Decision № 140325535, 15.09.2026, Frankivskyi District Court of Lviv City

Справа № 465/10203/25

Провадження 2/465/756/26

РІШЕННЯ

Іменем України

15.09.2026 року м. Львів

Франківський районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Величка О.В.,

з участю секретаря судового засідання Венгринюк О.Р.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Довганя В.І.,

представника відповідача Шаповал І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення заробітної плати, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в суд із позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення заробітної плати.

В обґрунтування поданого позову зазначає, що 30.11.2021 року між ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» укладений Трудовий договір №730-2021, відповідно до якого позивача прийнято на посаду менеджера Департаменту внутрішнього аудиту та контролю АТ «Укрзалізниця».

Наказом відповідача від 01.04.2022 року №389/ос призупинено з 01.04.2022 року дію трудового договору з працівниками, в тому числі з позивачем, до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Будучи незгідним із призупиненням дії трудового договору та з вказаним наказом №389/ос від 01.04.2022 року, позивач оскаржив зазначений наказ до суду.

Наказом АТ «Укрзалізниця» №1871/ос від 03.10.2023 року позивача звільнено з роботи з 10.10.2023 року у зв`язку з виходом на пенсію за віком.

Враховуючи звільнення позивача з роботи, АТ «Укрзалізниця» нарахувало і виплатило позивачу компенсацію за невикористану відпустку за період з 02.12.2021 року до 01.12.2022 року (за 37 днів відпустки) в сумі 60988,95 грн., що підтверджується розрахунком заробітної плати ОСОБА_1 за жовтень 2023 року, який відповідач надіслав позивачу на електронну пошту.

Після звільнення позивача з роботи рішенням Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року у справі №465/4855/23, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 01.04.2024 року та постановою Верховного Суду від 24.11.2024 року, визнано незаконним та скасовано наказ АТ «Укрзалізниця» №389/ос від 01.04.2022 року і додаток до нього в частині зупинення дії трудового договору з позивачем та зобов`язано АТ «Укрзалізниця» нарахувати і виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року (по день звільнення з роботи) у розмірі 1 513 514,40 грн., виходячи із середньоденного заробітку в розмірі 3802,08 грн., визначеного у довідці №385 про середній заробіток позивача, виданій АТ «Укрзалізниця» 27.09.2023 року.

Присуджену зазначеним судовим рішенням компенсацію середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач отримав в лютому 2025 року.

У зв`язку з визнанням неправомірним в судовому порядку призупинення з позивачем трудового договору та фактичним отриманням заробітної плати за час простою позивач вважав, що відповідач повинен перерахувати та донарахувати на користь позивача заробітну плату (її складові) у зв`язку із звільненням.

Тому 15.10.2025 року позивач надіслав відповідачу вимогу, в якій просив перерахувати грошову компенсацію за невикористану відпустку за період 02.12.2021 - 01.12.2022 р.р. з урахуванням періоду оплаченого вимушеного прогулу з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року та доплатити компенсацію за вказаний період у розмірі 79714,65 грн.; нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану відпустку (37 днів) за 2022 та 2023 роки за час трудового стажу, з урахуванням періоду оплаченого вимушеного прогулу з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року; одноразову матеріальну допомогу відповідно до п.2.2.9. Колективного договору у розмірі 6 середньомісячних заробітків.

У відповідь на зазначену заяву відповідач надав позивачу лист від 06.11.2025 року, яким відмовив в задоволенні вимог про перерахунок відпускних, а вимогу щодо перерахунку одноразової матеріальної допомоги не розглянув. Відмову у перерахунку компенсації відпускних відповідач мотивував тим, що, на його думку, виплати заробітної плати за час простою на виконання рішення Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року у справі №465/4855/23 не вплинули на середньомісячний заробіток позивача.

Відповідно до наказу про звільнення від 03.10.2023 року позивачу вирішено компенсувати невикористану відпустку тривалістю 37 днів, в тому числі компенсація: основної щорічної відпустки за 25 днів за період 02.12.2020 - 01.12.2021 р.р.; основної щорічної відпустки за 9 днів за період 02.12.2021 - 01.12.2022 р.р.; додаткової відпустки за вислугу років за 1 день за період з 02.12.2020 - 01.12.2021 р.р.; додаткової відпустки, яка надається працівникам з ненормованим робочим днем за 2 дні за період з 02.12.2021-01.12.2022 р.р.

Грошова компенсація за невикористану відпустку за період 01.12.2020 - 02.12.2022 р.р. нарахована і виплачена позивачу в сумі 60988,95 грн., що підтверджується розрахунком заробітної плати за жовтень 2023 року, який позивач отримав на електронну пошту.

Такий розмір компенсації виплачено відповідачем, виходячи із середньоденного заробітку позивача в розмірі 1648,35 грн. в день (60988,95 грн./37день=1648,35 грн.) у зв`язку із відсутністю у позивача на час здійснення розрахунку середнього заробітку за останній календарний рік (з жовтня 2022 року по вересень 2023 року).

