Decision № 138686142, 03.08.2026, Zaporizhzhia District Administrative Court

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

03 серпня 2026 року Справа № 280/3612/26 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Артоуз О.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області (33028 м. Рівне, вул. Борисенка Олександра, буд. 7, ЄДРПОУ 21084076) про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

20 квітня 2026 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області (далі відповідач) про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити певні дії, відповідно до якої позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 23.03.2026 за № 083850016460 про відмову у зарахуванні до страхового стажу періодів роботи 12.09.1988 по 20.09.1988, з 01.03.2020 по 31.05.2020, з 02.01.2001 по 30.06.2001, з 24.10.2025 по 16.03.2026 та призначенні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН НОМЕР_1 ) пенсії за віком як матері особи з інвалідністю з дитинства;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН НОМЕР_1 ) пенсію за віком, як матері особи з інвалідністю з дитинства, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з 16.03.2026;

стягнути на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН НОМЕР_1 сплачену суму судового збору в розмірі 1331 грн 20 коп та витрати на правничу допомогу в розмірі 3 000 грн 00 коп за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області.

Позовну заяву мотивовано тим, що позивач 16.03.2026 звернулась до органів Пенсійного фонду України з приводу призначення пенсії за віком. Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 23.03.2026 за № 083850016460 позивачу відмовлено у призначення пенсії у зв`язку із відсутністю необхідного страхового стажу. Відповідачем не зараховано до стажу роботи позивача періоди: з 12.09.1988 по 20.09.1988, оскільки наявні виправлення у трудовій книжці, та здійснення підприємницької діяльності з 01.03.2020 по 31.05.2020 і з 24.10.2025 по дату звернення. Вважаючи означене рішення відповідача протиправним, таким, що порушує її право на пенсійне забезпечення позивачка звернулася з даним позовом до суду.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 27.04.2026 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі, прийнято рішення здійснити розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) та без проведення судового засідання.

На адресу Запорізького окружного адміністративного суду 30.06.2026 надійшов відзив Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на позовну заяву. Представник відповідача заперечує проти задоволення позовних вимог позивача та зазначає, що за принципом екстериторіальності Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області прийнято рішення від 23.03.2026 № 083850016460 про відмову у призначенні позивачу пенсії за віком у зв`язку з відсутністю страхового стажу 32 роки. Відповідач звертає увагу суду, що позивач на момент звернення за призначенням пенсії досягла 60 років 11 місяців 12 днів - віку, визначеного статтею 26 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування. Пунктом 3 частини 1 статті 115 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" визначено, що право на призначення дострокової пенсії за віком мають жінки, які народили п`ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до зазначеного віку, - після досягнення 50 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років. Страховий стаж позивачки становить 14 років 6 місяців 6 днів, вік - 60 років. До переліку документів позивачкою було долучено корінець медичного висновку №29 на дитину-інваліда з дитинства до 16 років від 12.05.1993, в якому відсутня інформація, що дитина набула інвалідність до настання 6-річного віку. На дату видачі цього корінця дитина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , досягла віку 7 років 11 місяців. З огляду на викладене, позивачкою документами не підтверджено, що вона є матір`ю-дитини з інвалідністю, яка настала до 6 річного віку (дитина визнана дитиною з інвалідністю у 7 років). Відповідач звертає увагу суду на те, що період підприємницької діяльності з 01.03.2020 по 31.05.2020, з 24.10.2025 по 31.12.2025 зараховано до загального страхового стажу позивачки відповідно до індивідуальних відомостей про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. За період з 01.01.2026 по 16.03.2026 відсутні відомості про сплату внесків в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, оскільки позивачем не подано звітності за цей період, а тому відсутні підстави для зарахування спірного періоду до страхового стажу позивача. Окрім того, оскільки позивач звернувся із заявою за призначенням пенсії 16.03.2026, то стаж зараховується по 28.02.2026, що передує місяцю звернення за призначенням пенсії. Зауважуємо, що спірний період роботи позивача з 02.01.2001 по 30.06.2001 зараховано до загального страхового стажу, що підтверджується розрахунком стажу з електронної пенсійної справи. А тому позовні вимоги в частині зарахування до загального страхового стажу позивача періодів з 02.01.2001 по 30.06.2001, з 01.03.2020 по 31.05.2020, з 24.10.2025 по 31.12.2025 не підлягають до задоволення. Також, до страхового стажу позивачки не зараховано період трудової діяльності з 12.09.1988 по 20.09.1988 згідно трудової книжки серії НОМЕР_2 від 26.05.1983, оскільки записи до трудової книжки внесені з порушенням вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, а саме: виправлення в даті наказу на звільнення. Відповідач наголошує на безпідставності заявленого розміру судових витрат та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Згідно з положеннями статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Частиною 1 ст. 262 КАС України визначено, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Відповідно до ч. 2 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, визначено, що розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_3 , виданого Шевченківським РВ УМВС України в Запорізькій області 02.10.2001.

ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 , виданим Ленінським ЗАГС м. Запоріжжя 15.09.1989, та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5 , виданим Ленінським ЗАГС м. Запоріжжя 11.07.1985.

У відповідності до корінця медичного висновку № 29 (форма 325/у) на дитину (підлітка) інваліда з дитинства у віці до 16 років від 12.05.1993 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , має захворювання і патологічні стани, що відповідає розділу ІІ п. 8 Переліку медичних показань. Строк чинності 12.05.1998.

Згідно корінця № 16 на дитину (підлітка-інваліда з дитинства у віці до 16 років) від 18.05.1998 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , має захворювання і патологічні стани, що відповідає розділу ІІ п. 8 Переліку медичних показань, що дають право на отримання допомоги на дитину-інваліда з дитинства у віці до 6 років, затвердженого МОЗ УРСР від 05.12.1991 № 175. Висновок дійсний до 10.06.2001.

Відповідно до посвідчення № НОМЕР_6 ОСОБА_1 з 01.11.1995 призначено пенсію на ОСОБА_4 як дитину інваліда з дитинства до 16 років.

16 березня 2026 року позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області із заявою про призначення пенсії за віком.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 23.03.2026 за № 083850016460 про відмову у призначенні пенсії позивачці відмовлено у призначенні пенсії у зв`язку із відсутністю необхідного страхового стажу. Відповідно до вказаного рішення: вік заявника 60 років 11 місяців 12 днів; страховий стаж особи становить 14 років 6 місяців 6 днів; результати розгляду документів, доданих до заяви: за доданими документами до страхового стажу не зараховано період трудової діяльності з 12.09.1988 по 20.09.1988 згідно трудової книжки серії НОМЕР_2 від 26.05.1983, оскільки записи до трудової книжки внесені з порушенням вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, а саме: виправлення в даті наказу на звільнення. Згідно з пунктом 3 статті 115 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування право на дострокову пенсію за віком мають матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до шестирічного віку. Пенсійний вік визначений пунктом 3 статті 115 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування становить 50 років. Необхідний страховий стаж відповідно до пункту 3 статті 115 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування становить 15 років. Відповідно до підпункту 6 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 27.12.2005 № 1566/11846, до заяви про призначення дострокової пенсії за віком додаються, зокрема, документи про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю. Відповідно до пункту 2.18 Порядку, визнання особою з інвалідністю з дитинства, засвідчується випискою з акту огляду МСЕК, медичним висновком закладів охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. У разі, якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку, надається висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку.

Згідно розрахунку форма РС-право до страхового стажу позивача зараховано періоди: 26.05.1983 21.05.1984, 04.12.1984 02.10.1986, 03.10.1986 09.06.1988, 28.09.1988 31.07.1992, 03.05.1993 16.11.1993, 01.06.2000 23.12.2000, 02.01.2001 30.06.2001, 05.07.2001 28.02.2002, 01.05.2018 29.02.2020, 01.03.2020 31.05.2020, 01.06.2020 31.12.2021, 01.10.2025 31.12.2025.

Вважаючи рішення пенсійного органу протиправними, позивач звернулась до суду з даним позовом

Суд, оцінивши повідомлені позивачем обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

За приписом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі Закон №1058-IV), Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (далі Закон № 1788-XII), Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005 (далі Порядок № 22-1), Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637.

