Decision № 139320569, 18.08.2026, Commercial Court of Kharkiv Oblast

Єдиний державний реєстр судових рішень

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" серпня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/1843/26

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аріт К.В.

при секретарі судового засідання Христенко І.С.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Дергачівської окружної прокуратури, м. Дергачі в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації, м.Харків 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Департамент культури і туризму Харківської обласної державної (військової) адміністрації, м.Харків до Релігійної громади (парафії) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії української православної церкви, смтПересічна про витребування майна за участю представників:

прокурор - Домашина Є.О. (посвідчення № 072858 від 01.03.2023);

позивача та третьої особи - Скубак Н.В. (самопредставництво);

відповідача - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

26.05.2026 року керівник Дергачівської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації з позовною заявою до Релігійної громади (парафія) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви, в якому просить суд витребувати від Релігійної громади (Парафії) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви (код ЄРДПОУ 24336265) на користь держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації (код ЄДРПОУ 23912956) об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220 культову будівлю та майно «Архангело-Михайлівської церкви», розташованої за адресою: Харківська обл., Харківський р-н, селище Пересічне, вул. Коваленка, буд. 48-А, загальною площею 450 кв.м, із складовими частинами: громадський будинок літ. "А-1" (Храм) площею 367,80 кв.м; нежитлова будівля літ. «Б-1», площею 23,10 кв.м., з ганком літ. «б»; нежитлова будівля літ. «В-1», площею 59,10 кв. м, з прибудовою літ «В1-1», прибудовою літ.«В2-1», тамбуром літ. «в»; надвірні будівлі: сарай літ. «Г», сарай літ. «Д», вбиральня літ.«Е», колодязь літ. «К», № 1 ворота, № 2 ворота, № 3 огорожа, сарай літ. «Ж».

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 01.06.2026 року відкрито провадження у справі №922/1843/26 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 01.07.2026 року.

Також відповідною ухвалою залучено до участі у справі в якості 3-ої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача (прокурора) - Департамент культури і туризму Харківської обласної державної (військової) адміністрації.

10.06.2026 року представник позивача та 3-ої особи надав до суду пояснення по справі (вх.№14165), в яких позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

17.06.2026 року представник відповідача надав до суду відзив на позовну заяву (вх.№14679), в якому просить суд залишити позов без розгляду, у зв`язку з відсутністю у Прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді (ст. 226 ГПК України, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025). У разі розгляду спору по суті - відмовити у задоволенні позову повністю з підстав, наведених у цьому відзиві, та врахувати заяву про застосування позовної давності (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Відповідач зазначає, що Прокурором не доведено:

- наявності конституційних підстав для представництва інтересів держави, оскільки виключність випадку визначена прокурором самостійно, а компетентний орган за обізнаності не вбачав підстав для позову;

- того, що позиція Прокурора не суперечить раніше зайнятій державою позиції: у справі № 520/14688/24 (рішення набрало законної сили 01.10.2024) держава, виходячи з права власності Парафії, домоглася покладення на неї обов`язків власника, а нова позиція Позивача і Третьої особи у поясненнях від 10.06.2026 не мотивована та суперечить їхнім же письмовим доказам у справі;

- того, що спірний об`єкт вилучено з цивільного обороту: пам`ятка має місцеве значення, відсутня у Переліку № 574-VI, а закон прямо допускає приватну власність на пам`ятки;

- права державної власності на спірний об`єкт належними та допустимими доказами: не надано ні облікової документації щодо самої будівлі як молитовні (фактична передумова ст. 366 АК УРСР 1927 року), ні договору про передачу будівлі громаді, ні спеціальної постанови за Декретом 1919 року, ні доказів самого факту вибуття майна з державної власності - тоді як громада є офіційно визнаним користувачем храму з 1945 року;

- будь-яких підстав для витребування надвірних будівель (Б-1, В-1, сараї, вбиральня, колодязь, ворота, огорожа), які не є культовими спорудами і не охоплюються навіть теорією Прокурора;

- недобросовісності Відповідача, що є обов`язковою умовою задоволення віндикаційного позову;

- пропорційності втручання у право власності з урахуванням ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ та релігійного призначення об`єкта.

Також, 17.06.2026 року представник відповідача надав до суду заяву (вх.№14680) про розгляд справи без участі відповідача, та зазначав, що позовні вимоги не визнає та заперечує проти їх задоволення у повному обсязі з підстав, докладно викладених у відзиві на позовну заяву. Зокрема, Відповідач наполягає на відсутності у Прокурора підстав для представництва інтересів держави; недоведеності права державної власності на спірний об`єкт; оборотоздатності пам`ятки місцевого значення, не включеної до Переліку, затвердженого Законом України від 23.09.2008 № 574-VI; суперечливості поведінки держави, яка у справі № 520/14688/24 виходила з права власності Відповідача; добросовісності Відповідача та непропорційності витребування майна (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 9 Конвенції). Відповідач просить суд залишити позов без розгляду, а в разі розгляду спору по суті - відмовити у задоволенні позову повністю, застосувавши за заявою Відповідача наслідки спливу позовної давності (ч. 4 ст. 267 ЦК України); судові витрати покласти на Позивача.

18.06.2026 року прокурор надав до суду відповідь на відзив (вх.№14855), в якій позовні вимоги підтримує у повному обсязі.

Прокурор щодо представництва зауважував, що у даній справі прокурор звертаючись із відповідним позовом обґрунтував підстави для представництва у позовній заяві, зокрема і виключність випадку на підставі листування з уповноваженим органом у спірних правовідносинах. Станом на даний час за позовом керівника окружної прокуратури відкрито провадження у даній справі. Відтак суд не встановив невиконання прокурором вимог передбачених ст. 53 ГПК України.

Щодо правового режиму об`єкта нерухомості прокурор зазначав, що державну реєстрацію права приватної власності на пам`ятку містобудування та архітектури місцевого значення - «Архангело-Михайлівська церква», яка знаходиться за адресою: Харківська область, Дергачівський район (станом на тепер Харківський), смт.Пересічна, вул. Коваленка, 48-А, проведено незаконно, з порушенням вимог чинного законодавства, а саме: за відсутності рішення щодо її передачі у власність Харківською обласною державною (військовою) адміністрацією, як власника культової споруди та майна; з порушенням вимог ст. 18, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за відсутності правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно.

Крім того, за твердженнями прокурора, право власності на культове майно на час створення релігійної громади належало державі в силу закону. Водночас із прийняттям Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійним організаціям дійсно надано можливість отримати у власність або у користування відповідне культове майно. Однак, Парафія для отримання культової будівлі та майна у власність або користування мала діяти у відповідності до чинного законодавства.

Прокурор стверджує, що додані до позову документи у своїй сукупності і взаємозв`язку підтверджують факт незаконного вибуття з державної власності культової будівлі об`єкту культурної спадщини.

Прокурор зауважує, що відповідачем до відзиву на позовну заяву не додано, а матеріали справи не містять документів, що підтверджували б, що спірне майно придбане чи створене відповідачем за рахунок власних засобів і коштів або пожертвуване їм.

Крім того, на думку прокурора твердження відповідача про те, що після прийняття Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», з урахуванням відкритого і добросовісного користування громади понад 34 роки після реєстрації Парафії у 1991 році, не вирішують питання збереження права власності за державою суперечить положенням цього ж Закону, адже він не містить норм які б передбачали автоматичне вибуття з власності держави культового майна або ж автоматичного набуття права власності на таке майно за релігійними громадами.

Також, прокурор заперечував щодо строку позовної давності.

19.06.2026 року представник відповідача надав до суду заперечення на відповідь на відзив (вх.№14966), в яких також просить суд залишити позов без розгляду.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 01.07.2026 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача - Релігійної громади (парафія) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії української православної церкви про залишення позову без розгляду (вх.№14679 від 17.06.2026, №14966 від 19.06.2026).

Протокольною ухвалою суду від 01.07.2026 року відкладено підготовче засідання на 14.07.2026 року.

Протокольною ухвалою суду від 14.07.2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 28.07.2026 року.

24.07.2026 року представник відповідача надав до суду додаткові пояснення (вх.№18137), в яких зазначає, що право державної власності на спірний об`єкт не доведено прокурором, реєстрація права власності на спірні об`єкти за Парафією не суперечить закону, а витребування храму є непропорційним втручанням у права Відповідача.

28.07.2026 року прокурор надав до суду заперечення на клопотання відповідача про долучення письмових пояснень (вх.№18358), в яких просить повернути відповідачу без розгляду додаткові пояснення.

28.07.2026 року представник відповідача надав до суду заперечення на заперечення прокурора щодо повернення додаткових пояснень (вх.№18361).

Протокольною ухвалою суду від 28.07.2026 року відкладено судове засідання з розгляду справи по суті на 11.08.2026 року.

Протокольною ухвалою суду від 11.08.2026 року відкладено судове засідання з розгляду справи по суті на 18.08.2026 року.

17.08.2026 року прокурор надав до суду додаткові пояснення з окремих питань, з урахуванням додаткових пояснень відповідача (вх.№20168), в яких позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

18.08.2026 року представник відповідача надав до суду додаткові пояснення у справі щодо додаткових пояснень прокурора від 17.08.2026 року (вх.№ 20225), в яких проти позову заперечує у повному обсязі.

Всі надані учасниками справи документи прийняті судом до розгляду та долучені до матеріалів справи.

Прокурор у судовому засіданні 18.08.2026 року позовні вимоги підтримував у повному обсязі, просив суд позов задовольнити.

Представник позивача та третьої особи у судовому засіданні 18.08.2026 року позовні вимоги підтримував у повному обсязі, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання 18.08.2026 року не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Оскільки явка в судове засідання представника відповідача обов`язковою не визнавалася, його неявка не перешкоджає розгляду справи по суті, суд вважає за необхідне розглядати справу за відсутності останнього за наявними в справі матеріалами, як це передбачено ст.202 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, заслухавши пояснення учасників справи, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вказує прокурор, Дергачівською окружною прокуратурою під час виконання повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», встановлено наявність підстав для представництва інтересів держави з питань державної та комунальної власності за фактом протиправного вибуття з державної власності пам`ятки культурної спадщини місцевого значення - «Архангело- Михайлівська церква» у селищі Пересічне Харківського району Харківської області.

«Архангело-Михайлівська церква» - пам`ятка містобудування та архітектури місцевого значення занесена до державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерством культури та інформаційної політики від 04.06.2020 № 1883, охоронний № 7598-Ха (прийнята на облік рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 30.04.1980 № 334 (зі змінами) під охоронним №515), що підтверджується паспортом пам`ятки та укладеним охоронним договором від 30.09.2024 № 240.

Архангело-Михайлівська церква - діюча кам`яна церква у селищі Пересічне, збудована у 1820 році. Реконструйована у 1880 році. Станом на тепер розташована за адресою: Харківська область, Харківський р-н, селище Пересічна, вул. Коваленка, 48-А (прийнята на облік за адресою: «селище Пересічне, пл. Конева, 1»).

