Decision № 140697508, 19.10.2026, Smyla City and District Court of Cherkasy Oblast

Справа № 703/3282/26

2/703/2300/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2026 року м. Сміла

Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі судді Биченка І.Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення матеріальної допомоги в зв`язку з виходом на пенсію за віком, матеріальної допомоги на оздоровлення, заохочення до ювілейної дати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

установив:

22 травня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до Смілянського міськрайонного суду Черкаської області з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення матеріальної допомоги в зв`язку з виходом на пенсію за віком, матеріальної допомоги на оздоровлення, заохочення до ювілейної дати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В обґрунтування позову зазначила, що вона з 04 грудня 1987 року безперервно працювала на різних посадах у відділ кадрів Локомотивного депо ст. ім. Т. Шевченка АТ «Українська залізниця», а 21.02.2024 була переведена на посаду начальника сектору кадрів локомотивного депо.

Наказом начальника локомотивного депо від 09.07.2025 її було звільнено із займаної посади з 11.07.2025 за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком на підставі ст.38 КЗпП України. Цим же наказом наказано виплатити їй одноразову матеріальну допомогу відповідно до п.4.17 Колективного договору в розмірі 10 середньомісячних заробітків з урахуванням рішення правління від 24.10.2022.

Позивач стверджує, що відповідач не провів з нею повного розрахунку при звільненні. Зокрема, відповідачем не було виплачено їй матеріальну допомогу при звільненні на пенсію у розмірі 10 середньомісячних заробітків, що становить 242 172,30 грн.

Також, п.4.16 колективним договором передбачена виплата одноразової допомоги на оздоровлення, як правило при наданні чергової відпустки, в розмірі не менше 50% тарифної ставки або посадового окладу, встановлених на дату звернення за допомогою.

Наказом начальника локомотивного депо від 30.09.2022 було наказано виплатити їй цю допомогу у вересні 2022 року у розмірі 100% посадового окладу, однак відповідач не виплатив їй таку допомогу за 2022 рік у розмірі 10 901,00 грн.

У 2023 році їй така допомога була нарахована у розмірі 50% посадового окладу, що становило 5 995,50 грн. Ці кошти їй також не виплачені.

У 2024 та 2025 роках їй така допомога була нарахована та виплачена у розмірі 30% посадового окладу. Оскільки допомога на оздоровлення не може бути меншою, ніж 50% посадового окладу, відповідач не доплатив їй по 3209 грн. 50 коп. за кожен рік.

Пунктом 8.8 Положення про оплату праці працівників АТ «Українська залізниця» передбачено нарахування та виплата одноразового заохочення до ювілейних дат працівників (50, 60, 70 років), зокрема, у розмірі 100% окладу при стажі роботи понад 15 років. 17 червня 2023 року їй виповнилось 60 років, але одноразове заохочення їй не було нараховано та виплачено. Розмір такого заохочення, з огляду на її стаж роботи, встановлено в розмірі 100% посадового окладу, який у червні 2023 року становив 10 901,00 грн.

Таким чином, їй не було виплачено при звільненні в загальному 276 388,80 грн.

Усі зазначені виплати, за твердженням позивача, внесені до колективного договору, входять до структури заробітної плати і є обов`язковими для АТ «Укрзалізниця». Однак відповідач не виконав свій обов`язок провести з нею, як із звільненим працівником, повний розрахунок, оскільки рішеннями штабу АТ «Укрзалізниця» було призупинено виплати, передбачені Галузевою угодою та Колективними договорами, у зв`язку з проведенням заходів щодо оптимізації витрат для забезпечення фінансової стабільності товариства.

Позивач стверджує, що правових підстав для призупинення належних їй виплат у відповідача не було. У зв`язку з цим ОСОБА_1 , окрім наведених сум, просила стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 6 місяців у розмірі 147 558,40 грн.

