№ 139330867, 31.08.2026, Kalynivka District Court of Vinnytsia Oblast

Справа № 132/2357/26

3/132/1015/26

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 серпня 2026 року місто Калинівка

Суддя Калинівського районного суду Вінницької області СЄЛІН Є.В., розглянувши матеріал, який надійшов з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, про притягнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Антонопіль Вінницької області, українця, громадянина України, із базовою загальною середньою освітою, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП документально не підтверджений, до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 04 липня 2026 року о 22год.09хв., рухаючись по автомобільній дорозі О-022307 7км., Хмільницький район Вінницької області, керував транспортним засобом марки (моделі) «Opel Zafira», реєстраційний знак « НОМЕР_1 », з явними ознаками наркотичного сп`яніння (блідість шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці), від проходження огляду на визначення стану наркотичного сп`яніння у встановленому законом порядку відмовився на місці зупинки транспортного засобу, що зафіксовано на портативні відеореєстратори (нагрудні бодікамери) працівників органу Національної поліції, чим порушив п.2.5 ПДР України, та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.130 КУпАП.

В судове засідання, призначене на 31.08.2026 року на 09год.00хв., ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, не з`явився.

Вирішуючи питання щодо можливості розгляду справи у відсутності ОСОБА_2 , суд виходить з наступного.

Чинним Кодексом України про адміністративне правопорушення не визначено причини, які можуть вважатися поважними для неприбуття особи на виклик.

У зв`язку із цим, виникає необхідність в застосуванні принципу аналогії закону найбільш близької галузі права, а саме кримінального процесуального права, та при вирішенні питання щодо визначення причин, які можуть вважатися поважними для неприбуття особи на виклик, слід керуватися ст.138 КПК України.

Згідно ст.138 КПК України, поважними причинами неприбуття особи на виклик є: 1) затримання, тримання під вартою або відбування покарання; 2) обмеження свободи пересування внаслідок дії закону або судового рішення; 3) обставини непереборної сили (епідемії, військові події, стихійні лиха або інші подібні обставини); 4) відсутність особи у місці проживання протягом тривалого часу внаслідок відрядження, подорожі тощо; 5) тяжка хвороба або перебування в закладі охорони здоров`я у зв`язку з лікуванням або вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити цей заклад; 6) смерть близьких родичів, членів сім`ї чи інших близьких осіб або серйозна загроза їхньому життю; 7) несвоєчасне одержання повістки про виклик; 8) інші обставини, які об`єктивно унеможливлюють з`явлення особи на виклик.

ОСОБА_2 не надав суду будь-яких доказів на підтвердження поважності причин неприбуття на виклик, які визначені законом. Клопотань про відкладення розгляду справи, повідомлень про наявність об`єктивних перешкод для прибуття до суду чи інших заяв, які б свідчили про неможливість його участі у судовому засіданні, до суду не подав.

При цьому суд враховує не лише факт належного повідомлення ОСОБА_2 про судове засідання, а й усю сукупність обставин, що передували його призначенню, оскільки вони мають істотне значення для оцінки того, чи був він фактично обізнаний про існування провадження та чи мав реальну можливість реалізувати надані йому законом процесуальні права.

Як убачається з матеріалів справи, 04 липня 2026 року щодо ОСОБА_2 складено протокол про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 № 710903 за частиною 1 статті 130 КУпАП.

Під час складення протоколу ОСОБА_2 були роз`яснені права та обов`язки, передбачені статтею 63 Конституції України та статтею 268 КУпАП, у тому числі право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватися правовою допомогою, а також оскаржити постанову у справі.

Таким чином, починаючи щонайменше з 04 липня 2026 року, ОСОБА_2 достовірно знав про складення щодо нього протоколу за частиною 1 статті 130 КУпАП, про існування відповідного адміністративного провадження та про необхідність реалізації своїх процесуальних прав у межах цього провадження.

Водночас із матеріалів справи вбачається, що 18 серпня 2026 року ОСОБА_2 особисто звернувся до Калинівського районного суду Вінницької області із письмовою заявою про ознайомлення з матеріалами справи про адміністративне правопорушення.

У день подання цієї заяви ОСОБА_2 особисто перебував у приміщенні суду та ознайомився з матеріалами справи, що підтверджується відповідним власноручним посвідчувальним написом на заяві.

Отже, 18 серпня 2026 року ОСОБА_2 не лише підтвердив свою обізнаність про існування судового провадження, але й безпосередньо отримав доступ до його матеріалів та мав фактичну можливість ознайомитися з усіма наявними у справі доказами, з`ясувати предмет розгляду, зміст пред`явленого йому адміністративного обвинувачення та підготувати відповідні заперечення.

Більше того, цього ж дня ОСОБА_2 особисто через канцелярію Калинівського районного суду Вінницької області подав дві письмові заяви, в яких порушував питання щодо надання йому документів та відомостей стосовно суду, судді та працівників апарату суду.

Таким чином, поведінка ОСОБА_2 18 серпня 2026 року об`єктивно свідчить про те, що він підтримував безпосередній контакт із судом, був обізнаний про існування та перебіг судового провадження, особисто користувався можливістю звертатися до суду із заявами та реалізовувати свої процесуальні права.

Крім того, 21 серпня 2026 року під час судового засідання ОСОБА_2 особисто брав участь у розгляді поданих ним заяв та заявив відвід судді Сєліну Є.В.

Зазначена обставина має істотне значення для оцінки можливості розгляду справи за його відсутності, оскільки підтверджує, що безпосередньо напередодні призначеного судового засідання ОСОБА_2 особисто перебував у суді, здійснював процесуальні дії та мав реальну можливість отримати інформацію про подальший рух справи.

Постановою судді Калинівського районного суду Вінницької області Павленка І.В. від 27 серпня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід судді Сєліна Є.В. відмовлено у зв`язку з відсутністю передбачених законом підстав для відводу.

При цьому саме по собі рішення про відмову у відводі не є підставою для висновку про недобросовісність ОСОБА_2 чи про його умисел на затягування провадження. Водночас факт подання заяви про відвід, її розгляд та прийняття відповідного судового рішення підтверджують, що ОСОБА_2 був безпосередньо залучений до судового провадження, активно звертався до суду та реалізовував надані йому процесуальні можливості.

Суд також бере до уваги, що ОСОБА_2 відмовився від отримання судових повісток та повідомлень в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлень. Водночас така відмова сама по собі не звільняє його від обов`язку добросовісно користуватися процесуальними правами та проявляти належну зацікавленість у відомому йому судовому провадженні.

Більше того, оголошення про виклик ОСОБА_2 до суду на 31 серпня 2026 року о 09 годині 00 хвилин було розміщено на офіційному веб-сайті Калинівського районного суду Вінницької області, а сам ОСОБА_2 до цього часу вже неодноразово особисто звертався до суду та здійснював у ньому процесуальні дії.

Таким чином, у конкретних обставинах цієї справи суд не має підстав вважати, що ОСОБА_2 був позбавлений об`єктивної можливості дізнатися про дату, час та місце розгляду справи або підготувати та подати до суду свої заперечення, докази, заяви чи клопотання.

Навпаки, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 мав не лише формальну, а й фактичну можливість реалізувати весь комплекс процесуальних прав, передбачених статтею 268 КУпАП.

Зокрема, після ознайомлення 18 серпня 2026 року з матеріалами справи він мав можливість надати суду письмові пояснення щодо обставин, викладених у протоколі про адміністративне правопорушення, подати докази на їх спростування, заявити клопотання про витребування додаткових доказів, звернутися за правовою допомогою до адвоката, подати заяву про розгляд справи за його участю або повідомити суд про наявність об`єктивних причин, які перешкоджають його явці.

Однак жодної із зазначених процесуальних можливостей у частині підготовки до розгляду справи по суті ОСОБА_2 не використав.

При цьому суд наголошує, що реалізація процесуальних прав є правом особи, а не її процесуальним обов`язком. Водночас відмова особи від реалізації таких прав за умови, що їй було створено належні та достатні можливості для їх здійснення, не може покладати на суд обов`язок безмежно відкладати розгляд справи.

Частиною другою статті 268 КУпАП визначено перелік справ про адміністративні правопорушення, при розгляді яких присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, є обов`язковою. При цьому в переліку таких справ немає посилання на справи про притягнення до адміністративної відповідальності за статтею 130 КУпАП.

Тобто за змістом частини другої статті 268 КУпАП участь особи, яка притягається до адміністративної відповідальності за статтею 130 КУпАП, не є обов`язковою.