Однак, як стверджується у позовній заяві, в січні 2025 року на підставі рішення Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року у справі №465/4855/23 позивачу нараховано за період з квітня 2022 року по жовтень 2023 року середній заробіток за час простою, виходячи із середньоденного заробітку в розмірі 3802,80 грн.

Розмір компенсації за невикористану відпустку за період з 02.12.2020 року до 04.05.2022 року повинен розраховуватись із врахуванням виплат заробітної плати (середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу), нарахованих за 2023 рік відповідно до рішення суду.

Тобто, після звільнення з роботи, в листопаді 2023 року, відповідачем нараховано за 2023 рік на користь позивача заробітну плату, яка впливає на розмір раніше нарахованої компенсації за невикористану відпустку.

Виходячи із середньоденного заробітку позивача 3802,08 грн., в 2023 році розмір компенсації невикористаної відпустки за період з 02.12.2020 року до 01.12.2022 року (37 днів невикористаної відпустки) повинен був становити 140703,60 грн. (3802,80 грн.х37=140703,60 грн.). А тому, з урахуванням виплаченої компенсації невикористаної відпустки за вказаний період в розмірі 60988,95 грн., відповідач, як стверджується у позові, повинен донарахувати та доплатити позивачу компенсацію за невикористану відпустку за вказаний період в розмірі 79714,65 грн. (140703,60 грн. - 60988,95 грн.=79714,65 грн.).

Також позивач вважає, що має право на отримання грошової компенсації за невикористану відпустку за 2022 та 2023 роки за час трудового стажу, з урахуванням періоду оплаченого вимушеного прогулу з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року, в розмірі 121689,60 грн.

Так, в період з 01.04.2022 року та до дня звільнення 10.10.2023 року позивач фактично не працював у відповідача, але перебував в оплачуваному вимушеному прогулі. Відповідно до зазначеного вище судового рішення відповідач помісячно в період з квітня 2022 року по жовтень 2023 року нарахував позивачу заробітну плату, що підтверджується розрахунком заробітної плати за січень 2025 року, який відповідач надіслав на електронну пошту позивачу.

Період з 02.12.2022 року до 10.10.2023 року включається до стажу роботи позивача, який дає право на відпустку. Позивач вважає, що за вказаний період набув право на 32 дні відпустки (із розрахунку 37/365х314=31,83 (дні)). Тобто, за 11 місяців перебування в оплачуваному вимушеному прогулі позивач набув право на 32 дні відпустки. Розмір компенсації за невикористану відпустку за період з 02.12.2022 року до 10.10.2023 року підлягає розрахунку аналогічно компенсації за невикористану відпустку за період з 02.12.2020 року до 01.12.2022 року, який наведено вище, та повинне становити 121689,60 грн. (3802,80 грн. х32 дні=121689,60 грн.).

Також позивач наголошує, що має право на отримання від відповідача матеріальної допомоги, передбаченої п.2.2.9. Колективного договору, з урахуванням періоду оплаченого вимушеного прогулу з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року. У зв`язку з цим, на переконання позивача, у відповідача є обов`язок доплатити позивачу суму допомоги в розмірі 201969,60 грн.

Внаслідок виходу на пенсію позивачу відповідно до п.2.2.9. Колективного договору нараховано одноразову матеріальну допомогу у зв`язку із звільненням в розмірі 6 середньомісячних заробітків. Розрахунок допомоги проведено відповідачем, виходячи з посадового окладу позивача 50000,00 грн., та визначено в розмірі 300000,00 грн., що підтверджується наказом про звільнення від 03.10.2023 року та розрахунком заробітної плати за жовтень 2023 року (6х50000,00 грн. = 300000,00 грн.), який позивач отримав від відповідача на електронну пошту.

Однак, з урахуванням періоду оплаченого вимушеного прогулу з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року позивачу, на його переконання, підлягала нарахуванню матеріальна допомога з розрахунку середньоденного заробітку в розмірі 3802,80 грн. Визначений таким чином розмір матеріальної допомоги повинен становити 501969,60 грн. (6х22днях3802,80грн. = 501969,60 грн.). Отже, як стверджується у позові, відповідач не донарахував та не доплатив позивачу матеріальну допомогу в розмірі 201969,60 грн. (501969,60 грн. - 300000,00 грн. = 201969,60 грн.).

Зважаючи на викладене, позивач просить суд стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку за період 02.12.2020 року до 01.12.2022 року у розмірі 79714,65 грн.; компенсацію за невикористану відпустку за період з 02.12.2022 року до 10.10.2023 року у розмірі 121689,60 грн.; матеріальну допомогу, передбачену до п.2.2.9. Колективного договору, в розмірі 201969,60 грн.

Ухвалою судді Франківського районного суду м. Львова від 20.11.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

09.12.2025 року представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву. Зазначає, що наказом AT «Укрзалізниця» №389/ос від 01.04.2022 року трудовий договір із ОСОБА_1 було призупинено у порядку статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». 10.10.2023 року наказом АТ «Укрзалізниця» №1871/ос від 03.10.2023 року ОСОБА_1 був звільнений за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком за статтею 38 КЗпП України. У день звільнення ОСОБА_1 отримав повний розрахунок усіх належних йому сум при звільненні, включаючи повну суму розрахунку за невикористані 37 днів відпустки.

