Decision № 136609849, 12.05.2026, Shevchenkivskyi District Court of Kyiv City

Справа № 170/129/21

Провадження № 2/761/509/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді: Саадулаєва А.І.,

за участю секретаря судового засідання - Сідого В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сімпл Мані», ТОВ «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів», про визнання договору факторингу частково недійсним,

ВСТАНОВИВ:

15 лютого 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Шацького районного суду Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сімпл Мані» (далі - ТОВ «Сімпл Мані», відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» (далі - ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернення боргів», відповідач-2) про визнання договору факторингу частково недійсним.

Ухвалою Шацького районного суду Волинської області від 17 лютого 2021 року цивільну справу направлено на розгляд за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.

25 червня 2021 року своєю ухвалою Шевченківський районний суд м. Києва вказану позовну заяву залишив без руху, надавши позивачу строк для усунення недоліків, а саме - ним не надано належним чином засвідчені копії документів, що додаються до позовної заяви, для суду та інших учасників справи і не сплачено судовий збір у розмірі 908 грн за реквізитами для сплати судового збору за подання заяв до Шевченківського районного суду м. Києва.

10 серпня 2021 року позивач подав до Шевченківського районного суду м. Києва заяву про усунення недоліків, у якій вказував, що подавши позов до Шацького районного суду Волинської області, він сплатив судовий збір за платіжними реквізитами цього суду, а ні ЦПК України, ні Закон України «Про судовий збір» не передбачають повторної сплати судового збору, якщо він був сплачений при подачі позовної заяви.

27 серпня 2021 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва вказану позовну заяву повернуто як неподану, згідно з частиною третьою статті 185 ЦПК України.

08 лютого 2022 року позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив поновити строк на апеляційне оскарження, скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2021 року про повернення позовної заяви та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, судові витрати покласти на відповідачів.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 липня 2022 року апеляційну скаргу залишено без задоволення; ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2021 року залишено без змін.

11 серпня 2022 року позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2022 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, судові витрати покласти на відповідачів.

Постановою Верховного Суду від 18 січня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 27 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2022 року скасовано. Справу направлено для продовження розгляду справи до суду першої інстанції.

В лютому 2023 року з Верховного Суду до Шевченківського районного суду м. Києва надійшли матеріали даної цивільної справи для продовження розгляду справи.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду цивільну справу передано на розгляд судді Макаренко І.О.

На підставі розпорядження № 01-08-2178 від 10.07.2025 щодо повторного автоматизованого розподілу справи № 170/129/21 за підписом керівника апарату Шевченківського районного суду м. Києва Зборщік А.О., протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями матеріали справи передані на розгляд судді Саадулаєву А.І.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01.12.2017 між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сімпл Мані» було укладено Договір про позику на умовах фінансового кредиту № SM-00008692. 15.08.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю «Європейська агенція з повернення боргів» звернулось до Шацького районного суду Волинської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за даним Кредитним договором. Підставою для звернення до суду TOB «ЄАПБ» зазначає укладений з TOB «Сімпл Мані» Договір факторингу № 20190312 від 12.03.2019. Як зазначає позивач, права вимоги відступлено з неадекватно високим дисконтом - 98,32%, та вважає, що спірний договір є фіктивним. Також, позивач зазначає, що спірний договір не містить загальної кількості боржників. На думку позивача, це відкриває широкі можливості для маніпуляцій з персональним складом боржників та сумами заборгованості, надає технічні можливості для подвійного стягнення. Крім цього, позивач вважає, що надана, як доказ копія Договору про відступлення права вимоги за його кредитом - є фальшивою. У зв`язку із вищевикладеним, позивач вимушений звернутись до суду з даним позовом.

15.07.2025 ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

25.09.2025 від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій він не погоджується із доводами відповідача-2, викладеними у письмових поясненнях (при цьому, в матеріалах справи відсутні пояснення, на які посилається позивач). Позов просить задовольнити у повному обсязі.

17.02.2026 ухвалою Шевченківською районного суду міста Києва закрито підготовче провадження у справі. Призначено справу до розгляду по суті.

Відповідач-1 своїм правом на подання відзиву не скористався.

Відповідач-2 своїм правом на подання відзиву не скористався.

