертатися до осіб, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду (збитки), завдану кредиторам, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення процедури ліквідації, - у випадку припинення неплатоспроможного банку або банку, щодо якого було прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", як юридичної особи";

частину п`яту викладено в такій редакції:

"5. У разі виявлення шкоди (збитків), завданої банку, Фонд звертається з вимогою про відшкодування на користь Фонду шкоди (збитків), завданої банку, до:

пов`язаної з банком особи та/або іншої особи, рішеннями, діями (в тому числі вчиненими правочинами, операціями, укладеними договорами) та/або бездіяльністю якої завдано шкоди (збитків) банку;

та/або пов`язаної з банком особи, та/або іншої особи, яка внаслідок таких рішень, дій (в тому числі правочинів, операцій, договорів) або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду".

Отже, у процесуальному законодавстві, чинному на дату звернення з позовом, чітко розмежовано два види позовів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування шкоди (збитків), які подаються у порядку ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»:

- позов, який подається від імені та в інтересах неплатоспроможного банку;

- позов від власного імені в інтересах кредиторів припиненого неплатоспроможного банку, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку.

Умовами звернення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з другим видом позову є: (1) завершення ліквідаційної процедури неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених ч. 2 ст. 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; (2) залишення кредиторських вимог без задоволення (їх погашення внаслідок недостатності майна); (3) припинення банку як юридичної особи.

Подібні висновки Верховного Суду викладено, зокрема, у постанові від 12.07.2022 у справі №910/18526/21.

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Предметом позову у цій справі є відшкодування (стягнення) шкоди, заподіяної ПАТ "БАНК" «Київська Русь» протиправними діями, бездіяльністю пов`язаних з банком осіб.

Ураховуючи зазначені вище правила доказування у господарському процесі у правовідносинах з відшкодування шкоди позивач має довести неправомірність рішень, дій / бездіяльності відповідачів, в чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов`язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.

Одночасно, відповідачі в межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов`язків повинні спростувати доводи та докази позивача, а також у свою чергу навести обставини та доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності. Аналіз норм Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема глави 7 цього Закону, дозволяє зробити висновок, що доказами виконання свого обов`язку вживати своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку можуть бути дані, які підтверджують обставини, що власники істотної участі, керівник, члени ради, члени виконавчого органу, посадові особи іншого органу управління вжили заходів для запобігання ризиковій діяльності; для недопущення в діяльності банку ознак, наявність яких є підставою для висновку НБУ про провадження банком ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, зокрема, через вплив на управління чи діяльність юридичної особи (у тому числі шляхом ухвалення рішень про винесення на розгляд загальних зборів учасників банку питання ризикової діяльності); відновлення платоспроможності банку; встановлення осіб, відповідальних за ризикову діяльність тощо.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 76 ГПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 86 ГПК України).

Отже, виходячи із заявлених позивачем предмету та підстав позову предметом доказування у даній справі та обставинами, які складають предмет дослідження судом, є:

- персональний склад органів управління Банку на момент ухвалення рішень про вчинення сумнівних правочинів; дати обрання/призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; належність відповідачів до керівників Банку; наявність у відповідачів статусу посадової особи акціонерного товариства, повязаної з Банком особи;

- факт ухвалення рішення органом управління Банку про вчинення сумнівного правочину, персональний склад органу на момент ухвалення такого рішення, результати голосування кожного члена (за, проти, утримався); інші фактичні обставини ухвалення такого рішення на підставі яких документів (наданих контрагентом та внутрішніх документів банку) ухвалювалося рішення, чи була дотримана внутрішня процедура банку щодо погодження таких рішень, хід обговорення;

- факт вчинення Банком сумнівного правочину (укладення договору);

- факт виконання Банком сумнівного правочину (перерахування/отримання коштів, передання / отримання майна чи майнових прав);

- факти протиправної поведінки відповідачів (недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності Банку, індивідуальних приписів НБУ, обставини, що підтверджують невиваженість інвестиційної політики та ризикованість кредитної політики Банку, відсутність в Банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов`язків, дії відповідачів усупереч інтересам Банку тощо);

- збитки Банку від конкретного правочину та їх причини;

- наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою відповідачів та завданою шкодою;

- розмір недостатності майна Банку для розрахунків з кредиторами (як мінімальний розмір збитків Банку та шкоди, завданої кредиторам Банку невиваженою інвестиційною політикою, ризикованою кредитною діяльністю, бездіяльністю відповідачів, що призвело до неплатоспроможності та ліквідації Банку).

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №910/12930/18, від 20.10.2022 у справі №910/3782/21.

Відповідно до частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції чинній, на момент прийняття відповідачами рішення щодо придбання цінних паперів) Фонд має право звернутися з вимогою до власників істотної участі, контролерів та керівників банку про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, встановлений Фондом, Фонд має право звернутися до суду з вимогою про стягнення майна з таких осіб для задоволення вимог кредиторів.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна банку, вважаються погашеними.

Відповідно до частин третьої - шостої статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній на час прийняття відповідачами рішень щодо придбання цінних паперів) Банк відповідає за своїми зобов`язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов`язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, зупинення операцій по рахунках, арешту власних коштів банку на його рахунках уповноваженими органами державної влади. Учасники банку відповідають за зобов`язаннями банку згідно із законами України та статутом банку.

У відповідності до ч.ч.2, 3 ст.44 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній, на момент прийняття відповідачами рішення щодо придбання цінних паперів) визначено, що для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:

1) кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;

2) комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;

3) тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.

Банки самостійно вирішують і створюють органи управління фінансовими ризиками з метою забезпечення сприятливих фінансових умов захисту інтересів вкладників та інших кредиторів.

За змістом ч.1 ст.52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній, на момент прийняття відповідачами рішення щодо придбання цінних паперів) для цілей цього Закону пов`язаними особами є:

1) керівники банку;

2) власники істотної участі в банку;

3) близькі родичі, чоловік, жінка, діти, батьки будь-якої особи, що зазначені в пунктах 1 і 2;

4) афілійовані особи банку, керівники і власники істотної участі в афілійованих особах, а також їх близькі родичі.

Як встановлено Судом, рішенням засідання Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь", на якому були присутні ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , оформлене протоколом Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь" №26/11-9 від 26.11.2008 року, вирішено надати дозвіл на придбання у ТОВ «Капітал Інвест» простих векселів ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» в кількості 5 штук номінальною вартістю 3 400 000 грн. 00 коп. за загальною ціною 3 175 000 грн. 00 коп. (зворотна частина а.с.15-18, т.2 а.с.36-39)

Приймаючи рішення щодо придбання цінних паперів, яке на думку Позивача, призвело до завдання збитків банку та його кредиторам, Відповідачі діяли як члени Кредитно-інвестиційного комітету АБ "Київська Русь", що підтверджується протоколом засідання Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь" №26/11-9 від 26.11.2008 року, яким оформлено зазначене рішення. До складу Кредитно - Інвестиційного комітету входили: Голова комітету, Голова правління - ОСОБА_3 ; Заступник голови комітету, заступник Голови правління - ОСОБА_4 ; члени комітету: ОСОБА_5 (директор Департаменту ризиків), ОСОБА_6 (Директор юридичного департаменту, що підтверджується даними трудової книжки), ОСОБА_7 (директор Департаменту безпеки та захисту інтересів банку, ОСОБА_8 (директор Департаменту корпоративного бізнесу, що підтверджується даними трудової книжки). В матеріалах справи наявні особові справи Відповідачів. (т.1 а.с.172-173, т.2 а.с.42-50, 108)

Суд зазначає, що до норм матеріального права належать норми, які визначають осіб, що можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави та розмір відповідальності. Тоді, як до процесуальних, процедурних норм належать норми, які визначають порядок притягнення особи до відповідальності.