17 червня 2026 року до суду надійшов відзив АТ «Українська залізниця», у якому товариство просило відмовити у позові в повному обсязі та зазначило, що позивач дійсно безперервно працювала з 04 грудня 1987 року на посадах у відділі кадрів Локомотивного депо ст. ім.. Т. Шевченка та 11.07.2025 її було звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком. Її стаж роботи у залізничній галузі становить 39 років 02 місяців 16 днів. При звільненні позивачеві нараховано та виплачено всі суми, передбачені законодавством. Водночас не виплачено одноразову матеріальну допомогу при виході на пенсію, допомогу на оздоровлення за окремі періоди та заохочення до ювілейної дати. Причиною є рішення органів управління АТ «Укрзалізниця», прийняті в умовах воєнного стану. Так, рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 виплату матеріальної допомоги було призупинено на весь період дії воєнного стану. 06.09.2022 працюючим та звільненим працівникам спільним листом адміністрації АТ «Українська залізниця» та профспілки залізничників і транспортних будівельників надано роз`яснення, що на період дії правового режиму воєнного стану в Україні призупинені виплати, передбачені Галузевою угодою, колективними договорами, зокрема одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, а також додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті. Рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2024 було ухвалено рішення про відновлення виплат одноразової матеріальної допомоги працівникам, які звільнились у 2024 році.

Однак, у зв`язку з різким погіршенням фінансового стану товариства, починаючи з 01.04.2025 та до окремого рішення керівництва виплати одноразової матеріальної допомоги при виході на пенсію знову призупинені. На момент звільнення позивача (11.07.2025) ця виплата залишалася призупиненою. Відповідач не відмовляє у виплаті, а лише відтерміновує її в умовах воєнного стану на підставі Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі в тексті - Закону № 2136-ІХ). Товариство зазначило, що ст. 116 КЗпП України встановлює обов`язок виплатити всі суми, що «належать» працівникові при звільненні. Суми, виплата яких правомірно призупинена відповідно до Закону № 2136-ІХ, на момент звільнення не є «належними до виплати в день звільнення» вони є відкладеними зобов`язаннями. Оскільки рішення правління є обов`язковим до виконання всіма структурними підрозділами та філіями, керівництво локомотивного депо не лише не мало права, але й не могло законно здійснити виплату всупереч рішенню правління. Щодо виплати допомоги на оздоровлення, то отримання цієї виплати пов`язане з двома обов`язковими передумовами: наявністю письмової заяви від працівника та рішенням роботодавця про здійснення виплати. Позивач у позовній заяві стверджує, що звертався із заявами щороку, однак жодних доказів подання письмових заяв до позову не додано. Крім того, рішенням правління АТ «Українська залізниця» від 27.06.2024 розмір такої допомоги було встановлено у вигляді 30% посадового окладу. А тому нарахування цієї допомоги у 2024 та 2025 роках у розмірі 30% посадового окладу було правомірним. Щодо нарахування заохочувальних виплат до ювілейної дати, то нарахування та виплата одноразового заохочення є правом, а не обов`язком товариства і для його виплати обов`язковою умовою є прийняття відповідного рішення комісією з питань оплати праці. Питання щодо виплати одноразового заохочення до ювілейної дати (60 років) ОСОБА_1 на засіданні комісії з питань оплати праці не розглядалось. Відповідач просив урахувати, що у зв`язку з широкомасштабною військовою агресією російської федерації проти України товариство не могло нормально здійснювати роботу з причин, що від нього не залежали. Всі сили та ресурси відповідача спрямовані виключно на забезпечення життєдіяльності та обороноздатності країни. А тому, відповідач заперечує проти стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в цілому, проте у випадку ухвалення судом рішення про задоволення такої позовної вимоги, просив зменшити його розмір на 95%. Відповідач також просив урахувати, що ОСОБА_1 була звільнена 11 липня 2025 року. Того ж дня вона особисто підписала повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні. Відтак, тримісячний строк звернення до суду з даним позовом сплинув 11.10.2025.

