Decision № 139488653, 04.09.2026, Mykolaiv District Administrative Court

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 вересня 2026 р. № 400/1996/26 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Величка А.В., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , до відповідачаГоловного управління ДПС у Миколаївській області, вул. Героїв Рятувальників, 6,м. Миколаїв,54005, треті особиНовоодеський відділ державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), вул. Центральна, 179,м. Нова Одеса,Миколаївська обл., Миколаївський р-н,56602, провизнання протиправним та скасування вимоги від 10.11.2025 №Ф-16780-17, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , через свого представника, адвоката Ільїна Олександра Валерійовича, звернувся з позовом до Головного управління ДПС у Миколаївській області, третя особа: Новоодеський відділ державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) Головного управління Державної податкової служби у Миколаївській області від 10.11.2025 року № Ф-16780-17, про визначення до сплати ОСОБА_1 суми боргу (недоїмки) в розмірі 18 276 гривень 72 копійки.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що з відповіді Новоодеського ВДВС у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України довідався, що 20.01.2026 року відкрито виконавче провадження № 80027707 за заявою Головного управління ДПС у Миколаївській області, на підставі вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 10.11.2025 року № Ф-16780-17, якою нараховано позивачу недоїмку зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму 18 276 гривень 72 копійки.

При цьому, 06.08.2010 року позивача прийнято на роботу на посаду фахівця відділу по роботі з корпоративними клієнтами ТОВ «Техноторг» та звільнено за згодою сторін 23.01.2019 року. Вказане підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_1 та довідками Форми ОК-5, ОК-7, з яких вбачається, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах, отримував заробітну плату та його роботодавцем було сплачено єдиний внесок за нього у сумі, що не була меншою мінімального розміру встановленого законом.

Отже, у вказаний період позивач фактично не здійснював та не вів господарську діяльність, доходи не отримував, а був найманим працівником, за якого єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування сплачував роботодавець, що виключає його обов`язок самостійної сплати єдиного внеску як фізичної особи-підприємця, просить позов задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою суду від 27.02.2026 року відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами, встановлено строк для подання сторонами заяв по суті.

Головне управління ДПС у Миколаївській області подало відзив на позов, в якому вказало, що позивач у 2017-2019 роках був зареєстрований як ФОП та перебував на обліку у відповідача, з 01 січня 2017 року в нього виник обов`язок щодо сплати ЄСВ навіть у разі не отримання доходу. Оскільки запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності позивача внесено до реєстру 29.01.2019 року, то саме з цієї дати він не повинен сплачувати ЄСВ. Вважає, що вимогу про сплату боргу від 10.11.2025 року № Ф-16780-17 прийнято відповідно до норм чинного законодавства, тому вона скасуванню не підлягає. Представник позивача надав до суду відповідь на відзив, в якій просить позовні вимоги задовольнити та наголошує, що протягом періоду 2017-2019 років (період нарахування відповідачем недоїмки ЄСВ) позивач був офіційно працевлаштований і страхові внески зі сплати єдиного соціального страхування за цей період за нього як за найманого працівника були сплачені роботодавцями.

Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) дану справу, як справу незначної складності, розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Дослідивши письмові докази, письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить наступних висновків.

Суд встановив, що позивач з 28.07.2004 року по 29.01.2019 року був зареєстрований як фізична особа-підприємець та перебував на загальній системі оподаткування, проте не здійснював підприємницьку діяльність.

06.08.2010 року ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду фахівця відділу по роботі з корпоративними клієнтами ТОВ «Техноторг» та звільнено за згодою сторін 23.01.2019 року.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи копії трудової книжки серії НОМЕР_1 та довідок Форми ОК-5, ОК-7, за позивача роботодавцями було сплачено єдиний внесок у сумі, що не була меншою мінімального розміру встановленого законом. Формуючи спірну вимогу жодних перевірок відповідачем не проводилось, актів не складалось, у порядку, визначеному податковим законодавством, а внесок нараховано на підставі даних інформаційної системи органу доходів та зборів (інтегрованої картки платника податків та витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань), позивач про проведення перевірки чи борг жодним чином не повідомлявся.

10.11.2025 року ГУ ДПС у Миколаївській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-16780-17, згідно якої у позивача наявна заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальну суму 18 276 гривень 72 копійки.

На виконання вимоги № Ф-16780-17 Новоодеським відділом державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження № 80027707 з примусового виконання вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 10.11.2025 року.

Так, з відповіді Новоодеського ВДВС у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України № 18.6/3-7768 від 23.02.2026 року, копія якої долучена до позовної заяви, позивач дізнався про існування оскаржуваної вимоги.