Норми права, що визначають порядок дій Фонду як ліквідатора банку, зокрема щодо вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов`язаних з банком осіб, а у випадку їх невиконання - до суду, є процесуальними, процедурними нормами.

Відповідно до правовідносин, учасником яких є Фонд як ліквідатор неплатоспроможного банку (який вчиняє дії з виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов`язаних з банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов`язаних з банком осіб, звернення з позовом до суду) мають застосовуватися редакції статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки та банківську діяльність", що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.

Водночас, норми статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі (статті 58 Конституції України). Такі норми поширюють свою дію тільки на ті відносини, що виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абз. 2, 4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №1-зп/1997 від 13 травня 1997 року).

Отже, при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення такими особами відповідних дій.

Аналогічні висновки щодо застосування частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та частин четвертої - шостої статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" стосовно процесуального чи матеріального характеру цих норм викладені у пунктах 131 - 148 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18.

Відповідно до пункту 15 статті 2 Закону "Про акціонерні товариства" (в редакції чинній, на момент прийняття відповідачами рішення щодо придбання цінних паперів) посадові особи органів акціонерного товариства - фізичні особи - голова та члени наглядової ради, виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізор акціонерного товариства, а також голова та члени іншого органу товариства, якщо утворення такого органу передбачено статутом товариства.

Такі посадові особи можуть притягатися до відповідальності перед товариством на підставі статті 63 Закону "Про акціонерні товариства".

Відповідно до визначення термінів, що містяться у статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній, на момент прийняття відповідачами рішення щодо придбання цінних паперів):

учасники банку - засновники банку, акціонери банку, який є відкритим акціонерним товариством, і пайовики кооперативного банку;

істотна участь - пряме або опосередковане, самостійно або спільно з іншими особами володіння 10 і більше відсотками статутного капіталу або права голосу придбаних акцій (паїв) юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість вирішального впливу на керівництво чи діяльність юридичної особи.

Згідно із ч.1 ст.42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній, на момент прийняття відповідачами рішення щодо придбання цінних паперів) керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених структурних підрозділів банку.

Згідно з ч.2 ст. 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній, на момент прийняття відповідачами рішення щодо придбання цінних паперів) для цілей цього Закону пов`язаними особами є:

1) керівники банку;

2) власники істотної участі в банку;

3) близькі родичі, чоловік, жінка, діти, батьки будь-якої особи, що зазначені в пунктах 1 і 2;

Отже, у розумінні наведених норм законодавства, на момент прийняття рішення, оформленого протоколом засідання Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь" №26/11-9 від 26.11.2008 року, Відповідачі діяли як пов`язані з банком особи (ст.52 Закону України "Про банки і банківську діяльність").

Як встановлено Судом вище, 19.03.2015 року Правлінням Національного банку України прийнято рішення №190 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "БАНК" «Київська Русь» до категорії неплатоспроможних". (т.1 а.с.8)

Верховний Суд у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 21.07.2021 у справі №910/12930/18, 25.07.2022 у справі №922/2860/18, 07.09.2022 у справі №904/3867/21, 27.09.2022 у справі №904/3864/21 та 25.07.2023 у справі №910/13325/21, неодноразово звертав увагу на те, що предметом доказування у справах за позовами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до пов`язаних з банком осіб про відшкодування шкоди є:

1) персональний склад органів управління банку на момент ухвалення рішень про вчинення сумнівних правочинів; дати обрання/призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; належність відповідачів до керівників банку; наявність у відповідачів статусу посадової особи акціонерного товариства, пов`язаної з банком особи;

2) факт ухвалення рішення органом управління банку про вчинення сумнівного правочину, персональний склад органу на момент ухвалення такого рішення, результати голосування кожного члена (за, проти, утримався); інші фактичні обставини ухвалення такого рішення на підставі яких документів (наданих контрагентом та внутрішніх документів банку) ухвалювалося рішення, чи була дотримана внутрішня процедура банку щодо погодження таких рішень, хід обговорення;

3) факт вчинення банком сумнівного правочину (укладення договору);

4) факт виконання банком сумнівного правочину (перерахування/отримання коштів, передання/отримання майна чи майнових прав);

5) факти протиправної поведінки відповідачів (недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності банку, індивідуальних приписів НБУ, обставини, що підтверджують невиваженість інвестиційної політики та ризикованість кредитної політики банку, відсутність в банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов`язків, дії відповідачів усупереч інтересам банку тощо);

6) збитки банку від конкретного правочину (балансова вартість активу на дату початку виведення банку з ринку, розмір грошових коштів, фактично стягнутих за рішенням суду та включених до ліквідаційної маси, оціночна вартість активу, визначена незалежним оцінювачем у процедурі ліквідації, вартість продажу такого активу в процесі ліквідації банку) та їх причини;

7) розмір недостатності майна банку для розрахунків з кредиторами (як мінімальний розмір збитків банку та шкоди, завданої кредиторам банку невиваженою інвестиційною політикою, ризикованою кредитною діяльністю, бездіяльністю відповідачів, що призвело до неплатоспроможності та ліквідації банку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.05.2021 у справі №910/11027/18 при вирішенні питання про притягнення до відповідальності посадових осіб банку зазначила, що суд також має встановити, чи дотримались такі посадові особи своїх фідуціарних обов`язків, а саме: чи діяли вони добросовісно, розумно та чи не перевищували своїх повноважень.

Відповідно до частини другої статті 89 Господарського кодексу України посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:

- діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;

- діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;

- діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;

- бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків;

- іншими винними діями посадової особи.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Про правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків йдеться в Законі України "Про банки і банківську діяльність".

Згідно зі статтею 37 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній на час прийняття відповідачами рішень щодо придбання цінних паперів) органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку. Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку.

За змістом статті 40 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній на час прийняття відповідачами рішень щодо придбання цінних паперів)правління (рада директорів) банку є виконавчим органом банку, здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку, та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком, встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку.

У межах своєї компетенції правління (рада директорів) діє від імені банку, підзвітне загальним зборам учасників та спостережній раді банку.

Правління (рада директорів) банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами учасників чи спостережною радою банку.

Голова правління (ради директорів) банку керує роботою виконавчого органу та має право представляти банк без доручення.

Стаття 43 Закону "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній на час прийняття відповідачами рішень щодо придбання цінних паперів)передбачає, що при виконанні своїх обов`язків відповідно до вимог цього Закону керівники банку зобов`язані діяти на користь банку та клієнтів і зобов`язані ставити інтереси банку вище власних.

Зокрема, керівники банку зобов`язані:

1) ставитися з відповідальністю до виконання своїх службових обов`язків;

2) приймати рішення в межах наданих повноважень;

3) не використовувати службове становище у власних інтересах.