Строки розгляду справ про адміністративні правопорушення визначені статтею 277 КУпАП, згідно положень якої справа про адміністративне правопорушення розглядається у п`ятнадцятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи . Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 42-2, частиною першою статті 44, статтями 44-1, 106-1, 106-2, 162, 172-10 - 172-20, 173, 173-1, частинами другою і третьою статті 173-8, статтями 178, 185, частиною першою статті 185-3, статтями 185-7, 185-10, 188-22, 203 - 206-1, розглядаються протягом доби, статтями 146, 160, 173-2, 185-1, 212-7 - 212-20 - у триденний строк, статтями 46-1, 166-9, 176 і 188-34 - у п`ятиденний строк, статтями 101-103 цього Кодексу у семиденний строк. Справи про адміністративні правопорушення, передбачені частинами першою, третьою та сьомою статті 122 (в частині порушення правил зупинки, стоянки), частинами першою, другою та восьмою статті 152-1 цього Кодексу, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), розглядаються уповноваженою особою невідкладно після виявлення правопорушення та отримання відомостей про суб`єкта цього правопорушення. Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 210 і 210-1 цього Кодексу, у випадках, якщо особа не оспорює допущене порушення та згодна на притягнення її до адміністративної відповідальності за її відсутності, розглядаються уповноваженою посадовою особою територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління та регіональних органів Служби безпеки України (у частині правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервiстами, якi перебувають у запасi Служби безпеки України), уповноваженого Головою Служби зовнішньої розвідки України підрозділу Служби зовнішньої розвідки України (у частинi правопорушень, вчинених військовозобов`язаними Служби зовнішньої розвідки України) у триденний строк після надходження відповідної заяви від особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Законами України може бути передбачено й інші строки розгляду справ про адміністративні правопорушення. Строк розгляду адміністративних справ про адміністративні правопорушення, пов`язані з корупцією, зупиняється судом у разі якщо особа, щодо якої складено протокол про таке правопорушення, умисно ухиляється від явки до суду або з поважних причин не може туди з`явитися (хвороба, перебування у відрядженні чи на лікуванні, у відпустці тощо).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.12.2024 року у справі № 990SCGC/20/24 (номер провадження 11-222сап24) виснувала, що статтею 277 КУпАП, зокрема, встановлено п`ятнадцятиденний строк розгляду справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 130 цього Кодексу (пункт 106). ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні (пункт 107). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та своєчасного (без невиправданих зволікань) розгляду і вирішення справи (пункт 108). Питання своєчасного розгляду справ про адміністративні правопорушення із дотриманням строку, визначеного статтею 38 КУпАП, має бути предметом постійної уваги та контролю суддів, у провадженні яких перебувають такі справи. Судді не повинні допускати безпідставних зволікань із розглядом справ цієї категорії та вживати усіх можливих заходів, які забезпечать їх розгляд у строк, визначений законом, або у строк, який з урахуванням обставин справи можна визнати розумним та який не виходить за межі тримісячного строку з дня вчинення правопорушення (пункт 109). З огляду на завдання проваджень у справах про адміністративні правопорушення, визначені статтею 245 КУпАП, недотримання суддею встановлених КУпАП правил щодо строків розгляду справ про адміністративні правопорушення має істотний негативний наслідок, зокрема невиконання завдань цього Кодексу щодо виховання особи, яка вчинила таке правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як правопорушником, так й іншими особами (пункт 110). Судді повинні усвідомлювати особисту відповідальність за розгляд справ у встановлені законом строки, за якість розгляду справ, не допускати фактів зволікання, вживати всіх необхідних заходів з метою неухильного дотримання процесуальних строків (пункт 111).

Згідно пункту 12 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 11 від 17.10.2014 року «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення», у випадку відкладення розгляду справи про адміністративні правопорушення за клопотанням учасників судового розгляду строк накладення адміністративного стягнення, передбачений статтею 38 КУпАП, обчислюється починаючи з дня вчинення адміністративного правопорушення, а при триваючому правопорушенні - починаючи з дня його виявлення. Можливість зупинення цього строку у зв`язку з перенесенням розгляду справи не передбачено, крім випадку, визначеного частиною четвертою статті 277 КУпАП.

Велика палата Верховного суду у постанові від 23.08.2018 року у справі №11-237сап18, звернула увагу, що право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на особисту участь при розгляді її справи чи участь її адвоката встановлене ч.1 ст.268 та ч.6 ст.294 КУпАП, не є абсолютним.

Відповідно до положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Дотримуючись вимог вищенаведеного закону суд бере до уваги наступну практику Європейського суду з прав людини.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 року у справі «Пелевін проти України», право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду у справі «Пономарьов проти України» (Заява №3236/03) від 03.04.2008 року та «Олександр Шевченко проти України» (Заява № 8371/02) від 26.04.2007 року.

Передбачене частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» («Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989 року).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду з прав людини, є доцільнішим, ніж усні слухання, розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Саме на національні суди покладено обов`язок створення умов для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним, зокрема, суд має вирішувати, чи відкладати судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки у провадженні (рішення від 06.09.2007 року у справі «Цихановський проти України», рішення від 18.10.2007 року у справі «Коновалов проти України»).

У рішенні в справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було зневільовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи.

Згідно сталої правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду від 03.05.2022 року у справі № 520/5386/15-ц, від 24.10.2024 року у справі № 752/8103/13-ц, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

За вказаних обставин та відповідно до вимог ст.268 КУпАП, що не передбачає обов`язкової участі особи при розгляді справи за ч.1 ст.130 КУпАП, ураховуючи принцип судочинства, зазначений в практиці Європейського суду з прав людини, яким визнано пріоритет публічного інтересу над приватним, суд враховуючи вимоги закону про розгляд справи в розумні строки, передбачені ч.4 ст.294 КУпАП, а також рішення Європейського суду з прав людини «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року про те, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було знівельовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи, а тому суд вважає за необхідне розглянути справу за відсутності ОСОБА_2 , що не може розцінюватись як порушення його прав, передбачених ст.268 КУпАП.

Відкладення розгляду справи про адміністративне правопорушення без наявності для того правових підстав та її розгляд з порушенням строків визначених законом, може свідчити про недотримання суддею встановлених КУпАП правил щодо строків розгляду справ про адміністративні правопорушення, що буде мати істотний негативний наслідок, зокрема невиконання завдань цього Кодексу щодо виховання особи, яка вчинила таке правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як правопорушником, так й іншими особами.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, приходжу до наступних висновків:

Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов`язків, відповідальності перед суспільством (стаття 1 КУпАП).

Відповідно до положень статті 245 КУпАП, завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.

Згідно норм статті 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

З протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 № 710903 від 04.07.2026 року слідує, що ОСОБА_2 04 липня 2026 року о 22год.09хв., рухаючись по автомобільній дорозі О-022307 7км., Хмільницький район Вінницької області, керував транспортним засобом марки (моделі) «Opel Zafira», реєстраційний знак « НОМЕР_1 », з явними ознаками наркотичного сп`яніння (блідість шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці), від проходження огляду на визначення стану наркотичного сп`яніння у встановленому законом порядку відмовився на місці зупинки транспортного засобу, що зафіксовано на портативні відеореєстратори (нагрудні бодікамери) працівників органу Національної поліції, чим порушив п.2.5 ПДР України, та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.130 КУпАП.

Вказаний протокол відповідає вимогам статті 256 КУпАП, оформлений компетентним органом в межах повноважень наданих особі, яка його склала, в якому чітко викладено як суть правопорушення так і інші відомості, необхідні для правильного вирішення даної справи.

Згідно з пункту 2.5 Правил дорожнього руху України, водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Відповідно до пункту 2 розділу І «Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції» (далі за змістом - Інструкція), огляду на стан сп`яніння підлягають водії транспортних засобів, щодо яких у поліцейського уповноваженого підрозділу Національної поліції України (далі - поліцейський) є підстави вважати, що вони перебувають у стані сп`яніння згідно з ознаками такого стану.

Ознаками наркотичного сп`яніння, згідно з пунктом 4 розділу І Інструкції, є: наявність однієї чи декількох ознак стану алкогольного сп`яніння (крім запаху алкоголю з порожнини рота); звужені чи дуже розширені зіниці, які не реагують на світло; сповільненість або навпаки підвищена жвавість чи рухливість ходи, мови; почервоніння обличчя або неприродна блідість.