Церква розташована у містобудівному середовищі, у середмісті селища Пересічне, в серединній зоні ділянки, яка знаходиться в південній частині кварталу, обмеженого вулицями Сумський Шлях, Коваленка, Захисників та площею Незалежності.

Будівля має складну форму в плані, наближену до хрестоподібної. З південно-східного боку до пам`ятки виконано одноповерхову прибудову прямокутної форми в плані. Габаритні розміри пам`ятки в плані складають орієнтовно 41,6х18,5 метрів.

Перша (дерев`яна) Архангело-Михайлівська церква споруджена біля 1650-х років. Чітко виражена хрестова в плані (33м х 22м) п`ятибанна будівля церкви з двоярусною дзвіницею над бабинцем та п`ятигранною апсидою в східній частині є одним з найяскравіших представників псевдоруського архітектурного стилю Східної України, в якому всі архітектурні елементи складають гармонійний малюнок, прикрашаючи рубані форми основного силуету і надаючи йому легкості.

28 жовтня 1991 року при церкві утворено релігійну громаду.

Пам`ятка архітектури має художню, історичну та типологічну цінність як зразок архітектурного надбання культового будівництва Слобожанщини початку XIX ст. У формуванні пам`ятки (історичні нашарування) приймав участь відомий харківський архітектор Данілов Федір Іванович (1810-1885 рр.).

У пам`ятці в значній мірі збережено автентичність об`ємно-просторового та конструктивного рішення, композиційного та стилістичного рішення фасадів.

Дана пам`ятка містобудування та архітектури місцевого значення прийнята на облік рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 30.04.1980 № 334 «Про затвердження додаткового переліку будівель і споруд Харківської області кінця XIX - початку XX ст., для взяття під охорону державою, як пам`яток архітектури» за адресою: селище Пересічне, під охоронним № 515.

При коригуванні об`єкту рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 05.03.1992, № 61 «Про затвердження доповнень до списку споруд-пам`ятників архітектури Харківської області, що знаходяться під охороною держави і внесення уточнень до списку пам`ятників, які затверджені рішенням облвиконкому № 334 від 30 квітня 1980 року» адресу уточнено: «селище Пересічне, пл. Конева, 1».

Занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.06.2020 № 1883 «Про занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» за адресою: «смт Пересічна, вул. Коваленка, 48А (селище Пересічне, пл.Конева,1)».

Прокурор зазначає, що у ході опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на об`єкт нерухомого майна «Архангело-Михайлівська церква», з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 1712176863220, розташованого за адресою: Харківська обл., Дергачівський район (станом на тепер Харківський), смт Пересічна, вулиця Коваленка, будинок 48А, загальною площею 450 кв. м, із складовими частинами: громадський будинок літ. "А-1" (Храм) площею 367,80 кв. м; нежитлова будівля літ. «Б-1», площею 23,10 кв. м., з ганком літ. «б»; нежитлова будівля літ. «В-1», площею 59,10 кв. м, з прибудовою літ «В1-1», прибудовою літ. «В2-1», тамбуром літ. «в»; надвірні будівлі: сарай літ. «Г», сарай літ. «Д», вбиральня літ. «Е», колодязь літ. «К», № 1 ворота, № 2 ворота, № 3 огорожа, сарай літ. «Ж», зареєстровано право приватної власності за Релігійною громадою (Парафією) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви (ЄДРПОУ 24336265), державним реєстратором Вільшанської селищної ради Дергачівського району Харківської області 03.12.2018, номер запису про право власності: 29265722.

Підставами для державної реєстрації права приватної власності на зазначений об`єкт стали: довідка - серія та номер 4181, видана 24.10.2018, видавник: Пересічанська селищна рада Дергачівського району Харківської області; технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 22.11.2018, видавник: Комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради».

Прокурор стверджує, що незважаючи на відсутність належних правових підстав, державним реєстратором Вільшанської селищної ради Дергачівського району Харківської області Новохатською І.В., на підставі вищевказаних документів, 03.12.2018 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесено відомості про державну реєстрацію права приватної власності за Релігійною громадою щодо об`єкта нерухомого майна, який є пам`яткою містобудування та архітектури місцевого значення «Архангело-Михайлівську церкву», розташовану за адресою: Харківська обл., Дергачівський район (станом на тепер Харківський), смт Пересічне, вулиця Коваленка, будинок 48-А, а саме громадський будинок (Храм) та інші будівлі та споруди, які входять до складу пам`ятки, збудовані до 1990 року, загальною площею 450 кв. метрів.

Відповідно до інформації, наданої Департаментом культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації від 05.11.2025 № 05-25/2727, від 02.02.2026 № 05-22/242 та від 11.05.2026 № 05-22/1233, наданої за дорученням Харківської обласної військової адміністрації, встановлено, що у Департаменті відсутні відомості щодо правових підстав реєстрації права власності за Релігійною громадою (код ЄДРПОУ 24336265) на вищевказану пам`ятку містобудування та архітектури місцевого значення. Рішення про повернення у власність або передачу в користування культової споруди у селищі Пересічне Харківського (раніше - Дергачівського) району Харківської області у порядку, передбаченому статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», обласною державною адміністрацією не приймались.

Враховуючи викладене, на думку прокурора, державну реєстрацію права приватної власності на пам`ятку містобудування та архітектури місцевого значення - «Архангело-Михайлівська церква», яка знаходиться за адресою: Харківська обл., Дергачівський район (станом на тепер Харківський), смт Пересічне, вулиця Коваленка, будинок 48-А, проведено незаконно, з порушенням вимог чинного законодавства, а саме: за відсутності рішення щодо її передачі у власність Харківською обласною державною (військовою) адміністрацією, як власника культової споруди та майна.

Прокурор також зазначав, що у силу явних ознак належності нерухомого майна до культових об`єктів пам`яток культурної спадщини, Відповідач, проявивши розумну обачність, міг і був зобов`язаний розуміти, що безпідставно, без правовстановлюючих документів набуває право приватної власності на об`єкт культурної спадщини, вибуття якого з власності держави можливе виключно за умов отримання погодження органу охорони культурної спадщини.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про охорону культурної спадщини" державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

За приписами ч. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Відповідно до положень п. 16 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин, 04.01.2019) повноваження щодо погодження відчуження або передачі пам`яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління належать органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Водночас вказаному органу охорони культурної спадщини взагалі не було відомо про вибуття з державної власності пам`ятки містобудування та архітектури місцевого значення «Архангело-Михайлівська церква» та відповідно погодження про таке відчуження не надавалося, що підтверджується листами Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації від 05.11.2025 № 05-25/2727, від 02.02.2026 № 05-22/242 та від 11.05.2026 № 05-22/1233, що надані за дорученням Харківської обласної військової адміністрації.

Прокурор стверджує, що вищевикладене у своїй сукупності свідчить про недобросовісну поведінку Відповідача під час безпідставного звернення до державного реєстратора з заявою з метою реєстрації права приватної власності.

Крім цього, оскільки відчуження нерухомості відбулось з порушенням порядку, що встановлений законодавством: про охорону культурної спадщини; про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, про що Відповідач повинен був знати та знав, поведінка набувача є недобросовісною.

Таким чином, на думку прокурора, оскільки Відповідач є недобросовісним набувачем культового об`єкту, то він підлягає витребуванню на підставі ст. 387 ЦК України.

Такі обставини, на думку прокурора, свідчать про порушення прав та охоронюваних законом інтересів держави і є підставою для їх захисту у судовому порядку.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в особі Харківської обласної (військової) державної адміністрації, суд зазначає таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини 4 цієї статті, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Також суд враховує, що Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(II)/2025 у справі № 3-28/2024(59/24) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними/суперечать конституції), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VII.

1. Визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), абзаци перший, другий, третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами.

2. Визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

3. Окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року.

4. Рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

5. Рішення Конституційного Суду України є обов`язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

У пункті 4.3 рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 зазначено, що в п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прикметник "виключний" означає виняток із загальних правил. З огляду на це словосполучення "у виключних випадках", яке міститься в зазначеному конституційному приписі, вказує на обмежувальний характер останнього. Він не наділяє прокуратуру універсальними повноваженнями щодо представництва інтересів держави в суді та не встановлює для неї загальної чи альтернативної компетенції, а стосується представництва інтересів держави в суді лише у виняткових, нетипових за своєю юридичною природою обставинах.

Відповідно й припис "у виключних випадках і в порядку, що визначені законом", який міститься в п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, серед іншого, означає, що хоча законодавець і має дискрецію щодо унормування в законах України випадків і порядку здійснення представництва прокуратурою інтересів держави в суді, однак обов`язковим є те, щоб такі випадки не лише установлювалися законом, а й були об`єктивно винятковими, чітко обмеженими, зведеними до мінімально необхідних, обумовленими особливими обставинами та сприймалися стороннім спостерігачем не як загальні правила, а саме як винятки.

Також слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10.12.2025 у справі № 344/12305/18 зазначає, що Рішенням від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 Конституційний Суд України ухвалив визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи абзацу 1 ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Однак відповідно до п. 4 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу 1 ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

Виключність випадку для представництва прокурором інтересів держави в суді, про яку йдеться в ст. 131-1 Конституції України, а також суспільний інтерес у цій справі підтверджується тим, що предметом її розгляду є спір про витребування пам`ятки культурної спадщини місцевого значення - Архангело-Михайлівська церква у селищі Пересічне Харківського району Харківської області, право власності на яку було зареєстровано Парафією безпідставно та у супереч чинному законодавству.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами. Збереження об`єктів культурної спадщини є пріоритетним напрямом діяльності органів прокуратури.

В умовах повномасштабного вторгнення РФ та правового режиму воєнного стану, питання охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь набуває критичного значення.

Попри наявність тривалого порушення інтересів держави (з 2018 року) Харківська обласна державна (військова) адміністрація, як повноважний власник культової споруди, не вжила належних заходів щодо їх захисту, що свідчить про неналежний контроль за використанням державного майна.

У зазначених правовідносинах незаконна реєстрація права та фактичне утримання пам`ятки містобудування та архітектури місцевого значення порушують інтереси держави, оскільки збереження, охорона та належне використання об`єктів історико-культурної спадщини є необхідною умовою реалізації державної політики у сфері національно-культурного розвитку, а безпідставна реєстрація права приватної власності такого об`єкта за Релігійною громадою перешкоджає здійсненню державою передбачених законом повноважень щодо його збереження.

Таким чином, в умовах сьогодення питання збереження ідентичності та самобутності нації набуло особливої гостроти, однією з важливих складових якого є охорона культурної спадщини.

Культурна спадщина є важливим ресурсом стратегічного розвитку суспільства держави, вагомою складовою культури людської цивілізації. Ставлення до культурної спадщини є показником рівня розвитку суспільства та духовної зрілості громадян.

Діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування у пам`яткоохоронній сфері з метою передачі культурних цінностей майбутнім поколінням, їх ефективного використання в суспільному житті сприяє самоідентифікації нації, має соціально значиму функцію підтримки стабільності і сталого розвитку.