За змістом статті 63 Закону України "Про акціонерні товариства" (в редакції чинній на час прийняття відповідачами рішень щодо придбання цінних паперів) посадові особи органів акціонерного товариства повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства.

Посадові особи органів акціонерного товариства несуть відповідальність перед товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із законом.

У разі якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.

Отже, у наведених положеннях законодавства закріплені обов`язки органів юридичної особи (посадових осіб) діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно, розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальність за їх порушення (фідуціарні обов`язки).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 25.05.2021 року у справі № 910/11027/18, при вирішенні питання про притягнення до відповідальності посадових осіб банку, суд також має встановити чи дотримались такі посадові особи своїх фідуціарних обов`язків, а саме: чи діяли вони добросовісно, розумно та чи не перевищували своїх повноважень.

Визначення терміну "фідуціарний обов`язок" міститься у Методичних рекомендаціях щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України, схвалені постановою Правління Національного банку України № 98 від 28 березня 2007 року, що були чинними у спірний період.

Відповідно до пункту 1.12. Глави 1 Розділу І цих Методичних рекомендацій фідуціарний обов`язок - обов`язок діяти якнайкраще в інтересах іншої особи. Керівник банку (фідуціар) зобов`язаний діяти з урахуванням інтересів банку (тобто всіх його акціонерів та клієнтів), а не з особистих (приватних) інтересів. Від фідуціара завжди вимагається діяти добросовісно та безпристрасно. Фідуціар повинен бути чесним і не повинен вести справи в такий спосіб, що надає йому необумовлені вигоди або завдає шкоди інтересам клієнтів або акціонерів.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 21.07.2021 у справі №910/12930/18 з подібними цій справі правовідносинам, акти рекомендаційного характеру можуть бути застосовані судами при оцінці дій/бездіяльності відповідачів. Щодо регулювання діяльності банків такими документами є не тільки зазначені Методичні рекомендації, але й Принципи корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку (далі ОЕСР), ухвалені на засіданні Ради ОЕСР у 1999 році.

Зазначені Методичні рекомендації дійсно носять рекомендаційний характер, але разом з тим закріплюють певний стандарт належної поведінки керівників банку, який характеризується підвищеними вимогами до добросовісності та розумності, виваженості дій та прийняття рішень при веденні господарської діяльності, з урахуванням інтересів юридичної особи, яку він представляє.

Згідно з вимогами статті 92 Цивільного кодексу України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема, директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов`язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень.

Аналогічні правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 92 Цивільного кодексу України викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №910/21493/17, від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

Наведене відповідає міжнародним Принципам корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, які закріплюють такі основні фідуціарні обов`язки директорів підприємства, як обов`язок дбайливого ставлення (діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним) та обов`язок лояльності (уникати конфлікту інтересів і діяти під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього).

Головною метою фідуціарних обов`язків є необхідність забезпечення економічного розвитку підприємства, а відповідно недотримання таких базових обов`язків може призвести до завдання шкоди підприємству і зобов`язання її відшкодувати.

Отже, при застосуванні статті 92 Цивільного кодексу України потрібно оцінювати не лише формальну сторону питання - дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників / акціонерів тощо. Адже навіть коли посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства.

Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обґрунтованими; її фідуціарні обов`язки були виконані належним чином.

Водночас спростування позивачем відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов`язків відповідачами. У цьому разі вже відповідач зобов`язаний довести, що він діяв в інтересах товариства.

Важливим елементом доказування наявності повного складу правопорушення є причинно-наслідковий зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, який полягає у тому, що: 1) протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; 2) шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки. Тобто слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а шкода, яка завдана особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною шкоди, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

Згідно з частиною другою статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Відповідно до частини першої статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Отже, виною є невжиття особою всіх належних від неї заходів для запобігання заподіянню шкоди.

Суд зазначає, що наведені вище положення законодавства, зокрема статті 92, 1166 Цивільного кодексу України, частина друга статті 89 Господарського кодексу України, стаття 63 Закону України "Про акціонерні товариства", статті 37, 39, 40, 42, 43, 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частина п`ята статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у відповідних редакціях цих законів, чинних протягом спірного періоду), презюмують солідарну відповідальність органів юридичної особи за шкоду, заподіяну юридичній особі порушенням обов`язків щодо її представництва. Неправомірність їх поведінки може полягати як у вчиненні певних дій, так і в їх не вчиненні, тобто бездіяльності.

Отже неплатоспроможність банку може бути наслідком як активних дій учасників, органів управління банку (ухвалення рішень, підписання договорів, спрямованих на купівлю облігацій), так і пасивної їх бездіяльності.

При цьому, положення спеціального банківського законодавства передбачають, що керівники банку є особами з відповідним ступенем кваліфікації та досвідом, володіють спеціальними знаннями та досвідом, мають розуміти значення своїх дій, вчинених при виконання своїх повноважень на посадах, та/або своєї допущеної бездіяльності, а також наслідки таких дій / бездіяльності.

Заявлені Фондом позовні вимоги до пов`язаних з банком осіб мають розглядатися разом у межах однієї справи. Адже у випадку завдання шкоди банку діями його посадових осіб, внаслідок чого настала неплатоспроможність банку, які несуть солідарну відповідальність перед банком як члени органу (органів) управління, повний склад правопорушення можна встановити лише шляхом системного аналізу всієї сукупності дій чи бездіяльності посадових осіб, у тому числі дослідження проведених банківських операцій та їх вплив на фінансове становище банку в цілому. Операції банку та їх наслідки для його платоспроможності не можна розглядати окремо.

Як уже зазначалося вище, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, яка полягає в тому, що наявність вини заподіювача шкоди не підлягає доведенню позивачем, а саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Такі висновки Верховного Суду щодо презумпції вини заподіювача шкоди у деліктних правовідносинах підтверджені практикою Верховного Суду та викладені, зокрема, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 686/20040/2012, 06 лютого 2018 року у справі №334/9899/14-ц.

У контексті наведеного Суд зазначає, що за змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У відповідності до ч.3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

При зверненні до суду з вказаним позовом Фонд зазначав, що придбання цінних паперів на підставі договору №175-2/08Д; Д/57 від 26.11.2008 не мало економічного сенсу, оскільки відповідно до умов повернення боргу, посвідченого вказаними векселями, загальна сума дисконту становила лише 225 000,00 грн. або 7,0866 % за весь період існування боргу, а зважаючи на встановлені строки повернення боргу 30.12.2015 та 23.04.2018, потенційна прибутковість, за умови проведення Емітентом повного та своєчасного розрахунку, становив менше 1 % річних. При цьому, прибутковість на рівні 1 % річних, з огляду на вартість залучення коштів Банком та інфляцію, було для ПАТ «БАНК «КИЇВСЬКА РУСЬ» завідомо збитковим. Відповідно до інформації, яка розміщена на офіційному сайті НБУ - https://bank.gov.ua/ua/monetary/stages/archive-rish на прийняття рішення про придбання векселів розмір облікової ставки становив 12 % річних (з 30.04.2008). Таким чином, прибутковість за придбаними векселями була значно нижчою за вартість грошових ресурсів на ринку, тобто не відповідала ринковій вартості грошових ресурсів. Прибутковість в 1 % річних також не покривала інфляційних втрат. Так, згідно даних з офіційного сайту Державної служби статистики України https://stat.gov.ua/, від початку 2008 року станом на жовтень інфляція становила 118 %, тобто з початку 2008 до дати прийняття рішення про придбання векселів національна валюта знецінилась на 18 %, відповідно рішення про розміщення коштів під 1 % річних не мало економічного сенсу.

