Court ruling № 139330883, 31.08.2026, Kalynivka District Court of Vinnytsia Oblast

Справа № 132/1157/25

2/132/482/26

Ухвала

Іменем України

31 серпня 2026 року місто КАЛИНІВКА

Калинівський районний суд Вінницької області в складі судді Сєліна Є.В., розглянувши заяву представника позивача ОСОБА_1 адвоката Лавренчука Андрія Сергійовича про забезпечення позову, подану в рамках цивільної справи № 132/1157/25 за позовом ОСОБА_1 до Калинівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Хмільницькому районі Вінницької області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, ОСОБА_2 про встановлення факту батьківства та внесення змін до актового запису про народження дитини,

ВСТАНОВИВ:

14 квітня 2025 року до Калинівського районного суду Вінницької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Калинівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Хмільницькому районі Вінницької області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про встановлення факту батьківства та внесення змін до актового запису про народження дитини.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 14 квітня 2025 року зазначену цивільну справу передано для розгляду судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліну Є.В.

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 18 квітня 2025 року позовну заяву залишено без руху у зв`язку з виявленими під час її первинної перевірки недоліками та надано позивачу строк для їх усунення.

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 13 травня 2025 року відкрито провадження у справі, визначено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання та розпочато підготовче провадження.

Під час підготовчого провадження судом встановлено необхідність залучення до участі у справі особи, права та обов`язки якої можуть бути безпосередньо зачеплені судовим рішенням. Так, ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено ОСОБА_2 .

З метою з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Лавренчук А.С. звернувся до суду з клопотанням про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи.

Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 20 травня 2026 року у справі призначено судову молекулярно-генетичну експертизу, проведення якої доручено експертам Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України.

26 червня 2026 року до суду надійшло клопотання судового експерта Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Назарова С. від 15 червня 2026 року № СЕ-19/102-26/11825-БД, у якому зазначено, що застосовувана методика молекулярно-генетичних досліджень не передбачає можливості вирішення поставлених судом питань у сформульованій редакції.

У поданому клопотанні експерт вказав, що у випадках, коли на дослідження подаються біологічні зразки осіб, які можуть мати спільного родича чоловічої статі, методика дослідження дозволяє встановити лише наявність або відсутність родинних зв`язків по чоловічій лінії шляхом дослідження та порівняння генетичних ознак Y-хромосоми. Водночас така методика не передбачає можливості визначення конкретного ступеня спорідненості між особами, встановлення факту їхнього братерства по батьківській лінії чи проведення статистичного розрахунку ймовірності такої події.

Посилаючись на положення статей 72 та 103 ЦПК України, експерт просив змінити редакцію поставленого на вирішення питання та викласти його у такій редакції: «Чи є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , родичами по чоловічій лінії?».

Крім того, експерт повідомив суд, що лише після вирішення питання щодо зміни редакції поставленого питання буде направлено окреме клопотання про забезпечення явки відповідних осіб до експертної установи для відібрання біологічних зразків, необхідних для проведення дослідження.

Також експерт зазначив, що у разі неприйняття відповідного процесуального рішення ухвала суду про призначення експертизи може бути залишена без виконання як така, що містить питання, які не можуть бути вирішені із застосуванням чинних науково обґрунтованих методик судово-експертного дослідження.

Після надходження зазначеного клопотання експерта представник позивача ОСОБА_1 адвокат Лавренчук А.С. - 30 липня 2026 року через підсистему «Електронний суд» звернувся із новим клопотанням про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи, фактично погодившись із доводами експерта щодо необхідності зміни редакції поставлених питань та просить суд призначити експертизу із формулюванням питання, яке відповідає методичним можливостям експертного дослідження, а також вирішити питання щодо покладення витрат на позивача, забезпечення явки учасників до експертної установи, попередження експерта про кримінальну відповідальність та зупинення провадження у справі до отримання висновку експерта.

Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 30 липня 2026 року клопотання представника позивача задоволено частково та внесено зміни до ухвали суду від 20 травня 2026 року про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи, виклавши питання, поставлене на вирішення експерта, у такій редакції: «Чи є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , родичами по чоловічій лінії?».

Цією ж ухвалою проведення експертизи повторно доручено експертам Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, направлено до експертної установи матеріали цивільної справи № 132/1157/25, попереджено експертів про кримінальну відповідальність, покладено на позивача обов`язок забезпечити явку неповнолітніх дітей для відібрання біологічних зразків, зобов`язано ОСОБА_2 прибути до експертної установи для участі у проведенні дослідження, покладено попередню оплату вартості експертизи на позивача та зупинено провадження у справі до надходження письмового висновку експерта або повідомлення про неможливість проведення експертизи.

Крім того, 30 липня 2026 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Лавренчук Андрій Сергійович подав до суду заяву про забезпечення позову, у якій просить застосувати заходи забезпечення позову шляхом заборони державним нотаріусам Калинівської державної нотаріальної контори видавати спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 .

Розглянувши доводи поданої заяви про забезпечення позову та додані до неї матеріали, приходжу до наступних висновків.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії», Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 року, № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголосив на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.08.2018 року у справі № 910/1040/18.

Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (рішення ЄСПЛ «Beles and others v. The Czech Republic», 12/11/2002, § 49).

Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до частини першої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Згідно з частиною другою статті 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Статтею 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

За змістом частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Зважаючи на це, суд при задоволенні позову не вправі скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування.

Загальною підставою для вжиття заходів забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать або дозволяють достовірно припустити, що невжиття цих заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду.

Як вбачається з роз`яснень, що містяться у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону, як підприємець.

Із положень пункту 6 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України вбачається, що особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову.

Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. По суті забезпечення позову є встановлення судом обмежень суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених претензій позивача (заявника). Вжиття заходів забезпечення позову є правом суду, а не його обов`язком. Тому, при вирішенні питання щодо заяви про забезпечення позову суд враховує не лише доводи, викладені у відповідній заяві, а й інші наявні матеріали цивільної справи.

При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просив заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

Тобто, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі, для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.

Таким чином, підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 року у справі №381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.07.2020 року у справі № 909/835/18 зазначено, що «…повинен бути наявним зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, і як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу».

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

У постанові від 15.09.2020 року у справі № 753/22860/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконаннярішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття,навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

У цивільному судочинстві відповідно до принципу змагальності сторін і загальних правил розподілу тягаря доказування обов`язок доведення підстав для застосування заходів забезпечення позову покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.

Встановлено, що представник позивача звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, у якій просить застосувати передбачений цивільним процесуальним законодавством захід забезпечення позову шляхом заборони державним нотаріусам Калинівської державної нотаріальної контори Хмільницького району Вінницької області видавати будь-яким спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину у спадковій справі № 128/2026, відкритій після смерті ОСОБА_6 , до набрання законної сили рішенням суду у цій цивільній справі.

На обґрунтування заяви зазначено, що з 2008 року позивач та ОСОБА_6 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, були пов`язані спільним побутом, взаємними правами та обов`язками, у зв`язку з чим у них народилося троє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Під час державної реєстрації народження дітей відомості про їхнього батька були внесені відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, тобто за вказівкою матері, оскільки державна реєстрація шлюбу між нею та ОСОБА_6 відсутня.

Протягом усього часу спільного проживання ОСОБА_6 визнавав себе біологічним батьком дітей, постійно проживав разом із ними, забезпечував їх матеріально, займався їх вихованням, супроводжував до закладів освіти та охорони здоров`я, а також виконував усі обов`язки, притаманні батькові. На підтвердження зазначених обставин до матеріалів справи подано довідки органів місцевого самоврядування, документи навчальних закладів, медичних установ та інші письмові докази.