Згідно з нормами міжнародного права охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захист таких пам`яток від руйнації, їх збереження для нинішнього і майбутніх поколінь, становить безпосередній державний інтерес.

Нормами міжнародного права закріплено виключну цінність об`єктів культурної спадщини для нинішніх і майбутніх поколінь та визначено їх охорону першочерговим завданням для всього людства.

У свою чергу, чинним законодавством України, зокрема Конституцією України та Законом, імперативно проголошено, що охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, оскільки такі об`єкти є частиною самобутності Українського народу, її історії та культури. Збереження та захист пам`яток забезпечується Державою.

Збереження об`єктів культурної спадщини здійснюються задля можливості їх використання у суспільному житті в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь та є пріоритетним конституційним завданням держави.

Оскільки культурна спадщина це найпотужніша складова формування української ідентичності, її ефективне збереження, відновлення і відповідне використання є одним із провідних завдань держави у сфері культури.

Пред`являючи позов у вказаній справі, прокурор зазначав про необхідність вирішення проблем суспільного значення, існування яких виправдовує застосування механізму захисту інтересів держави у сфері державної власності.

Про наявність суспільно значущої проблеми свідчить те, що за відсутності належного волевиявлення держави відбулася протиправна реєстрація права приватної власності щодо об`єкта культурної спадщини пам`ятки містобудування та архітектури місцевого значення Архангело-Михайлівська церква в селищі Пересічне.

Таким чином, звернення прокурора до суду в цих спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання витребування із чужого незаконного володіння пам`ятки містобудування та архітектури місцевого значення Архангело- Михайлівська церква у селищі Пересічне з урахуванням принципу справедливої рівноваги між суспільними інтересами та правами інших осіб.

За твердженнями прокурора, охорона об`єктів культурної спадщини становлять значний суспільний інтерес, оскільки це є важливим напрямком політики держави. Збереження пам`яток культурної спадщини для прийдешніх поколінь беззаперечно становить суспільний інтерес та інтереси держави.

Прокурор неодноразово звертався безпосередньо до Харківської обласної державної (військової) адміністрації з проханням надати інформацію щодо вжитих та запланованих заходів спрямованих на захист інтересів держави (листи від 10.04.2026 № 57-113-1178ВИХ-26, від 02.03.2026 № 57-113-635ВИХ-26, від 29.09.2026 № 57-113- 2897ВИХ-25). Натомість адміністрація відповідей самостійно не надала та передала листи на розгляд Департаменту культури та туризму Харківської обласної державної адміністрації.

Водночас, згідно з листами Департаменту культури та туризму Харківської обласної державної адміністрації від 05.11.2025 № 05-25/2727, від 02.02.2026 № 05- 22/242 та від 11.05.2026 № 05-22/1233, встановлено, що Харківською обласною державною адміністрацією не приймалося рішень про повернення у власність або передачу в користування культової споруди в селищі Пересічне Харківського району Харківської області у порядку, що передбачений ст. 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації. Одночасно з цим повідомлено, що листування щодо погодження передачі вищевказаної пам`ятки у власність, володіння, користування або управління у Департаменті відсутнє.

Як зазначив прокурор, у вказаних правовідносинах реєстрація права власності за релігійною громадою (парафією) свідчить про завдання шкоди інтересам держави, яка полягає в порушенні відповідачем майнових прав держави як власника об`єкта культурної спадщини.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам`ятка- об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Відповідно до пункту 3 Розділу X Прикінцевих положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української PCP Про охорону і використання пам`яток історії та культури, визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Згідно з вимогами Закону України "Про охорону культурної спадщини" до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать, зокрема, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за збереженням і раціональним використанням державного майна, охороною пам`яток історії та культури (стаття 16 Закону України Про місцеві державні адміністрації).

Пунктом 20 частини 2 статті 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини" передбачено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належить погодження відчуження або передачі пам`яток національного значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

Окрім цього, нормами частини 1 статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначено, що об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

У п. 16 ч. 2 ст. 6 Закону України Про охорону культурної спадщини передбачено, що до повноважень органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій належать погодження відчуження або передачі пам`яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

Розпорядженням Харківської обласної військової адміністрації від 24.02.2026 №130В затверджено Положення про Департамент культури і туризму Харківської обласної військової адміністрації у новій редакції.

Відповідно до вимог п. 1 Положення Департамент є органом охорони культурної спадщини Харківської обласної державної (військової) адміністрації.

Згідно з підп. 2 п. 4 Положення основним завданням зазначеного Департаменту є, зокрема, реалізація державної політики у сфері культури, мистецтва, охорони культурної спадщини, мистецької освіти, кінематографії, туризму, релігії та церкви, державної мовної політики, а також утвердження української національної та громадянської ідентичності, у видавничій сфері в межах повноважень, передбачених законом.

Таким чином, Департамент культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації визначено спеціально уповноваженим органом охорони культурної спадщини, який забезпечує виконання Закону та інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини на території Харківської області.

З огляду на викладене вбачається, що питання здійснення контролю за пам`яткою належить до компетенції вищевказаного органу охорони культурної спадщини, а саме Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації.

Враховуючи викладене, прокурором вірно визначено Харківську обласну військову адміністрацію як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, відтак, остання є належним позивачем у справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 дійшла таких висновків:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави

Як стверджує Харківська обласна прокуратура, у даному випадку Харківська обласна військова адміністрація як орган, уповноважений державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, такого захисту не здійснює.

Окружною прокуратурою на адресу Харківської обласної державної (військової) адміністрації та Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації скеровано листи від 29.09.2025 № 57-113-2895ВИХ-25, від 29.09.2025 №57-113-2897ВИХ-25, від 08.01.2026 № 57-113-62ВИХ-26, у яких викладено виявлені порушення вимог законодавства про власність, про культурну спадщину, неправомірного оформлення права власності на пам`ятку архітектури місцевого значення та запитано про вжиті заходи реагування до усунення цих порушень або причини невжиття таких заходів з метою захисту інтересів держави в судовому порядку окружною прокуратурою.

Харківська обласна державна (військова) адміністрація відповіді на листи окружної прокуратури не надала, водночас доручила його розгляд Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації.

Згідно з листами Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації, від 10.10.2025 № 05-25/2558, від 05.11.2025 № 05-25/2727, від 02.02.2026 № 05-22/242 та від 11.05.2026 № 05-22/1233 встановлено, що відповідні заходи реагування до усунення вищевказаних порушень і повернення об`єкту культурної спадщини у розпорядження держави уповноваженим органом не вживались, водночас не заперечують щодо вжиття заходів представницького характеру із зазначеного питання органами прокуратури.

Як зазначає прокурор, факт незвернення до суду позивача з відповідним позовом свідчить про те, що вказаний органи державної влади не виконує своїх повноважень щодо захисту інтересів держави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18 висловила правову позицію про те, що сам факт незвернення до суду уповноваженого органу з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави (територіальної громади), свідчить про те, що вказані органи неналежно виконують свої повноваження, у зв`язку із чим, у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави, та звернення до суду з таким позовом.

Враховуючи викладене, прокурором доведено та судом встановлено наявність достатніх правових підстав для звернення прокурора з даним позовом до Господарського суду Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної (військової) державної адміністрації.

Вказане у своїй сукупності та взаємозв`язку підтверджує наявність виключного випадку, передбаченого ст. 131-1 Конституції України (з урахуванням Рішення КСУ від 03.12.2025 № 6-р (ІІ)/2025) та ст. 23 Закону України Про прокуратуру, для захисту інтересів держави шляхом звернення прокурора до суду з даним позовом.

Відповідач зазначає, що прокурором не доведено наявності виключного випадку для представництва інтересів держави, оскільки компетентний орган, будучи обізнаним про обставини щодо спірного майна, самостійно не вбачав підстав для звернення до суду. Суд не погоджується з цими доводами. Відповідно до статті 131-1 Конституції України та статті 53 ГПК України питання наявності підстав для представництва вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи. У даному випадку матеріалами справи підтверджено, що прокурор звертався до Харківської обласної державної (військової) адміністрації та Департаменту культури і туризму із повідомленнями про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів щодо їх усунення, однак уповноваженим органом заходів судового захисту щодо повернення спірного майна у розпорядження держави не вжито.

Саме невжиття уповноваженим органом належних заходів захисту після отримання повідомлення прокурора у сукупності з характером порушення незаконною реєстрацією права приватної власності на об`єкт культурної спадщини свідчить про наявність передбачених законом підстав для представництва прокурором інтересів держави. При цьому прокурор не наділяється власними повноваженнями власника майна, а звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Щодо права державної власності на спірний об`єкт.

Відповідно до ст. 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Отже регулювання відносин у сфері охорони культурної спадщини, спрямоване на її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь врегульовано Законом України Про охорону культурної спадщини.

Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За приписами ч. 1 ст. 1 Закону УРСР Про власність від 07.02.1991, що діяв на момент набуття Україною незалежності, власністю народу України є, окрім іншого, національні, культурні та історичні цінності.

До державного майна на момент проголошення незалежності України, в силу положень ч. 1 ст. 34 Закону УРСР Про власність від 07.02.1991, належали об`єкти соціально-культурної сфери та інше майно, що становило матеріальну основу суверенітету України і забезпечувало її економічний та соціальний розвиток.

Крім того, згідно зі ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року, до введення в дію Закону України Про свободу совісті та релігійної організації все майно церковних і релігійних громад в Україні визнавалося державною власністю.

При цьому втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 21.08.1985 № 807-ХІ Про визнання деяких законодавчих актів Української РСР такими, що втратили чинність у зв`язку з введенням у дію Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення) на час виникнення спірних відносин не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності.

Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису ст. 366 названого законодавчого акта щодо визнання культових будівель і майна державою власністю.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 922/1669/18 та від 19.02.2020 у справі № 910/3044/18.

Надалі Кабінет Міністрів України постановою від 05.11.1991 № 311 Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю затвердив перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Згідно з цим переліком у власність областей передано об`єкти, у тому числі у сфері культури, а саме: організації кіновідеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотеки, центри народної творчості, культури, дозвілля, будинки і палаци культури, клуби, парки культури та відпочинку, зоопарки, атракціонні містечка, культурно-освітні училища, училища та школи мистецтв, заклади підвищення кваліфікації працівників культури, культурно - спортивні та соціально-культурні комплекси, ремонтновиробничі комбінати, інші місцеві підприємства, об`єднання, організації та установи, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні.

Втім, до вказаного переліку не увійшли об`єкти культурної спадщинипам`ятки архітектури національного та місцевого значення, у тому числі культові споруди. Вказане засвідчує, що під час здійснення розмежування державного майна між загальнодержавною та комунальною власністю всі споруди пам`ятки архітектури національного та місцевого значення, залишилися у державній власності.

23.04.1991 року прийнято Закон України Про свободу совісті та релігійні організації, який регулює правовідносини, пов`язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, та яким визначено особливості користування майном релігійними громадами.