Наявність відмови ОСОБА_2 від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан наркотичного сп`яніння підтверджуються дослідженими судом доказами, а саме:

протоколом про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 № 710903 від 04.07.2026 року;

рапортом поліцейського взводу № 1 роти № 2 батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції старшого сержанта поліції Демченка М. від 04.07.2026 року;

направленням на огляд водія транспортного засобу з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції від 04.07.2026 року;

довідкою інспектора ГАП батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Журавльової Ю.;

відеозаписом з відеореєстраторів (нагрудних бодікамер) працівників органу Національної поліції.

Так, з протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 № 710903 від 04.07.2026 року слідує, що ОСОБА_2 04 липня 2026 року о 22год.09хв., рухаючись по автомобільній дорозі О-022307 7км., Хмільницький район Вінницької області, керував транспортним засобом марки (моделі) «Opel Zafira», реєстраційний знак « НОМЕР_1 », з явними ознаками наркотичного сп`яніння (блідість шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці), від проходження огляду на визначення стану наркотичного сп`яніння у встановленому законом порядку відмовився на місці зупинки транспортного засобу, що зафіксовано на портативні відеореєстратори (нагрудні бодікамери) працівників органу Національної поліції, чим порушив п.2.5 ПДР України, та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.130 КУпАП.

Суд звертає увагу, що ОСОБА_2 за наявності у нього фактичної можливості заперечувати щодо обставин, наведених у вищезазначеному протоколі про адміністративне правопорушення, та викласти свої заперечення та/або застереження щодо суті правопорушення у відповідній графі 14 протоколу «Пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності по суті порушення», жодних дій з приводу цього не вчинив, дії працівників поліції не оскаржував.

Обставини, які викладені у протоколі підтверджуються наступними доказами:

рапортом поліцейського взводу № 1 роти № 2 батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції старшого сержанта поліції Демченко М. від 04.07.2026 року, згідно якого, 04.07.2026 року о 22год.09хв. на автомобільній дорозі О-022307 7км., Хмільницький район Вінницької області, був зупинений транспортний засіб марки (моделі) «Opel Zafira», реєстраційний знак « НОМЕР_1 », під керуванням водія ОСОБА_2 , у якого були виявлені явні ознаки наркотичного сп`яніння (блідість шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці), та якому було запропоновано пройти огляд в найближчому закладі охорони здоров`я, від чого водій ОСОБА_2 фактично відмовився на місці зупинки транспортного засобу, у зв`язку із чим був складений протокол про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.130 КУпАП;

направленням на огляд водія транспортного засобу з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції від 04.07.2026 року, згідно якого, водію транспортного засобу марки (моделі) «Opel Zafira», реєстраційний знак « НОМЕР_1 », - ОСОБА_2 за наявності у нього ознак наркотичного сп`яніння (блідість шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці), було запропоновано пройти огляд в найближчому закладі охорони здоров`я, а саме в КП «Калинівська центральна районна лікарня» Калинівської міської ради, від чого він категорично відмовився на місці зупинки транспортного засобу, що прослідковується з його конкретних дій, зафіксований на відеозаписи з нагрудних бодікамер (відеореєстраторів) працівників орану Національної поліції;

довідкою інспектора ГАП батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Журавльової Ю., згідно якої, ОСОБА_2 має посвідчення водія серії НОМЕР_2 від 18.11.2017 року, протягом поточного року до відповідальності за вчинення будь-якого з порушень, передбачених ст.130 КУпАП не притягувався;

відеозаписами з нагрудних бодікамер (відеореєстраторів) працівників орану Національної поліції, які були безпосередньо досліджені судом в нарадчій кімнаті, згідно яких, чітко зафіксований факт зупинки транспортного засобу марки (моделі) «Opel Zafira», реєстраційний знак « НОМЕР_1 », під керуванням водія ОСОБА_2 , у якого були виявлені ознаки наркотичного сп`яніння (блідість шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці), про що повідомлено останньому та неодноразово запропоновано йому пройти огляд в найближчому закладі охорони здоров`я на факт вживання наркотичних речовин, від чого він фактично відмовився. Лише після цього, був складений протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.130 КУпАП.

Суд звертає увагу на те, що наявні в матеріалах справи відеозаписи є об`єктивними доказами, тобто такими, які в процесі доказування не встановлюються від людей і не залежать від їх суб`єктивного сприйняття певних обставин.

Згідно з пунктом 12 розділу ІІ Інструкції, у разі наявності підстав вважати, що водій транспортного засобу перебуває у стані наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, згідно з ознаками, визначеними в пункті 4 розділу I цієї Інструкції, поліцейський направляє цю особу до найближчого закладу охорони здоров`я.

Згідно із статтею 12 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» встановлення наявності стану наркотичного сп`яніння внаслідок незаконного вживання наркотичних засобів або психотропних речовин є компетенцією лише лікаря, на якого покладено обов`язки щодо проведення медичного огляду (обстеження).

Таким чином, перевірка на стан наркотичного сп`яніння проводиться шляхом медичного огляду в найближчому закладі охорони здоров`я, якому надано право на його проведення відповідно до статті 266 КУпАП, а не на місці зупинки транспортного засобу, що і було запропоновано водію ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 фактично відмовився від проходження медичного огляду на виявлення у нього стану наркотичного сп`яніння в найближчому закладі охорони здоров`я під час ведення безперервної відеофіксації.

Суд звертає увагу на те, що правопорушення вважається закінченим, саме з моменту відмови водія від проходження такого огляду.

Надані органом Національної поліції докази суд оцінює відповідно до вимог статей 251, 252, 280 КУпАП, виходячи із їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності та взаємного зв`язку в сукупності.

Передусім суд зазначає, що відповідно до статті 251 КУпАП доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких у встановленому законом порядку встановлюються наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані встановлюються, зокрема, протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, показаннями технічних засобів, що мають функції відеозапису, іншими документами та іншими доказами, передбаченими законом.

Оцінюючи протокол про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 № 710903 від 04.07.2026 року, суд виходить із того, що він складений уповноваженою службовою особою відповідно до вимог статей 254, 255 та 256 КУпАП, містить дату, час, місце вчинення адміністративного правопорушення, дані про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності, суть інкримінованого правопорушення, зазначення конкретних ознак наркотичного сп`яніння, відомості про відмову від проходження огляду, а також правову кваліфікацію дій за частиною 1 статті 130 КУпАП.

Будь-яких істотних порушень процесуального порядку складання цього протоколу, які могли б поставити під сумнів його достовірність або допустимість як доказу, судом не встановлено. Протокол містить усі істотні відомості, необхідні для встановлення фактичних обставин події, а наведені у ньому відомості узгоджуються з іншими доказами, дослідженими судом.

При цьому суд бере до уваги, що ОСОБА_2 під час складання протоколу був ознайомлений із його змістом, мав реальну можливість викласти свої пояснення, заперечення чи зауваження щодо викладених у ньому обставин, однак будь-яких застережень щодо змісту протоколу не зазначив, правильність викладених у ньому відомостей не спростував, факт внесення недостовірної інформації не оскаржив, а також не заявляв про порушення своїх процесуальних прав під час оформлення адміністративних матеріалів.

Разом із тим суд зазначає, що сам по собі протокол про адміністративне правопорушення не має наперед встановленої доказової сили та не може бути єдиною підставою для висновку про винуватість особи, однак у даній справі його зміст повністю підтверджується іншими належними та допустимими доказами.

Оцінюючи рапорт поліцейського старшого сержанта поліції Демченка М. від 04.07.2026 року, суд виходить із того, що зазначений документ є службовим документом, складеним безпосередньо працівником поліції, який здійснював виявлення адміністративного правопорушення та складав адміністративні матеріали.

Рапорт містить послідовний опис подій, що передували складанню протоколу, обставини зупинки транспортного засобу, причину його зупинення, перелік виявлених у водія ознак наркотичного сп`яніння, інформацію про пропозицію пройти огляд у встановленому законом порядку, відмову водія від такого огляду, а також відомості про відсторонення його від керування транспортним засобом.

Суд враховує, що наведені у рапорті відомості не є відокремленими чи ізольованими доказами, а повністю узгоджуються із змістом протоколу про адміністративне правопорушення, направленням на медичний огляд та, що є найбільш суттєвим, об`єктивно підтверджуються відеозаписом із нагрудних бодікамер працівників поліції.

За таких обставин суд визнає рапорт належним та допустимим письмовим доказом, який підтверджує послідовність дій працівників поліції та не містить будь-яких внутрішніх суперечностей.

Оцінюючи направлення на огляд водія транспортного засобу від 04.07.2026 року, суд зазначає, що цей документ безпосередньо підтверджує дотримання працівниками поліції процедури, передбаченої статтею 266 КУпАП та Інструкцією про порядок виявлення у водіїв ознак сп`яніння.