22 червня 2026 року до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач вказала, що усі виплати, про стягнення яких вона звернулась до суду, передбачені Колективним договором і є обов`язковими для АТ «Українська залізниця». Колективний договір є двостороннім і призупиняти його дію можливо лише в порядку, передбаченому для його прийняття, і за участі іншої сторони колективного договору. Доказів внесення змін до колективного договору щодо призупинення окремих виплат позивачем не надано, відповідні зміни в цей договір не вносились. Рішення правління АТ «Українська залізниця» від 14.03.2022 було прийнято до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» і в подальшому постановою Верховного Суду від 05.02.2025 у цивільній справі № 211/733/23 визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022, яким було призупинено виплати за колективним договором. Щодо зменшення розміру одноразової допомоги на оздоровлення до 30% посадового окладу, то вказане зменшення також було здійснене відповідачем в односторонньому порядку без внесення змін до Колективного договору. Скрутне матеріальне становище відповідача не відміняє обов`язку провести з працівником остаточного розрахунку в день звільнення, що прямо передбачено статтею 116 КЗпП України. Щодо строків звернення до суду, то зазначила, що відповідач не виконав свого обов`язку щодо письмового повідомлення про конкретний розмір нарахованих сум одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію та матеріальної допомоги на оздоровлення, на які вона мала право. Внаслідок таких дій відповідача було створено ситуацію триваючої правової невизначеності, за якої перебіг будь-яких строків для працівника фактично не міг розпочатись. Про суму, яка мала б бути їй виплачена відповідно до умов колективного договору, вона дізналась лише 14 квітня 2026 року. Відповідно, нею не було пропущено строк звернення до суду з даним позовом. Разом з тим, у разі, якщо суд дійде висновку про пропуск указаного строку, просила поновити його з огляду на непоінформованість про незаконне призупинення дії Колективного договору, відсутність погодження звільнення з профспілкою, несвоєчасне надання відповідачем повної інформації про порядок і підстави невиплат всіх сум при звільненні, об`єктивну неможливість раніше з`ясувати порушення трудових прав без правової допомоги, а також несвоєчасне отримання письмового повідомлення про розмір нарахованих сум.

10 липня 2026 року відповідач направив до суду письмові пояснення, у яких повторно просив застосувати наслідки пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду та відмовити в позові в повному обсязі у зв`язку з пропуском цього строку.

27 липня 2026 року до суду надійшли письмові пояснення ОСОБА_1 , у яких вона просила визнати строки звернення до суду пропущеними з поважних причин з підстав, зазначених нею у відповіді на відзив, поновити їй цей строк, відмовити АТ «Українська залізниця» у задоволенні клопотання про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду та задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою від 02 червня 2026 року суд відкрив провадження у справі та постановив розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Клопотань від учасників справи про проведення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін відповідно до частини 5 статті 279 ЦПК України не надходило.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, доходить наступного висновку.

Судом установлено, що ОСОБА_1 з 04 грудня 1987 року перебувала у трудових відносинах з Регіональною філією «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», з 21 лютого 2024 року - на посаді начальника сектору кадрів, що підтверджується трудовою книжкою НОМЕР_1 та довідкою АТ «Українська залізниця» від 14.04.2026.

Наказом начальника Локомотивного депо ім. Т. Шевченка Виробничого підрозділу служби локомотивного господарства Регіональною філією «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» №309-ОС від 09 липня 2024 року її було звільнено із займаної посади з 11 липня 2025 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком на підставі ст.38 КЗпП України. Одночасно було наказано компенсувати ОСОБА_1 за невикористані 78 днів відпустки.

Відповідно до п. 4.17 Колективного договору при звільненні працівників у зв`язку з виходом на пенсію вперше, виплачується основна одноразова грошова допомога у відповідності до вимог додатку №15 даного колективного договору, в розмірі не більше п`яти середньомісячних заробітних плат в залежності від стажу роботи у галузі, зокрема, більше 15 років п`ять середньомісячних заробітків. Крім того, у випадку звільнення працівника за власним бажанням на пенсію при виникненні права на пенсію, але не пізніше трьох місяців (без врахування тимчасової непрацездатності), виплачується додаткова допомога за добросовісну працю на залізничному транспорті в наступних розмірах при стажі роботи в галузі: в залежності від стажу роботи в галузі до 5 середньомісячних заробітків.

Згідно з протоколом комісії з установлення трудового стажу у залізничній галузі та розміру допомоги у зв`язку з виходом на пенсію Локомотивного депо ст. ім. Т. Шевченка від 09 липня 2025 року стаж роботи у залізничній галузі ОСОБА_1 на дату виходу на пенсію складає 39 років 02 місяці 16 днів, що дає право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до Колективного договору між адміністрацією та профспілковим комітетом локомотивного депо ст. ім. Т. Шевченка Одеської залізниці на 2011-2015 роки у розмірі десяти середньомісячних заробітків.