Не погоджуючись з вимогою № Ф-16780-17 від 10.11.2025 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання її протиправною та скасування, зобов`язання вчинити певні дії.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд застосовує такі норми права.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Податковий кодекс України (далі ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їхні права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їхніх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 14 Закону № 2464-VI на податкові органи покладено обов`язок здійснювати контроль за дотриманням платниками єдиного внеску вимог цього Закону.

Єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок) консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування (пункт 2 частини першої статті 1

Закону № 2464-VI).

Приписами пунктів 3, 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення таким поняттям: застрахована особа це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування; страхувальники це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно- правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою -підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено також фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до частини другої статті 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом першим пункту 1, пунктами 2, 3 частини першої статті 7 Закону № 2464 -VI (в редакції, чинній з 01 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами»; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Відповідно до пункту 5 статті 8 Закону № 2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.

За визначеннями, наведеними у пунктах 4, 5 частини першої статті 1 Закону № 2464- VI, мінімальний страховий внесок сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця; тоді як, максимальна величина бази нарахування єдиного внеску максимальна сума доходу застрахованої особи на місяць, що дорівнює п`ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом, на яку нараховується єдиний внесок.

Мінімальний страховий внесок у 2017 році становив 704,00 грн на місяць (3200,00 грн х 22%, де 3200,00 грн розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2017 року); мінімальний страховий внесок у 2018 році становив 819,06 грн на місяць (3723,00 грн х 22 %, де 3723,00 грн розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2018 року); мінімальний страховий внесок у 2019 році 918,06 грн на місяць (4173,00 грн х 22 %, де 4173,00 грн розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2019 року);

Як зазначено в абзаці третьому частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VI (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій»), з 01 січня 2018 року платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. До 01 січня 2018 року платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, мали обов`язок сплатити єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які повинні сплачувати єдиний внесок за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Частиною дванадцятою статті 9 Закону № 2464 -VІ передбачено, що єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Згідно з частиною другою статті 25 цього Закону у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов`язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею.

Абзацом першим частини четвертої цієї статті визначено, що орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками ЄСВ є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного

соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VІ щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи- підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судому постанові від 27.11.2019 року у справі № 160/3114/19 та в подальшому підтримана у постановах від 04.12.2019 року у справі № 440/2149/19, від 23.01.2020 року у справі № 480/4656/18, від 04.11.2021 року у справі № 140/3209/19 та від 18.02.2022 року у справі № 420/4911/20, та в силу приписів частини п`ятої статті 242 КАС України враховується при вирішенні цієї справи.

Згідно вимоги ГУ ДПС у Миколаївській області № Ф-16780-17 за позивачем обліковується заборгованість (недоїмка, штраф, пеня) зі сплати єдиного внеску у розмірі 18 276 гривень 72 копійки. Однак, суд бере до уваги, що з 06.08.2010 року по 23.01.2019 року позивач протягом 2017-2019 року перебував у трудових відносинах з ТОВ «Техноторг» як найманий працівник і роботодавець як страхувальник на суму нарахованої позивачу як застрахованій особі заробітної плати нараховував та сплачував ЄСВ, вказані періоди включено до страхового стажу позивача.

Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Отже, ТОВ «Техноторг» як роботодавець, нараховуючи позивачу заробітну плату, сплачував за неї як страхувальник ЄСВ, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України, із сум доходу сплачено ЄСВ, у розмірі не менше мінімального страхового внеску.

Судом встановлено, що доходів від господарської (підприємницької) діяльності за цей період позивач не отримував.

Контролюючий орган, при надісланні оскаржуваної вимоги, керувався лише офіційною інформацією з ЄДР про те, що позивач був зареєстрований фізичною особою- підприємцем. Факт перебування особи на обліку не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється податковим органом незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

Оскільки єдиною метою збору єдиного внеску є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464 -VІ позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

У відповідності до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Положення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За своїм змістом стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на мирне володіння майном і обумовлює випадки втручання у таке право мирного володіння майном, а відповідно до тлумачення й усталеної практики Європейського суду з прав людини - має загальний характер і закладає принцип мирного володіння майном;

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «East/West Alliance Limited» проти України», яке набрало статусу остаточного 02.06.2014 р., в п. 167 рішення Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. У п.168 суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдається досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

З урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд вважає, що у відповідача відсутні правові підстави для формування позивачу оскаржуваної вимоги, внаслідок чого позовні вимоги про визнання протиправною та скасування вимоги від 10.11.2025 року № Ф-16780-17 підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог у спосіб зобов`язання видалити з інтегрованої картки платника податку дані про наявність у позивача боргу з єдиного соціального внеску є належним способом захисту порушеного права позивача, оскільки вказане є дотриманням судом гарантії, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач надав платіжне доручення про сплату судового збору в сумі 1064 гривні 96 копійок за подання позовної заяви, в сумі 798 гривень 72 копійки за заяву про забезпечення позову, що підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача.