У направленні чітко зазначені конкретні ознаки наркотичного сп`яніння, які стали підставою для проведення огляду, а саме: блідість шкірного покриву обличчя; поведінка, що не відповідає обстановці.

Водночас саме направлення підтверджує, що працівниками поліції було запропоновано ОСОБА_2 пройти огляд у найближчому закладі охорони здоров`я, однак він фактично відмовився від проходження такого огляду.

Особливого значення цьому доказу надає те, що зазначені у ньому відомості не існують самостійно, а знаходять своє повне підтвердження на відеозаписі з бодікамер, де зафіксовано відповідну пропозицію поліцейського та поведінку водія, яка свідчить про його небажання проходити огляд у передбаченому законом порядку.

Отже, направлення на огляд є належним, допустимим та достовірним доказом, який підтверджує дотримання працівниками поліції процедури направлення особи на огляд та факт її відмови.

Щодо довідки інспектора Журавльової Ю., суд зазначає, що вона підтверджує наявність у ОСОБА_2 посвідчення водія та відсутність протягом року фактів притягнення його до адміністративної відповідальності за статтею 130 КУпАП.

Хоча наведений документ не підтверджує безпосередньо факт вчинення адміністративного правопорушення, він є належним доказом щодо встановлення даних про особу правопорушника та інших обставин, які відповідно до статті 280 КУпАП підлягають встановленню судом під час вирішення питання про вид та розмір адміністративного стягнення.

Тому суд визнає зазначену довідку належним та допустимим письмовим доказом виключно у частині характеристики особи та підтвердження відсутності повторності вчинення правопорушення.

Найбільш вагомим доказом у даній справі суд визнає відеозаписи, здійснені нагрудними бодікамерами працівників поліції.

Відповідно до статті 251 КУпАП показання технічних засобів, які мають функції відеозапису, є самостійним видом доказів у справах про адміністративні правопорушення.

Під час безпосереднього дослідження відеозаписів судом встановлено, що вони є безперервними, не містять ознак монтажу, переривання чи іншого втручання, забезпечують можливість повного сприйняття перебігу подій та дозволяють встановити всі юридично значимі обставини справи.

Із відеозапису беззаперечно встановлено факт керування ОСОБА_2 транспортним засобом, його зупинення працівниками поліції, спілкування з поліцейськими, повідомлення йому про наявність ознак наркотичного сп`яніння, пропозицію пройти огляд, а також його фактичну відмову від проходження огляду.

Крім того, саме відеозапис дає можливість суду перевірити правильність та достовірність відомостей, викладених у протоколі, рапорті та направленні на огляд, а тому має підвищену доказову цінність як об`єктивне технічне джерело доказової інформації, що не залежить від суб`єктивного сприйняття окремих осіб.

Суд також враховує, що ОСОБА_2 не надано будь-яких доказів, які б свідчили про недостовірність зазначених відеозаписів, їх фальсифікацію, монтаж або інші обставини, які могли б поставити під сумнів їх належність чи допустимість.

Оцінюючи всю сукупність доказів, суд виходить із того, що жоден із досліджених доказів не суперечить іншому, усі вони є взаємопов`язаними, логічно доповнюють один одного та послідовно відображають єдину картину подій.

Протокол про адміністративне правопорушення підтверджує факт фіксації правопорушення та його юридичну кваліфікацію; рапорт працівника поліції деталізує обставини його виявлення; направлення на огляд підтверджує дотримання процедури направлення особи на медичний огляд та факт відмови від його проходження; відеозапис об`єктивно підтверджує всі наведені обставини та усуває будь-які сумніви щодо правильності їх сприйняття; довідка щодо посвідчення водія характеризує особу правопорушника та підтверджує відсутність повторності правопорушення.

Будь-яких істотних суперечностей між зазначеними доказами судом не встановлено. Навпаки, вони утворюють єдину, логічну, узгоджену та взаємопов`язану систему доказів, яка виключає випадковість чи помилковість викладених у них відомостей.

З урахуванням наведеного суд приходить до висновку, що кожен із досліджених доказів окремо є належним та допустимим, а їх сукупність є достатньою, взаємоузгодженою та переконливою для висновку про те, що 04 липня 2026 року ОСОБА_2 , керуючи транспортним засобом, маючи очевидні ознаки наркотичного сп`яніння, після законної вимоги працівників поліції відмовився від проходження огляду на стан наркотичного сп`яніння у порядку, встановленому законом, чим порушив вимоги пункту 2.5 Правил дорожнього руху України та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 130 КУпАП.

Згідно приписів статті 252 КУпАП, суддя оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Пунктом 43 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України» (з відсиланням на первісне визначення цього принципу у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey, п. 282) визначено, що доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом.

У своїх рішеннях «Ірландія проти Сполученого Королівства» від 18 січня 1978 року та «Коробов проти України» від 21 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини повторює, що при оцінці доказів суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків.

Оцінюючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що факт відмови ОСОБА_2 , який керував транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан наркотичного сп`яніння, знайшов своє підтвердження та повністю доведений поза розумним сумнівом в ході даного судового розгляду, а його дії за ч.1 ст.130 КУпАП правильно кваліфіковано.

Слід зауважити, що підстава зупинки транспортного засобу не є предметом доказування у справі за статтею 130 КУпАП, оскільки ця обставина не має значення для правильного вирішення справи та встановлення факту відмови від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан наркотичного сп`яніння.

Відповідно до статті 266 КУпАП огляду на стан наркотичного сп`яніння підлягають особи, щодо яких є підстави вважати, що вони перебувають у такому стані. При цьому законодавець не встановлює обов`язку поліцейського попередньо достовірно встановити факт перебування водія у стані сп`яніння, оскільки саме процедура огляду і призначена для підтвердження або спростування такого припущення. Підставою для початку відповідної процедури є наявність об`єктивних ознак, які можуть свідчити про стан сп`яніння, а не беззаперечний доказ його існування.

Інструкцією про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, затвердженою наказом МВС України та МОЗ України від 09.11.2015 року № 1452/735, визначено, що огляду підлягають водії, щодо яких у поліцейського є підстави вважати, що вони перебувають у стані сп`яніння, а також наведено перелік зовнішніх ознак наркотичного сп`яніння, до яких належать звужені чи дуже розширені зіниці, які не реагують на світло; сповільненість або навпаки підвищена жвавість чи рухливість ходи, мови; почервоніння обличчя або неприродна блідість.

З аналізу наведених норм убачається, що закон наділяє поліцейського певними дискреційними повноваженнями щодо первинної оцінки поведінки водія та наявності зовнішніх ознак можливого стану сп`яніння. Такі дискреційні повноваження полягають не у праві довільно визнавати особу такою, що перебуває у стані сп`яніння, а у праві на підставі власного безпосереднього сприйняття обстановки, поведінки водія та інших об`єктивно спостережуваних ознак зробити висновок про наявність достатніх підстав для проведення передбаченої законом перевірки.

Отже, саме поліцейський, який безпосередньо контактує з водієм під час зупинки транспортного засобу, здійснює первинну оцінку його зовнішнього стану. Така оцінка за своєю природою є оціночною діяльністю, що неминуче містить елемент службового розсуду. Водночас цей розсуд не є необмеженим, оскільки він повинен ґрунтуватися виключно на ознаках, прямо передбачених законом та Інструкцією, бути добросовісним, об`єктивним та піддаватися подальшій судовій перевірці.

Суд звертає увагу, що жодна норма КУпАП чи Інструкції не вимагає від поліцейського встановлення одночасної наявності всіх передбачених Інструкцією ознак наркотичного сп`яніння. Достатньою є наявність однієї чи кількох ознак, які з урахуванням конкретних обставин об`єктивно дають підстави припускати перебування особи у стані сп`яніння та ініціювати проведення огляду відповідно до встановленої законом процедури. Саме тому законодавство використовує формулювання «є підстави вважати», яке свідчить про ймовірнісний, а не достовірно встановлений характер відповідного висновку поліцейського.

Водночас остаточний висновок про наявність або відсутність стану наркотичного сп`яніння не належить до дискреційних повноважень поліцейського. Такий висновок формується виключно за результатами огляду, проведеного у порядку, визначеному статтею 266 КУпАП та Інструкцією, у закладі охорони здоров`я. Саме результати такого огляду, а не суб`єктивне переконання поліцейського, є належним доказом у справі.