Згідно із здійсненим відповідачем розрахунком сум, які б мали б бути виплачені ОСОБА_1 відповідно до умов Колективного договору у зв`язку зі звільненням на пенсію від 14 квітня 2026 року сума вихідної допомоги в розмірі 10-ти середньомісячних заробітків (посадових окладів) складає 242 172,30 грн. без відрахування обов`язкових зборів та податків.

Суд зауважує, що у наказі про звільнення ОСОБА_1 визначено які виплати мають бути їй здійснені, зокрема зазначено про виплату виплатити одноразової матеріальної допомоги відповідно до п.4.17 Колективного договору у розмірі 10,0 середньомісячних заробітків з урахуванням рішення правління від 24.10.2022 (витяг з протоколу № Ц-54/90 Ком.т). Також у наказі зазначено, що виплату матеріальної допомоги провести відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2024 (витяг з протоколу № Ц-54/90 Ком.т).

Як убачається з витягу з протоколу № Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022, було призупинено додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги (п.1.1.4 протоколу).

Як убачається з п.1 витягу з протоколу №Ц-82/63 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2024 було вирішено виплату одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію (включаючи додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті), яку було призупинено згідно з підпунктом 1.1.4 пункту 1.4 рішення правління від 14.03.2022 (протокол № Ц-54/31 Ком.т.), відновлювати поетапно відповідно до пункту 3.2.21 Галузевої угоди працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнились/будуть звільнені у період з січня до грудня 2024 в порядку черговості згідно з пунктом 2 цього рішення та з урахуванням пункту 3 цього рішення. Відповідно до п.2 витягу нарахування та виплату матеріальної допомоги, зазначеної у пункті 1 цього рішення було вирішено проводити в хронологічній послідовності відповідно додати звільнення працівника вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, починаючи з листопада 2024 року згідно з графіком погашення, який буде затверджено та доведено додатково директором з управління персоналом та соціальної політики або особою, яка виконує обов`язки директора з управління персоналом та соціальної політики.

Протоколом засідання штабу АТ «Укрзалізниця» з ефективності від 28.03.2025 № Ц-1-1.5-25/47-25 щодо розроблення плану дій з операції ефективності АТ «Укрзалізниця» та у зв`язку з проведенням заходів щодо оптимізації витрат для забезпечення фінансової стабільності товариства починаючи з 01.04.2025 та до окремого рішення керівництва виплати одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільнені працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, а також додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті призупинено, що підтверджується листом АТ «Укрзалізниця» від 04.04.2025.

01 квітня 2026 року адвокат Давіденко Н.І., як представник ОСОБА_1 , звернулась до відповідача із адвокатським запитом, у якому просила виплати ОСОБА_1 належні їй при звільненні суми, а саме одноразову допомогу у зв`язку з виходом на пенсію за віком у розмірі десяти середньомісячних заробітків та матеріальну допомогу на оздоблення за період 2022-2025 роки. Крім того, просила повідомити про причини тривалої невиплати ОСОБА_1 зазначених коштів.

Листом від 17 квітня 2026 року їй було повідомлено, що у зв`язку з проведенням заходів щодо оптимізації витрат для забезпечення фінансової стабільності товариства, починаючи з 01.04.2025 та до окремого рішення керівництва виплати одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільнені працівника вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію призупинено. Щодо нарахування матеріальної допомоги на оздоровлення, то на період дії правового режиму воєнного стану в Україні рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 було ухвалено ряд обмежень та призупинено виплати, передбачені Галузевою угодою та колективними договорами, зокрема, матеріальної допомоги на оздоровлення. Після прийняття окремого рішення правлінням АТ «Укрзалізниця» ОСОБА_1 будуть проведені виплати одноразової матеріальної допомоги при звільненні з роботи у зв`язку з виходом на пенсію вперше та матеріальної допомоги на оздоровлення у зв`язку із щорічними відпустками за період 2022-2023 роки.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці,на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною 2 статті 97 КЗпП України визначено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Як визначено ст.11, 12 КЗПП України на підприємстві, в установі, організації, а також з фізичною особою, яка використовує найману працю, може бути укладено колективний договір між стороною роботодавця та стороною працівників.