Не погоджуючись з наказом про призупинення дії трудового договору, ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку, за наслідками чого 05.12.2023 року Франківським районним судом міста Львова було ухвалено рішення у справі № 465/4855/23 про задоволення позовних вимог повністю: визнано незаконним та скасовано наказ АТ «Укрзалізниця» № 389/ос від 01.04.2022 року в частині призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 ; стягнуто з АТ «Укрзалізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 513 514,40 грн. (за період з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року).

За результатами апеляційного перегляду вказаного судового рішення Львівським апеляційним судом було прийнято постанову від 01.04.2024 року у справі № 465/4855/23 про залишення без задоволення апеляційної скарги АТ «Укрзалізниця», а рішення Франківського районного суду міста Львова від 05.12.2023 року у справі № 465/4855/23 - без змін.

У зв`язку із дією наказу про призупинення дії трудового договору з позивачем до його скасування рішенням суду, на день звільнення позивача - 10.10.2023 рокут - у відповідача не існувало обов`язку здійснення виплат при звільненні за період дії наказу (з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року).

Так, станом на день звільнення ОСОБА_1 (10.10.2023 року) діяв наказ про призупинення з ним трудового договору, у зв`язку з чим з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року позивач не працював та не отримував заробітну плату. Отже, вказаний період при нарахуванні виплат при звільненні ОСОБА_1 у розрахунковий період включено не було, оскільки останній фактично не виконував роботу. Враховуючи наведені обставини, АТ «Укрзалізниця», як стверджується у відзиві, на день звільнення не мало обов`язку здійснення виплат при звільненні за період призупинення із ОСОБА_1 трудового договору.

Сторона відповідача наголошує, що до стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час оплаченого прогулу лише у випадку, якщо такий прогул, спричинений незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу, а не незаконним призупиненням дії трудового договору.

У свою чергу, включення позивачем додаткового періоду до кількості днів, за які підлягає стягненню компенсація відпусток, не відповідає вимогам статті 9 Закону України «Про відпустки», у відповідності до якої до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час оплаченого вимушеного прогулу, спричинений незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу.

Крім цього, на переконання представника відповідача, розрахунок компенсації за невикористану відпустку, яку позивач просить стягнути з АТ «Укрзалізниця», проведений у позовній заяві з порушенням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100. АТ «Укрзалізниця» не погоджується з доводами позивача про те, що розрахунок компенсації невикористаної відпустки необхідно проводити із середньоденної заробітної плати в сумі 3 802, 80 грн.

Так, позивачем для розрахунку стягуваних сум було використано розмір середньоденної заробітної плати, що був взятий за основу судом при ухваленні рішення у справі про скасування наказу про призупинення дії трудового договору. Натомість у справі, що розглядається, предметом позову є стягнення компенсації за невикористану відпустку.

Відповідно до Порядку № 100 обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Обчислення середньоденної заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться, виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю виплати компенсації за невикористані відпустки. Подія, з якою була пов`язана виплата середнього заробітку при вирішенні справи про призупинення дії трудового договору, відбулася 01.04.2022 року. Отже, розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводився з відомостей про середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, що відображено у мотивувальній частині рішення Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року у справі № 465/4855/23.

У відзиві на позовну заяву наголошується, що у новій справі, ініційованій позивачем, предметом позову є стягнення компенсації за невикористану відпустку, яка була виплачена ОСОБА_1 під час звільнення в жовтні 2023 року. Подія, з якою пов`язана виплата компенсації за невикористану відпустку, - це звільнення ОСОБА_1 10.10.2023 року, а не призупинення дії трудового договору з ним 01.04.2022 року. У свою чергу, визначення порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки окремо врегульовано Порядком № 100.

З огляду на викладене, у цій справі, де предметом позову є стягнення компенсації за невикористану відпустку при звільненні в жовтні 2023 року, для розрахунку такої компенсації не може бути використаний як розрахункова величина розмір середнього заробітку позивача, розрахований за два місяці до дати призупинення дії трудового договору, оскільки це суперечить Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 в редакції, чинній на день проведення такої виплати.

Врахуванню підлягає й те, що відповідно до листа головного бухгалтера АТ «Укрзалізниця» Т. Рябчун №ЦЦФ-12/990н від 04.12.2025 року розмір середньоденної заробітної плати при нарахуванні ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки під час звільнення 10.10.2023 року складав 1 648, 35 грн.

На виконання зазначених вимог АТ «Укрзалізниця» в день звільнення позивача провело з ним повний розрахунок всіх належних працівнику сум при звільненні зі сплатою податків та обов`язкових платежів. Станом на дату звільнення з посади АТ «Укрзалізниця» провело з позивачем повний розрахунок при звільненні. 10.10.2023 року ОСОБА_1 виплачено всі грошові кошти, на які позивач мав право станом на день звільнення.