Таким чином, сама по собі наявність у поліцейського дискреційних повноважень щодо оцінки зовнішніх ознак сп`яніння не свідчить про свавільність його дій, оскільки реалізація таких повноважень обмежена законом, підлягає процесуальному документуванню, фіксується технічними засобами відеозапису або іншими передбаченими законом способами та може бути перевірена судом під час оцінки допустимості, належності, достовірності й достатності доказів у їх сукупності.

Отже, якщо працівник поліції, діючи в межах наданих законом повноважень, об`єктивно сприйняв наявність однієї чи кількох ознак наркотичного сп`яніння, передбачених Інструкцією, він був не лише вправі, а й зобов`язаний ініціювати проведення огляду відповідно до вимог статті 266 КУпАП. Невиконання такого обов`язку, навпаки, суперечило б покладеним на поліцію завданням щодо забезпечення безпеки дорожнього руху та запобігання керуванню транспортними засобами особами, які можуть перебувати у стані сп`яніння.

На наявному у справі та дослідженому судом відеозаписі з відеореєстраторів (нагрудних бодікамер) працівників органу Національної поліції чітко прослідковуються ознаки наркотичного сп`яніння у ОСОБА_2 , які зафіксовані в справі про адміністративне правопорушення.

Поведінка водія ОСОБА_2 , його стан обличчя, що зафіксовані на відеореєстратори (нагрудні бодікамери) працівників органу Національної поліції, вказують на наявність у нього ознак наркотичного сп`яніння.

Таким чином, працівники органу Національної поліції правомірно запропонували ОСОБА_2 пройти огляд на виявлення стану наркотичного сп`яніння в найближчому закладі охорони здоров`я.

Оцінюючи дії ОСОБА_2 у їх сукупності, суд виходить з того, що для встановлення наявності в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 КУпАП, визначальним є не встановлення факту перебування водія у стані наркотичного сп`яніння, а встановлення факту його відмови від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан такого сп`яніння після пред`явлення йому відповідної законної вимоги поліцейським.

За змістом частини 1 статті 130 КУпАП законодавець самостійно визначив відмову особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння як самостійну підставу адміністративної відповідальності. Отже, для кваліфікації дій особи за цією нормою не є необхідним встановлення факту наявності у водія стану сп`яніння, оскільки склад правопорушення у відповідній частині полягає саме у невиконанні встановленого законом обов`язку пройти огляд.

Такий підхід відповідає правовій природі зазначеного складу адміністративного правопорушення, який є формальним: правопорушення вважається закінченим у момент, коли водій, будучи належним чином поінформованим про необхідність пройти огляд та порядок його проведення, не виконує відповідну законну вимогу і своєю поведінкою фактично відмовляється від проходження такого огляду.

При цьому відмова від огляду не може зводитися виключно до буквального проголошення особою фрази «відмовляюсь від проходження огляду». Вона може виражатися як у прямій словесній відмові, так і в активній або пасивній поведінці особи, яка об`єктивно свідчить про її небажання пройти огляд, у тому числі шляхом ухилення, затягування процедури, невиконання законних вимог, висунення умов, не передбачених законом, створення перешкод для проведення огляду або вчинення інших дій, унаслідок яких проведення огляду стає неможливим.

Інше тлумачення поняття відмови фактично створювало б можливість уникнення відповідальності за частиною 1 статті 130 КУпАП шляхом формального словесного погодження водія на огляд за одночасного вчинення ним дій, спрямованих на те, щоб цей огляд фактично не відбувся. Такий підхід суперечив би як змісту пункту 2.5 ПДР України, так і меті законодавчого регулювання, спрямованого на забезпечення безпеки дорожнього руху.

Обов`язок водія за пунктом 2.5 ПДР України має саме позитивний характер, тобто полягає не лише у формальному висловленні згоди на огляд, а у необхідності вчинити всі передбачені встановленою процедурою дії, необхідні для його фактичного проведення.

Тому поведінка водія під час реалізації вимоги поліцейського має оцінюватися не ізольовано за окремими словами особи, а в її цілісності та послідовності: з урахуванням того, що саме запропоновано водієві, яким був порядок проведення огляду, які дії вчинив водій у відповідь на вимогу поліцейського, чи створював він перешкоди для проведення огляду, чи надавав можливість завершити відповідну процедуру та чи були об`єктивні обставини, які перешкоджали її проведенню.

Саме такий підхід має бути застосований судом до поведінки ОСОБА_2 .

Як убачається з досліджених судом відеозаписів з нагрудних відеореєстраторів працівників поліції, після виявлення у ОСОБА_2 ознак, які, на думку поліцейських, могли свідчити про перебування його у стані наркотичного сп`яніння, зокрема блідості шкірного покриву обличчя та поведінки, що не відповідала обстановці, поліцейські повідомили йому про наявність таких ознак та запропонували пройти огляд у встановленому законом порядку.

Таким чином, ОСОБА_2 було доведено до відома як підставу для проведення огляду, так і саму вимогу щодо необхідності його проходження.

При цьому з відеозаписів не вбачається, що ОСОБА_2 був позбавлений можливості пройти відповідний огляд або що працівники поліції відмовляли йому у його проведенні. Навпаки, зафіксована на відео поведінка свідчить про неодноразове доведення поліцейськими до його відома необхідності пройти огляд та про надання йому реальної можливості виконати цю вимогу.

Водночас замість безпосереднього виконання законної вимоги поліцейського Шайденко В.М. почав висловлювати заперечення щодо самої обов`язковості для нього дотримання законодавства України, стверджував, що державні органи України нібито не існують, а працівники поліції є представниками «приватної контори», та заявляв, що нормативно-правові акти України на нього не поширюються.

Зазначені висловлювання самі по собі не становлять адміністративного правопорушення, однак у контексті конкретної ситуації мають доказове значення для встановлення спрямованості поведінки ОСОБА_2 , оскільки безпосередньо передували його подальшим діям щодо невиконання вимоги про проходження огляду.

Надалі ОСОБА_2 не приступив до проходження запропонованого огляду, а почав висувати працівникам поліції додаткові умови, за яких він нібито погоджувався пройти огляд, зокрема вимагав залучення свідків, доставлення транспортного засобу до місця його проживання та виконання інших висунутих ним вимог, заявляючи, що у разі їх невиконання він огляд проходити не буде.

Суд вважає принципово важливим, що зазначені умови не були частиною передбаченої законом процедури проведення огляду та не залежали від волевиявлення ОСОБА_2 . Водій не наділений правом перетворювати виконання законної вимоги про проходження огляду на предмет переговорів із поліцейським або ставити виконання такого обов`язку у залежність від попереднього задоволення власних вимог.

Висування особою умов, не передбачених законом, за яких вона лише в майбутньому погоджується виконати обов`язкову вимогу, не є належним виконанням пункту 2.5 ПДР України.

Так само право особи оскаржити дії працівників поліції, висловити незгоду з підставами проведення огляду, зазначити свої зауваження чи в подальшому доводити незаконність дій поліцейських не звільняє її від обов`язку виконати законну вимогу про проходження огляду.

Особа має право захищати свої права та інтереси шляхом передбачених законом процедур, однак не вправі самостійно визначати, які законні вимоги працівника поліції вона виконуватиме, а які - ні.

У цьому контексті суд також враховує правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої невиконання вимоги працівника поліції, яка очевидно входить до кола його повноважень, не може бути визнане правомірним лише з тієї підстави, що особа вважає таку вимогу безпідставною; навіть подальше встановлення недостатності підстав для такої вимоги саме по собі не перетворює її невиконання на правомірну поведінку.

Отже, незгода ОСОБА_2 із законністю вимоги працівників поліції, його суб`єктивне переконання щодо непоширення на нього законодавства України, а також висунення ним власних умов не могли бути правовою підставою для невиконання вимоги про проходження огляду.

Суд окремо звертає увагу на те, що поведінка ОСОБА_2 мала не одноразовий, а послідовний характер.

Спочатку він поставив під сумнів обов`язковість для нього вимог законодавства України та повноважень працівників поліції, після чого почав висувати додаткові умови проходження огляду, далі, незважаючи на неодноразові роз`яснення поліцейських щодо необхідності виконання вимоги та наслідків її невиконання, не приступив до проходження огляду, а після повідомлення про те, що така поведінка буде розцінена як відмова від огляду та матиме наслідком складення протоколу за частиною 1 статті 130 КУпАП, закрився у транспортному засобі та припинив реагувати на вимоги працівників поліції.

Така послідовність поведінки має істотне значення для оцінки суб`єктивної сторони його дій, оскільки свідчить не про випадкове непорозуміння щодо процедури, а про послідовне та свідоме невиконання вимоги пройти огляд.