Також Позивач зазначав, що Емітент за вказаними цінними паперами на момент їх придбання банком мав очевидні ознаки фіктивності, а його опублікована фінансова звітність явно вказувала на неможливість повернення боргу.

Так, відповідно до річної звітності ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» за 2006 рік Емітент не мав основних засобів для ведення статутної чи будь-якої господарської діяльності, мав лише 1 працівника, бухгалтер відсутній, річні витрати на оплату праці 4,4 тис. грн., активи Емітента на 99,9676 % складались з фінансових інвестицій, виробничі запаси 1,6 тис. грн., задекларований річний дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) становив лише 169,5 тис. грн. (відповідно до звіту про рух коштів реальні надходження склали 800 грн.), обсяг виробництва - 0, чистий річний прибуток - 200 грн. (за попередній звітний період 700 грн. прибутку), наявні грошові кошти або їх еквівалент - 300 грн., наявна заборгованість з оплати праці в розмірі 400 грн., Емітент також задекларував 200 млн. грн. боргу за виданими векселями. Вказане підтверджується фінансовою відомістю ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод». (т.1 зворотна частина а.с.18-25)

З огляду на викладене, Позивач зазначав, що Емітент фактично не здійснював господарської діяльності (як мінімум в обсягах, які дозволили б обслуговувати та повернути борг в розмірі 3,4 млн. грн.), не мав основних засобів та працівників для ведення господарської діяльності, не мав реальних активів, які б забезпечували отримання прибутку. Відсутність основних засобів, наявність менше 3 співробітників, відсутність бухгалтера або бухгалтерської служби, активи емітента, що складаються з фінансові інвестицій та/або дебіторської заборгованості, низький рівень (менше 3 відсотків від розміру активів емітента) або відсутність доходів від реалізації товарів, робіт, послуг є ознаками фіктивності компанії.

При цьому, Судом встановлено, що 11.12.2012 року Національною комісією з цінних паперів та Фондового ринку було складно Акт про відсутність ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» за місцезнаходженням. (т.1 а.с.26)

16.04.2013 року рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 642 зупинено обіг цінних паперів ВАТ «Донецький рудоремонтний завод». (т.1 а.с.27)

20.08.2013 року рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від №1563 визнано цінні папери ВАТ «Донецький рудоремонтний завод» такими, що мають ознаки фіктивності. (т.1 а.с.28)

Рішенням правління Публічного акціонерного товариства "БАНК" «Київська Русь», оформленим протоколом засідання №П-113/5 від 26.12.2013 року, вирішено списати знецінені векселі ВАТ «Донецький рудоремонтний завод» за рахунок сформованого резерву з подальшим продовженням визнання векселів до дати погашення на позабалансових рахунках бухгалтерського обліку. (т.1 а.с.29)

Таким чином, за наслідком реалізації прав вимог за вказаними векселями на рахунки Банку надійшло 35 361 грн. 02 коп. (покупець - ТОВ «ФК «Ю-БЕЙС»), а решту заборгованість в сумі 3 364 638,98 грн. (3 400 000,00 грн. - 35 361,02 грн.) було списано у збиток.

Стаття 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції чинній на час прийняття відповідачами рішень щодо придбання цінних паперів) містить вимоги щодо управління ризиками банку. Банк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, країн контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.

Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:

У статті 50 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) закріплено, що Банки здійснюють прямі інвестиції та операції з цінними паперами відповідно до законодавства України про цінні папери, інвестиційну діяльність та згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України.

Банки мають право здійснювати інвестиції лише на підставі письмового дозволу Національного банку України, який надається згідно з правилами, встановленими статтею 47 цього Закону.

Банк має право здійснити інвестицію без письмового дозволу Національного банку України у разі, якщо:

1) інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків регулятивного капіталу банку;

2) юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключно діяльність з надання фінансових послуг;

3) регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, встановленим нормативно-правовими актами Національного банку України.

Порядок інформування про здійснення інвестиції, зазначеної у частині третій цієї статті, встановлює Національний банк України.

Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників.

Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства, установи не повинна перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку.

Це обмеження не застосовується у разі, якщо:

1) акції та інші цінні папери, придбані банком у зв`язку з реалізацією права заставодержателя і банк не утримує їх більше одного року;

2) банком з метою створення фінансової холдингової групи придбані акції, емітентом яких є інший банк;

3) цінні папери знаходяться у власності банку не більше одного року, який отримав їх у результаті андеррайтингу.

4) акції та інші цінні папери придбані банком за рахунок та від імені своїх клієнтів.

Вимоги другої та шостої частин цієї статті не поширюються на діяльність інвестиційних банків.

Вимоги до діяльності банків встановлює Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління НБУ від 28.08.2001 №368 (далі - Інструкція №368). Метою регулювання діяльності банків в Інструкції №368 зазначено забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасне виконання ними зобов`язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності.

У відповідності до п.1.1., 1.2. Розділу VI Інструкції №368 ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов`язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов`язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Банківська діяльність піддається ризику ліквідності - ризику недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов`язаннями у зв`язку з неможливістю за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат.

У зв`язку з цим банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов`язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів із збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.

З метою контролю за станом ліквідності банків Національний банк установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).

Розділ VIІ Інструкції №368 встановлює нормативи кредитного ризику. До активних операцій, що пов`язані з кредитним ризиком, належать операції банку, що пов`язані з наданням клієнтам залучених коштів у тимчасове користування (надання кредитів у готівковій або безготівковій формі, на фінансування будівництва житла та у формі врахування векселів, розміщення депозитів, проведення факторингових операцій, операцій репо, фінансового лізингу тощо) або прийняттям зобов`язань про надання коштів у тимчасове користування (надання гарантій, поручительств, авалів тощо), а також операції з купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів і від свого імені (включаючи андеррайтинг), будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов`язання боржника щодо повернення заборгованої суми.

Облігації є фінансовим активом банку, щодо якого банк має визначити ступінь ризику і сформувати відповідні резерви. Банк оцінює ризик за цінними паперами за результатами аналізу фінансового стану емітента, поточної вартості цінних паперів, грошових потоків і доходів за цінними паперами, а також усієї наявної в банку інформації про обіг відповідних цінних паперів на фондовому ринку. Банк формує резерви за цінними паперами, які класифіковані до портфеля на продаж і портфеля до погашення.

Одночасно, у розумінні наведених вище приписів Закону України "Про банки і банківську діяльність", Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, відповідачі, приймаючи рішення про інвестування в цінні папери емітента ПАТ «Донецький рудо-ремонтний завод», зобов`язані були перевірити та проаналізувати інформацію щодо емітентів цінних паперів та його активів, яка знаходилась в загальному доступі. Разом з тим, особи, які голосували за прийняття цих рішень повинні, були усвідомлювати сумнівність такого договору та негативні для Банку наслідки його укладення спричинення збитків.