Відповідно до ст.1 Закону №1058-ІV, пенсія щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом; страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов`язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування; страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону № 1058-ІV, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Частиною 1 статті 9 Закону №1058-IV передбачено, що відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Відповідно до статті 11 Закону №1058-IV, загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню підлягають в т.ч.: громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, у громадських об`єднаннях, у фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, та в інших фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи (надають послуги) на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за договорами цивільно-правового характеру; фізичні особи - підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Згідно до статті 24 Закону №1058-IV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Частиною другою статті 24 Закону №1058-IV визначено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

До страхового стажу для обчислення розміру пенсії за віком, з якого обчислюється розмір пенсії по інвалідності або у зв`язку з втратою годувальника, крім наявного страхового стажу, зараховується також на загальних підставах відповідно період з дня встановлення інвалідності до досягнення застрахованою особою віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону, та період з дня смерті годувальника до дати, коли годувальник досяг би віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону.

Страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню або брала добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж враховується в одинарному розмірі, крім випадків, передбачених цим Законом.

Статтею 26 Закону №1058-IV визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу з 01 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років (ч. 1).

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 22 до 32 років (ч. 2).

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2019 року, страхового стажу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, право на призначення пенсії за віком мають особи після досягнення віку 65 років за наявності страхового стажу: з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 15 до 22 років (ч. 3).

В той же час, згідно п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону №1058-IV, право на призначення дострокової пенсії за віком мають: жінки, які народили п`ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства та тяжко хворих дітей, яким не встановлено інвалідність, які виховали їх до досягнення зазначеного віку, після досягнення віку 50 років та за наявності не менше ніж 15 років страхового стажу. При цьому особами з інвалідністю з дитинства вважаються також діти з інвалідністю віком до 18 років.

Відповідно до статті 17 Закону № 1788-ХІІ жінки, які народили п`ятеро або більше дітей і виховали їх до восьмирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу часу догляду за дітьми (пункти "є" і "ж" статті 56). При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років, які мають право на одержання соціальної пенсії (ст. 94).

Отже, право на дострокову пенсію за віком мають матері, які виховали інвалідів з дитинства до шестирічного віку (після досягнення матір`ю 50 років та за наявності не менше 15 років страхового стажу, що не оспорюється у цій справі).

За змістом наведеної норми однією з обов`язкових умов для призначення дострокової пенсії за віком є виховання до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18.07.2022 у справі № 448/1650/17.

Позивачка досягнувши віку 60 роки звернулася за призначенням пенсії за віком зі зниженням стажу згідно п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону №1058-IV до 15 років.

Відповідач в оскаржуваному рішенні із посиланням на пп 6 п 2.1, п. 2.18. розділу ІІ Порядку № 22-1 вказав на необхідність надання до заяви про призначення дострокової пенсії за віком, зокрема, документів про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю - виписки з акту огляду МСЕК, медичним висновком закладів охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги, або, якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку, надається висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку.

Судом встановлено, що позивачкою до заяви, з-поміж іншого, було додано копії: свідоцтва про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідчення № НОМЕР_6 про призначення ОСОБА_1 з 01.11.1995 пенсії на ОСОБА_4 як дитину інваліда з дитинства до 16 років, корінців медичного висновку № 29 (форма 325/у) на дитину (підлітка) інваліда з дитинства у віці до 16 років від 12.05.1993 та № 16 на дитину (підлітка-інваліда з дитинства у віці до 16 років) від 18.05.1998.

Загальний підхід до змістовного наповнення поняття особа з інвалідністю на момент виникнення спірних відносин установлювався статтею 2 Закону України №875-XII, а також статтею 1 Закону України від 06.10.2005 №2961-IV "Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні" (далі - Закон №2961-IV). Зокрема, такий статус могла мати особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

Згідно абзацу 3 статті 1 Закону України №2961-IV дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №330/2181/16-а (2-а/330/36/2016), згідно якої визначення терміну "інвалід з дитинства" не міститься ані в Законі України №875-XII, ані в Законі України №2109-III. При цьому за змістом абзацу 2 пункту 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317, інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з пунктом 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку.

Зі змісту пункту 3 статті 115 Закону України №1058-IV пільга, пов`язана зі зменшенням жінкам пільгового віку та страхового стажу, установлювалася лише тим матерям інвалідів з дитинства та дітей інвалідів до 16 років, які виховували їх за підтвердженого стану інвалідності на момент досягнення дитиною 6 років.

Отже, для призначення пенсії на підставі Закону №1058-IV має значення не факт установлення інвалідності, а термін (момент) настання інвалідності у дитини, що повинен мати місце протягом періоду життя дитини з моменту народження і до інвалідності у дитини до досягнення шестирічного віку, оскільки виховання дитини-інваліда у віці до 6 років створює для жінки більше перешкод для участі у суспільно-корисній діяльності, наслідком якої є отримання заробітної плати і страхового стажу, що зумовлюється сплатою страхувальником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Згідно з частиною 12 статті 7 Закону України №2961-IV положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями та лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів затверджується Кабінетом Міністрів України. Серед повноважень лікарсько-консультативних комісій, визначених Положенням про лікарсько-консультативну комісію, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.2013 №917, визначено надання висновку, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.

Тобто, такий висновок дає можливість опосередковано підтвердити факт догляду матері за дитиною, яка мала право на отримання статусу дитини-інваліда до досягнення шестирічного віку, як це передбачено положеннями Закону №1058-IV.

Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що пункт 2.18 Порядку №22-1 не суперечить положенням статті 17 Закону №1788-XII та статті 26, абзацу 4 пункту 3 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону №1058-ІV, оскільки не встановлює та/або не змінює механізм призначення такого виду пенсії.

Крім того, у постанові від 15.05.2019 у справі №330/2181/16-а Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Верховний Суд України у постанові від 27.05.2014 у справі №21-133а14 висловив обґрунтовану позицію про те, що мати дитини-інваліда має право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за 5 років до досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 Закону України №1058-IV, у тому разі, якщо дитина, яку вона виховує, визнана дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення нею шестирічного віку, або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, мати цієї дитини має право на отримання зазначеної пенсії лише у разі наявності висновку лікарсько-консультативної комісії, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.

Водночас Велика Палата Верховного Суду визнала помилковим висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про тлумачення поняття "інвалід з дитинства" як статус дитини-інваліда, який ця дитина набуває по досягненню нею 18 років, оскільки визначальною умовою для призначення дострокової пенсії за віком як матері інваліда з дитинства є виховання до шестирічного віку саме дитини-інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань.

При цьому визначальною умовою для призначення дострокової пенсії за віком як матері особи з інвалідністю з дитинства є виховання до шестирічного віку саме дитини з інвалідністю з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань. Тобто при вирішенні питання про наявність права на призначення такого виду пенсії враховується не тлумачення поняття "інваліда з дитинства", а момент настання медичних показань для встановлення інвалідності.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.12.2021 у справі № 336/2781/17-а (2а/336/294/17), від 18.01.2022 у справі № 448/1650/17, від 19.01.2022 у справі № 636/2618/17, від 18.07.2022 у справі № 448/1650/17.

Процедура звернення особи за призначенням пенсії регламентована Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі - Порядок №22-1).

Відповідно до абзацу 11 підпункту 5 пункту 2.1 розділу II Порядку №22-1 передбачено, що при призначенні пенсії згідно з абзацом першим пункту 3 частини 1 статті 115 Закону до заяви про призначення пенсії додаються такі документи: документи про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю.

Так, пунктом 2.17 Порядку 22-1 встановлено, що при призначенні пенсій жінкам, які народили п`ятеро або більше дітей і виховали їх до шестирічного віку, матерям осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до шестирічного віку, а також, у разі відсутності матері або за її згодою, чоловікам, які здійснювали виховання п`ятьох або більше дітей чи дитини з інвалідністю, факт народження дитини встановлюється на підставі свідоцтва про народження, а її виховання до зазначеного віку - на підставі свідоцтва про народження чи паспорта дитини. У разі смерті дитини подається свідоцтво про смерть.

Відповідно до пункту 2.18 Порядку №22-1 визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку або особою з інвалідністю з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).

За таких обставин позивач для призначення дострокової пенсії за віком як матері особи з інвалідністю з дитинства повинна була надати відповідачу висновок лікарсько-консультативної комісії про те, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).

Водночас, суд зазначає, що позивачка не надала ані суду, ані відповідачам висновок лікарсько-консультативної комісії, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).

Відтак, позивачем не було підтверджено наявності підстав для визнання її дитини дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.