За ст. 13 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Релігійна громада (Парафія) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви (код ЄДРПОУ 24336265) зареєстрована 28.10.1991.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури.

Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.

Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель.

Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

Згідно з ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори, правочини, інші юридичні факти.

Згідно з ч.1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 1 статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 321 ЦК України також визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

За ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів власності.

Частиною 2 статті 325 ЦК України передбачено, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦК України визначено, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ч. 1 ст. 170 ЦК України).

Відповідно до ст. 13 Конституції України, ст. 324 ЦК України, ч. 5 ст. 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Системний аналіз указаних норм законодавства засвідчує, що органи державної влади, місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень повинні забезпечувати реалізацію державної політики у сфері володіння, користування і розпорядження об`єктами державної та комунальної власності на відповідній території, у тому числі щодо реєстрації права власності на об`єкти, що знаходяться у їх адміністративних межах.

Згідно з пп. 12-13 Декрету Тимчасового Робітничо-селянського Уряду України Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви від 22.01.1919 будь-які церковні та релігійні організації не мають права володіти власністю, все майно існуючих церковних та релігійних організацій оголошується народним надбанням, будівлі та предмети, призначені для богослужбових цілей, віддаються місцевій або державній владі за спеціальними постановами.

До введення в дію Закону Про свободу совісті та релігійні організації від 23.04.1991 все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнане державною власністю згідно зі ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року (молитовні спеціального типу й культове майно, що є на облікові органів радянської влади, становлять державне майно).

Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених ст. 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, є належним власником культових будівель і майна, а зазначені державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону.

Наведене унеможливлює визнання за релігійними організаціями права власності на культові будівлі і майно, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту законодавства.

Втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 807-XI від 21.08.1985 Про визнання деяких законодавчих актів Української РСР такими, що втратили чинність у зв`язку з введенням у дію Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення) не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності. Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису ст. 366 названого законодавчого акта щодо визнання культових будівель і майна державою власністю.

Відповідач заперечує наявність у держави права власності, посилаючись, зокрема, на відсутність облікової документації щодо будівлі як молитовні, договору про передачу будівлі релігійній громаді, спеціальної постанови за Декретом 1919 року та доказів самого факту вибуття майна з державної власності, а також на тривале користування храмом релігійною громадою.

Суд вважає такі доводи необґрунтованими. Установлення права державної власності у цій справі не ґрунтується на припущенні про існування конкретного договору чи окремого акта передачі майна релігійній громаді, а випливає безпосередньо з чинного на відповідні періоди законодавства. Зокрема, стаття 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року встановлювала державну власність на майно церковних і релігійних громад, а стаття 34 Закону УРСР «Про власність» від 07.02.1991 відносила до державного майна об`єкти соціально-культурної сфери. При цьому правові наслідки виконання статті 366 АК УРСР не усуваються самим фактом подальшої втрати цим Кодексом чинності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 затверджено перелік державного майна, яке передавалося до комунальної власності. Пам`ятки архітектури національного та місцевого значення, у тому числі культові споруди, до цього переліку не включені, у зв`язку з чим підстав вважати, що спірний об`єкт вибув із державної власності внаслідок розмежування державного і комунального майна, судом не встановлено.

Тривале користування храмом релігійною громадою саме по собі не свідчить про виникнення права приватної власності. Стаття 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає можливість користування релігійними організаціями культовими будівлями і майном, що перебувають у державній власності, а також визначає порядок їх передачі у безоплатне користування або у власність. Доказів прийняття уповноваженим органом рішення про передачу спірної культової споруди у власність відповідача матеріали справи не містять.

Таким чином, відсутність окремого договору або рішення про передачу спірного майна релігійній громаді не спростовує права державної власності, а навпаки, за встановлених у справі обставин свідчить про відсутність юридичного факту, з яким закон пов`язує виникнення у відповідача права приватної власності.

Щодо відсутності законної передачі спірного майна у власність відповідача.

Як зазначалося вище, відповідно до ст. 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

У контексті ст. 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника культового майна, є Харківська обласна державна (військова) адміністрація.

Передача культового майна Архангело-Михайлівської церкви, яка знаходиться за адресою: Харківська обл., Дергачівський район (станом на тепер Харківський), смт Пересічне, вулиця Коваленка, будинок 48-А, у власність Релігійної громади (Парафія) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви - жодним органом державної влади не здійснювалась.

Водночас, за результатами аналізу фактичних обставин набуття Парафією права власності на культову споруду встановлено, що звернення Релігійної громади (Парафія) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви до органів влади чи місцевого самоврядування про повернення у власність, передачу їй в безоплатне користування культової споруди або укладення договору на безоплатне користування майном, відсутні.

Як установлено судом, Харківською обласною державною (військовою) адміністрацією рішення про передачу спірної культової споруди у власність відповідача не приймалося. Листами Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації також підтверджено відсутність листування щодо погодження передачі пам`ятки у власність, володіння, користування або управління.

Отже, навіть за умови тривалого фактичного користування храмом відповідачем, таке користування не може бути ототожнене з набуттям права власності. Закон пов`язує передачу державного культового майна у власність релігійної організації з рішенням уповноваженого органу, якого у цій справі не приймалося.

Посилання відповідача на користування храмом з 1945 року також не змінює правової оцінки. Предметом спору є не припинення релігійною громадою можливості здійснювати богослужіння, а усунення незаконного титулу приватної власності, зареєстрованого без передбаченої законом передачі майна.

Щодо незаконної державної реєстрації права приватної власності.

Згідно зі ст. 182 ЦК України (введеного в дію 01.01.2004) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Водночас право державної власності, як зазначено прокурором у позовній заяві, виникло ще до введення в дію ЦК України.

Разом з цим державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує вже набуте особою право власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації (постанова КГС ВС від 24.01.2020 року № 910/10987/18).

У спірних правовідносинах право державної власності виникло в силу закону.

Зокрема, за приписами ч. 1 ст. 1 Закону УРСР Про власність від 07.02.1991, що діяв на момент набуття Україною незалежності, власністю народу України є, окрім іншого, національні, культурні та історичні цінності.

До державного майна на момент проголошення незалежності України, в силу положень ч. 1 ст. 34 Закону УРСР Про власність від 07.02.1991, належали об`єкти соціально-культурної сфери та інше майно, що становило матеріальну основу суверенітету України і забезпечувало її економічний та соціальний розвиток.

Більш того, згідно зі ст. 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року, до введення в дію Закону України Про свободу совісті та релігійної організації все майно церковних і релігійних громад в Україні визнавалося державною власністю.

При цьому втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 21.08.1985 № 807-ХІ Про визнання деяких законодавчих актів Української РСР такими, що втратили чинність у зв`язку з введенням у дію Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення) на час виникнення спірних відносин не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності.

Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису ст.366 названого законодавчого акта щодо визнання культових будівель і майна державою власністю.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 922/1669/18 та від 19.02.2020 у справі № 910/3044/18.

Оскільки довідка Пересічанської селищної ради Дергачівського району від 24.10.2018 № 4181, а також технічний паспорт не належать до правовстановлюючих документів у розумінні ст. 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тому не підтверджують виникнення у Релігійної громади (Парафії) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви (далі Релігійна громада; Парафія) права приватної власності на спірний об`єкт.

Верховний Суд неодноразово наголошував, зокрема, у постанові від 17.01.2024 у справі № 522/3999/23, що сама по собі наявність запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не є самостійною та безумовною підставою виникнення права власності за відсутності належної правової підстави набуття такого права.

Згідно зі ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Приписами ч. 1 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) встановлено, що обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно.

Згідно з ч. 3 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Відповідно до пп. 1, 2, 3, 4 ч. 3 ст. 10 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації.

Відповідно до пп. 1 - 4 ч. 1 ст. 18 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) розгляд заяви про державну реєстрацію прав може бути зупинено державним реєстратором виключно у таких випадках: подання документів для державної реєстрації прав не в повному обсязі, передбаченому законодавством; неподання заявником чи неотримання державним реєстратором у порядку, визначеному у п. 3 ч. 3 ст. 10 цього Закону, інформації про зареєстровані до 1 січня 2013 року речові права на відповідне нерухоме майно, якщо наявність такої інформації є необхідною для державної реєстрації прав.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 24 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час прийняття рішення) у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження (п. 4); За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

У свою чергу ч. 1 ст. 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції на час прийняття рішення) містить перелік документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності, серед яких довідка та технічний паспорт не значаться, оскільки не є правовстановлюючими документами.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20.

Таким чином, вищевказана реєстрація права власності за відповідачем проведена безпідставно, у порушення вимог статей 18, 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, за відсутності правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно.

Як вбачається з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 03.12.2018 за Релігійною громадою (Парафією) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви зареєстровано право приватної власності на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220. Підставами для реєстрації зазначено довідку Пересічанської селищної ради від 24.10.2018 № 4181 та технічний паспорт від 22.11.2018.

Зазначені документи не є правовстановлюючими документами, які підтверджують виникнення права приватної власності на спірне майно. Відповідачем не надано документів, що підтверджували б передачу йому майна державою у власність у порядку, встановленому статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Таким чином, державна реєстрація права приватної власності у цьому випадку не створила нового права власності, оскільки відсутня належна правова підстава його виникнення. Вона лише зафіксувала у Державному реєстрі відомості про право, яке не виникло у відповідача у встановленому законом порядку.

Щодо володіння відповідачем спірним нерухомим майном.

Наразі законодавцем унормовано спосіб захисту майнових інтересів держави, порушених внаслідок прийняття розпорядчих рішень органом влади чи місцевого самоврядування, шляхом надання особливому суб`єкту права власності, а саме державі чи відповідній територіальній громаді, єдиного можливого способу захисту порушеного права шляхом витребування незаконно чи безпідставно відчуженого майна.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника (пункт 85).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі від 21.12.2016 №6-2233цс16 витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Отже відповідно до вимог статей 330, 387 ЦК України право власності на майно, яке було передано поза межами волі власника, не набувається.

Верховний Суд України сформував критерії недобросовісності набувача (справа № 317/3272/16-ц, справа № 390/34/17 та зазначив, що порушення імперативних норм закону, зокрема у сфері набуття права власності на майно державної чи комунальної форми, виключає можливість посилання на добросовісність. Недобросовісними вважаються також дії особи, яка придбала майно без перевірки його правового статусу, покладаючись на формальні або підроблені документи, попри очевидні ознаки порушень. Добросовісність не охоплює дії із зловживанням правом та суперечливу поведінку, коли особа намагається використати незаконно набуте майно у власних інтересах.

Добросовісністю в розумінні положень п. 6 ст. 3 ЦК України визнається певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Велика Палата Верховного Суду вказує, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону, що ставить її добросовісність під час набуття майнового права під обґрунтований сумнів. Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (п. 61), від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц.

Для визначення правових підстав витребування майна вагоме значення має встановлення добросовісності/недобросовісності набувача майна. Зі змісту частини першої ст. 390 ЦК України випливає, що недобросовісним набувачем є особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно.