Як підтверджено матеріалами справи та не спростовано Відповідачами, оцінка вартості пакету цінних паперів, перед прийняттям рішення засідання Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь", оформленого протоколом Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь" №26/11-9 від 26.11.2008 року, не проводилась, як не проводився аналіз фінансового та господарського стану емітента ПАТ «Донецький рудо-ремонтний завод», не досліджувалась і його платоспроможність, а відтак реальної вартості пакету цінних паперів придбаних АБ "Київська Русь" визначено не було.

Також Відповідачами не було надано жодних доказів на підтвердження ліквідності цінних паперів, як і не надано оцінки вартості пакету цінних паперів, станом на час їх придбання банком. Відповідачі не надали жодного доказу на підтвердження того, що придбані на підставі їх, як членів кредитного комітету, рішень про придбання активів у вигляді цінних паперів, могли в майбутньому принести дохід банку, а емітент, в свою чергу, мав задовільний фінансовий стан, проводив сприятливу господарську діяльність з можливістю, у разі необхідності, забезпечити оперативну конверсію активів у ліквідні кошти для розрахунку з АБ "Київська Русь"

Враховуючи викладене, Суд зазначає, що Позивачем належним чином доведено, що спірна операція з покупки у ТОВ «Капітал Інвест» простих векселів ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» в кількості 5 штук номінальною вартістю 3 400 000 грн. 00 коп. за загальною ціною 3 175 000 грн. 00 коп. на підставі договору №175-2/08Д; Д/57 від 26.11.2008 була надмірно ризикованою та економічно необґрунтованою (завідомо збитковою), здійсненою з неналежною оцінкою кредитного ризику в частині перевірки платоспроможності Емітента, укладена за рішенням посадових осіб органів управління Публічного акціонерного товариства "БАНК" «Київська Русь» всупереч статутним положенням, Закону України «Про банки і банківську діяльність» та приписів Національного банку України.

При цьому, Відповідачі жодним чином не спростували доводи Позивача та не надали жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили про економічну обґрунтованість вчинених ним операцій та вчинення ним дій, що свідчили б про відсутність вини за невиконання передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність" обов`язків щодо добросовісного, розумного, відповідального керівництва діяльністю банку, запобігання можливим ризикам. При цьому, Судом розглянуті та відхилені заперечення Відповідача-5 з посиланням на науково-правовий висновок №126/327 від 19.08.2016 року, складений Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького, (т.1 а.с.101-107), оскільки він не спростовує доводи позивача про недотримання керівництвом Банку норм законодавства про банки і банківську діяльність, нормативно-правових актів НБУ, статутних документів і положень Банку під час укладення вказаних договорів.

Зважаючи на вищевикладені порушення в діяльності АТ "БАНК" «Київська Русь» та у зв`язку з неспроможністю учасників/акціонерів ПАТ "БАНК "КИЇВСЬКА РУСЬ" забезпечити капіталізацію згідно з результатами діагностичного обстеження банку, проведеного у 2014 році, 19 березня 2015 року на підставі постанови правління Національного банку України №190 від 19 березня 2015 року "Про віднесення ПАТ "Банк "Київська Русь" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №61 про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк "Київська Русь", згідно якого розпочато з 20 березня 2015 року процедуру виведення ПАТ "Банк "Київська Русь" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 20 березня 2015 року по 19 червня 2015 року включно.

При цьому, положення ст. ст. 92, 1166 ЦК України, ч. 2 ст. 89 Господарського кодексу України, ст. 63 Закону України «Про акціонерні товариства», ст. ст. 37, 39, 40, 42, 43, 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у відповідних редакціях цих законів, чинних протягом спірного періоду) презюмують солідарну відповідальність органів юридичної особи за шкоду, заподіяну юридичній особі порушенням обов`язків щодо її представництва. Неправомірність їх поведінки може полягати як у вчиненні певних дій, так і в їх не вчиненні, тобто бездіяльності.

Вище встановлені обставини свідчать, що Відповідачі не виконали свій фідуціарний обов`язок щодо сумлінності, а навпаки, прийняли ризикове рішення, внаслідок якого банком було втрачено грошові кошти в значному розмірі. Такі дії відповідачів були необґрунтованими та безпідставними, вчинені всупереч інтересам банку, а прийняте ними завідомо неправомірне та протиправне рішення, оформлене протоколом Кредитно - Інвестиційного комітету АБ "Київська Русь" №26/11-9 від 26.11.2008 року, не мало на меті реального інвестування коштів банку в цінні папери - простих векселів емітента ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» задля отримання прибутку АТ "БАНК" «Київська Русь», тобто має місце протиправна поведінка Відповідачів та свідомий характер заподіяної Відповідачами шкоди банку та його кредиторам.

Судом встановлено, що неплатоспроможність банку, в даному випадку, частково - є наслідком як активних дій учасників органів управління банку (ухвалення рішень, підписання договорів, тощо), так і пасивної їх бездіяльності.

За таких обставин, достатньо обґрунтованим є висновок, що придбання АБ "Київська Русь" простих векселів ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» без відповідного економічного підґрунтя мало вплив на змогу банку розрахуватися зі всіма кредиторськими вимогами.

Фактичними обставинами справи підтверджується прямий причинно-наслідковий зв`язок між рішенням керівництва банку та збитками, нанесеними як самому банку, так і його кредиторам.

Як вже зазначалося судом вище, виною є невжиття особою всіх належних від неї заходів для запобігання заподіянню шкоди, а відтак саме відповідачі мають доводити суду відсутність вини, тобто вжиття ними всіх можливих заходів і вчинення дій для запобігання завданню шкоди банку, свою добросовісну і розумну поведінку, як керівників Банку. Втім, Відповідачами під час розгляду справи не доведено відсутність своєї вини та не підтверджено жодними належними доказами обґрунтованої необхідності та доцільності вчинення прийняття ними рішення щодо придбання цінних паперів.

При визначенні Позивачем розміру завданих збитків у сумі 3 364 638 грн. 98 коп. Суд враховує наступне.

Так, Позивач, обґрунтовуючи розмір заявлених до стягнення збитків, зазначає, що відповідно до бухгалтерського обліку в АБ "Київська Русь" вбачається, що від реалізації прав вимог за вказаними векселями на рахунки Банку надійшло 35 361,02 гривень (покупець - ТОВ «ФК «Ю-БЕЙС»), решту заборгованості в сумі 3 364 638,98 грн. (3 400 000,00 грн. - 35 361,02 грн.) було списано у збиток.

З розрахунку банку вбачається, що сума заподіяної шкоди обраховувалася від номінальної вартості придбаних цінних паперів.

У визначенні розміру збитків Суд виходить з того, що за загальним правилом розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Отже, якщо банку завдано шкоди окремими діями певної особи, наприклад, шляхом знищення чи пошкодження речі, відчуження майна банку безоплатно або за заниженими цінами та в інших подібних випадках, то розмір шкоди визначається залежно від безпосередніх наслідків таких дій шляхом оцінки вартості втраченої речі чи зниження її вартості внаслідок пошкодження, вартості безоплатно відчуженого майна, різниці між ринковою ціною та ціною відчуження тощо.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у пунктах 7.59. - 7.61. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 та у пункті 203 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

За наведеного, сума заподіяної шкоди має обраховуватися як різниця між сумою сплачених коштів банком за такі папери та сумою одержаних коштів від їх реалізації, а саме: 3 175 000 грн. 00 коп. (сума сплачених коштів по договору №175-2/08Д; Д/57 від 26.11.2008) - 35 361 грн. 02 коп. (сума коштів одержаних на підставі договорів відступлення права вимоги №UA-EA-2020-03-12-000009-b/42/3, №UA-EA-2020-03-12-000009-b/42/4 від 22.04.2020 року) = 3 139 638 грн. 98 коп.