Згідно корінця медичного висновку № 29 (форма 325/у) на дитину (підлітка) інваліда з дитинства у віці до 16 років від 12.05.1993 на дату огляду ОСОБА_2 виповнилося 07 років 11 місяців.

Відповідності до корінця № 16 на дитину (підлітка-інваліда з дитинства у віці до 16 років) наступний огляд проведено 18.05.1998 по досягненню ОСОБА_2 віку 12 років 11 місяців.

Пенсію по інвалідності ОСОБА_2 призначено з 01.11.1995 у віці 10 років.

Проте, зміст вказаних документів не містить висновків закладів охорони здоров`я про наявність у ОСОБА_2 медичних показань для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку.

Таким чином, позивачем до заяви про призначення дострокової пенсії за віком відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» як матері особи з інвалідністю з дитинства не надано належних документів на підтвердження права на отримання вказаного виду дострокової пенсії.

Також, позивач у позовній заяві наполягає на необхідності зарахування до її страхового стажу періодів роботи: з 12.09.1988 по 20.09.1988, з 01.03.2020 по 31.05.2020, з 02.01.2001 по 30.06.2001, з 24.10.2025 по 16.03.2026.

Як встановлено відповідачем в оскаржуваному рішенні страховий стаж позивача становить 14 років 6 місяців 6 днів.

До страхового стажу позивача, з-поміж іншого, зараховано періоди роботи з 02.01.2001 по 30.06.2001, з 01.03.2020 по 31.05.2020 та з 01.10.2025 по 31.12.2025.

Відтак, права позивача в цій частині відповідачем не порушено, а отже позовні вимоги про визнання протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 23.03.2026 за № 083850016460 про відмову у зарахуванні до страхового стажу періодів роботи з 01.03.2020 по 31.05.2020, з 02.01.2001 по 30.06.2001, з 24.10.2025 по 31.12.2025 задоволенню не підлягають.

Щодо зарахування до страхового стажу роботи позивача періодів з 12.09.1988 по 20.09.1988 (8 днів) та з 01.01.2026 по 16.03.2026 (02 місяці 15 днів) суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 56 Закону № 1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

Приписами частин 1-3 статті 24 Закону №1058-IV визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. До страхового стажу для обчислення розміру пенсії за віком, з якого обчислюється розмір пенсії по інвалідності або у зв`язку з втратою годувальника, крім наявного страхового стажу, зараховується також на загальних підставах відповідно період з дня встановлення інвалідності до досягнення застрахованою особою віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону, та період з дня смерті годувальника до дати, коли годувальник досяг би віку, передбаченого частиною 1 статті 26 цього Закону.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню або брала добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.

Згідно ст. 48 Кодексу законів про працю України, положення якої кореспондуються зі ст. 62 Закону № 1788-ХІІ, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

З матеріалів справи судом встановлено, що трудова книжка позивача серії НОМЕР_2 від 26.05.1983 щодо спірних періодів роботи мітить наступні записи:..

…№ 6 12.09.1988 прийнята в швейно-пошивочний цех № 5 з пошиву дитячого взуття (наказ 541 від 06.09.88);

№ 7 20.09.1999 звільнена за власним бажанням ст. 38 КЗпП УРСР (наказ 408 віл 20.08.88)…

Щодо відсутності наявності виправлень у записі про звільнення позивача з роботи суд зазначає, що на час первісного заповнення трудової книжки позивача діяла Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах та організаціях, затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 №162 (далі - Інструкція №162).

Відповідно до пункту 1.2 Інструкції № 162 прийом на роботу без трудової книжки не допускається.

Згідно пунктів 2.2, 2.3 Інструкції №162 заповнення трудової книжки вперше здійснюється адміністрацією підприємства в присутності працівника не пізніше тижневого строку з дня прийому на роботу. Всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а при звільненні у день звільнення, повинні точно відповідати тексту наказу.

Відповідно до пункту 1.4 Інструкції № 162 питання, пов`язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання та обліку, було врегульовано постановою Ради Міністрів СРСР та ВЦСПС від 06.09.1973 № 656 «Про трудові книжки робітників та службовців» (далі - Постанова № 656) та даною Інструкцією.

За пунктом 1 Постанови №656 встановлено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робочих та державних службовців, кооперативних і громадських підприємств, установ та організацій, що пропрацювали більше 5 днів, в тому числі на сезонних та тимчасових роботах, а також позаштатних працівників за умови, що вони підлягають державному соціальному страхуванню.

Пунктом 13 вказаної Постанови № 656 встановлено, що при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, нагородження та подяки, занесені до трудової книжки за час роботи на даному підприємстві, в установі, організації засвідчуються підписом керівника або спеціально уповноваженої особи та печаткою.

При цьому, відповідно до пункту 18 вказаної Постанови відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несуть спеціально уповноважені особи, що призначені наказом керівника підприємства, установи, організації.

Таким чином, здійснення записів у трудовій книжці власником або уповноваженим ним органом покладено на останніх, а не на працівника, а отже, відповідальність за неправильність вчиненого запису чи інших відомостей не може бути перекладена на працівника та позбавляти його права на врахування трудового стажу, який враховується для призначення пенсії.

Отже, формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.

Певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть мати підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 06.02.2018 у справі № 677/277/17.

Як передбачено частиною п`ятою статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Разом з тим, окрім наведеної обставини, трудова книжка позивача містить усі необхідні записи про роботу у спірний період і на переконання суду є достатнім підтвердженням права на пенсійне забезпечення.

Також судом враховано як релевантну до обставин даної справи судову практику, а саме в п. 30 постанови Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 12.09.2022 по справі №569/16691/16-а міститься наступний правовий висновок: «Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 Про трудові книжки працівників відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, а отже, й не може впливати на її особисті права.

Суд вважає, що право позивача на встановлені законом гарантії не може бути поставлене в залежність від якості виконання обов`язків працівником, відповідальним за порядок ведення трудової книжки. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці.

Окрім того, суд відзначає, що у справі № 229/3431/16-а (постанова від 12.12.2019) Верховний Суд дійшов висновку про безпідставність доводів скаржника, оскільки обставини, які підлягали встановленню судами у даній справі і доказуванню, значно віддалені у часі, при цьому враховуючи ступінь вини позивача (її відсутність) неможливості надати повний об`єм необхідних для реалізації його прав документів та повноти записів у наявних підтверджуючих страховий стаж документах з огляду на те, що обов`язок належного оформлення таких документів покладається не на працівника, а на роботодавця чи інших уповноважених осіб.

Така правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду від 25.04.2019 у справі № 159/4178/16-а.

Позивач має відповідні записи у трудовій книжці щодо спірного періоду роботи, та записи є належними та допустимими доказами підтвердження його трудового стажу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018, справа № 275/615/17.

З аналізу наведених норм, судом встановлено, що відповідальність за ведення трудової книжки покладається на підприємство, відтак, помилки у оформленні записів трудової книжки позивача не можуть бути підставою для виключення певного періоду роботи зі страхового стажу позивача.

Окрім того, згідно зі ст. 101 Закону № 1788-ХІІ органи, що призначають пенсії, мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її.

Зловживанням з боку пенсіонера в розумінні ч. 1 ст. 103 Закону № 1788-ХІІ є, зокрема, подання ним документів з явно неправильними відомостями.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що право особи на призначення пенсії за віком має бути підтверджене як пенсіонером (особистими документами), так і підприємством, на якому особа працювала. Також і відповідальність за надання недостовірних пенсійних документів покладена на підприємство (організацію) та пенсіонера.

Суд зазначає, що витребування та перевірка первинних документів є також правом пенсійного органу.

При цьому суд зазначає, що відповідач наділений повноваженнями самостійно отримати необхідні документи, що відповідає принципу належного урядування і націлено на забезпечення органами Пенсійного фонду України реалізації громадянами їх конституційного права на пенсійне забезпечення.

Тобто перекладання обов`язку доказування, надання відомостей тощо на позивача є неприйнятним.

Неможливість пенсійного органу скористатися правом на перевірку зазначених у трудовій книжці відомостей не може бути підставою для обмеження права пенсіонера на отримання належної пенсії.

За таких обставин суд доходить висновку, що відповідачем протиправно не зараховано до страхового стажу позивача період з 12.09.1988 по 20.09.1988 (8 днів) згідно записів трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 26.05.1983.

Що стосується період з 01.01.2026 по 16.03.2026 (02 місяці 15 днів) суд встановив, що вказаний період позивачка здійснювала підприємницьку діяльність.