Велика Палата Верховного Суду вказує, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону, що ставить її добросовісність під час набуття майна у власність під обґрунтований сумнів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц).

У силу явних ознак належності нерухомого майна до культових об`єктів пам`яток культурної спадщини, Відповідач, проявивши розумну обачність, міг і був зобов`язаний розуміти, що безпідставно, без правовстановлюючих документів набуває право приватної власності на об`єкт культурної спадщини, вибуття якого з власності держави можливе виключно за умов отримання погодження органу охорони культурної спадщини.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про охорону культурної спадщини" державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

За приписами ч. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Відповідно до положень п. 16 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин 04.01.2019) повноваження щодо погодження відчуження або передачі пам`яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління належать органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Водночас вказаному органу охорони культурної спадщини взагалі не було відомо про вибуття з державної власності пам`ятки містобудування та архітектури місцевого значення Архангело-Михайлівська церква та відповідно погодження про таке відчуження не надавалося, що підтверджується листами Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації від 05.11.2025 № 05-25/2727, від 02.02.2026 № 05-22/242 та від 11.05.2026 № 05-22/1233, що надані за дорученням Харківської обласної військової адміністрації.

Вищевикладене у своїй сукупності свідчить про недобросовісну поведінку Відповідача під час безпідставного звернення до державного реєстратора з заявою з метою реєстрації права приватної власності.

Крім цього, оскільки відчуження нерухомості відбулось з порушенням порядку, що встановлений законодавством: про охорону культурної спадщини; про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, про що Відповідач повинен був знати та знав, поведінка набувача є недобросовісною.

Таким чином, оскільки Відповідач є недобросовісним набувачем культового об`єкту, то він підлягає витребуванню на підставі ст. 387 ЦК України.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку.

Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (пп. 43, 89 постанови) і в подальшому системно впроваджено у практику Верховного Суду (ухвала Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340/19 (п. 6.30 постанови), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (п. 4.17 постанови), від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (п. 6.13 постанови).

За висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пп. 62-65 постанови), володіння нерухомим майном досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним.

Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові.

Саме тому останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. З огляду на викладене, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним).

Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

У постанові від 27.07.2022 у справі № 205/9325/18 Верховний Суд зазначив, що якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування (стягнення) з цієї особи нерухомого майна.

Крім цього, у постанові від 29.05.2025 у cправі № 918/938/23 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зробив висновок про те, що особа, за якою зареєстроване право власності на об`єкт нерухомості, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об`єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об`єкт, не є його володільцем. Тому в цьому разі права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об`єкта, не можуть захищатися негаторним позовом, оскільки це є позов володіючого власника до неволодіючого невласника.

Отже належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об`єкта нерухомого майна з чужого володіння в порядку віндикації.

Зважаючи на те, що спірне майно вибуло з державної власності з порушенням вимог чинного законодавства, вбачаються правові підстави для витребування такого майна на користь держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації.

Як вбачається із відомостей, які містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220, який розташований за адресою: Харківська обл., Дергачівський район (станом на тепер Харківський), смт Пересічне, вулиця Коваленка, будинок 48-А, - культову споруду з прибудовами, що складають пам`ятку культурної спадщини місцевого значення Архангело-Михайлівська церква, зареєстровано право приватної власності за Релігійною громадою (Парафією) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви (ЄДРПОУ 24336265), державним реєстратором Вільшанської селищної ради Дергачівського району Харківської області 03.12.2018, номер запису про право власності: 29265722.

Підставами для державної реєстрації права приватної власності на зазначений об`єкт стали: довідка - серія та номер 4181, видана 24.10.2018, видавник: Пересічанська селищна рада Дергачівського району Харківської області; технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 22.11.2018, видавник: Комунальне підприємство Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради.

За принципом реєстраційного підтвердження володіння особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, визнається його володільцем. Водночас така реєстрація створює лише спростовувану презумпцію права, а не безумовне підтвердження правомірності набуття права власності.

У цій справі право приватної власності відповідача зареєстроване на весь об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220. За відсутності законної підстави набуття права власності саме відповідач є реєстраційним володільцем спірного нерухомого майна, тоді як держава, право власності якої порушене незаконною реєстрацією, не є його реєстраційним володільцем.

Щодо недобросовісності відповідача.

У відзиві на позовну заяву представник Відповідача стверджує, що навіть за умови прийняття аргументації Прокурора щодо храму, ця аргументація в принципі не поширюється на надвірні будівлі та не доведена щодо нежитлових будівель літ. Б-1 і В-1: щодо них відсутні і теорія державної власності, і статус пам`ятки, і будь-які докази належності державі.

Суд не погоджується з твердженнями відповідача, з огляду на таке.

Спростовуючи доводи прокурора щодо вимог законодавства під час реєстрації права приватної власності на спірний об`єкт нерухомого майна, відповідачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували виникнення у нього такого права.

До матеріалів відзиву не долучено жодного правовстановлюючого документа, який би підтверджував набуття Відповідачем права власності на спірне майно.

Більше того, відсутні будь-які документи, що підтверджують законність будівництва останніх, зокрема: прийнятих у встановленому законодавством порядку рішень про будівництво відповідних об`єктів; отримання дозволів (декларацій) на виконання будівельних робіт; затвердження проєктної документації; введення зазначених об`єктів в експлуатацію у встановленому законом порядку.

Посилання представника Відповідача виключно на технічний паспорт не може вважатися належним доказом набуття права власності на такі об`єкти, оскільки технічна інвентаризація лише фіксує фактичну наявність об`єктів нерухомого майна та їх технічні характеристики, однак не є правовстановлюючим документом і не підтверджує законність їх будівництва чи виникнення права власності.

Суд звертає увагу на відсутності будь-яких правовстановлюючих документів на зазначені об`єкти нерухомого майна, а також доказів їх законного будівництва та введення в експлуатацію відповідачем.

Відповідач також заперечує свою недобросовісність, посилаючись на відсутність доведеності того, що йому було відомо про державну власність на спірне майно.

Суд виходить з того, що добросовісність набувача оцінюється з урахуванням того, чи знала або за обставинами справи чи повинна була знати особа про відсутність правових підстав для набуття майна. У даному випадку спірний об`єкт є культовою спорудою пам`яткою культурної спадщини місцевого значення, що має очевидні зовнішні та функціональні ознаки спеціального правового режиму.

Відповідач звернувся за державною реєстрацією права приватної власності не на підставі договору з державою або рішення уповноваженого органу, а на підставі довідки органу місцевого самоврядування та технічного паспорта. При цьому погодження органу охорони культурної спадщини на відчуження або передачу пам`ятки відсутнє.

За таких обставин відповідач, проявивши розумну обачність, мав можливість встановити правовий режим спірного майна та відсутність належної правової підстави для набуття його у приватну власність. Реєстрація права приватної власності за відсутності правовстановлюючих документів та без передбаченого законом погодження органу охорони культурної спадщини не відповідає стандарту добросовісної поведінки.

Отже сукупність встановлених обставин свідчить про недобросовісність відповідача як набувача спірного майна, що має значення для вирішення питання про його витребування з чужого незаконного володіння.

Щодо належного способу захисту витребування майна в порядку віндикації.

Приписами ст. 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Положеннями 317, 319 ЦК України передбачено, що саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі права чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (п. 56) тощо.

Під способами захисту суб`єктивних майнових прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (п. 68).

Серед способів захисту майнових прав законодавством передбачене витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку ст. 387 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язання відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод (стаття 391 ЦК України). Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

При цьому предметом негаторного позову є обмежене в обороті майно, тобто майно, на яке за жодних обставин не може виникати право приватної власності.

Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Водночас, суд зауважує, що у спірних правовідносинах культова споруда церква-пам`ятка культурної спадщини місцевого значення не є обмеженооборотоздатним майном, оскільки на момент вибуття з державної власності, її вибуття не було прямо заборонено законом, що виключає застосування негаторного позову.

За таких обставин у спірних правовідносинах можливий виключно єдиний ефективний спосіб захисту порушеного права витребування спірного майна.

Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Нормою ст. 387 ЦК України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно зі ст. 400 ЦК України недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Відповідач зазначає, що спірний об`єкт не вилучений з цивільного обороту, має місцеве значення, а закон допускає існування права приватної власності на пам`ятки культурної спадщини. Суд погоджується з тим, що сама по собі належність об`єкта до пам`яток місцевого значення не означає автоматичного вилучення такого майна з цивільного обороту. Проте наведена обставина не свідчить про правомірність набуття відповідачем права власності.

Саме тому у цій справі відсутні підстави для застосування правового підходу, за яким державна реєстрація права приватної власності не змінює володільця майна, яке за жодних умов не може перебувати у приватній власності. Спірний об`єкт не є майном, вилученим з цивільного обороту, а порушення права держави пов`язане з фактичним і реєстраційним володінням відповідача.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Враховуючи, що право власності відповідача зареєстровано, саме він є володільцем нерухомого майна, а держава позбавлена можливості здійснювати належні їй правомочності, належним та ефективним способом захисту у цій справі є витребування майна з чужого незаконного володіння.

Таким чином, довід відповідача про те, що пам`ятка місцевого значення не вилучена з цивільного обороту, не спростовує права держави на витребування майна, а лише виключає застосування підходу щодо негаторного позову, який застосовується у випадках, коли право приватної власності на відповідний об`єкт за жодних умов не може виникнути.

Щодо витребування єдиного об`єкта нерухомого майна разом зі складовими частинами.

Щодо доводів відповідача, що нежитлові та надвірні будівлі не можуть належати державі за ст. 366 АК УРСР 1927 року, оскільки у технічному паспорті зазначено, що їх збудовано у 1991 році та відомості про них відсутні в паспорті об`єкта культурної спадщини.

Спірне майно - Архангело-Михайлівський храм має 2 статуси як культової споруди, так і об`єкта культурної спадщини, а як наслідок 2 паралельні процедури правового регулювання.

Зокрема, якщо вести мову про Архангело-Михайлівський храм як культову споруду у позовній заяві прокурором обґрунтовано, про що також наголошено в додаткових поясненнях маючи статус культової споруди - спірне майно має власника державу в особі Харківської обласної військової (державної) адміністрації в силу прямих норм закону, при цьому право державної власності не пов`язано зі статусом об`єкта культурної спадщини.

Що ж стосується Архангело-Михайлівського храму як пам`ятки культурної спадщини мають місце свої особливості, визначені Законом України Про охорону культурної спадщини.

Зокрема, Архангело-Михайлівська церква пам`ятка містобудування та архітектури місцевого значення, занесена до державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерством культури та інформаційної політики від 04.06.2020 №1883, охоронний № 7598-Ха, прийнята на облік рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 30.04.1980 № 334 (зі змінами) під охоронним № 515.

Згідно зі ст. 1 Закону України Про охорону культурної спадщини пам`ятка культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Відповідно до п. 3 розділу X Прикінцеві положення Закону України Про охорону культурної спадщини об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР Про охорону і використання пам`яток історії та культури, визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону. Таким чином, не зважаючи, що вищевказаний об`єкт культурної спадщини був занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у 2020 році, на момент набуття відповідачем на нього права власності у 2018 році, він вже мав статус пам`ятки на підставі рішення виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 30.04.1980 № 334.