Отже, розмір збитків становить 3 139 638 грн. 98 коп., а відтак вимоги Фонду є частково обґрунтованими.

В той же час, Відповідачами заявлено про застосування загального строку позовної давності до вимог Позивача.

Згідно зі ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Слід зауважити, що поширення на ті чи інші відносини спеціальної, а не загальної позовної давності має бути у кожному конкретному випадку обумовлене законом.

Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності в силу вимог частини другої статті 260 Цивільного кодексу України не може бути змінений за домовленістю сторін.

За змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові 14.08.2018 Верховного Суду у справі № 922/1425/17.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз положень статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але, враховуючи право позивача за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропущення позовної давності саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. Це також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об`єктивних перешкод для своєчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права (аналогічна позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц та від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17).

Щодо доводів Позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність", Суд зазначає наступне.

Верховний Суд у постанові від 08.11.2023 у справі № 916/1489/22 виснував, що у контексті спірних правовідносин фактично перед судом постало питання, яка норма (редакція) статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" підлягають застосуванню, а саме на час виникнення спірних правовідносин чи на час звернення з даним позовом до суду.

Так, вказані статті за своєю правовою природою містять як норми матеріального, так і норми процесуального права (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18 та від 28.10.2021 у справі № 910/9851/20).

Водночас, до правовідносин, у яких бере участь Фонд (виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов`язаних з Банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов`язаних з Банком осіб, звернення з позовом до суду), мають застосовуватись редакції статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки та банківську діяльність", що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.

У свою чергу, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Закону "Про банки та банківську діяльність" у частинах, які визначають порядок здійснення процедурних питань, мають застосовуватись у редакціях, що були чинними станом на день звернення з відповідним позовом.

Так, норми статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки та банківську діяльність" щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі.

Приписами статті 58 Конституції України унормовано, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття цими законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абз. 2, 4 п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп/1997).

В цій частині суд зазначає, що враховує висновки Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 04 червня 2024 року у cправі № 916/3724/21, що при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення пов`язаними з банком особами дій, що спричинили банку збитки.

Тоді як у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №910/11027/18 було вирішено виключну правову проблему щодо питання визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності у спорах за позовами Фонду про стягнення шкоди в порядку частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Велика Палата вказала, що перебіг позовної давності розпочинається з дня затвердження останнього з двох документів, а саме затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків. Тобто, Верховний Суд чітко визначив, з якого моменту в даному випадку починає відраховуватися позовна давність, а саме з моменту коли Фонду стало відомо, що розмір вимог кредиторів не покривається наявними активами банку, що передбачає затвердження одного з двох вищезазначених документів. Аналогічні висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 07.10.2021 у справі № 910/12803/18, від 08.02.2022 у справі №910/15260/18.

У постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду від 04.06.2024 у справі №916/3724/21 Корпоративна палата навела правові висновки щодо питання визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності у спорах за позовами Фонду про стягнення шкоди в порядку ст.52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", поданими після припинення банку.

Корпоративна палата у вказаній постанові зазначила, що перебіг позовної давності розпочинається з дня затвердження останнього з двох документів, а саме реєстру акцептованих вимог кредиторів або акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків.

Тобто Корпоративна палата визначила, з якого моменту в цьому випадку починає відраховуватися позовна давність, а саме - з моменту коли Фонду стало відомо, що розмір вимог кредиторів не покривається наявними активами банку, що передбачає затвердження одного з двох вищезазначених документів.

Враховуючи, що відповідно до ст.29 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд та вкладники банку набувають статусу кредитора банку на день початку процедури виведення Фондом неплатоспроможного банку з ринку, Корпоративна палата вказала, що розмір шкоди (збитків), завданий кредиторам банку (зокрема і Фонду) визначається на підставі затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів та акта формування ліквідаційної маси банку, а відтак, Фонд та інші кредитори банку мають змогу оцінити розмір заподіяної їм шкоди (збитків) внаслідок неправомірних дій пов`язаних із банком осіб саме з моменту затвердження останнього з двох зазначених вище документів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати колегії суддів, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.

Відтак, у разі наявності суперечностей між висновками колегії суддів та висновками Корпоративної палати, перевагу мають саме останні висновки Корпоративної палати.

Так, Судом встановлено, що реєстр акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» було затверджено рішенням виконавчої дирекції Фонду №251/15 від 22.10.2015 року, тоді як акт формування ліквідаційної маси Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» Фондом було затверджено 16.11.2015 року. (т.1 а.с.10, 12-14)

Тобто, саме з 16.11.2015 року (з дати затвердження акту формування ліквідаційної маси банку, як останнього з двох зазначених документів, а не з дати внесення змін до Реєстру акцептованих вимог кредиторів) Фонд був обізнаний про те, що задоволення всіх зобов`язань банку неможливе і шкоду вже завдано.

Отже, строк позовної давності для заявлення позовних вимог до відповідачів тривав до 16.11.2018 року.

Натомість, з даним позовом Фонд гарантування вкладів звернувся до суду лише 31.03.2026 року, що підтверджується даними системи «Електронний суд», тобто після спливу строку позовної давності більше, ніж на 8 років.

При цьому, у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду від 04.06.2024 у справі №916/3724/21 зазначено, що положення частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції на день звернення Фонду з даним позовом (згідно з яких Фонд має право звертатися з такими позовами до судів належної юрисдикції (в тому числі іноземних судів) протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність)) не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, адже зміни до вказаного закону були прийняті 30.06.2021 (вказана норма набула чинності лише 05.08.2021), тобто через 3 роки після спливу позовної давності щодо стягнення майнових збитків з відповідачів у цій справі (за законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин).

Корпоративна палата також зазначає, що положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", якими внесені зміни до ст.52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" стосовно права Фонду звертатися до осіб, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду (збитки), завдану кредиторам, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення процедури ліквідації (абз.3 ч.1 ст.52 Закону) та права Фонду звертатися до суду з позовом про відшкодування шкоди (збитків) протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність) (ч.7 ст.52 Закону) відносини, які відносяться до предмету цивільно-правового регулювання та виникли до набрання чинності ч.7 ст.52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не регулюють, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують цивільну відповідальність особи, а також крім випадків, передбачених Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому розповсюдження регулювання положеннями Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", яке передбачене Прикінцевими та перехідними положеннями цього Закону, відносин, які відносяться до предмету цивільно-правового регулювання та які виникли і закінчилися до набрання чинності Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" можливе лише в тому випадку, коли вони пом`якшують або скасовують цивільну відповідальність особи.

Таким чином, враховуючи вищенаведене правове регулювання спірних правовідносин, а також встановлені судом обставини справи, суд вважає, що позовна давність у спірних правовідносинах сплила 16.11.2018, тобто правовідносини у справі виникли і закінчилися до набрання чинності частини сьомої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції від 30.06.2021 (дата набрання чинності 05.08.2021), а отже, така норма не підлягає застосуванню у спірних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28.10.1998).