Під час проходження військової служби за призовом під час мобілізації ОСОБА_6 зник безвісти 24 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Погребки Суджанського району Курської області російської федерації, а 01 травня 2026 року компетентними органами офіційно підтверджено факт його загибелі.

Після смерті ОСОБА_6 у Калинівській державній нотаріальній конторі заведено спадкову справу № 128/2026. Водночас свідоцтво про смерть отримав його повнолітній син від попереднього шлюбу - ОСОБА_2 , який звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та на цей час є єдиною особою, права якої на спадкування підтверджені відповідними документами.

У зв`язку з відсутністю судового рішення про встановлення факту батьківства її неповнолітні діти позбавлені можливості підтвердити родинні відносини зі спадкодавцем, унаслідок чого нотаріус відмовив їм у вчиненні відповідних нотаріальних дій щодо оформлення спадкових прав.

Існує реальна небезпека того, що до моменту ухвалення рішення у справі нотаріус видасть відповідачу свідоцтво про право на спадщину, що істотно ускладнить або зробить неможливим ефективний захист прав дітей у разі задоволення позову про встановлення факту батьківства.

Надаючи оцінку доводам заяви про забезпечення позову, суд зазначає наступане.

Предметом розгляду у даній цивільній справі є встановлення факту батьківства щодо неповнолітніх дітей, а не вирішення спору про право на спадщину, визначення кола спадкоємців, встановлення часток у спадковому майні чи оспорювання нотаріальних дій.

Предметом судового розгляду є виключно сімейні правовідносини, які виникли між позивачем, дітьми та померлим ОСОБА_6 , тоді як спадкові правовідносини можуть виникнути як правовий наслідок набрання законної сили рішенням суду у разі задоволення позову.

Саме по собі існування потенційного спадкового інтересу ще не свідчить про те, що будь-які дії нотаріуса щодо оформлення спадкових прав автоматично унеможливлять виконання рішення суду про встановлення факту батьківства.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла, до інших осіб (спадкоємців).

За змістом статей 1217, 1220, 1223, 1261 ЦК України право на спадкування виникає в день відкриття спадщини, а коло спадкоємців визначається законом або заповітом.

Разом із тим реалізація спадкових прав здійснюється відповідно до вимог цивільного законодавства та законодавства про нотаріат, а видача свідоцтва про право на спадщину не породжує права власності на спадкове майно, а лише посвідчує право, яке виникло в силу закону.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, який зазначав, що свідоцтво про право на спадщину має посвідчувальний, а не правовстановлюючий характер, а тому його видача не позбавляє інших осіб права на судовий захист у разі виникнення спору щодо спадкових прав.

Отже, саме по собі оформлення спадкових прав однією особою не свідчить про остаточне вирішення питання щодо належності спадкового майна або про неможливість реалізації спадкових прав іншими особами після встановлення відповідних юридичних фактів.

Суд також враховує положення Закону України «Про нотаріат».

Відповідно до статті 67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення встановленого законом строку для прийняття спадщини за умови подання документів, необхідних для вчинення відповідної нотаріальної дії.

Водночас нотаріус здійснює свої повноваження виключно у межах компетенції, визначеної законом, та не наділений повноваженнями вирішувати спори про право.

У разі виникнення спору між спадкоємцями або появи документів, що підтверджують наявність інших спадкоємців, законодавство передбачає відповідні механізми судового захисту їхніх прав.

Таким чином, сама по собі можливість видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину не свідчить про те, що майбутнє рішення суду у справі про встановлення факту батьківства не може бути виконане.

Більше того, заявником не надано суду жодного належного та допустимого доказу, який би свідчив, що державним нотаріусом уже прийнято рішення про видачу відповідачу свідоцтва про право на спадщину, визначено дату його видачі, завершено перевірку документів або існують інші об`єктивні обставини, які свідчили б про безпосередню та реальну загрозу завершення спадкового оформлення найближчим часом.

Фактично наведені у заяві доводи ґрунтуються виключно на припущенні про можливість вчинення нотаріусом у майбутньому певних нотаріальних дій.