Позивач в судове засідання не з`явився, надав заяву, в якій просив проводити розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив задовольнити.

Представник відповідача-1 та представник відповідача-2 в судове засідання не з`явилися, хоча про дату і час розгляду справи були повідомлені належним чином (мають зареєстровані електронні кабінети у підсистемі ЄСІТС «Електронний суд»), про причини неявки суд не повідомили, відзив на позовну заяву не подали, про що свідчать матеріали справи. При цьому, в матеріалах справи наявні три клопотання від представника відповідача-2 про ознайомлення з матеріалами справи.

Розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів (ч. 1, 3 ст. 211 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Фіксування судового процесу технічними засобами не проводилось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у зв`язку з розглядом справи за відсутності осіб, які беруть участь у справі.

Дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків.

Як вбачається із позовної заяви та встановлено судом, 01.12.2017 між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сімпл Мані» було укладено Договір про позику на умовах фінансового кредиту № SM-00008692, за яким відповідач-1 зобов`язався надати позивачу споживчий кредит у розмірі 50000 (п`ятдесят тисяч) грн 00 коп., строком на 36 місяців, до 01.12.2020.

15.08.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю «Європейська агенція з повернення боргів» звернулось до Шацького районного суду Волинської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за даним Кредитним договором. Підставою для звернення до суду TOB «ЄАПБ» зазначає укладений з TOB «Сімпл Мані» Договір факторингу № 20190312 від 12.03.2019 (далі - спірний договір).

Як зазначає позивач, права вимоги відступлено з неадекватно високим дисконтом - 98,32%. Тобто, позивач вважає, що спірний договір є фіктивним.

Також, позивач зазначає, що спірний договір не містить загальної кількості боржників, а саме в тексті спірного договору та Акті прийому-передачі інформації, згідно Реєстру Боржників в електронному виді за Договором Факторингу № 20190312 від 12.03.2019 не вказано загальної кількості боржників, права вимоги до яких за цим Договором факторингу відповідач-1 передав відповідачу-2. На думку позивача, це відкриває широкі можливості для маніпуляцій з персональним складом боржників та сумами заборгованості, надає технічні можливості для подвійного стягнення.

Крім цього, позивач вважає, що надана, як доказ копія Договору про відступлення права вимоги за його кредитом - є фальшивою, а саме відсутні підписи жодної із сторін, та згідно зі ст. 78,79 ЦПК України, він є недопустимим і недостовірним доказом.

При застосуванні норм права до спірних правовідносин судом враховується наступне.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Згідно зі ст. 627 ЦК України відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц прийшла до наступного висновку: «Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення». З огляду на викладене вище, вимога Позивача щодо визнання Кредитного договору недійсним з підстав оспорювання самого факту укладення правочину є такою, що не може бути задоволена, оскільки не відповідає нормам законодавства та правовій позиції Верховного Суду.

Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно з ч. 1 ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Статтею 1079 ЦК України передбачено, що сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності.

Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч.1 ст. 215 ЦК України).

У наведеній статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою Цивільний кодекс України визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до висновків Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладених у постанові від 19 лютого 2020 року справа № 639/4836/17, «законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Відповідно до правової позиції, яка міститься в постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 року в справі №6-94цс13, однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв`язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону, у суду немає правових підстав для задоволення позову.

Так, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які дають підстави вважати, що Договір факторингу № 20190312 від 12.03.2019, укладений між TOB «Сімпл Мані» та TOB «ЄАПБ», є несправедливим щодо нього, а всі твердження позивача з даного приводу судом розцінюються як його спосіб захисту власних інтересів від наслідків, можливість настання яких залежить лише від його добросовісної поведінки при виконанні взятих на себе за Договором про позику зобов`язань.

З поданої позовної заяви та долучених до неї доказів, не вбачається жодної з умов, як підстави для визнання Договору факторингу № 20190312 від 12.03.2019 частково недійсним в частині відступлення права вимоги за Договором про позику на умовах фінансового кредиту № SM-00008692, укладеним 01.12.2017 між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сімпл Мані», а отже підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки в задоволенні позовних вимог було відмовлено, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст. 141, 259, 265, 268, 273, 280-281, 353-355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сімпл Мані», ТОВ «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів», про визнання договору факторингу частково недійсним - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Суддя: