Decision № 139067973, 15.07.2026, Ovidiopol District Court of Odesa Oblast

Справа № 509/4665/24

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року с-ще Овідіополь

Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Бочарова А.І.

при секретарі Сірман Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду с-ща Овідіополь цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до

ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Авангардівська селищна рада Одеського району Одеської області,

про

визнання права власності на земельну ділянку,-

ВСТАНОВИВ:

09.08.2024 року до Овідіопольського районного суду Одеської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Авангардівська селищна рада Одеського району Одеської області, про визнання права власності на земельну ділянку.

Предметом позову є визнання права власності на земельну ділянку, площею 0,0615га з кадастровим номером: 5123783200:01:003:2306, для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Розпорядженням керівника апарату Овідіопольського районного суду Одеської області від 17.12.2025 №772/25 по справі призначено повторний автоматизований розподіл, у зв`язку з відстороненням від здійснення правосуддя судді Кириченко П.Л.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 17.12.2025 справа надійшла до провадження судді Бочарову А.І.

Ухвалою суду від 01 січня 2026 року суддею Бочаровим А.І. прийнято до свого провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Авангардівська селищна рада Одеського району Одеської області, про визнання права власності на земельну ділянку.

Ухвалою суду від 01 квітня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Авангардівська селищна рада Одеського району Одеської області, про визнання права власності на земельну ділянку, - до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 10 годину 15.07.2026 року.

Позивач в судове засідання не з`явився, але представник позивача звернувся до суду з заявою про розгляд справи у їх відсутність, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив, в зв`язку з чим судове засідання проведено у його відсутність.

Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши докази в їх сукупності вважає, що позовні вимоги належить задовольнити в повному обсязі з наступних підстав.

ОСОБА_1 , є власницею садового будинку з господарчими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на вищезазначений садовий будинок зареєстровано КП «Овідіопольське районне бюро технічної інвентаризації» 25.04.2008, номер запису: 397, в книзі: 3, номер витягу: 18665378, який в копії разом із Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 19.03.2008р. та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 388378274 від 25.07.2024р., додається до позовної заяви. Вищезазначений садовий будинок розташований на земельній ділянці з кадастровим номером: 5123783200:01:003:2306, площею 0,0615 га., копія Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку № б/н від 02.07.2024р., додається до позову.

Право власності на вищезазначений садовий будинок за ОСОБА_1 підтверджується, зокрема, і Рішенням Овідіопольського району Одеської області Новодолинського виконкому № 14 від 16.08.2001, Свідоцтвом про право власності на садовий будинок з господарчими будівлями, видане 16.08.2001 за № 12 Новодолинівською сільською радою разом з Реєстраційним написом від 16.08.2001 за реєстровим номером № 38, Свідоцтвом про право приватної власності на садовий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 , видане 27.08.2001 приватним нотаріус Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Панченко О.О. та зареєстровано в реєстрі за № 1359, Рішенням виконавчого комітету Новодолинівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області № 110 від 23.10.2007, які в копіях додаються до позовної заяви. На підставі чого, 30.08.2001 Новодолинівською сільською радою Овідіопольського району Одеської області ОСОБА_1 було видано Державний акт на право власності на землю, яка розташована в Овідіопольському районі, Новодолинської сільської ради, СОТ «Лебідь», 5 лінія, ділянка № НОМЕР_2 , копія якого додається до позовної заяви.

У липні 2008 року прокурор Овідіопольського району Одеської області в інтересах ОСОБА_2 звернувся до Овідіопольського районного суду Одеської області з позовом, який згодом уточнив, до ОСОБА_1 , Новодолинської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, відділу Держкомзему України в Овідіопольському районі Одеської області, третя особа - Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру України», про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 вересня 2011 року у задоволені позовних вимог прокурора відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 10 квітня 2012 року зазначене рішення суду від 13 вересня 2011 року скасовано в частині відмови у задоволені позову прокурора про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, ухвалено в цій частині нове рішення. Визнано недійсним державний акт серії ІІІ-ОД № 019936, виданий 30 серпня 2001 року на ім`я ОСОБА_1 на земельну ділянку в АДРЕСА_2 , ділянка № НОМЕР_2 , загальною площею 0,059 га, для ведення садівництва. В решті рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 вересня 2011 року залишено без змін.

Ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2012 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Одеської області від 10 квітня 2012р.

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Овідіопольського районного суду Одеської області із заявою про скасування заходів забезпечення позову, у задоволенні якої відмовлено ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року. Вказана ухвала суду залишена без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 повторно звернулась до суду із заявою про скасування заходів забезпечення позову, в обґрунтування якої зазначала, що судове рішення у цій справі набрало законної сили, виконанню воно не підлягає, оскільки наслідки недійсності настають з набранням чинності рішенням, проте заходи забезпечення позову не скасовані, чим порушуються її права як власника житлового будинку, який розташований на цій земельній ділянці.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 січня 2020 року задоволено заяву про скасування заходів забезпечення позову. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 вересня 2011 року. Тобто, ухвала Овідіопольського районного суду Одеської області від 09.09.2011р. у справі № 2-432/11 скасована ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 31.01.2020р. та відповідно до постанови Одеського апеляційного суду за справою № 2-432/11 від 23.07.2020р. залишена без змін, тобто набрала законної чинності.

У 2023 році ОСОБА_1 було подано заяву до Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області з проханням затвердити Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_1 для індивідуального садівництва за адресою: АДРЕСА_1 , я зв`язку з тим, що ОСОБА_1 є власницею садового будинку з господарчими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Однак, на вказану заяву було отримане рішення Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області № 2290-VІІ від 06.10.2023р., про те, що через накладення арешту на вищезазначену земельну ділянку відповідно до ухвали Овідіопольського районного суду Одеської області від 09.09.2011р. за справою № 2-432/11, та через те, що земельна ділянка, щодо якої подана заява знаходиться у приватній власності ОСОБА_2 , таким чином, ОСОБА_1 було відмовлено в задоволені заяви, копія вказаного Рішення Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області № 2290-VІІ від 06.10.2023р., додається до позову.

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася повторно із заявою до Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області з проханням затвердити Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_1 для індивідуального садівництва за адресою: АДРЕСА_1 та прийняти рішення щодо надання у власність ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 0,0615 га з кадастровим номером: 5123783200:01:003:2306, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказана заява була мотивована тим, що відмова в задоволені заяви ОСОБА_1 була надана помилково через відсутність у депутатів Авангардівської селищної ради актуальної інформації щодо стану розгляду справи № 2-432/11 та щодо норм діючого законодавства України, які передбачають, що у разі переходу права власності на будівлю (або споруду) до нового власника будівлі (або споруди) одночасно переходить право власності на земельну ділянку, на яких вони розташовані (якщо право власності на земельну ділянку було оформлено за попереднім власником) (як раз саме з цього приводу мною було подано відповідну заяву), копія заяви додається до позову.

Знову на вказану заяву було отримано рішення Авангардівської селищної ради Одеського району Одеської області № 2614-VIII від 01.02.2024, про те, що через відсутність в Авангардівської селищної ради Одеського району, Одеської області, як органу місцевого самоврядування відповідно до пункту 5 частини 5 статті 186 Земельного кодексу України (далі ЗК України) повноважень на погодження та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) відносно земельних ділянок приватної власності та відповідно статей 12, 83 частини 1 статті 116 ЗК України повноважень щодо передачі у власність приватних осіб земельних ділянок, які не належать до комунальної власті територіальної громади, на підставі чого, ОСОБА_1 було відмовлено в задоволені заяви вдруге, копія вказаного рішення додається до позовної заяви.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області у справі № 2-3922/12 (провадження № 22-ц/785/5854/13) було встановлено наступне.

Так, статтею 30 ЗК України (в ред.1992 року) було встановлено що при переході права власності на будівлю і споруду від відчужувача до набувача переходить належне йому право власності або користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди у розмірах встановлених законодавством та без зміни цільового призначення.

Постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» у п. п. ґ) п. 18 дані роз`яснення, що: при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями до цієї дати статті 30 ЗК до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або користування земельною ділянкою на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалося у договорі відчуження.

ОСОБА_1 придбала садовий будинок і ділянку за цивільно-правовою угодою, а тому на законних підставах стала власницею спірного будинку та ділянки розташованої під ним.