Особливо показовим є те, що ОСОБА_2 був неодноразово попереджений працівниками поліції про правові наслідки невиконання вимоги щодо проходження огляду. Отже, він усвідомлював як зміст висунутої до нього вимоги, так і наслідки своєї поведінки, однак після такого роз`яснення не вчинив дій, спрямованих на проходження огляду, а, навпаки, продовжив поведінку, яка перешкоджала його проведенню.

За таких обставин суд не вбачає підстав розцінювати дії ОСОБА_2 як просте висловлення незгоди з діями поліцейських або як бажання реалізувати своє право на захист. У сукупності вони об`єктивно свідчать про фактичне ухилення від проходження огляду та небажання допустити його проведення.

При цьому суд виходить із того, що для встановлення факту відмови необхідно оцінювати не окрему репліку особи, а її поведінку в цілому. Якщо особа формально не проголошує слово «відмовляюсь», але протягом певного часу не виконує законну вимогу, висуває не передбачені законом умови, зволікає з проходженням процедури, створює перешкоди для її проведення, а після попередження про юридичні наслідки продовжує таку поведінку, це може становити фактичну відмову від огляду.

Судова практика також виходить із того, що відмова може бути встановлена за поведінкою водія, яка свідчить про небажання проходити огляд, зокрема у випадку тривалого ухилення від надання відповіді на неодноразові пропозиції пройти огляд та вчинення інших дій, що демонструють небажання його проходити.

Аналогічний підхід застосовується судами й у випадках, коли водій погоджується пройти огляд лише за умови виконання працівниками поліції певних додаткових вимог. Так, у судовій практиці висування водієм додаткових, не передбачених законом умов для проходження огляду оцінюється як поведінка, несумісна з належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2.5 ПДР України.

Отже, вирішальним у цій справі є не те, чи використовував ОСОБА_2 у певний момент буквальну словесну формулу «я відмовляюсь від огляду», а те, чи була його фактична поведінка спрямована на проходження такого огляду та чи забезпечував він можливість його проведення.

За встановлених судом обставин відповідь на це питання є негативною.

Навпаки, сукупність зафіксованих на відеозаписах дій ОСОБА_2 - заперечення обов`язковості законодавства України, заперечення повноважень працівників поліції, висування додаткових умов проходження огляду, поставлення проходження огляду у залежність від виконання цих умов, ігнорування неодноразових роз`яснень поліцейських щодо обов`язковості огляду та наслідків його непроходження, подальше припинення взаємодії з працівниками поліції шляхом закриття у транспортному засобі та невиконання законної вимоги - утворює послідовний ланцюг поведінки, спрямованої на те, щоб огляд фактично не відбувся.

Суд при цьому не ототожнює кожну із зазначених дій окремо з відмовою від огляду. Правове значення має саме їх сукупність та послідовність, оскільки кожна наступна дія підтверджує попередню та усуває можливість випадкового або помилкового трактування поведінки ОСОБА_2 .

Так, якби особа дійсно мала намір пройти огляд, її поведінка після відповідного роз`яснення поліцейськими мала б бути спрямована на фактичне проходження встановленої процедури. Натомість ОСОБА_2 після кожного роз`яснення не переходив до проходження огляду, а продовжував висувати нові заперечення та умови, а зрештою фактично припинив виконувати будь-які вимоги, необхідні для проведення огляду.

Таким чином, його поведінка мала об`єктивний результат - огляд не був проведений не через відсутність можливості його проведення з боку працівників поліції, а через невиконання ОСОБА_2 необхідних для цього дій.

З огляду на це суд доходить висновку, що ОСОБА_2 не просто висловив незгоду з пропозицією працівників поліції, а свідомо та послідовно ухилявся від проходження огляду, фактично створюючи перешкоди для його проведення та ставлячи виконання свого обов`язку у залежність від виконання поліцейськими висунутих ним умов.

Така поведінка за своїм змістом є фактичною відмовою від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан наркотичного сп`яніння у розумінні частини 1 статті 130 КУпАП.

При цьому суд враховує, що відеозаписи з нагрудних відеореєстраторів мають особливе доказове значення у цій справі, оскільки дозволяють безпосередньо перевірити не лише зміст висловлювань ОСОБА_2 та працівників поліції, а й послідовність їхніх дій, тривалість процедури, кількість пропозицій пройти огляд, реакцію водія на ці пропозиції, наявність або відсутність об`єктивних перешкод для проходження огляду та момент фактичного припинення ним взаємодії з працівниками поліції.

У суду відсутні підстави вважати, що огляд не відбувся внаслідок протиправних дій або бездіяльності працівників поліції. Навпаки, досліджені відеозаписи свідчать про те, що працівники поліції неодноразово пропонували ОСОБА_2 пройти огляд, роз`яснювали йому порядок його проходження та попереджали про наслідки відмови. Відповідно, причина непроведення огляду перебувала у сфері поведінки самого водія.

Суд також зазначає, що передбачене статтею 60 Конституції України право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази не може бути підставою для невиконання законної вимоги поліцейського про проходження огляду, оскільки ОСОБА_2 не наведено та матеріалами справи не підтверджено жодних обставин, які б свідчили про явно злочинний характер вимоги працівників поліції. Навпаки, вимога пройти огляд прямо передбачена пунктом 2.5 ПДР України.

Отже, посилання на власне бачення правового статусу державних органів, незгоду з повноваженнями працівників поліції або переконання у незаконності їхніх дій не звільняло ОСОБА_2 від обов`язку виконати вимогу про проходження огляду. Законність такої вимоги могла бути предметом подальшого оскарження, однак не могла бути самостійно визначена самим водієм як підстава для її невиконання.

Таким чином, судом встановлено причинно-наслідковий зв`язок між законною вимогою поліцейських пройти огляд та поведінкою ОСОБА_2 , яка полягала у свідомому невиконанні цієї вимоги, висуванні не передбачених законом умов, зволіканні та фактичному припиненні участі у процедурі огляду.

За таких обставин суд приходить до висновку, що непроходження ОСОБА_2 медичного огляду не було наслідком об`єктивної неможливості його проведення, неналежних дій працівників поліції чи іншої незалежної від водія причини. Воно стало безпосереднім наслідком його власної свідомої та послідовної поведінки, спрямованої на невиконання законної вимоги пройти такий огляд.

У зв`язку з цим суд кваліфікує встановлену поведінку ОСОБА_2 саме як відмову від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан наркотичного сп`яніння, що утворює об`єктивну сторону адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 КУпАП.

При цьому суд наголошує, що наведений висновок ґрунтується не на припущенні про те, що ОСОБА_2 перебував у стані наркотичного сп`яніння, а виключно на встановленому факті невиконання ним законної вимоги про проходження огляду та фактичного ухилення від його проведення. Саме така поведінка є самостійною формою протиправної поведінки, яку законодавець визнав підставою адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 130 КУпАП.

Отже, оцінюючи докази у їх сукупності, суд вважає доведеним, що після пред`явлення ОСОБА_2 законної та зрозумілої вимоги пройти огляд на стан наркотичного сп`яніння він, усвідомлюючи зміст цієї вимоги та правові наслідки її невиконання, не вжив заходів для фактичного проходження огляду, натомість послідовно вчиняв дії, спрямовані на його непроведення, а тому його поведінка є не просто незгодою з діями працівників поліції, а фактичною відмовою від проходження огляду у розумінні частини 1 статті 130 КУпАП.

Слід також зауважити, що якщо ОСОБА_2 дійсно вважав, що вимога працівників поліції про проходження огляду була безпідставною, а його поведінка під час спілкування з поліцейськими була неправильно розцінена як відмова від проходження огляду, він не був позбавлений можливості після припинення безпосереднього спілкування з працівниками поліції звернутися до закладу охорони здоров`я шляхом самозвернення та пройти відповідне медичне обстеження, результати якого могли б бути використані ним для спростування обґрунтованості підозри щодо перебування його у стані наркотичного сп`яніння та на підтвердження своєї позиції у справі.

Водночас матеріали справи не містять даних про те, що після складення протоколу ОСОБА_2 скористався такою можливістю, самостійно звернувся до закладу охорони здоров`я, пройшов медичне обстеження на предмет наявності чи відсутності стану наркотичного сп`яніння та отримав відповідний медичний документ, який би підтверджував його твердження про відсутність такого стану.

Суд при цьому не вважає сам факт незвернення ОСОБА_2 до закладу охорони здоров`я після складення протоколу самостійним доказом вчинення ним адміністративного правопорушення та не покладає на нього обов`язку доводити свою невинуватість шляхом проходження такого медичного огляду. Відповідно до загальних засад провадження у справах про адміністративні правопорушення обов`язок доказування обставин правопорушення покладається на орган, який веде провадження, а особа не зобов`язана доводити свою невинуватість.