Як наслідок з огляду на статус об`єкта культурної спадщини виникають обов`язки отримання дозволу органу охорони культурної спадщини на відчуження майна, обов`язки належного утримання майна користувачем пам`ятки та обов`язок укладення охоронного договору. Прокурором у позові порушено питання витребування спірного майна саме культової споруди як власності держави, а тому доводи відповідача, що паспорт пам`ятки культурної спадщини не містить даних про допоміжні приміщення є хибними, оскільки в силу положень статей 181, 186 ЦК України вони є складовими частинами єдиного об`єкту цивільних прав - культової споруди Архангело-Михайлівського храму.

Суд звертає увагу на роз`яснення Управління державної реєстрації Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, розміщене у вільному доступі за посиланням: https://surl.li/dclonu, Приналежні об`єкти нерухомого майна. Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 01.07.2004 № 1952-IV (далі Закон) у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження зокрема на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. При цьому, частиною 4 статті 5 Закону встановлено, що не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі. Статтею 186 Цивільного кодексу України визначено поняття головної речі та її приналежності. Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до підпункту 2, пункту 3 статті 26-3 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності від 17.02.2011 № 3038- VI адреса не присвоюється будівлям та спорудам, що є приналежністю відповідної будівлі або споруди або їх складовою частиною.

Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 24.05.2001 №127, у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26.07.2018 року № 186, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 20.12.2018 за № 1442/32894 затверджено Інструкцію про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна (далі Інструкція). Згідно з пунктом 4 підрозділу 1 розділу II Інструкції господарські (допоміжні) будівлі (сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, сміттєзбірники тощо) та споруди (колодязі, вигрібні ями, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо) підлягають технічній інвентаризації в складі основної будівлі.

До того ж самі поняття культової споруди передбачають комплекс будівель, необхідних для задоволення релігійних потреб, зокрема, відповідно до положень ст.17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації.

Як вже зазначалось, культова будівля, споруда - це будівля або споруда, що є об`єктом нерухомого майна, спеціально призначена для задоволення релігійних потреб шляхом проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій, ритуалів, молитов, служінь, релігійних зібрань та забезпечення інших видів релігійної практики.

Комплекс культових будівель - це топографічно визначена сукупність окремих або поєднаних між собою культових будівель, споруд, а також інших об`єктів, необхідних для забезпечення релігійної практики релігійної організації.

Культове майно - це майно, що призначене для проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій, ритуалів, молитов, служінь, релігійних зібрань та забезпечення інших видів релігійної практики.

Водночас посилання відповідача на те, що дані поняття було введено у 2024 році жодним чином не свідчать, що спірне майно з прибудовами не мало статусу культової споруди на момент його незаконного вибуття з власності держави.

Що стосується тверджень відповідача, що ст. 366 АК УРСР - 1927 року, а станом на 1927 рік майна не існувало, суд зауважує, що дата побудови спірного майна, яка зазначена у технічному паспорті, виготовленому на замовлення релігійної громади з метою проведення незаконної державної реєстрації, не має жодного юридичного значення, оскільки останній замовлений неуповноваженою особою, а не власником спірного майна.

Крім того, як вже зазначалось судом, відповідачем не надано жодних документів про отримання права на будівництво, декларацій, містобудівних умов та обмежень, які б свідчили про час їх виникнення та побудови. До того ж ст. 366 АК УРСР була чинною і станом на 21.08.1985, коли АК УРСР втратив свою чинність.

Враховуючи викладене вище, суд доходить висновку, що прокурором вірно визначено предмет позову майно з реєстраційним номером 1712176863220.

Відповідач заперечує можливість витребування нежитлових та надвірних будівель і споруд, посилаючись на те, що вони не є культовими спорудами, не зазначені в паспорті пам`ятки та щодо них не доведено державної власності.

Суд не погоджується з цими доводами. Предметом державної реєстрації у цій справі є один об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220, до складу якого відповідно до технічної документації входять громадський будинок (Храм), нежитлові будівлі та надвірні будівлі і споруди.

Відповідно до статей 181, 186 ЦК України приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Технічна інвентаризація допоміжних будівель та споруд здійснюється у складі основної будівлі. Отже, якщо такі об`єкти зареєстровані як складові частини єдиного об`єкта нерухомого майна та функціонально пов`язані з ним, вони не можуть бути штучно виключені з предмета віндикації.

Крім того, відповідач не надав правовстановлюючих документів, які підтверджували б окреме виникнення у нього права власності на будівлі літ. «Б-1», «В-1», сараї, вбиральню, колодязь, ворота та огорожу, а також документів, що підтверджували б їх законне будівництво та введення в експлуатацію.

Таким чином, за встановленої державної реєстрації спірного майна як єдиного об`єкта нерухомого майна, вимога про його витребування обґрунтовано стосується об`єкта в цілому разом із його складовими частинами.

За таких обставин культова споруда складається з культової будівлі та майна, спеціально призначеного для задоволення релігійних потреб шляхом проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій, ритуалів, молитов, служінь, релігійних зібрань та забезпечення інших видів релігійної практики.

Незважаючи на відсутність належних правових підстав, державним реєстратором Вільшанської селищної ради Дергачівського району Харківської області Новохатською І.В., на підставі вищевказаних документів, 03.12.2018 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесено відомості про державну реєстрацію права приватної власності за Релігійною громадою щодо об`єкта нерухомого майна, який є пам`яткою містобудування та архітектури місцевого значення Архангело-Михайлівську церкву розташовану за адресою: Харківська обл., Дергачівський район (станом на тепер Харківський), смт Пересічне, вулиця Коваленка, будинок 48-А, а саме громадський будинок (Храм) та інші будівлі та споруди, які входять до складу пам`ятки, збудовані до 1990 року, тобто об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220 загальною площею 450 кв. метрів.

Таким чином, судом встановлено, що спірна культова споруда пам`ятка культурної спадщини місцевого значення «Архангело-Михайлівська церква» належить до державної власності. Доказів її передачі у приватну власність Релігійної громади (Парафії) у порядку, передбаченому законом, матеріали справи не містять.

Право приватної власності відповідача зареєстровано 03.12.2018 на підставі довідки Пересічанської селищної ради та технічного паспорта, які не є правовстановлюючими документами та не підтверджують виникнення у відповідача права власності. Отже державна реєстрація не створила законного титулу відповідача на спірне майно.

За принципом реєстраційного підтвердження володіння саме відповідач є володільцем спірного нерухомого майна, тоді як держава як власник позбавлена можливості здійснювати належні їй правомочності. Встановлені обставини також свідчать про недобросовісність відповідача, який за відсутності правовстановлюючих документів та погодження органу охорони культурної спадщини набув і зареєстрував право приватної власності на об`єкт зі спеціальним правовим режимом.

З огляду на те, що спірне майно не є об`єктом, право приватної власності на який за жодних умов не може виникнути, а право власності держави порушене фактичним і реєстраційним володінням відповідача, належним та ефективним способом захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 387 ЦК України.

Витребуванню підлягає об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220 як єдиний об`єкт цивільних прав разом із його складовими частинами, зазначеними у технічній документації та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Щодо пропорційності втручання у право власності.

Суд погоджується з прокурором про те, що у цьому випадку витребування спірного майна не суперечить приписам статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, виходячи з такого.

Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

У практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях у справах Спорронг і Льоннрот проти Швеції від 23.09.1982, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21.02.1986, Щокін проти України від 14.10.2010, Серков проти України від 07.07.2011, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23.11.2000, Булвес АД проти Болгарії від 22.01.2009, Трегубенко проти України від 02.11.2004, East/West Alliance Limited проти України від 23.01.2014, виокремлено три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним, чи переслідує воно суспільний, публічний інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним.

Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Звернення прокурора до суду відповідає критерію законності, оскільки здійснюється на підставі норм статті 387 ЦК України, яка відповідає передбачуваності, офіційний текст якої є публічним та загальнодоступним.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися значною свободою розсуду. Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Отже відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Прокурор звернувся до суду з цим позовом для захисту інтересів не конкретної особи, а мешканців територіальної громади, що свідчить про наявність суспільного інтересу, який превалює над інтересом індивідуальним, і потребує захисту.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами цього потребують загальні інтереси суспільства.

Отже втручання є законним, має суспільний інтерес та є пропорційним визначеним цілям, оскільки переслідує легітимну мету - захист економічних інтересів держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі №359/3373/16 зазначила, що не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Так, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини, критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі; 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті; 3) чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або для контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду. Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправданим за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Щодо доводів відповідача, що витребування є непропорційним і порушує свободу віросповідання.

Верховним Судом у постановах КЦС від 06.11.2019 у справі № 317/3272/16-ц та від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 неодноразово зазначалося, що обставини, які виключають добросовісність, це свого роду тест на виключення добросовісності. Так, у практиці ВС вже сформовані такі критерії недобросовісності: - порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю; - якщо не порушуються імперативні норми, проте дії є зловживанням правом, добросовісність відсутня. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність; - заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) може спростовувати добросовісність. В основі знаходиться принцип добросовісності.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Якщо добросовісність є умовою набуття права власності (ст. 330 ЦК України) набувач має доказати свою добросовісність. Це загальне правило, у спорі про витребування правові підстави виникнення правового титулу власності доказуються особою, яка наполягає на своєму статусі власника. Спір про віндикацію - це завжди титульний спір для обох сторін.

За таких обставин реєстрація права власності за відсутності правовстановлюючих документів, всупереч передбаченої законодавством процедури, без отримання дозволу органу охорони культурної спадщини не може вважатися добросовісною поведінкою, адже є порушенням імперативних норм права.

У постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Верховний Суд виснував, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), Кривенький проти України від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)) (п. 191 постанови від 23.11.2021).

Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном.

Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже, витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 192 постанови від 23.11.2021).

До того ж у постанові Верховного Суду від 17.06.2026 у справі № 916/932/11 судом зроблено висновок, що оцінюючи доводи щодо можливого порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, колегія суддів ураховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 12.09.2023 у справі №910/8413/21, щодо співвідношення втручання у майнову сферу особи із суспільним інтересом у збереженні об`єкта культурної спадщини, а також значення добросовісності поведінки особи для оцінки пропорційності такого втручання (5.55). У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що підхід, за яким ризик помилки органу влади не може покладатися на особу, застосовується до випадків, коли така особа, діючи добросовісно, набула майнове право від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Натомість недобросовісна поведінка набувача майна або як набувача, так і відчужувача виключає можливість кваліфікації такого набуття як набуття права під впливом помилки органу влади. За таких умов повернення майна власникові від недобросовісної особи не може розцінюватися як покладення на неї індивідуального та надмірного тягаря.