За змістом листа головного бухгалтера АТ «Укрзалізниця» Т. Рябчун № ЦЦФ-12/990н від 04.12.2025 року матеріальна допомога, передбачена пунктом 2.2.9 Колективного договору, була нарахована та виплачена ОСОБА_1 у розмірі 300000,00 грн., виходячи з розміру середньоденної заробітної плати 2272,73 грн. (оклад 50 000 грн / 22 дні=2272,73 грн.).

Відповідно до абзацу 2 пункту 4 розділу ІІІ Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці та для нарахування матеріальної (грошової) допомоги не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Тобто, навіть якщо вважати період призупинення з позивачем дії трудового договору вимушеним прогулом, то такий період всеодно не враховується для нарахування матеріальної (грошової) допомоги

Відтак, розрахунок позивачу одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з його виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги відповідачем проведено у відповідності до вимог Порядку № 100 - з посадового (місячного) окладу ОСОБА_1 .

Окрім того, представник відповідача зазначає, що в день звільнення ОСОБА_1 отримав копію наказу про звільнення, в якому зазначається про компенсацію 37 днів відпустки. Також йому було письмово повідомлено про проведений розрахунок шляхом направлення через систему АСБО «Фобос» та на його особисту електронну пошту розрахункового листка за жовтень 2023 року, що позивач визнає на сторінках 2 та 4 позовної заяви.

Порушення своїх прав ОСОБА_1 пов`язує саме з непроведенням з ним повного розрахунку при звільненні - недоплати грошової компенсації за невикористану відпустку за період з 02.12.2020 року до 01.12.2022 року, невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку за період з 02.12.2022 року до 10.10.2023 року та невиплати матеріальної допомоги за п. 2.2.9 Колективного договору, що вбачається з наказу про припинення трудового договору № 1871/ос від 03.10.2023.

Представник відповідача зазначає, що в день звільнення ОСОБА_1 знав, що йому не нараховано та не виплачено компенсацію відпустки за період призупинення з ним дії трудового договору. Тому плин строку звернення до суду у цій справі почався 11.10.2023 року та закінчився 11.01.2024 року.

Оскільки позовну заяву у цій справі подано 10.11.2025 року, тобто майже через два роки, строк на звернення до суду сплинув, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Поважних причин пропуску строку звернення до суду з даним позовом ОСОБА_1 не наводить.

Так, звернення до суду з позовом 10.11.2025 року - зі значним пропуском строку для звернення до суду - ніяк не пояснено представником позивача у позовній заяві. Припускаючи, що такий відлік зроблено з дати отримання відповіді АТ «Укрзалізниця» від 06.11.2025 року, представник відповідача наголошує, що такий відлік порушує вимоги статті 233 КЗпП України, за якою у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Про такі суми, нараховані та виплачені, позивач знав у день звільнення - 10.10.2023 року.

Навіть якщо відлік строку звернення до суду з даним позовом здійснювати з дати прийняття Львівським апеляційним судом постанови від 01.04.2024 року у справі № 465/4855/23, то строк звернення до суду теж є пропущеним, оскільки тримісячний строк звернення до суду, виходячи з такого розрахунку, закінчився 01.07.2024 року.

Відтак, просить відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до АТ «Укрзалізниця» про стягнення компенсації за невикористану відпустку та одноразової матеріальної допомоги повністю.

15.12.2025 року представником позивача подано до суду відповідь на відзив. Зазначає, що наказ АТ «Укрзалізниця» №389/ос від 01.04.2022 року у зв`язку із визнанням його незаконним і скасуванням в судовому порядку є недійсним з моменту його вчинення. Тобто з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року положення зазначеного наказу не діяли, наказ був протиправним, а тому, в момент звільнення відповідач неправомірно керувався зазначеним наказом. У зв`язку з тим, що наказ №389/ос від 01.04.2022 року є недійсний від моменту прийняття, то твердження відповідача, що дія трудового договору з позивачем була призупинена зазначеним наказом є безпідставним.

Період роботи позивача з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року, як стверджує представник позивача, включається до стажу роботи останнього, який дає право на відпустку, оскільки даний період роботи відповідає умовам, визначеним пунктом 2 частини 1 статті 9 Закону України «Про відпустки»: позивач не працював, але за ним зберігалось місце роботи (посада), за позивачем зберігалась частково заробітна плата згідно з ч.2 ст. 235 КЗпПУ, що підтверджено судовим рішенням.

На переконання сторони позивача, твердження відповідача про те, що час, коли позивач не працював, перебуваючи в оплачуваному прогулі, спричиненому незаконним призупинення дії трудового договору, не зараховується до стажу роботи, який дає право на відпустку, суперечить п.2 ч.2 ст. 9 Закону України «Про відпустки», яким не обмежено зарахування до стажу роботи лише періодом вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням чи переведенням на іншу роботу.

Відповідно до розрахунку заробітної плати позивача за січень 2025 року за період січень - жовтень 2023 року позивачу нараховано заробітну плату, виходячи з одноденного заробітку в розмірі 3802,08 грн.