Крім того,позивач заявив про понесені ним витрати на професійну правничу допомогу в загальній сумі 15 000 гривень.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано такі докази:копія Договору про надання правничої допомоги від 18.02.2026 року; копія Додаткової угоди № 1 до Договору про надання правничої допомоги від 18.02.2026 року, за змістом якої сторони дійшли згоди, що за надання комплексної правничої допомоги під час підготування позовної заяви до Головного управління ДПС у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 10.11.2025 року № Ф-16780-17, зобов`язання вчинити певні дії, що включає в себе правовий аналіз оскаржуваної вимоги, вивчення та підбір актуальних правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, формування правової позиції, складання тексту позовної заяви та інших процесуальних документів при розгляді справи у суді першої інстанції, Замовник сплачує Адвокатському об`єднанню винагороду (гонорар) у фіксованому розмірі, що становить 15 000 (п`ятнадцять тисяч) гривень 00 копійок; ордер на надання правничої допомоги; Детальний опис виконаних робіт (наданих послуг) до Договору про надання правничої допомоги від 18.02.2026 року (у редакції Додаткової угоди № 1).

Вирішуючи заяву по суті, суд виходить із наступного:

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (ч. 3 ст. 252 КАС України).

Згідно положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

За змістом п.1 ч. 3 ст.134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Частинами 4 та 5 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Разом з тим, згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У рішенні ЄСПЛ від 23.01.2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У зазначеному рішенні ЄСПЛ також підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (269).

Таким чином, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).

При визначенні суми відшкодування інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, Суд має виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано: :копія Договору про надання правничої допомоги від 18.02.2026 року; копія Додаткової угоди № 1 до Договору про надання правничої допомоги від 18.02.2026 року, за змістом якої сторони дійшли згоди, що за надання комплексної правничої допомоги під час підготування позовної заяви до Головного управління ДПС у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 10.11.2025 року № Ф-16780-17 Судом встановлено, що загальна сума фіксованого розміру вартості послуг складає 15 000,00 грн.

За змістом п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Разом з тим, суд зазначає, що Верховний Суд в додатковій постанові від 12.09.2018 року (справа № 810/4749/15), аналізуючи положення ст. 134 КАС України визначив, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, а також такі обставини повинні бути підтверджені відповідними документами, тобто доведеними стороною в процесі.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

В даному випадку, суд зауважує про безпідставність включення до суми вартості послуг на правничу допомогу вартості послуг адвоката на аналіз поточної судової практики з питань, що стосуються предмету спору, оскільки вказані дії є складовими підготовки адміністративного позову та формування додатків до нього та не можуть бути кваліфіковані як окремо визначені дії з окремо визначеною вартістю.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.12.2023 року у справі № 160/17139/20.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

В даному випадку, суд зауважує, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява № 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Аналогічні правові позиції, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16, у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 року по справі № 826/841/17 та від 19.09.2019 року по справі № 810/2760/17.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Між тим, в даному випадку, предмет спору у цій справі не є складним, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними.

Також суд звертає увагу, що правнича допомога, яка складається із консультації, аналізу актуальної судової практики, опрацювання нормативної бази входить до послуг зі складання позовної заяви, що передбачає вивчення та опрацювання необхідної кількості документів, аналіз законодавства та судової практики, підготовку правової позиції та узгодження її з клієнтом.

Участь у судових засіданнях представник позивача не приймав. Справу призначено та розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін у судове засідання.

Таким чином, заявлені до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг позивачу, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг) та ціною позову.

Одночасно з цим, з урахуванням принципу справедливості та обставин справи, обсягу опрацьованого матеріалу та умов договору про надання правової допомоги, суд вважає за необхідне присудити на користь позивача витрати на правничу допомогу у сумі 7000,00 грн.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління ДПС у Миколаївській області (вул. Героїв Рятувальників, 6, м. Миколаїв,54005 код ЄДРПОУ 44104027) задовольнити.

2. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління Державної податкової служби у Миколаївській області від 10.11.2025 року № Ф-16780-17 про визначення до сплати ОСОБА_1 суми боргу (недоїмки) в розмірі 18 276 гривень 72 копійки.

3.Зобов`язати Головне управління Державної податкової служби у Миколаївській області (код ЄДРПОУ 44104027) привести інтегровану картку платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) у відповідність, шляхом виключення відомостей щодо боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в розмірі 18 276 гривень 72 копійки.

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Миколаївській області (вул. Героїв Рятувальників, 6,м. Миколаїв,54005 44104027) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати в розмірі 1863,68 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 7000 грн.

5. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя А.В. Величко