Водночас відповідно до усталеної практики Верховного Суду припущення сторони не можуть бути покладені в основу застосування такого виняткового процесуального заходу, як забезпечення позову, оскільки судове рішення повинно ґрунтуватися на встановлених фактах, підтверджених належними доказами, а не на можливих сценаріях розвитку подій.

Отже, довід заявника щодо існування реальної загрози втрати спадкових прав суд вважає необґрунтованим, оскільки він не підтверджений належними та допустимими доказами, а ґрунтується виключно на припущеннях про можливий розвиток подій у майбутньому.

Крім того, навіть у випадку видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину чинне законодавство України передбачає ефективні способи судового захисту спадкових прав осіб, які вважають себе спадкоємцями, що саме по собі виключає висновок про неможливість або істотне ускладнення виконання можливого рішення суду у цій справі.

Саме з цих підстав суд не знаходить достатніх правових підстав вважати, що заявлений захід забезпечення позову відповідає критеріям необхідності, визначеним частиною другою статті 149 ЦПК України.

Оцінюючи довід заявника про те, що невжиття заходів забезпечення позову призведе до виникнення у майбутньому низки додаткових судових спорів щодо спадкового майна, суд виходить із такого.

Цивільне процесуальне законодавство пов`язує можливість застосування заходів забезпечення позову не з імовірністю виникнення у майбутньому інших спорів між сторонами, а виключно з наявністю реальної загрози істотного ускладнення або неможливості виконання рішення суду саме у тій справі, в якій подано відповідну заяву.

Таким чином, предметом дослідження суду є не можливість виникнення інших цивільних чи спадкових спорів, а виключно питання, чи перешкоджатиме невжиття заходів забезпечення фактичному виконанню рішення суду у разі задоволення позову про встановлення факту батьківства.

Суд доходить висновку, що наведені заявником доводи такої обставини не підтверджують.

Рішення суду про встановлення факту батьківства, у разі його ухвалення, матиме самостійне юридичне значення незалежно від того, чи буде до цього часу завершено оформлення спадкових прав іншими особами.

Встановлення факту батьківства є юридичним фактом, який породжує передбачені законом особисті немайнові та майнові права, однак його виконання не ставиться у залежність від стану оформлення спадкової справи чи від видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину.

Іншими словами, можливе оформлення спадщини не перешкоджає виконанню рішення суду про встановлення факту батьківства, оскільки таке рішення не потребує від нотаріуса вчинення будь-яких виконавчих дій, пов`язаних із його примусовим виконанням.

Після набрання законної сили рішенням суду особи, права яких підтверджено відповідним судовим рішенням, набувають можливості реалізовувати належні їм права у порядку, встановленому цивільним законодавством, у тому числі шляхом звернення до нотаріуса або суду.

Таким чином, доводи заявника фактично зводяться до можливості виникнення у майбутньому інших правовідносин та інших судових спорів, однак така обставина сама по собі не може свідчити про існування передбачених статтею 149 ЦПК України підстав для забезпечення позову.

Більше того, Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що забезпечення позову не може використовуватися як процесуальний інструмент попередження потенційних майбутніх спорів або як засіб створення одній зі сторін більш вигідного правового становища до вирішення справи по суті.

Суд також бере до уваги, що заявлений спосіб забезпечення позову фактично спрямований на тимчасове припинення здійснення державним нотаріусом своїх повноважень щодо оформлення спадкових прав усіх можливих спадкоємців.

Разом із тим відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи та службові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державний нотаріус, здійснюючи нотаріальну діяльність, виконує визначені законом публічні функції та приймає рішення виключно на підставі Закону України «Про нотаріат», Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актів.

Отже, застосування заборони на вчинення нотаріальних дій можливе лише за наявності достатніх та належно підтверджених підстав, які свідчать про безпосередню необхідність такого втручання.