Згідно з п.3 розділу ІІІ Порядку №100 нараховані згідно розрахунку заробітної плати позивача за січень 2025 року суми заробітної виплати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані. Тобто, оскільки відповідні суми заробітної плати нараховані за місяці січень-жовтень 2023 року, то вони зараховуються до заробітної плати позивача за січень-жовтень 2023 року.

Та обставина, що середньоденний заробіток позивача в розмірі 3802,08 грн. за період січень-жовтень 2023 року відповідає його середньому заробітку за два місяці до призупинення дії трудового договору 01.04.2022 року, на переконання представника позивача, не спростовує правомірності застосування позивачем для визначення компенсації невикористаної відпустки згідно абз. 2 пункту 2 розділу II та п.3 розділу ІІІ Порядку №100 середньоденного заробітку в зазначеному розмірі як розрахункової величини. Так як в розрахунковому періоді (січень-жовтень 2023 року) в позивача був середній заробіток, відтак, відсутні підстави для розрахунку компенсації за невикористану відпустку позивача, виходячи з посадового окладу.

Щодо пропуску строку звернення до суду сторона позивача зазначає, що в день звільнення з роботи (10.10.2023 року) позивач не працював. 15.10.2025 року позивач надіслав відповідачу вимогу про розрахунок відповідно до ст.116 КЗпП України. Позивач отримав від відповідача відповідь на свою вимогу у вигляді листа відповідача від 06.11.2025 року.

Даний позов поданий позивачем у зв`язку із отриманням від відповідача відповіді від 06.11.2025 року на вимогу про проведення розрахунку (ст.116 КЗпПУ) в межах трьохмісячного строку від отримання відповіді відповідача. Відтак, як наголошує представник позивача, позивач не пропустив строку звернення до суду та наполягає на задоволенні позову.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 11.03.2026 року підготовче провадження в цивільній справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

18.05.2026 року представником відповідача подано до суду заперечення на відповідь на відзив. Зазначає, що КЗпП України не містить норми, яка б зобов`язувала роботодавця проводити донарахування сум після звільнення працівника, якщо такі кошти не належали працівнику на дату звільнення. Одночасно звертає увагу на те, що до стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час вимушеного прогулу, зумовленого не будь-якими обставинами, а виключно незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу. За позивачем не зберігалася заробітна плата, натомість за рішенням суду на користь позивача був стягнутий середній заробіток за час вимушеного прогулу. При цьому, враховуючи, що законом не передбачена можливість стягнення середнього заробітку за час призупинення дії трудового договору, судом було застосовано за аналогією закону положення ч.2 ст.235 КЗпП України.

Відтак, як стверджує представник відповідача, у період з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року у позивача відсутній стаж роботи, який дає право на щорічну основну відпустку, а отже, відсутні підстави для нарахування (донарахування) та виплати йому грошової компенсації за невикористану відпустку.

Після звільнення ОСОБА_1 не звертався до відповідача з жодною вимогою щодо проведення повного розрахунку, нарахування чи донарахування будь-яких сум компенсації за невикористану ним відпустку за період роботи в АТ «Укрзалізниця». Зазначене свідчить про те, що ОСОБА_1 був обізнаний про кількість днів невикористаної ним відпустки, суму нарахованої за неї компенсації та факту її виплати при його звільненні з АТ «Укрзалізниця».

Лише 15.10.2025 року, тобто через два роки після свого звільнення, ОСОБА_1 подав до АТ «Укрзалізниця» вимогу, у якій просив здійснити донарахування всіх виплат, на які впливає розмір середньої зарплати за період з квітня 2022 року до жовтня 2023 року, з урахуванням нарахованого і оплаченого йому вимушеного прогулу.

Як зауважує сторона відповідача, вимога від 15.10.2025 року не має жодного відношення до проведення відповідачем розрахунку сум, які належали позивачу до виплати на момент звільнення, та не може вважатися вимогою про розрахунок у розумінні приписів статті 116 КЗпП України.

Так, вимога від 15.10.2025 року про здійснення донарахування інших виплат, на які позивач, на його думку, отримав право після 01.04.2024 року, не регулюється приписами статті 116 КЗпП України з огляду на те, що відповідні правовідносини виникли через 2 роки після звільнення позивача на підставі судового рішення.

Позиція позивача, який намагається пов`язати вимогу від 15.10.2025 року з порушенням відповідачем приписів статті 116 КЗпП України, свідчить про його намагання таким чином виправдати пропуск строку на звернення до суду з даним позовом, про який було заявлено відповідачем.

У разі незгоди позивача з проведеним з ним розрахунком на момент звільнення, він повинен був звернутися до суду з відповідним позовом у тримісячний строк з моменту отримання ним розрахунку про проведені нарахування та виплати, що узгоджується з приписами ч.2 ст.232 КЗпП України. Тому, враховуючи, що ОСОБА_1 звернувся до суду через два роки після звільнення, сторона відповідача категорично притримується позиції про те, що строк на звернення до суду позивачем пропущений.