Відповідно до пункту 4 Порядку № 637 періоди роботи осіб, які займаються веденням особистого селянського господарства, зараховуються до стажу роботи за наявності платіжних доручень, квитанцій установ банків, документів, що підтверджують поштовий переказ, інших документів про сплату страхових внесків або інформації Пенсійного фонду України про сплату страхових внесків (за наявності).

Періоди провадження фізичною особою підприємницької діяльності зараховуються до стажу роботи за умови підтвердження документами про сплату страхових внесків (платіжними дорученнями, квитанціями установ банків, документами, що підтверджують поштовий переказ, інформацією Пенсійного фонду України про сплату страхових внесків (за наявності), а періоди провадження підприємницької діяльності із застосуванням спрощеної системи оподаткування, фіксованого податку, спеціального торгового патенту підтверджуються свідоцтвом про сплату єдиного податку; спеціальним торговим патентом; документами про сплату єдиного податку, фіксованого податку, придбання спеціального торгового патенту (за наявності платіжних доручень, квитанцій установ банків, документів, що підтверджують поштовий переказ).

Періоди провадження фізичною особою підприємницької діяльності можуть підтверджуватися даними, наявними в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осію, фізичних осіб підприємців та громадських формувань з 24.10.2025 ОСОБА_1 зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності фізична особа-підприємець. ФОП ОСОБА_1 є платником єдиного податку 3 групи зі ставкою 5%.

Відповідно до Індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форма ОК-5 та ОК-7) щодо ОСОБА_1 станом на 16.01.2026 та 16.03.2026 відсутні дані про сплату страхових внесків у 2026 році.

Оскільки позивачем не було надано відповідачу доказів сплати страхових внесків за спірний період у нього не виникли обов`язку по зарахуванню відповідного періоду до страхового стажу роботи позивача.

суд наголошує на тому, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з позовом, у публічно-правових відносинах (ст. 2 КАС України).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб`єктів владних повноважень.

При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. Відсутність порушення суб`єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.

Адже, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються права позивача.

Проте право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у ст.5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-правових відносинах.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Правова позиція аналогічного змісту неодноразово висловлювалася Верховним Судом у своїх рішеннях, зокрема, у постанові від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 31.01.2024 № 640/6129/22, від 20.12.2024 у справі № 815/5751/16, від 18.02.2025 у справі №260/5061/22, від 07.02.2025 у справі №990/54/24.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

За приписами статті 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч. 1 ст. 77 та ч. 2 ст. 77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020 по справі № 520/2261/19, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів особи, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо особа не довела факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, це не має самостійного правового значення. Аналогічна правова позиція неодноразово викладалася Верховним Судом, зокрема у постановах 30.10.2019 у справі №316/2721/15-а (2-а/316/90/15), від 11.11.2020 у справі №640/19903/19, від 26.07.2021 у справі № 420/2068/19.

За обставинами даної справи, з огляду на те, що позивач не має достатньо стажу роботи для призначення пенсії бездіяльність відповідача щодо не зарахування до страхового стажу позивача період з 12.09.1988 по 20.09.1988 (8 днів) згідно записів трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 26.05.1983, хоча і не відповідає вимог законодавства, проте, не призводить до порушення відповідачем прав та інтересів позивача.

Отже з урахуванням вимог статті 77 КАС України, позивач знехтував своїм процесуальним обов`язком доведення обставин, на яких ґрунтуються його вимоги у випадку заперечення проти встановленого факту порушення, при цьому відповідачем обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення виконано.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 09.09.2024 у справі №280/6832/23.

Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

При цьому суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі "Федорченко та Лозенко проти України" (заява №387/03, 20.09.2012, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом", тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Одночасно суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№4909/04), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).

Окрім того, відповідно до пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

За змістом частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, враховуючи встановлені судом обставини справи, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами статті 90 КАС України та аналізуючи наведені положення законодавства, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина 1 статті 143 КАС України).

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що у відповідності до приписів частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог розподіл судових витрат в порядку статті 139 КАС України судом не проводиться.

Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області (33028 м. Рівне, вул. Борисенка Олександра, буд. 7, ЄДРПОУ 21084076) про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Розподіл судових витрат не проводиться.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 03 серпня 2026 року.

Суддя О.О. Артоуз