Обґрунтовуючи свій позов, позивачка, зокрема, зазначає про те, що на цей час у неї виникла необхідність оформити право власності на земельну ділянку, на якій розташований належний їй на праві власності будинок. Однак, вона не має можливості це зробити, оскільки ані відповідачка ОСОБА_2 , ані Авангардівська селищна рада Одеського району Одеської області не визнають її право на спірну земельну ділянку.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

За положеннями ч. 3 ст. 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 3К України, у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення.

Порядок виникнення права власності на земельну ділянку у випадку відчуження розміщених на ній об`єктів нерухомості врегульований положеннями ст. 377 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об`єкта до набувача такого об`єкта.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11.02.2015 року у справі № 6-2цс15, від 12.10.2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13.04.2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма ст. 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень ст. 120 ЗК України у поєднанні з положеннями ст. 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у ст. 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають користувачами земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Наведений підхід підтверджується також і ретроспективним аналізом норм законодавства щодо переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження права власності на нерухоме майно. Радянське законодавство оперувало терміном «основні фонди». Термін «нерухомість» і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 01 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і «все, що міцно з ними зв`язано», як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню.

Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 04.12.2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17), від 05.12.2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18.12.2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).

Суд, згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує ці висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ураховуючи наведене, суд доходить висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки, як було встановлено судовими рішеннями відповідно до статті 30 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), до ОСОБА_1 перейшло і право власності на спірну земельну ділянку, в зв`язку із переходом права власності на будинок, який знаходиться на спірній земельній ділянці та відповідно до висновків Великої палати Верховного Суду у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно з виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Відсутність право власності на земельну ділянку, площею 0,0615га з кадастровим номером: 5123783200:01:003:2306, для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , порушує права та законні інтереси її, як фактичного власника земельної ділянки, оскільки позивачка не може відповідно оформити її та розпоряджатися нею.

Одним зі способів захисту цивільних прав, з яким особа має право звернутися до суду, є вимога про визнання права (п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права (ст. 392 ЦК України). При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним.

Ефективність позовної вимоги про визнання права має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Оскільки позивач не може здійснити державну реєстрацію права власності у позасудовому порядку через невизнання її права, саме вимога про визнання права власності є належним та ефективним способом захисту.

Відповідно до п. «а» ч. 3 ст. 152 ЗК України одним із способів захисту прав на земельні ділянки є визнання прав.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У ст. 80 ЦПК України зазначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).

При вирішенні цього спору суд також враховує і таке.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Статтею 13 зазначеної Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зобов`язаний враховувати положення ст. 13 Конвенції стосовно права на ефективний засіб юридичного захисту, під яким слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів (наслідків), дає найбільший ефект, забезпечує поновлення порушеного права та адекватним наявним обставинам.

Ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає змісту цього поняття та зазначеній нормі міжнародного права. Відсутність «бажаного результату» виключає можливість визначення ефективності правового захисту, оскільки «бажаний результат» встановлює межі (кінцеву мету) правового захисту, який полягає у використанні передбачених законом можливостей для поновлення порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права саме в цих межах.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 року у справі № 826/4175/16, Великої Палати Верховного суду від 12.02.2019 року у справі № 826/7380/15 (провадження № 11-778апп18).

Крім того, у рішенні від 16.09.2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду; спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суд зважує на його ефективність та на такий, що забезпечує поновлення порушеного права без додаткових (повторних) звернень до суду.

З врахуванням вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для захисту прав ОСОБА_1 у спосіб відповідно до заявлених позовних вимог, а тому слід визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,0615га з кадастровим номером: 5123783200:01:003:2306, для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд ухвалюючи рішення також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені сторонами у заявах по суті справи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Що стосується судових витрат, то суд приходить до такого висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 4250,32 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 280, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 16, 319, 328, 377, 392 ЦК України, 120, 152, 158 ЗК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Авангардівська селищна рада Одеського району Одеської області, про визнання права власності на земельну ділянку задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб - платників податків: НОМЕР_3 ) право власності на земельну ділянку, площею 0,0615га з кадастровим номером: 5123783200:01:003:2306, для індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) 4250,32 грн судових витрат.

Рішення може бути оскаржено шляхом подачі безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення апеляційної скарги.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30 днів з дня його проголошення.

Суддя А.І.Бочаров