29.05.2026 року представником позивача подано до суду додаткові письмові пояснення. Зазначає, що відповідно до п.3 розділу ІІІ Порядку №100 нарахована відповідачем в січні 2025 року на користь позивача заробітна плата враховується як заробітна плата за місяці січень-жовтень 2023 року, про що зазначено самим відповідачем у розрахунку виплати зарплати за січень 2025 року.

При цьому, відповідачем не обґрунтовано законності своїх дій щодо використання для розрахунку компенсації відпускних посадового окладу позивача і незастосування показників заробітної плати позивача в 2023 році, наведених у розрахунку заробітної плати за січень 2025 року.

Твердження відповідача про те, що за позивачем не зберігалася заробітна плата за час вимушеного прогулу, зумовленого призупиненням дії трудового договору, на думку представника позивача, є безпідставні, оскільки суперечать рішенню Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 у справі №465/4855/23, яке є законним і обґрунтованим та набрало законної сили.

Оскільки право у позивача для нарахування відпускних виникло більш як через рік після звільнення його з роботи, то відповідач безпідставно стверджує, що позивач повинен був звернутись із відповідним позовом протягом 3-х місяців після проведення відповідачем розрахунку з позивачем 10.10.2023 року. Відповідач надав позивачу два розрахунки заробітної плати - за жовтень 2023 року (в якому зазначено про нарахування відпускних у зв`язку із звільненням) та за січень 2025 року (в якому зазначено про нарахування середнього заробітку за вимушений прогул за період з квітня до жовтня 2023 року). Розрахунок за січень 2025 року свідчить, що відповідач не виплатив позивачу всіх сум в день звільнення. Даний позов поданий позивачем у зв`язку із отриманням від відповідача відповіді на вимогу про проведення розрахунку (ст.116 КЗпПУ) в межах трьохмісячного строку від отримання відповіді відповідача, тому позивач, як він стверджує, не пропустив строку звернення до суду.

07.07.2026 року представником відповідача подано до суду заперечення на додаткові пояснення. Зазначає, що твердження позивача про те, що відповідачем не обґрунтовано законності своїх дій щодо використання для розрахунку компенсації відпускних посадового окладу позивача і незастосування показників заробітної плати позивача в 2023 році, наведених у розрахунку заробітної плати за січень 2025 року, є суперечливим та протирічить позиції самого позивача, викладеній ним у додаткових поясненнях від 29.05.2026 року.

Так, на дату звільнення позивача - 10.10.2023 року з ним був проведений остаточний розрахунок та виплачені всі суми, які йому належали на момент звільнення, що повністю узгоджується з приписами ч.1 статті 116 КЗпП України.

У письмових поясненнях від 29.05.2026 року позивач погоджується з тим, що отримав розрахунок заробітної плати за жовтень 2023 року, у якому зазначено про нарахування відпускних у зв`язку зі звільненням. У разі незгоди позивача з проведеним з ним розрахунком на момент звільнення, він повинен був звернутися до суду з відповідним позовом у тримісячний строк з моменту отримання ним розрахунку про проведені нарахування та виплати, що узгоджується з приписами ч.2 ст.232 КЗпП України. Водночас ОСОБА_1 у зазначений строк до суду не звернувся.

Позивач зазначає, що отримав ще один розрахунок заробітної плати - за січень 2025 року, у якому зазначені суми середнього заробітку за вимушений прогул, які були нараховані та виплачені позивачу на підставі судового рішення. Вказана обставина, як стверджує представник відповідача, свідчить про те, що вказаних сум не існувало на момент звільнення позивача, отже, вони не могли бути виплачені, і сам позивач з цим погоджується.

Право на отримання коштів, виплачених ОСОБА_1 у січні 2025 року, виникло після набрання чинності постановою Львівського апеляційного суду від 01.04.2024 року у справі № 465/4855/23, що також не оспорюється позивачем. Отже, сторона відповідача констатує, що пов`язувати здійснення виплат, присуджених за рішенням суду, з порушенням відповідачем вимог статті 116 КЗпП України та стверджувати, що відповідачем не був проведений остаточний розрахунок зі ОСОБА_1 при його звільненні, є нелогічним, таким, що протирічить фактичним обставинам та не узгоджується з приписами частини 2 статті 116 КЗпП України, на яку посилається сам позивач.

Отримання позивачем розрахунку заробітної плати у січні 2025 року свідчить лише про виконання відповідачем рішення суду про виплату присуджених позивачу коштів, а не про порушення приписів ч.1 статті 116 КЗпП України.

Навіть якщо врахувати логіку позивача та припустити, що повторний розрахунок, отриманий позивачем у січні 2025 року, є письмовим повідомленням про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (в розумінні статті 116 КЗпП України), то і в цьому випадку, як зазначається у письмових запереченнях, строк для звернення до суду позивачем пропущений з огляду на те, що позовна заява подана до суду після сплину тримісячного строку, а саме лише 10.11.2025 року.

Відповідач вважає, що право на отримання позивачем заявлених компенсацій виникло у нього з моменту набрання чинності постановою Львівського апеляційного суду від 01.04.2024 року у справі № 465/4855/23 про визнання незаконним та скасування наказу і стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за вимушений прогул у період призупинення дії його трудового договору. Таку позицію відповідач вважає правильною з огляду на те, що вона відповідає фактичним обставинам справи та узгоджується з приписами ч.1 статті 233 КЗпП України (в редакції, яка діяла станом на 01.04.2024 року).