Разом із тим зазначена обставина підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами, оскільки характеризує подальшу поведінку особи після виникнення спору щодо факту та правомірності відмови від огляду.

Так, ОСОБА_2 , будучи обізнаним про те, що працівники поліції розцінили його поведінку як відмову від проходження огляду на стан наркотичного сп`яніння, будучи попередженим про юридичні наслідки такої поведінки та знаючи про складення відносно нього протоколу за частиною 1 статті 130 КУпАП, не вжив жодних подальших дій, спрямованих на документальне спростування обставин, покладених працівниками поліції в основу протоколу.

Зокрема, він не надав суду жодного медичного документа, отриманого за результатами самостійного звернення до закладу охорони здоров`я, який би об`єктивно підтверджував відсутність у нього стану наркотичного сп`яніння або хоча б свідчив про його послідовне прагнення невідкладно встановити свій фактичний стан за допомогою незалежного медичного обстеження.

Більше того, матеріали справи не містять даних про те, що після складення протоколу ОСОБА_2 оскаржував дії працівників поліції у встановленому законом порядку, звертався зі скаргами щодо незаконності вимоги пройти огляд, незаконності складання протоколу, порушення працівниками поліції порядку проведення огляду або створення ними перешкод для його проходження.

Звичайно, відсутність такого звернення сама по собі не може тлумачитися як визнання особою своєї вини, оскільки закон не встановлює обов`язку особи обов`язково оскаржувати дії поліцейських. Однак у сукупності з безпосередньою поведінкою ОСОБА_2 під час події та його подальшою пасивною поведінкою ця обставина має певне доказове значення.

Зокрема, якщо особа стверджує, що вона не відмовлялася від проходження огляду, що прагнула його пройти, однак працівники поліції нібито безпідставно перешкодили цьому, логічною та послідовною формою реалізації такого твердження є вчинення особою доступних їй дій для встановлення дійсних обставин події та захисту своїх прав. Такими діями могли бути, зокрема, звернення із відповідною скаргою, повідомлення про незаконні дії працівників поліції, подання відповідних доказів або інші передбачені законом способи оскарження.

Натомість після складання протоколу ОСОБА_2 не продемонстрував поведінки, яка б об`єктивно свідчила про його послідовне прагнення пройти медичний огляд або спростувати факт відмови від нього. Така поведінка відрізняється від поведінки особи, яка, попри конфлікт із працівниками поліції, реально зацікавлена у проведенні медичного дослідження та документальному встановленні свого стану.

Суд враховує, що Верховний Суд при оцінці поведінки особи у справах, пов`язаних із відмовою від огляду, звертає увагу не лише на формальне висловлення згоди чи незгоди, а й на реальну поведінку особи, яка повинна узгоджуватися із заявленим нею наміром пройти огляд. Зокрема, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 09 травня 2024 року у справі № 420/1491/23 суд звернув увагу на ситуацію, коли особа формально декларувала намір пройти медичний огляд, однак фактична поведінка - невиправдане зволікання та створення перешкод - не відповідала такому декларованому наміру.

За аналогією оцінки поведінки особи у часовій послідовності суд враховує й поведінку ОСОБА_2 після складання протоколу. Вона не підтверджує, а навпаки - не знаходить об`єктивного підтвердження у його подальших діях його твердженню про реальний намір пройти огляд та встановити свій стан.

При цьому суд наголошує: результат можливого медичного огляду, проведеного після події, сам по собі не може ретроспективно замінити передбачений законом огляд, від якого особа відмовилася, і не усуває складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 КУпАП, якщо факт відмови від огляду належним чином доведений.

Водночас своєчасне самостійне звернення особи до закладу охорони здоров`я, отримання медичного висновку та його подання суду могли б бути оцінені судом як доказ на підтвердження або спростування певних доводів особи щодо фактичних обставин події. ОСОБА_2 такою можливістю не скористався.

Тому суд не покладає на ОСОБА_2 негативний процесуальний наслідок лише через те, що він не проходив медичний огляд після складання протоколу, та не розглядає це як доказ його вини саме по собі. Разом із тим у сукупності з безпосередньо зафіксованою на відеозаписах поведінкою під час події - висуванням умов для проходження огляду, невиконанням неодноразових вимог поліцейських, ігноруванням попереджень про наслідки непроходження огляду та фактичним припиненням взаємодії з працівниками поліції - подальша відсутність будь-яких дій, спрямованих на об`єктивне спростування обставин, зазначених у протоколі, не суперечить, а узгоджується із загальною картиною його поведінки.

Таким чином, ця обставина розглядається судом виключно як додатковий елемент оцінки послідовності поведінки ОСОБА_2 і не підміняє собою доказування факту відмови від огляду. Висновок про наявність у його діях складу адміністративного правопорушення ґрунтується насамперед на безпосередньо досліджених судом доказах - відеозаписах, змісті протоколу та інших матеріалах справи, які у своїй сукупності підтверджують, що саме поведінка ОСОБА_2 стала причиною непроведення запропонованого йому огляду.

Суд також надає оцінку процесуальній поведінці ОСОБА_2 після надходження матеріалів справи про адміністративне правопорушення до суду.

Як убачається з матеріалів справи, після її надходження до суду ОСОБА_2 замість зосередження своїх заперечень на обставинах, які безпосередньо стосуються предмета розгляду справи, почав висувати перед судом вимоги про надання йому документів, які, на його думку, повинні підтвердити правосуб`єктність суду, судді та секретаря судового засідання.

Зокрема, ОСОБА_2 вимагав надати документи щодо створення суду на підставі закону та підтвердження його статусу як органу державної влади, документи, які, на його думку, підтверджують повноваження судді та секретаря судового засідання, у тому числі посвідчення, номер нагрудного знаку та мантії судді, посвідчення секретаря судового засідання, а також фотокопію свідоцтва про державну реєстрацію Кабінету Міністрів України, його положення чи статуту та гербової печатки.

Надаючи оцінку зазначеним вимогам, суд виходить із того, що сама по собі реалізація особою права звертатися до суду із заявами та клопотаннями не може розглядатися як протиправна поведінка. Учасник провадження вправі висловлювати свою позицію, заявляти клопотання, подавати докази та заперечення, а також ставити питання щодо дотримання судом вимог закону.

Разом із тим реалізація процесуальних прав не є необмеженою та повинна здійснюватися відповідно до їхнього призначення і в межах предмета конкретного провадження. Процесуальне право не може використовуватися для створення штучних перешкод у здійсненні правосуддя, підміни предмета судового розгляду питаннями, які не мають юридичного значення для вирішення справи, або фактичного заперечення встановленої законом системи організації судової влади.

Предметом розгляду цієї справи є встановлення наявності чи відсутності в діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 КУпАП, а саме встановлення факту керування транспортним засобом відповідною особою та факту її відмови від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння.

Питання щодо наявності у суду, судді та секретаря судового засідання відповідного процесуального статусу не є самостійною обставиною, яка входить до предмета доказування у цій справі.

Повноваження суду щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення визначаються безпосередньо Конституцією України та законами України, а не виникають унаслідок пред`явлення судом учаснику провадження на його вимогу певного набору документів, посвідчень, печаток чи інших матеріальних атрибутів.

Так само повноваження судді здійснювати правосуддя не залежать від того, чи пред`явив суддя у конкретному судовому засіданні своє службове посвідчення, номер нагрудного знаку або мантії. Ці предмети та документи є засобами ідентифікації або елементами встановленого порядку здійснення правосуддя, однак не є юридичною підставою виникнення чи існування повноважень суду або судді.

Юридичним джерелом повноважень суду є Конституція України та закон, а повноваження конкретного судді - відповідні конституційні та законодавчі приписи, акт про його призначення (обрання) на посаду та визначений законом порядок здійснення ним правосуддя. Відтак вимога про пред`явлення матеріального носія відповідної інформації не може підміняти собою встановлений законом порядок перевірки повноважень суду та судді.

Не має правового зв`язку із предметом цієї справи й вимога ОСОБА_2 щодо надання свідоцтва про державну реєстрацію Кабінету Міністрів України, його положення чи статуту та гербової печатки.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, правовий статус якого визначений Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України». Його правовий статус не є юридичною передумовою для виникнення повноважень суду розглядати справу про адміністративне правопорушення.

Отже, вимога про надання судом документів, які стосуються правового статусу Кабінету Міністрів України, не має безпосереднього чи опосередкованого зв`язку з обставинами, що підлягають встановленню у цій справі, і не може впливати на вирішення питання про наявність або відсутність у діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення.