Статтею 10 КЗпП України встановлено, що колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Відповідно до ст.13 КЗпП України та ст.7 Закону України «Про колективні договори і угоди» у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: формування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг. Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії та соціально-побутові пільги. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.

Відповідно до ст.18 КЗпП України, ст.9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов`язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника.

Статтею 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» визначено, що зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Судом установлено, що 21 грудня 2010 року конференцією трудового колективу залізниці був затверджений колективний договір між адміністрацією і залізничним комітетом профспілки Одеської залізниці на 2011-2015 роки, дію якого неодноразово продовжувалась і норми якого були чинні на день звільнення ОСОБА_1 .

Нормами вказаного колективного договору передбачена виплата роботодавцем одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію та одноразової допомоги протягом року на оздоровлення.

Право ОСОБА_1 на одержання нею від відповідача одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію не заперечується жодною із сторін. Відповідач не заперечував, що вказана допомога нарахована позивачу, однак її виплата була призупинена на період дії воєнного стану в Україні.

Рішення про призупинення виплат було прийнято відповідачем на засіданні правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року, що підтверджується наявним у справі витягом з протоколу № Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця».

Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» встановлено, що на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статями 30-34,38,39,41-44,53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану.

Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Пунктом другим розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено, що цей Закон діє з початку воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що товариство призупинило виплати коштів, передбачених колективним договором, в односторонньому порядку, не повідомивши позивача про ухвалення вказаного рішення, а також у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціювало питання щодо підписання змін/доповнень до діючого колективного договору в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, а не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом.

Товариство ухвалило відповідне рішення 14 березня 2022 року. Натомість, Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав він чинності 24 березня 2022 року.

Таким чином, рішення АТ «Українська залізниця», яке стало підставою для невиплати позивачу оспорюваних сум матеріальної допомоги, було прийнято до прийняття Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Оскільки відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, тому положення вказаного Закону не можуть бути застосовані у межах наведеної справи.

Аналогійний висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 05.02.2025 у справі №211/7338/23.

Суд також зауважує, що вказаною постановою Верховного Суду залишено без змін рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року, яким визнано незаконним та скасовано п. 1.1.4 протокольного рішення № Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Як убачається з наведеного, при звільненні працівника вирішується питання не лише про виплату заробітної плати, а про виплату всіх сум, на які працівник має право, що належать йому від роботодавця. Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Оскільки відповідач не оспорював здійснений ОСОБА_1 розрахунок одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію за віком, суд уважає за можливе задовольнити позовні вимоги в цій частині та стягнути з відповідача зазначену допомогу у тому розмірі, що просить позивач, а саме у сумі 242 172,30 грн.

Щодо стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, то суд зазначає наступне.

Як встановлено п.4.16 Колективного договору між адміністрацією локомотивного депо ім. Т. Шевченка і профспілковим комітетом Профспілкової організації локомотивного депо ім. Т. Шевченка на 2011-2015 року (з відповідними змінами) працівникам локомотивного депо ст.ім. Т. Шевченка по письмовій заяві надається протягом року одноразова допомога на оздоровлення, як правило при наданні чергової відпустки, в розмірі не менше 50% тарифної ставки або посадового окладу, встановлених на дату звернення за допомогою і у відповідності з додатком №2 даного колективного договору.

Як убачається з довідки ВП «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» про нараховану та виплачену матеріальну допомогу на оздоровлення від 14 квітня 2026 року ОСОБА_1 матеріальна допомога на оздоровлення за 2022 р. та 2023 р. не нараховувалась, за 2024 р. була нарахована та виплачена у при виході у чергову відпустку в грудні 2024 року у сумі 4815,00 грн., за 2025 р. була нарахована та виплачена при виході у чергову відпустку в квітні 2025 р. у сумі 4815,00 грн.

Згідно з витягами зі штатного розпису посадовий оклад ОСОБА_1 у 2024 та 2025 роках становив 16 049,00 грн. Таким чином, зі змісту цієї довідки вбачається, що у 2022 та 2023 роках матеріальна допомога на оздоровлення ОСОБА_1 взагалі не нараховувалася, а у 2024 та 2025 роках її було нараховано та виплачено у розмірі 30% від посадового окладу.