На момент отримання позивачем розрахунку про нарахування та виплату середнього заробітку за рішенням суду ОСОБА_1 було очевидно зрозумілим, що йому не нараховані та невиплачені компенсації за невикористані відпустки та інші виплати, які є предметом даного спору. Якщо позивач вважає, що має право на вказані виплати, то також очевидним є те, що його право було порушено. Отже, якщо позивач довідався про порушення свого права на отримання компенсації за невикористану відпустку за період дії наказу про призупинення трудового договору у січні 2025 року, то він міг реалізувати своє право на звернення до суду у строк, що не перевищує трьох місяців, чого не було зроблено. З урахуванням наведеного сторона відповідача вважає, що підстав для задоволення позову немає.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, просили такі задоволити, надали пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві, відповіді на відзив та письмових поясненнях.

Представник відповідача в судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог заперечила з підстав, викладених у поданих стороною відповідача заявах по суті справи.

Суд, заслухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, проаналізувавши наявні у справі докази, доходить переконання про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Так, судом встановлено, що наказом АТ «Українська залізниця» № 389/ос від 01.04.2022 року припинено з 01.04.2022 року простій, введений наказом №Ц-42/6 від 24.02.2022 року працівникам, які зазначені у Додатку 1 до цього наказу. Цим же наказом з 01.04.2022 року до припинення або скасування воєнного стану в Україні було призупинено дію трудових договорів з працівниками, які зазначені у Додатку 1 до цього наказу, в тому числі і з позивачем ОСОБА_1 .

Наказом АТ «Укрзалізниця» № 1871/ос від 03.10.2023 року ОСОБА_1 звільнено з 10.10.2023 року у зв`язку з виходом на пенсію за віком.

Як вбачається із розрахунку заробітної плати за жовтень 2023 року, ОСОБА_1 нараховано відповідачем компенсацію при звільненні в розмірі 60 988 грн. 95 коп.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року у справі №465/4855/23 визнано незаконним та скасовано наказ АТ «Укрзалізниця» від 01.04.2023 року №389/ос в частині призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 ; поновлено з 01.04.2022 року дію призупиненого Трудового договору № 730-2021 від 30.11.2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Укрзалізниця»; стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме за період з 01.04.2022 по 10.10.2023 в розмірі 1 513 514 гривень 40 копійок.

Постановою Львівського апеляційного суду від 01.04.2024 року у справі №465/4855/23 рішення Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року залишено без змін, а апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» - без задоволення.

Згідно довідки №385 від 27.09.2023 року, виданої АТ АТ «Укрзалізниця», заробітна плата, що враховується для розрахунку середньої зарплати ОСОБА_1 за лютий 2022 року, становила 34 218 грн. 75 коп.

Як вбачається із розрахунку заробітної плати за січень 2025 року, сформованого АТ «Укрзалізниця», всього нараховано ОСОБА_1 1539541 грн. 03 коп.

Позивач ОСОБА_1 звернувся до відповідача АТ «Українська залізниця» із вимогою про виплату йому грошової компенсації за невикористану відпустку за період з 02.12.2021 року по 10.10.2023 року та з 02.12.2022 року по 10.10.2023 року, а також одноразової матеріальної допомоги. Листом відповідача №Ц-5-1.5-21/166н-25 від 06.11.2025 року АТ «Українська залізниця» відмовило позивачу у виплаті вказаних компенсацій.

Статтею 45 Конституції України кожному, хто працює, гарантовано право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи, встановлені Законом України "Про відпустки" від 15.11.1996 року №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР).

Статтею 4 цього Закону визначені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Згідно з п.2 ч.1 ст.82 КЗпП України, п.2 ч.1 ст.9 Закону №504/96-ВР до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 КЗпП України, ст.6 Закону №504/96-ВР), зараховується час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), крім випадків, коли за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігалися місце роботи і посада на підприємстві на час призову.

У постанові Верховного Суду від 23.03.2023 року у справі № 818/2883/14, зроблено правовий висновок про те, що порядок обчислення тривалості роботи, яка дає право на щорічну відпустку, визначено у статті 9 Закону №504/96-ВР, відповідно до якої, окрім часу фактичної роботи у відповідному році, до стажу роботи, що дає право на щорічну оплачувану відпустку, включається, зокрема, час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу). Отже, право особи на щорічну оплачувану відпустку пов`язується з наявністю в особи стажу роботи на підприємстві, в установі, організації, обчисленого за правилами, передбаченими статтею 9 Закону №504/96-ВР.

Згідно із ч.1 ст.24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Отже, право на виплату грошової компенсації за невикористану відпустку виникає у працівника у разі звільнення і відповідно до ст.116 КЗпП України такі кошти виплачуються у день звільнення працівника. Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.

Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Невиконання цього обов`язку є підставою для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.