Застосовуючи наведений підхід до обставин цієї справи, суд виходить з того, що судами встановлено обставини, які виключають можливість оцінки поведінки відповідача як добросовісної. Зокрема, зовнішні та індивідуалізовані ознаки спірного об`єкта, його архітектурні характеристики, зміст пункту 4.13 договору оренди, а також подальше оскарження відповідачем акта про включення будинку до переліку пам`яток свідчать про те, що Відповідач знав або, проявивши розумну обачність, повинен був знати про поширення на спірне майно спеціального правового режиму охорони культурної спадщини.

За таких обставин право користування спірним майном, набуте на підставі договору оренди, укладеного з порушенням імперативних вимог частини першої статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", зокрема без погодження відповідного органу охорони культурної спадщини, не могло сформувати у Відповідача легітимного очікування на збереження такого права всупереч вимогам спеціального законодавства.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові наголосила, що охорона пам`яток культури є пріоритетним завданням держави України, а пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності становить втрату культурного надбання не лише відповідної територіальної громади, а й народу України загалом. Тривала відсутність належних заходів з охорони такого об`єкта може призвести не лише до втрати його матеріальної цінності, а й до втрати нематеріальної, історико-культурної цінності, відновлення якої у подальшому може бути неможливим.

Крім цього, необхідно зазначити, що ст. 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди зобов`язані застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенційні стандарти є обов`язковим елементом судового тлумачення, а не лише міжнародним зобов`язанням erga omnes, що закріплено у процесуальних кодексах (ч. 4 ст. 11 ГПК України, ч. 4 ст. 10 ЦПК України, ч. 2 ст. 6 КАС України). Крім того, статтею 18 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що за відсутності офіційного перекладу рішення Європейського суду з прав людини суди та органи влади використовують оригінальний текст рішення. При цьому вся практика Європейського суду з прав людини незалежно від держави-відповідача є джерелом права в Україні.

Стаття 9 Європейської Конвенції з прав людини Свобода думки, совісті і релігії 1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. 2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За таких обставин, з огляду на норми національного та міжнародного права, повернення до державної власності незаконно зареєстрованого всупереч встановленої законодавством процедури культового майна-пам`ятки культурної спадщини - жодним чином не може становити порушення свободи віросповідання.

Враховуючи викладене вище, витребування спірного майна на користь Харківської обласної державної (військової) адміністрації відповідає критеріям законності, легітимного публічного інтересу та пропорційності, як того вимагає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а держава не порушує прав недобросовісного відповідача та діє в межах захисту публічного інтересу, у спосіб, що відповідає принципам верховенства права та справедливості.

Суд враховує, що стаття 35 Конституції України гарантує свободу світогляду і віросповідання. Водночас здійснення цього права не звільняє від дотримання встановленого законом порядку набуття права власності на майно, що перебуває у державній власності та має статус пам`ятки культурної спадщини.

Витребування у цій справі не спрямоване на заборону релігійній громаді здійснювати богослужіння як таке. Суд вирішує питання про правомірність титулу приватної власності та повернення державі майна, яке вибуло з її власності без належної правової підстави. Отже саме по собі витребування не позбавляє відповідача можливості порушувати питання про подальше законне користування культовою спорудою у порядку, передбаченому законодавством.

При оцінці пропорційності суд також враховує встановлену недобросовісність відповідача. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц зазначила, що витребування майна від недобросовісного набувача без компенсації саме по собі не порушує справедливого балансу, оскільки недобросовісне заволодіння не відповідає критерію мирного володіння майном.

З огляду на характер спірного майна, його статус пам`ятки культурної спадщини, суспільний інтерес у його збереженні, відсутність законної підстави набуття відповідачем права власності та його недобросовісність, витребування спірного майна відповідає критеріям законності, легітимної мети та пропорційності.

Щодо доводів відповідача про суперечливу поведінку держави.

Відповідач зазначає, що у справі № 520/14688/24, рішення в якій набрало законної сили 01.10.2024, держава виходила з права власності Парафії та домоглася покладення на неї обов`язків власника, а тому теперішня позиція прокурора нібито суперечить раніше зайнятій державою позиції.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29.08.2024 у справі № 520/14688/24 за позовом окружної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації та Департаменту культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації до Релігійної громади зобов`язано Парафію укласти з Департаментом охоронний договір на пам`ятку містобудування та архітектури місцевого значення - Архангело-Михайлівська церква (охоронний № 7598-Ха). Рішення набрало законної сили.

Згідно з чч.1, 2 ст. 24 Закону України "Про охорону культурної спадщини" власник або уповноважений ним орган, користувач зобов`язані утримувати пам`ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору.

Використання пам`ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін і доповнень пам`ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Враховуючи зазначене, у справі № 520/14688/24 вирішувалось питання дотримання Релігійною громадою законодавства з питань охорони культурної спадщини, зокрема, збереження пам`яток архітектури та містобудування, а не питання власності.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи та зазначає прокурор у позовній заяві, за результатами листування в порядку ст. 23 Закону України Про прокуратуру, проведеного вивчення матеріалів реєстраційної справи в ДРРПНМ та інших матеріалів, що додані до позову, прокурором встановлено факт незаконного вибуття з державної власності спірного культового майна.

Враховуючи зазначене, суд не вбачає підстав вважати поведінку держави - суперечливою, оскільки у справі № 520/14688/24 вирішувалося питання дотримання відповідачем законодавства у сфері охорони культурної спадщини та виконання обов`язків щодо належного утримання пам`ятки, а не питання належності права власності на спірний об`єкт. Встановлення у тій справі обов`язку укласти охоронний договір не є встановленням судом права приватної власності відповідача та не замінює рішення уповноваженого органу про передачу державного майна у власність.

Наведене не суперечить і доказам у цій справі. Навпаки, після отримання додаткової інформації та вивчення реєстраційних матеріалів прокурором було встановлено обставини, які стали підставою для звернення з вимогою про витребування майна. Зміна правової оцінки за результатами встановлення нових юридично значущих обставин не є суперечливою поведінкою держави.

Щодо строку позовної давності.

Заперечуючи проти позову відповідач зазначав, що прокурором пропущено строк позовної давності.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. (ч. 4 ст. 267 ЦК України)

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (ст.391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) (див.mutatismutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (п. 52, 96)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 зауважила, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.

Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним (постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц).

За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.

Відповідно до ч. 8 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача.

Незаконна державна реєстрація права приватної власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведена 03.12.2018.

Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 ЦК України.

Частиною 1 статті 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб передбачено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID- 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 установлено з 12.03.2020 на усій території України карантин, який неодноразово продовжувався постановами Уряду до 30.06.2023.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) (далі - Закон № 540-IX) розділ Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей

Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Отже початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12- 46гс22).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Отже під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану розділ Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Цей Закон набрав чинності 17 березня 2022 року.

Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини пункт 19 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.

Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.

Верховний Суд у постанові від 04 травня 2026 року по справі №702/495/24 зазначив, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), та з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.

Водночас Законом України від 14.05.2025 № 4434-IX Про внесення зміни до розділу Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності, який набрав чинності 04.09.2025 пункт 19 розділу Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України виключено.

За таких обставин перебіг строків позовної давності з 24.02.2022 по 04.09.2025 зупинено на підставі п. 19 розділу Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України, та поновлено їх перебіг після набрання чинності Законом України від 14.05.2025 № 4434-IX.

Таким чином, системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що строки позовної давності, як загальної, так і спеціальної, визначені Цивільним кодексом України, у період дії в Україні спочатку карантину, а потім воєнного стану не сплинули, а продовжені на строк дії відповідних режимів.

Таким чином з 03.12.2018 до дати введення карантину пройшли 1 рік 3 місяці та 8 днів, з 04.09.2025 строки позовної давності поновлено, прокурор звернувся до суду 25.05.2026, тобто до моменту звернення пройшло ще 8 місяців та 21 день, загальний строк складає 2 роки, отже, прокурор звернувся до суду в межах строків позовної давності.

Суд вважає за необхідне також звернути увагу на ту обставину, що прокурор вважає, що у даних правовідносинах ч.8 ст. 261 ЦК України не підлягає застосуванню з огляду на те, що рішення про передачу спірного майна у приватну власність не приймалось.

Суд, з огляду на викладене зазначає, що у постанові ВП ВС від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц зазначено, що на позови, подані прокурором в інтересах держави та направлені на захист права державної власності, поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч.1 ст.261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" уст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

З матеріалів справи вбачається, що Департамент у листі від 10.10.2025 № 05-25/2558 повідомив, що Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на вказану будівлю за Релігійною громадою (Парафією) Архангело-Михайлівського храму Харківської Єпархії Української Православної церкви був наданий власником до Департаменту листом від 16.08.2024.

Перебіг строку позовної давності пов`язаний не з моментом відповідного порушення прав особи, а з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/16. Для визначення моменту виникнення права на подачу позову важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники.

Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі - Положення №228) Міністерство юстиції України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з питань, окрім іншого, щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Мін`юст відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує в установленому законодавством порядку організацію доступу до єдиних та державних реєстрів, інформаційно-комунікаційних систем, у тому числі інформаційних (автоматизованих) систем, держателем яких є Мін`юст, а також забезпечує здійснення повноважень з питань цифровізації та цифрового розвитку у межах компетенції Міністерства (підп. 71) п. 4. Положення № 228); здійснює нормативно-правове, методологічне та інформаційне забезпечення у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, фізичних осіб - підприємців та відокремлених підрозділів юридичної особи, утвореної відповідно до законодавства іноземної держави, надає узагальнені роз`яснення щодо застосування законодавства з питань державної реєстрації (підп. 83-5) п. 4 Положення № 228); організовує роботу, пов`язану із забезпеченням діяльності з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, фізичних осіб - підприємців та відокремлених підрозділів юридичної особи, утвореної відповідно до законодавства іноземної держави; з підготовки та підвищення кваліфікації державних реєстраторів (підп. 83-6) п. 4 Положення № 228); здійснює відповідно до закону контроль за діяльністю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, фізичних осіб - підприємців та відокремлених підрозділів юридичної особи, утвореної відповідно до законодавства іноземної держави, в тому числі шляхом проведення моніторингу реєстраційних дій відповідно до закону, та приймає обов`язкові до виконання рішення, передбачені законом (підп.83-7) п. 4 Положення № 228).

При цьому, правовідносини, які виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), регулюються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV), який, зокрема, спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Законодавством визначено вичерпний перелік підстав для проведення моніторингу реєстраційних дій у Реєстрах.

Законом України від 06.10.2016 № 1666-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності", який набув чинності 02.11.2016, Закон №1952-IV доповнено статтею 37-1 "Здійснення контролю у сфері державної реєстрації прав", якою Мін`юст наділено повноваженнями контролю у сфері державної реєстрації прав, у тому числі шляхом моніторингу реєстраційних дій у Державному реєстрі прав з метою виявлення порушень порядку державної реєстрації прав державними реєстраторами, уповноваженими особами суб`єктів державної реєстрації прав.