Разом з тим, згідно з витягами з наказів про виплату одноразової допомоги на оздоровлення при виході у щорічну відпустку № ТЧ-5-01/684 від 30.09.2022 та № ТЧ-5-01/890 від 30.10.2023 на підставі протокольного рішення комісії по виплаті одноразової допомоги на оздоровлення та згідно п.4.16 та додатку №7 Колективного договору локомотивного депо ім. Т. Шевченка наказано виплатити ОСОБА_1 одноразову допомогу на оздоровлення при виході в щорічну відпустку у вересні 2022 року у розмірі 100% посадового окладу, у жовтні 2023 року у розмірі 50% посадового окладу. Виплату матеріальної допомоги провести після окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця».

Факт нарахування ОСОБА_1 одноразової допомоги на оздоровлення при виході у щорічну відпустку у 2022-2023 роках підтверджується також довідкою ВП «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» від 21 квітня 2026 року.

Таким чином, відповідач не виплатив позивачу одноразову допомогу на оздоровлення, передбачену п.4.16 Колективного договору, у 2022 та 2023 роках, а також виплатив її у 2024 та 2025 роках у розмірі, що не відповідає п.4.16 Колективного договору.

Заперечуючи проти позову в цій частині відповідач посилався на те, що отримання цієї допомоги пов`язане з двома обов`язковими передумовами: наявністю письмової заяви від працівника та рішення роботодавця про здійснення виплати. Водночас доказів подання заяв про виплату допомоги позивачем не надано.

Суд уважає вказані заперечення необґрунтованими, оскільки право на отримання цієї допомоги визнано самим роботодавцем та закріплено у відповідних наказах. Крім того, у 2024-2025 роках відповідач виплатив таку допомогу, хоча і в меншому розмірі.

Відповідач також посилався на рішення правління від 14.03.2022 №104 щодо призупинення виплати цього виду допомоги, та просив урахувати, що виплата допомоги 2024-2025 роках була здійснена у розмірі 30% від посадового окладу позивача відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024.

Судом досліджено витяг з протоколу № Ц-82/39 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024 та встановлено, що на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 (зі змінами), починаючи з 01.07.2024 було зупинено дію окремих положень колективних договорів АТ «Укрзалізниця», регіональних філій та їх структурних (виробничих) підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення (п.1.1 протоколу). Здійснювати нарахування та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення працівникам АТ «Укрзалізниця» в єдиному розмірі мінімальної норми, передбаченої Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками 30% місячної тарифної ставки (посадового окладу) (п.1.1, 1.2 протоколу).

Статтею 18 КЗпП України передбачено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства та є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат установлюються підприємствами самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством та відповідними угодами.

Згідно зі ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Однак, як визначено ч. 1 ст. 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Стаття 9 КЗпП України не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

У матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці та застосування п.1.1 та 1.2 протокольного рішення про призупинення виплати йому частки заробітної плати, а саме матеріальної допомоги на оздоровлення, а також зменшення її розміру.

Не є підставою для відмови у стягненні цієї допомоги і посилання відповідача на те, що її виплата повинна бути відкладена до прийняття окремого рішення правління товариства, оскільки внутрішнє рішення роботодавця не може відстрочувати виконання існуючого перед працівником грошового обов`язку після припинення трудових відносин. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, які передбачають призупинення виплат, зокрема матеріальної допомоги на оздоровлення, на період дії воєнного стану поширюється лише на правовідносини, які виникають між працівником та роботодавцем, і до звільненого працівника не можуть бути застосовані.

Посилання відповідача на рішення правління від 14.03.2022 №104 щодо призупинення виплати цього виду допомоги також суд відхиляє з підстав, що вже зазначені в рішенні суду під час аналізу цього рішення щодо виплати матеріальної допомоги при звільненні на пенсію.

Оскільки відповідач не заперечує здійснений позивачем розрахунок невиплаченої одноразової допомоги на оздоровлення при виході у щорічну відпустку з підстав неправильності обрахунку цієї допомоги і правильність цього розрахунку судом перевірена, відтак позов в цій частині підлягає до задоволення.

Щодо стягнення з відповідача заохочувальної виплати з нагоди ювілейної дати.