В той же час, у відповіді на відзив Фонд гарантування вкладів фізичних осіб заявив про поновлення загального строку позовної давності при зверненні до суду з вказаним позовом. В обґрунтування поновлення строку Позивач зазначає, що в даній справі існують підстави для адаптування вітчизняною правозастосовною практикою доктрини несприятливого домінування (adverse domination). Доктрина несприятливого домінування - це правовий принцип, який не дозволяє обраховувати строк позовної давності за претензіями компанії до її посадових осіб/директорів, доки вони не втратять контроль і незалежні директори або арбітражні керуючі не дізнаються про порушення. Фонд гарантування зазначає, що виявлення причин неплатоспроможності ПАТ «Банк «Київська Русь», а також виявлення та аналіз всіх збиткових операцій банку на предмет їх невідповідності звичайній банківській практиці, передбачало складне та привале дослідження значної кількості операцій та документів. Станом на сьогодні, Фондом гарантування було ініційовано вже 3 позови до колишніх власників, керівників та посадових осіб цього банку, а саме: про стягнення 1 694 701 331,76 грн. збитків через заміну забезпечення за кредитами пов`язаних компаній на неліквідну, погашення кредитної заборгованості за рахунок звернення стягнення на цінні папери фіктивних емітентів та придбання значних пакетів цінних паперів (справа № 910/12469/25), про стягнення 234 783 765,59 грн. збитків через видачу кредитів під іпотеку земельних ділянок, оціночна вартість яких було значно завищена (справа № 910/14748/25) та в цій справі. При цьому, збитки від придбання векселів ВАТ «Донецький рудоремонтний завод» є відносно незначними, відповідно пріоритетним було дослідження інших, більш суттєвих операцій. В своїй позовній заяві вказував, що 16.11.2018 року Фондом гарантування було пред`явлено позов до пов`язаних осіб банку з тих самих підстав, що і в цій справі. 28.11.2018 р. Господарський суд міста Києва повернув позовну заяву Фонду гарантування (ухвала від 28.11.2018 року у справі № 910/15469/18). За результатами оскарження Фондом зазначеної ухвали, рішення суду першої інстанції було скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для подальшого розгляду. На момент пред`явлення позову, операція з придбання векселів ВАТ «Донецький рудоремонтний завод» ще не була досліджена та виявлена, як недобросовісна та завідомо збиткова.

16.08.2019 року ухвалою Господарського суду м. Києва позов Фонду було залишено без руху у зв`язку, зокрема з несплатою Фондом судового збору в розмірі 616 700,00 гривень. Разом з цим, на момент вирішення судом питання про відкриття провадження у справі № 910/15469/18 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26.06.2019 року у справі № 826/22323/15 було скасовано рішення НБУ про віднесення ПАТ «Банк «Київська Русь» до категорії неплатоспроможних та про його ліквідацію, а також зобов`язано НБУ надати можливість банку провести дії з його фінансового оздоровлення після проведення заходів з його ліквідації.

Зважаючи на те, що право на позов до пов`язаних з ПАТ «Банк «Київська Русь» осіб напряму залежало від результатів розгляду справ № 826/22323/15 та №826/171/17, виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 02.09.2019 №2225 «Про внесення Змін до Плану заходів для задоволення вимог Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до пов`язаних з ПАТ «Банк «Київська Русь» осіб, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18.04.2019 № 979», яким, зокрема передбачено визнано недоцільним усунення недоліків позовної заяви Фонду гарантування у справі № 910/15469/18, а також вирішено повернутись до питання пред`явлення позовних вимог до пов`язаних осіб ПАТ «Банк «Київська Русь» за результатами розгляду Верховним Судом справ № 826/22323/15 та № 826/171/17. Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.11.2020 у справі №826/22323/15 було скасовано постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26.06.2019 року в частині зобов`язання НБУ надати можливість Банку провести дії з його фінансового оздоровлення після проведення заходів з його ліквідації та провадження в цій частині закрито. У справі № 826/171/17 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.11.2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.11.2017 року скасовано, а провадження у справі закрито; ухвалою Касаційного адміністративного суду від 23.12.2021 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду відмовлено.

Таким чином, тривале неподання позову в цій справі було пов`язано із складністю та масштабом дослідження причин неплатоспроможності ПАТ «Банк «Київська Русь», породженою судовими спорами правовою невизначеністю щодо законності ліквідаційної процедури, правового статусу Фонду, як ліквідатора Банку, та існування у Фонду права на позов. Крім того, на терміни подання позову вплинули запровадження в 2020 році карантину та відкрита військова агресія Російської Федерації в 2022 році.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19 наголосила, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.

Крім того, Велика Палата вказала на те, що питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19 зазначив, що за змістом ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає у можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.

До висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Водночас поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Крім того, у зазначеній постанові Верховний Суд вказав на те, що конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини», зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).

Верховний Суд у постанові від 17.06.2020 у справі № 916/1689/17 зазначив, що відповідно до частини 5 статті 267 ЦК України саме на суд покладено обов`язок перевірки поважності причин пропущення позовної давності з урахуванням конкретних обставин справи та наявних доказів у справі.

Як вбачається з матеріалів справи, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 про стягнення 1 668 374 849, 97 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.11.2018 року по справі №910/15469/18 повернуто позовну заяву Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь».

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.02.2019 у справі № 910/15469/18 ухвалу Господарського суду міста Києва від 28.11.2018 скасовано.

Постановою Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 910/15469/18 Постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2019 залишено без змін.

Матеріали справи № 910/15469/18 повернуто до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2019 року позовну заяву Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь" залишено без руху.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.09.2019 року позовну заяву та додані до неї документи повернуто Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь".

Відповідно до ч.2 ст. 264 Цивільного кодексу України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. (ч.1 ст. 265 Цивільного кодексу України)

Суд зазначає, що перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.

Також із тексту позовної заяви, долученої до відповіді на відзив, вбачається, що фактично Фонд взагалі не звертався з позовом до відповідачів у тому складі, який він визначив у цій справі (№910/3643/26), з вимогами, що пов`язані з рішеннями щодо придбання у ТОВ «Капітал Інвест» простих векселів ВАТ «Донецький рудо-ремонтний завод» в кількості 5 штук номінальною вартістю 3 400 000 грн. 00 коп. за загальною ціною 3 175 000 грн. 00 коп. на підставі договору №175-2/08Д; Д/57 від 26.11.2008. (т.1 а.с.275-295)

При цьому, Суд зазначає, що звернення з позовом у справі №910/15469/18 свідчить про обізнаність Фонду ще у 2018 році стосовно завдання пов`язаними з ПАТ "Банк "Київська Русь" особами збитків банку та його кредиторам, і як наслідок, звернення до суду з відповідним позовом. В той же час, з позовом у справі №910/15469/18 Фонд також звернувся тоді, коли строк позовної давності за вимогами, що заявлені у цій справі, вже сплив.

Крім того, у даній справі, що розглядається, Позивач після повернення позовної заяви на підставі ухвали Господарського суду міста Києва від 30.09.2019 року майже 7 років не вчиняв жодних дій з метою звернення до суду з вказаним позовом з урахуванням того, що постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №826/22323/15 була прийнята 10.11.2020 року.