Як вбачається із матеріалів справи, рішенням Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року у справі № 465/4855/23 поновлено з 01.04.2022 року дію призупиненого Трудового договору № 730-2021 від 30.11.2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Укрзалізниця», і стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме за період з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року в розмірі 1 513 514 гривень 40 копійок.

Постановою Львівського апеляційного суду від 01.04.2024 року вказане рішення Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року залишено без змін, а апеляційні скарги АТ «Українська залізниця» - без задоволення.

Постановою Верховного Суду від 27.11.2024 року у справі № 465/4855/23 у задоволенні клопотання Акціонерного товариства «Українська залізниця» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовлено; касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишено без задоволення; рішення Франківського районного суду м. Львова від 05.12.2023 року, додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 18.12.2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01.04.2024 року залишено без змін.

Отже, зазначеними судовими рішенням фактично було поновлено дію трудового договору позивача, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме за період з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року.

Вказаними судовими рішеннями констатовано, що трудовий договір з позивачем було призупинено неправомірно, такий період прирівняно до вимушеного прогулу, а період вимушеного прогулу враховується, як період, що зараховується до стажу роботи, який дає право на відпустку, як основну, так і додаткову (з урахуванням правової позиції Верховного Суду у постановах від 22.05.2019 року у справі №522/1378/17 та від 29.01.2025 року у справі №206/2608/22).

Зазначене свідчить про те, що доводи позивача про його право на отримання компенсації за невикористану відпустку, право на отримання якої ним набуто за час, який зараховано, як час роботи з 01.04.2022 року до 10.10.2023 року, є правомірними.

Разом з тим, відповідно до статті 233 КЗпП України (у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 КЗпП).

На час звільнення позивача - 10.10.2023 року (наказ від 03.10.2023 року № 1871/ос), що мало місце до ухвалення 05.12.2023 року судового рішення, яким було визнано порушення прав позивача та такі права відновлено, відповідачем було проведено нарахування та виплату позивачеві розрахункових коштів у сумі 60988,95 грн. як компенсації за 37 днів невикористаної відпустки при звільненні.

Оскільки звільнення та виплата розрахункових коштів при звільненні мали місце до визнання в судовому порядку порушення прав позивача, то відповідачем не могли бути враховані обставини, які виникли на підставі такого рішення, а позивач, відповідно, не мав підстав оспорювати розмір проведених відповідачем нарахувань у зв`язку з його звільненням на час проведення розрахунку.

З матеріалів справи слідує та сторонами не заперечується, що в січні 2025 року на виконання рішення суду у справі № 465/4855/23 (яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 01.04.2024 року та постановою Верховного Суду від 27.11.2024 року) відповідач виплатив на користь ОСОБА_1 належний йому за період з квітня 2022 року до жовтня 2023 року середній заробіток за час простою виходячи із середньоденного заробітку.

До моменту виконання судового рішення у справі № 465/4855/23 позивач мав законні очікування, що відповідач добровільно нарахує та виплатить компенсацію за невикористану відпустку. Відповідно, позивач довідався про порушення свого права, за захистом якого він звернувся у даній справі, лише після того, як отримав основну суму виплат за рішенням суду і переконався, що компенсація за відпустку та матеріальна допомога згідно п.2.2.9.Колективного договору так і не була дорахована, отже, саме з цього часу має відраховуватись період, протягом якого позивач мав право звернутись за захистом свого порушеного права у судовому порядку.

Враховуючи, що позивач дізнався про порушення свого права в січні 2025 року (з моменту отримання виплати на виконання рішення суду, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заробітної плати за січень 2025 року), перебіг тримісячного строку звернення до суду закінчився в квітні 2025 року.

При цьому, суд звертає увагу на те, що звернення позивача до суду з позовною заявою відбулось 10.11.2025 року, чим порушено тримісячний строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП України.

Водночас суд наголошує, що отримання позивачем листа відповідача від 06.11.2025 року у відповідь на звернення позивача не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку.

У зв`язку з цим суд приймає до уваги те, що згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 15.11.2021 року у справі №212/9516/19, установлені статтею 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право. При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті. Натомість у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску строку.

Таким чином, встановивши, що строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, пропущений, позивачем не наведені підстави для його поновлення, суд відмовляє у задоволенні позову у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

Суд також зазначає про неможливість застосування ч.1 ст.233 КЗпП у редакції, чинній до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 року № 2352-IX), яка не обмежувала працівника будь-яким строком у праві звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 11.12.2025 року у справі №1-р/2025 за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення.

Натомість у резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Таким чином, рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 року у справі №1-р/2025 поширюється на правовідносини, які виникли з 11.12.2025 року, та є незастосовним до спірних правовідносин у справі за позовом ОСОБА_1 .

З огляду на викладене та з урахуванням встановлених у справі обставин суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивачем пропущено строк звернення до суду і підстави поновлення такого строку відсутні.

Враховуючи наведене та на підставі ст.ст. 12, 81, 141, 258, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення заробітної плати - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 25.09.2026 року.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», код ЄДРПОУ - 40075815, м. Київ, вул. Єжи Гедройца, 5.

Суддя Величко О.В.