Так, пунктом 8.8 Положення про оплату праці працівників АТ «Українська залізниця» визначено, що працівникам підрозділу можуть бути нараховані та виплачені одноразові заохочення до ювілейних дат працівників (50, 60, 70 років) залежно від стажу роботи в АТ «Укрзалізниця» та посадового окладу (тарифної складової) в таких розмірах: від 1 року до 5 років 20 відсотків, від 5 до 10 років 40 відсотків, від 10 років до 15 років 60 відсотків, понад 15 років 100 відсотків. Клопотання (подання) подає керівник із зазначенням загальних підсумків оцінювання результатів роботи працівників.

Згідно з п.п. 10.1, 10.15 Положення рішення щодо встановлення, виплати та розміру винагороди за підсумками роботи за рік, премії за виконання важливих і особливо важливих завдань, одноразових заохочень, не пов`язаних з конкретними результатами приймає Комісія з оплати праці, яка утворюється наказом керівника відповідного рівня з метою забезпечення об`єктивної та справедливої оцінки результатів діяльності, встановлення максимально тісного зв`язку між результатами роботи та оплатою праці, дотримання норм цього Положення.

Протокольне рішення комісії вводиться в дію наказом керівника відповідного рівня за погодженням з відповідним профспілковим органом (п.10.18 Положення).

З наведеного убачається, що на відміну від п. 4.16 та 4.17 Колективного договору, нарахування та виплата одноразового заохочення до ювілейних дат є правом, а не обов`язком роботодавця, якому передує подання керівником клопотання (подання) із зазначенням загальних підсумків оцінювання результатів роботи працівників, а також прийняття відповідного рішення Комісією з оплати праці, яке вводиться в дію наказом керівника.

Заперечуючи проти позову в цій частині відповідач у відзиві зазначив, що нарахування заохочувальних виплат до ювілейної дати є правом, а не обов`язком товариства і для його виплати обов`язковою умовою є прийняття відповідного рішення комісією з питань оплати праці. Питання щодо виплати одноразового заохочення до ювілейної дати (60 років) ОСОБА_1 на засіданні комісії з питань оплати праці не розглядалось.

Водночас, з наявного в матеріалах справи повідомлення ВП «Локомотивне депо ім. Т. Шевченка» філії «Локомотивна компанія» АТ «Укрзалізниця» від 15.05.2026, що наданий на запит адвоката Давіденко Н.І., не виплата ОСОБА_1 одноразового заохочення до ювілейної дати народження (60 років) в розмірі 100% посадового окладу не проводилася у зв`язку з призупинення даної виплати відповідно до рішення правління від 14.03.2022 №Ц-54/31 Ком.т.

Тобто, роботодавець пов`язав не виплату позивачу цієї допомоги саме з призупиненням виплати відповідним рішенням, а не з відсутністю рішення комісії з питань оплати праці щодо нарахування та її вплати.

А тому суд уважає доведеними вимоги ОСОБА_1 в цій частині.

Щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то суд зазначає наступне.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника, у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що положення частини першої статті 117 КЗпП України переважно стосуються випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Судом установлено, що при звільненні ОСОБА_1 їй не нараховано та не виплачено усі належні до виплати суми, більша частина яких не була спірною.

З наведеного слідує, що станом на момент звільнення позивача відповідач з порушенням вимог статті 116 КЗпП не провів з позивачем повного розрахунку, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, шляхом стягнення з нього середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Щодо суми стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто з 12 липня 2025 року по 12 січня 2026 року, то суд виходить з урахуванням абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ та абзацу 3 пункту 4 розділу ІІІ, пункту 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року (далі Порядок).

Так, пунктом 2 Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана дана виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно з п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Звертаючись до суду з наведеним позовом ОСОБА_1 зазначила, що загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню з відповідача, становить 147 558,40 грн. Обраховуючи вказану суму позивач виходила із середньоденної заробітної плати у розмірі 1126,40 грн. та 131 робочого дня.

Згідно з наявною в матеріалах справи довідкою про середню заробітну плату від 14.04.2026 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 , з урахуванням її заробітної плати за два повні відпрацьовані місяці перед звільненням, становила 1126,40 грн. Кількість робочих днів за період з 12.07.2025 по 12.01.2026 дійсно становить 131 день. Відповідно, визначений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки при звільненні, є правильним (1126,40х131=147558,40).

Отже, суд уважає доведеним розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 147 558,40грн.