Згідно з ч. 1 ст. 37-1 Закону України № 1952-IV контроль у сфері державної реєстрації прав здійснюється Міністерством юстиції України, у тому числі шляхом моніторингу реєстраційних дій у Державному реєстрі прав з метою виявлення порушень порядку державної реєстрації прав державними реєстраторами, уповноваженими особами суб`єктів державної реєстрації прав. За результатами моніторингу реєстраційних дій у Державному реєстрі прав у разі виявлення порушень порядку державної реєстрації прав державними реєстраторами, уповноваженими особами суб`єктів державної реєстрації прав Міністерство юстиції України проводить перевірки державних реєстраторів чи суб`єктів державної реєстрації прав.

Порядком здійснення Мін`юстом контролю за діяльністю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2016 № 990 (зі змінами) (далі - Порядок № 990), визначено процедуру здійснення Мін`юстом контролю за діяльністю, зокрема, у сфері державної реєстрації прав, критерії, за якими здійснюється моніторинг реєстраційних дій в Державному реєстрі прав та визначається ступінь відповідальності за порушення у сфері державної реєстрації прав.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність осіб.

З вищенаведеного випливає, що повноваження зі здійснення контролю у сфері державної реєстрації прав відповідно до статті 37-1 Закону № 1952-IV Мін`юст отримав з 02.11.2016, а порядок реалізації таких повноважень набрав чинність 30.12.2016, у зв`язку з чим зазначені положення Закону № 1952-IV та Порядку № 990 не можуть застосовуватись до дій (правовідносин), що здійснені до набрання ними чинності, адже закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Отже в цьому випадку позивач - Харківська ОДА не знав та не міг знати про порушення свого права власності на Архангело-Михайлівський храм, оскільки не наділений повноваженнями щодо моніторингу реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас Міністерство юстиції України не є ні позивачем ні учасником у даній справі.

Також у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 Верховний Суд зазначив, що у разі, якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками, а органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями представляти державу у відносинах. Таким чином, обізнаність позивача відраховується саме щодо уповноваженого органу, а не будь-якого органу держави, як про це заявляє представник відповідача в даній справі, так як держава, як суб`єкт цивільних прав є правовласником, а не органом реєстрації або контролюючим органом і її обізнаність не може виходити автоматично з факту вчинення іншими органами будь-яких дій щодо спірного майна.

Отже видача свідоцтва про право власності свідчить про видачу документа, що відображає відомості, внесені до державного реєстру прав власності на вказану дату, а не визнання державою права власності на спірне майно за відповідачем.

Харківській ОДА не було відомо про порушення інтересів держави, оскільки вказана пам`ятка архітектури не перебувала на балансі адміністрації, право власності на пам`ятку за обласною державною адміністрацією не зареєстроване, рішення щодо вказаного об`єкту нерухомого майна обласною державною адміністрацією не приймалися.

Отже в цьому випадку перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її уповноваженого органу - Харківської ОДА, як суб`єкта владних повноважень, довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів, а тому строк позовної давності не є пропущеним.

Спірні об`єкти нерухомого майна вибули у приватну власність релігійної організації на підставі довідок Пересічанської селищної ради Дергачівського району та технічного паспорту, а не за рішенням Харківської ОДА. 3 огляду на зазначене, позивачу не було і не могло бути відомо про вибуття спірного майна.

Як вже зазначалося вище, про порушення інтересів держави щодо незаконного вибуття майна з державної власності позивачу стало відомо після скерування відповідачем листа від 16.08.2024, а тому строк позовної давності у цьому випадку прокурором не пропущений та останній звернувся до суду в інтересах Харківської ОДА з позовними вимогами в межах строків позовної давності.

Таким чином строк позовної давності необхідно рахувати саме з 16.08.2024.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що прокурор на момент звернення з позовом до суду (26.05.2026) не пропустив позовну давність.

Водночас, навіть якщо рахувати строк позовної давності від дня реєстрації за Парафією права власності в ДРРПНМ на спірне майно (з урахуванням змін законодавства щодо продовження строку для звернення до суду із позовом та зупинення строків позовної давності) до дня звернення прокурора з відповідним позовом до суду минуло 2 роки, відтак строк позовної давності у даному випадку не було пропущено.

Отже суд не погоджується з доводами відповідача про пропуск прокурором строку позовної давності.

З урахуванням частини восьмої статті 261 ЦК України, а також особливостей обчислення позовної давності у спорах щодо майна, переданого з державної власності у приватну, суд враховує дату державної реєстрації права приватної власності 03.12.2018 та обставини, які впливали на перебіг строку позовної давності.

Крім того, у спорах, де прокурор звертається в інтересах держави в особі уповноваженого органу, позовна давність обчислюється з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися саме уповноважений державою орган. У цій справі матеріали не підтверджують, що Харківська обласна державна (військова) адміністрація знала або могла знати про незаконну реєстрацію права приватної власності на спірний об`єкт раніше отримання відповідної інформації від відповідача листом від 16.08.2024.

Сам факт існування запису в Державному реєстрі речових прав не може автоматично ототожнюватися з обізнаністю саме уповноваженого органу - позивача у цій справі. Харківська обласна державна (військова) адміністрація не приймала рішення про передачу спірного майна відповідачу, не здійснювала його реєстрацію та не була учасником дій, на підставі яких у відповідача виник запис про право власності.

Отже, з урахуванням встановлених судом обставин, строк позовної давності прокурором не пропущено.

Враховуючи наведене вище, суд доходить висновку, що спірна культова споруда пам`ятка культурної спадщини місцевого значення «Архангело-Михайлівська церква» належить до державної власності. Доказів її передачі у приватну власність Релігійної громади (Парафії) у порядку, передбаченому законом, матеріали справи не містять. Право приватної власності відповідача зареєстровано 03.12.2018 на підставі довідки Пересічанської селищної ради та технічного паспорта, які не є правовстановлюючими документами та не підтверджують виникнення у відповідача права власності. Отже державна реєстрація не створила законного титулу відповідача на спірне майно. За принципом реєстраційного підтвердження володіння саме відповідач є володільцем спірного нерухомого майна, тоді як держава як власник позбавлена можливості здійснювати належні їй правомочності. Встановлені обставини також свідчать про недобросовісність відповідача, який за відсутності правовстановлюючих документів та погодження органу охорони культурної спадщини набув і зареєстрував право приватної власності на об`єкт зі спеціальним правовим режимом. З огляду на те, що спірне майно не є об`єктом, право приватної власності на який за жодних умов не може виникнути, а право власності держави порушене фактичним і реєстраційним володінням відповідача, належним та ефективним способом захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 387 ЦК України. Витребуванню підлягає об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220 як єдиний об`єкт цивільних прав разом із його складовими частинами, зазначеними у технічній документації та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позовна давність прокурором не пропущена, оскільки матеріали справи не підтверджують обізнаності Харківської обласної державної (військової) адміністрації про порушення її прав раніше моменту, з якого суд обчислює перебіг відповідного строку, а з урахуванням установлених законом обставин строк звернення до суду дотримано.

Витребування спірного майна має бути здійснене на користь держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації як органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції щодо спірного майна та охорони культурної спадщини на території Харківської області.

Частинами 1,2,3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що спірна культова споруда пам`ятка культурної спадщини місцевого значення на момент її вибуття з державної власності не належала до майна, щодо якого законом було встановлено пряму заборону відчуження. За таких обставин вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння є належним способом захисту порушеного права власника, тоді як підстав для застосування негаторного позову у спірних правовідносинах немає.

Враховуючи встановлені судом обставини, характер порушеного права та те, що спірне майно перебуває у володінні відповідача без належної правової підстави, суд вважає витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 387 ЦК України належним та ефективним способом захисту права держави.

Отже, дослідивши наявні матеріали справи, оцінивши докази як кожен окремо, так і в їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку, що вимога прокурора про витребування спірного об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220 на користь держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації є обґрунтованою, а обраний спосіб захисту належним та ефективним.

Відповідно до ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку, що державою доведено право власності на спірне майно, відсутність його законної передачі у приватну власність відповідача, незаконність державної реєстрації права приватної власності відповідача, перебування спірного майна у його володінні без належної правової підстави та недобросовісність відповідача як набувача.

З приводу інших аргументів, доводів та міркувань сторін, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться в рішенні суду, позаяк не покладаються судом в основу судового рішення, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункту 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", рішення від 10.02.2010).

Таким чином, з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Встановлені обставини у своїй сукупності свідчать про порушення права державної власності на спірний об`єкт та обумовлюють застосування передбаченого статтею 387 ЦК України способу захисту витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому спірний об`єкт нерухомого майна разом із його складовими частинами становить єдиний об`єкт цивільних прав, а позовна давність прокурором не пропущена.

Витребування спірного майна підлягає здійсненню на користь держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації як уповноваженого державою органу, який здійснює відповідні функції у спірних правовідносинах.

Таким чином, з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд вважає позовні вимоги прокурора правомірними, обґрунтованими, підтвердженими належними та допустимими доказами, відповідачем не спростованими, а обраний спосіб захисту - належним та ефективним. Отже позов підлягає повному задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд виходить з положень ст.129 ГПК України, відповідно до яких витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача, з вини яких виник спір, порівну.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1, 2, 5, 7, 11, 13, 14, 15, 42, 46, 73, 74, 76-80, 86, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Витребувати від Релігійної громади (Парафії) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви (адреса: 62362, Харківська обл., Дергачівський р-н, селище міського типу Пересічна, вул. Коваленка, буд. 48-А; код ЄДРПОУ 24336265) на користь держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації (адреса: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 64; код ЄДРПОУ 23912956) об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1712176863220 культову будівлю та майно «Архангело-Михайлівської церкви», розташованої за адресою: Харківська обл., Харківський р-н, селище Пересічне, вул. Коваленка, буд.48-А, загальною площею 450 кв.м, із складовими частинами: громадський будинок літ. "А-1" (Храм) площею 367,80 кв. м; нежитлова будівля літ. «Б-1», площею 23,10 кв. м., з ганком літ. «б»; нежитлова будівля літ. «В-1», площею 59,10 кв. м, з прибудовою літ «В1-1», прибудовою літ. «В2-1», тамбуром літ. «в»; надвірні будівлі: сарай літ. «Г», сарай літ. «Д», вбиральня літ. «Е», колодязь літ. «К», № 1 ворота, № 2 ворота, № 3 огорожа, сарай літ. «Ж».

Стягнути з Релігійної громади (парафія) Архангело-Михайлівського храму Харківської єпархії Української православної церкви (адреса: 62362, Харківська обл., Дергачівський р-н, селище міського типу Пересічна, вул. Коваленка, буд. 48-А; код ЄДРПОУ 24336265) на користь Харківської обласної прокуратури (адреса: 61001, м.Харків, вул.Богдана Хмельницького, 4; за реквізитами: Харківська обласна прокуратура, код ЄДРПОУ 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету 0901010, призначення платежу: Повернення судового збору) судовий збір у розмірі 98006,13 грн.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення Господарського суду Харківської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги в порядку, встановленому статтями 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "28" серпня 2026 р.

СуддяК.В. Аріт