Суд звертає увагу, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України), а правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (стаття 124 Конституції України). Суд не набуває своїх повноважень унаслідок будь-якої реєстрації чи підтвердження з боку Кабінету Міністрів України, так само як і не потребує для здійснення правосуддя надання учаснику справи статуту, печатки або іншого документа, який би не був передбачений законом як юридична підстава здійснення правосуддя.

Конституційна модель організації судової влади передбачає, що суд є органом правосуддя, повноваження якого визначаються Конституцією України та законами України. Тому вимога особи про те, щоб суд у кожній конкретній справі окремо доводив своє існування шляхом пред`явлення різноманітних документів, які особа вважає необхідними, не відповідає встановленому законом порядку функціонування судової влади.

Аналогічно не передбачено законом обов`язку судді під час розгляду справи про адміністративне правопорушення на вимогу особи пред`являти посвідчення, повідомляти номер нагрудного знака та мантії або надавати фотокопію доказу наявності повноважень. Наявність чи відсутність таких предметів не визначає юрисдикцію суду та не впливає на законність розгляду справи.

Не є предметом доказування у цій справі й службове посвідчення секретаря судового засідання. Секретар судового засідання не здійснює правосуддя та не приймає рішення по суті справи, а його процесуальний статус і повноваження визначаються законом та організаційно-розпорядчими актами суду. Тому вимога про надання особистого посвідчення секретаря як передумови розгляду справи не має юридичного зв`язку з питанням про наявність складу адміністративного правопорушення.

При цьому суд вважає необхідним розмежувати два різні за своїм правовим змістом питання: право особи на перевірку законності здійснення правосуддя та вимогу до суду підтверджувати свої повноваження способом, який не передбачений законом.

Перше є безумовною гарантією судового розгляду. Особа має право знати, який суд розглядає її справу, хто є суддею, заявляти відвід судді за наявності передбачених законом підстав, оскаржувати судові рішення та дії у встановленому законом порядку.

Однак друге не ґрунтується на законі. Учасник провадження не наділений правом самостійно встановлювати перелік документів, пред`явлення яких суд повинен здійснити для підтвердження своєї юрисдикції, а невиконання судом такої вимоги не породжує сумнівів у законності його повноважень.

Особливої оцінки потребує характер зазначених вимог у контексті поведінки ОСОБА_2 у цій справі.

Замість наведення конкретних заперечень щодо обставин, викладених у протоколі про адміністративне правопорушення, спростування доказів сторони обвинувачення, надання доказів на підтвердження своєї позиції щодо обставин події або доведення наявності об`єктивних причин, які перешкоджали проходженню огляду, ОСОБА_2 фактично переніс предмет спору з обставин інкримінованого йому правопорушення на питання, які не визначають наявності чи відсутності складу правопорушення.

Суд не може визнати таку зміну предмета спору належним способом захисту від адміністративного обвинувачення.

Учасник провадження має право спростовувати докази, на яких ґрунтується протокол, подавати власні докази, заявляти клопотання про витребування доказів, ставити питання щодо допустимості та достовірності доказів, заперечувати проти доводів іншої сторони та в інший передбачений законом спосіб захищати свої права.

Проте вимоги надати документи про «реєстрацію» суду, підтвердити його існування як органу державної влади, повідомити про номер нагрудного знаку та мантії, пред`явити посвідчення судді чи секретаря, а також надати документи щодо правового статусу Кабінету Міністрів України не спростовують жодної з обставин, які становлять предмет доказування у цій справі.

Більше того, задоволення таких вимог не могло б привести до встановлення будь-якої обставини, яка має значення для правильного вирішення справи: ані факту керування транспортним засобом, ані наявності у водія ознак можливого наркотичного сп`яніння, ані законності пропозиції пройти огляд, ані факту відмови від його проходження.

Тому суд розцінює такі вимоги як юридично неспроможні в межах цього провадження, оскільки вони не спрямовані на спростування доказів, покладених в основу протоколу, та не стосуються обставин, які відповідно до закону підлягають встановленню судом.

Водночас суд не робить висновку про винуватість ОСОБА_2 лише з тієї підстави, що він заявляв зазначені вимоги. Право особи на захист передбачає можливість висловлювати власну правову позицію, навіть якщо суд не погоджується з її змістом.

Однак, оцінюючи всю сукупність процесуальної поведінки ОСОБА_2 , суд враховує, що після виникнення спору щодо факту його відмови від проходження огляду він не навів переконливих об`єктивних обставин, які б спростовували зафіксовану працівниками поліції поведінку, а зосередився переважно на запереченні легітимності державних органів, суду та встановленого законодавством порядку здійснення правосуддя.

Така позиція не має наслідком перенесення на ОСОБА_2 обов`язку доводити свою невинуватість. Водночас вона не звільняє суд від обов`язку дослідити та оцінити всі належні й допустимі докази та не перешкоджає суду зробити висновок про доведеність правопорушення на підставі інших доказів, якщо їх сукупність є достатньою.

Отже, заявлені ОСОБА_2 вимоги про підтвердження правосуб`єктності суду, судді та секретаря судового засідання, пред`явлення службових посвідчень, номеру нагрудного знака та мантії, документів про створення суду, а також документів щодо статусу Кабінету Міністрів України не можуть бути визнані належними засобами спростування пред`явленого йому адміністративного обвинувачення.

Зазначені вимоги не стосуються предмета доказування, не спростовують доказів, наданих суду, та не ставлять під сумнів передбачену Конституцією України і законами України юрисдикцію суду щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення.

Відтак суд, забезпечуючи ОСОБА_2 право на захист, водночас не вбачає правових підстав для задоволення вимог, які не передбачені процесуальним законом та не мають юридичного значення для вирішення справи по суті.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» стала практика Європейського суду з прав людини є частиною національного законодавства та обов`язкова до застосування судами як джерело права.

У рішенні по справі «О' Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29 червня 2007 року Європейський суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі.

Відповідно до вимог статті 33 КУпАП стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених цим Кодексом та іншими законами України. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність.

Призначаючи адміністративне стягнення ОСОБА_2 , суд враховує обставини справи, характер вчиненого правопорушення, особу правопорушника, ступінь його вини, майновий стан.

Так, керування транспортним засобом в стані алкогольного чи іншого сп`яніння є найбільш тяжким порушенням у сфері безпеки дорожнього руху. Тяжкість обумовлена ступенем суспільної небезпеки, яка завдається вказаним діянням.

Водій у стані сп`яніння є загрозою для життя та здоров`я інших учасників дорожнього руху: водіїв, пішоходів, велосипедистів, а також і для самого себе та власності третіх осіб, а тому таке правопорушення не може бути визнано малозначним.

Відповідно до положень статті 8 КУпАП, особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі закону, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення.

Санкцією частини 1 статті 130 КУпАП передбачена відповідальність у виді штрафу на водіїв у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік і на інших осіб - накладення штрафу в розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Слід зауважити, що додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, є безальтернативним.

Враховуючи вимоги закону, конкретні обставини справи та особу правопорушника, суд приходить до висновку, що на ОСОБА_2 слід накласти адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік.

Визначена судом міра адміністративного стягнення ОСОБА_2 , буде необхідною і достатньою для попередження його від скоєння нових адміністративних правопорушень.

У відповідності до вимог Закону України «Про судовий збір», з ОСОБА_2 слід стягнути в дохід держави судовий збір.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 130, 221, 283-284, 287, 294 КУпАП, суддя, -

ПОСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП та накласти адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000грн.00коп. в дохід держави на рахунок (IBAN) UA418999980313080149000002001, отримувач: ГУК у Вінницькій обл./Він.обл/21081300, ЄДРПОУ 37979858, з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 665грн.60коп. на номер рахунку (IBAN) UA908999980313111256000026001, отримувач: ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106, код ЄДРПОУ 37993783, Казначейство України (ЕАП).

Штраф має бути сплачений порушником не пізніш як через п`ятнадцять днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу, а в разі оскарження такої постанови - не пізніш як через п`ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скарги без задоволення.

У разі несплати правопорушником штрафу у зазначений строк, постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до органу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом.

У порядку примусового виконання постанови про стягнення штрафу за вчинення адміністративного правопорушення з правопорушника стягується подвійний розмір штрафу, визначеного у відповідній статті КУпАП, та зазначеного у постанові про стягнення штрафу.

Постанова може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду протягом десяти днів з дня її винесення шляхом подання апеляційної скарги.

Суддя