Під час розгляду справи відповідач просив зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунки при звільненні на 95%, посилаючись на понесення товариством значних збитків через військову агресію проти України, відповідно, скрутним матеріальним становищем.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно достатті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

За таких обставин, суд має право, а не зобов`язаний, за певних умов зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 жовтня 2025 року (справа №753/6958/23) сформулювала висновок, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи конкретні обставини цієї справи, суд уважає за необхідне зменшити розмір відшкодування, передбачено ст.117 КЗпП України, до 125 424,64 грн., що становить 85 відсотків розрахованого середнього заробітку за час затримки.

При цьому, суд зазначає, що посилання товариства на те, що розмір середнього заробітку призведе до додаткового навантаження на відповідача, враховуючи складне фінансове становище підприємства у зв`язку із збройною агресією РФ, не заслуговують на увагу, з огляду на те, що сам по собі факт фінансових труднощів на підприємстві не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

У пунктах 86-90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 9901/407/19 зазначено, що: «системний аналіз пункту 3 Порядку № 100 та пункту 164.6 статті 164 ПК України дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.

Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає суми, що підлягають стягненню з відповідача, без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів (пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»).

Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем передбаченого статтею 233 КЗпП строку звернення до суду, то суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Справа, яка переглядається, є трудовим спором про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України.

Отже, тримісячний строк для звернення до суду з вимогами на підставі статті 116 КЗпП України відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України пов`язується не з тим, коли працівник за загальним правилом дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а з моментом одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Початок перебігу тримісячного строку для подання позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що відбулося шляхом вручення повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні (письмового документа, у якому детально зазначено вказані суми). Отже, саме дата вручення позивачу зазначеного документа є подією, з якою пов`язується початок перебігу строку звернення до суду.

Однак матеріали справи не містять доказів, які б вказували на те, що позивач взагалі отримувала письмове повідомлення про нараховані суми у день звільнення.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що строк звернення до суду із вказаним позовом не пропущено.

Суд також звертає увагу й на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 по справі №1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Зазначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Питання судових витрат суд вирішує відповідно до ст. 141 ЦПК України.

За змістом ч.1,2 наведеної статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина 6 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України).

У разі задоволення позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір стягується з відповідача на користь держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини заявлених до нього позовних вимог, якщо цього відповідача також не звільнено від сплати судового збору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.03.2019 у справі 161/4985/17).

Як убачається з матеріалів справи позивачем сплачено судовий збір при зверненні до суду з позовною заявою у розмірі 1475,58 грн (за вимогу щодо відшкодування середнього заробітку), за пред`явлення інших позовних вимог позивач звільнений на підставі ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

З урахуванням вимог статті 141 ЦПК України та часткового задоволення позову, зокрема, в частині стягнення середнього заробітку, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у сумі 1 254,25 грн. З відповідача також належить стягнути на користь держави 2763,89 грн. судового збору за пред`явлення інших позовних вимог, що були задоволені судом.

Доказів на понесення будь-яких інших витрат матеріали справи не містять.

На підстав наведеного, керуючись ст.5, 7,12, 81, 89, 141, 247, 263, 265 ЦПК України,

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення матеріальної допомоги в зв`язку з виходом на пенсію за віком, матеріальної допомоги на оздоровлення, заохочення до ювілейної дати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 242 172 грн. 30 коп. одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію за віком, 23 315 грн. 50 грн. матеріальної допомоги на оздоровлення, 10 901 грн. 00 коп. заохочувальної виплати до ювілейної дати та 125 424 грн. 64 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а всього 401 813 (чотириста одна тисяча вісімсот тринадцять) грн. 44 (сорок чотири) коп. із утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

У задоволенні решти позову відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 1475 (одна тисяча чотириста сімдесят п`ять) грн. 58 (п`ятдесят вісім) коп. витрат по сплаті судового збору.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави 2763 (дві тисячі сімсот шістдесят три) грн. 89 (вісімдесят дев`ять) коп. судового збору.

Рішення в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць підлягає до негайного виконання.

Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 19 жовтня 2026 року.

Учасники справи:

позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

відповідач акціонерне товариство «Українська залізниця», адреса місця знаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5, код ЄДРПОУ 40075815.

Суддя І.Я. Биченко