Суд зазначає, що Позивач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували обґрунтовану мету зволікання з поданням позову у цій справі майже через 7 років після повернення позовної заяви на підставі ухвали Господарського суду міста Києва від 30.09.2019 року.

Доводи Фонду, що подання позову до господарського суду було відкладене у зв`язку з змінами законодавства внаслідок набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізмів виведення банків з ринку та задоволення вимог кредиторів цих банків", Суд не приймає до уваги, оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до суду з позовом у цій справі лише 31.03.2026, тобто зі спливом істотного часового проміжку з моменту набрання чинності зазначеним Законом 05.08.2021, який не обґрунтований жодними об`єктивними обставинами.

Твердження Позивача про введення воєнного стану Судом до уваги не приймаються, оскільки сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не може бути підставою для визнання поважними причин пропуску строку, натомість такими підставами повинні бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку, при цьому суд має оцінити поважність цих підстав індивідуально в межах справи, яка розглядається, відповідно до положень процесуального закону, у тому числі, дослідивши відповідні докази, подані заявником на підтвердження своїх доводів про поважність пропуску строку. Введення в країні воєнного стану дійсно суттєво ускладнило (подекуди унеможливило) повноцінну життєдіяльність, між тим сама по собі ця обставина, без належного її обґрунтування крізь призму неможливості ситуативного (в конкретних умовах) виконання прав і обов`язків учасника справи, та підтвердження її належними й допустимими доказами, не може слугувати підставою для визнання причин пропуску строку поважними.

Суд доходить висновку, що у своїй сукупності наведені доводи заявника свідчать не про наявність об`єктивних, непереборних перешкод для звернення до суду, а про тривалу незацікавленість, пасивну поведінку Позивача та його свідоме обрання тактики очікування більш сприятливої правової позиції. Однак, інститут позовної давності не покликаний компенсувати процесуальні прорахунки сторони або наслідки її власної правової стратегії.

При цьому, Суд зауважує, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не є пересічним учасником цивільного обороту, а наділений спеціальними повноваженнями, кадровими, організаційними та правовими ресурсами, а також діє через уповноважених осіб та професійних юристів. Відтак, до нього застосовується підвищений стандарт належної обачності у спірних правовідносинах, у тому числі і щодо дотримання строку позовної давності. Професійний суб`єкт несе підвищений процесуальний ризик наслідків власних дій або бездіяльності, зокрема, неправильного визначення юрисдикції, способу захисту чи тактики ведення спору. Помилки такого суб`єкта не можуть виправдовуватися складністю правового регулювання або зміною судової практики, оскільки саме професійний статус передбачає здатність належно оцінювати правові ризики. Суд також враховує, що законодавець не передбачив спеціального, подовженого або гнучкого режиму позовної давності для вимог Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, у тому числі з огляду на його публічний статус чи характер спірних правовідносин.

Крім того, як суб`єкт, який безпосередньо затверджує реєстр акцептованих вимог кредиторів та акт формування ліквідаційної маси банку, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб володів усією повнотою інформації щодо моменту виникнення права на звернення з вимогами про відшкодування шкоди та не міг не усвідомлювати початку перебігу позовної давності. За таких умов покладення негативних наслідків пропуску строку на відповідачів суперечило б принципам справедливості та правової визначеності. Допущення можливості визнання поважними причин пропуску строку позовної давності за зазначених обставин фактично створювало б для Фонду привілейований режим доступу до суду, який не передбачений законом, та нівелювало б саму функцію інституту позовної давності як механізму стабілізації правовідносин і захисту учасників обороту від невизначено тривалих вимог.

Відтак, професійний статус Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, характер покладених на нього повноважень та обсяг наявної у нього інформації виключають можливість визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, які зводяться до власних процесуальних рішень, оцінки судової практики та обраної правової тактики.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на Позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин, що випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

З огляду на викладене, Суд приходить до висновку, що Фондом гарантування вкладів фізичних осіб не доведено суду належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження поважності причин пропуску строку позовної давності при зверненні до суду з вказаним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про стягнення шкоди у розмірі 3 364 638 грн. 98 коп., а тому клопотання Фонду про поновлення загального строку позовної давності при зверненні до суду з вказаним позовом задоволенню не підлягає.

Таким чином, враховуючи вищенаведене Суд вважає, що позовна давність у спірних правовідносинах була пропущена Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, а тому позовні вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском загального строку позовної давності, про що було заявлено Відповідачами у даній справі.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Враховуючи те, що позивач в силу приписів пункту 24 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, Суд за правилами статті 129 Господарського процесуального кодексу України не здійснює розподіл судових витрат за подання позову.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

УХВАЛИВ

1. У задоволенні позовних вимог Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про стягнення шкоди у розмірі 3 364 638 грн. 98 коп.- відмовити у повному обсязі.

2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

3 Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 21 жовтня 2026 року.

Суддя О.В. Чинчин

Часті запитання

Який тип судового документу № 140790449 ?

Документ № 140790449 це Decision

Яка дата ухвалення судового документу № 140790449 ?

Дата ухвалення - 14.10.2026

Яка форма судочинства по судовому документу № 140790449 ?

Форма судочинства - Economic

Я не впевнений, що мені підходить повний доступ до системи YouControl. Які є варіанти?

Ми зацікавлені в тому, щоб ви були максимально задоволені нашими інструментами. Для того, щоб упевнитись в цінності і потребі системи YouControl саме для вас - замовляйте безкоштовну демонстрацію продукту. Також можна придбати доступ на 1 добу за 680 гривень.
Детальна інформація про ліцензії та тарифні плани.

В якому cуді було засідання по документу № 140790449 ?

В Commercial Court of Kyiv

У чому перевага платних тарифів?

У платних тарифах ви отримуєте іформацію зі 180 джерел даних, у той час як у безкоштовному - з 22. Також у платних тарифах доступно більше розділів даних та аналітичні інструменти миттєвої оцінки компаній, ФОП, та фізосіб.
Детальніше про різницю в доступах на сторінці тарифів.

Data about the court decision No. 140790449, Commercial Court of Kyiv

The court decision No. 140790449, Commercial Court of Kyiv was adopted on 14.10.2026. The procedural form is Economic, and the decision form is Decision. On this page, you will find key information about this court decision. We provide convenient and quick access to actual court decisions so that you can keep up to date with the most recent court precedents. Our database contains the full range of information you need, allowing you to find useful information easily.

The court decision No. 140790449 refers to case No. 910/3643/26

This decision relates to case No. 910/3643/26. Organisations, which are mentioned in the text of this judgment:

1) FOND HARANTUVANNIA VKLADIV FIZYCHNYKH OSIB

Our system enables searching by various criteria, such as region or court name. In addition, exhaustive customisation in the personal account is possible, which significantly speeds up the process of searching for information. That allows you to efficiently save time when obtaining the necessary information from the register of court decisions and other official sources.

Previous document : 140790448

Next document : 140790450

Налаштувати онлайн-моніторинг ключових змін, таких як початок банкрутства або зміна директора;
Знайти приховані зв’язки ваших контрагентів, зокрема компанії-”одноденки”;
Переглянути наявність і термін дії ліцензій;
Ознайомитись із судовими справами, якщо вони є;
Перевірити наявність податкового боргу;

Decision № 140790449, 14.10.2026, Commercial Court of Kyiv