У даному ж випадку заявник просить суд фактично заблокувати оформлення спадщини щодо всього спадкового майна незалежно від його складу, обсягу, кількості спадкоємців та характеру нотаріальних дій, які можуть бути вчинені нотаріусом.

Такий захід забезпечення позову поширюватиме свою дію не лише на відповідача ОСОБА_2 , а й на інших осіб, які можуть бути спадкоємцями за законом чи заповітом, хоча вони не є учасниками цього судового процесу та не залучені до розгляду справи.

Внаслідок цього застосування запропонованого заявником заходу забезпечення призведе до істотного обмеження прав та законних інтересів невизначеного кола осіб, які не є сторонами спору, що суперечить принципу пропорційності та вимогам пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року, відповідно до якого суд при вирішенні питання про забезпечення позову повинен враховувати інтереси не лише позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок застосування відповідного заходу забезпечення.

Крім того, запропонований спосіб забезпечення позову фактично призводить до втручання суду у здійснення нотаріальної діяльності ще до встановлення будь-якої протиправності у діях нотаріуса та за відсутності спору щодо законності його рішень чи дій.

За таких обставин суд доходить висновку, що наведений заявником довід про необхідність запобігання виникненню майбутніх судових спорів не свідчить про існування передбачених законом підстав для застосування заходів забезпечення позову, а запропонований спосіб забезпечення є непропорційним, надмірним та таким, що не відповідає предмету заявлених позовних вимог.

Суд звертає увагу на передбачений законодавством про нотаріат спеціальний механізм захисту прав особи у випадку, коли право або юридичний факт, на підставі якого інша особа просить вчинити нотаріальну дію, оспорюється в судовому порядку.

Так, пунктом 3 глави 2 розділу I Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, передбачено, що за обґрунтованою письмовою заявою заінтересованої особи, яка звернулася до суду, та на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження позовної заяви заінтересованої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша заінтересована особа, вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом.

Отже, у разі звернення заінтересованої особи до суду з позовом, яким оспорюється право або факт, що має значення для вчинення відповідної нотаріальної дії, за наявності обґрунтованої письмової заяви такої особи та повідомлення суду про надходження позовної заяви нотаріальна дія саме зупиняється до вирішення справи судом.

Таким чином, у разі якщо заінтересована особа належним чином повідомить державного нотаріуса, у провадженні якого перебуває спадкова справа, про звернення до суду з позовом, яким оспорюється юридично значущий для оформлення спадщини факт, та подасть відповідну обґрунтовану письмову заяву, а нотаріус отримає передбачене Порядком повідомлення суду про надходження такої позовної заяви, законодавство передбачає зупинення вчинення відповідної нотаріальної дії до вирішення справи судом.

Отже, заявник не позбавлений можливості скористатися цим передбаченим законом механізмом захисту своїх прав та прав неповнолітніх дітей. Зокрема, заявник вправі повідомити державного нотаріуса про наявність спору щодо юридичного факту, який має значення для визначення спадкових прав, подати відповідну письмову заяву та докази звернення до суду, а також забезпечити надходження до нотаріуса судового повідомлення про прийняття відповідної позовної заяви.

Керуючись ст.ст.149-153, 258-260, 353 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Заяву представника позивача ОСОБА_1 адвоката Лавренчука Андрія Сергійовича про забезпечення позову, подану в рамках цивільної справи № 132/1157/25 за позовом ОСОБА_1 до Калинівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Хмільницькому районі Вінницької області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, ОСОБА_2 про встановлення факту батьківства та внесення змін до актового запису про народження дитини залишити без задоволення.

Роз`яснити заявнику, що відповідно до пункту 3 глави 2 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.02.2012 року за № 282/20595, за обґрунтованою письмовою заявою заінтересованої особи, яка звернулася до суду, та на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження позовної заяви заінтересованої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша заінтересована особа, вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом.

Ухвала суду може бути оскаржена безпосередньо до Вінницького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину ухвали або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту ухвали суду.

Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Суддя