Court ruling № 134656355, 06.03.2026, Amur-Nyzhnodniprovskyi District Court of Dnipro City (until 25.04.2025 - Amur-Nyzhnodniprovskyi District Court of Dnipropetrovsk City)

Справа № 199/60/25

(1-кп/199/34/26)

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.03.2026 місто Дніпро

Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

секретаря судового засідання ОСОБА_4

розглянувши у судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження № 12014040030000164 внесеного до ЄРДР 08.04.2014 відносно ОСОБА_5 за його обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п.п.7,12 ч.2 ст. 115 КК України,

за участю:

прокурора ОСОБА_6

обвинуваченого ОСОБА_5

захисника - ОСОБА_7

ВСТАНОВИВ:

Прокурором було заявлено клопотання про продовження застосування до обвинуваченого ОСОБА_5 запобіжного заходу у виді тримання під вартою, оскільки перебіг строків закінчується, а ризики, які було встановлено при обранні даного запобіжного заходу з переліку передбаченого ст. 177 КПК України не зникли.

У свою чергу, захисник ОСОБА_7 заявив клопотання про зміну ОСОБА_5 запобіжного заходу, оскільки суд системно ігнорує обов`язок індивідуалізації запобіжного заходу ОСОБА_5 , а продовження запобіжного заходу відбувається в автоматичному режимі, без здійснення реальної оцінки конкретних обставин справи.

Суд, вирішуючи клопотання прокурора про продовження застосування обвинуваченому ОСОБА_5 строку дії раніше обраного запобіжного заходу у виді тримання під вартою, з урахуванням думки учасників провадження, приходить до наступного.

Згідно ч. 2 ст. 177 КПК України підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачений може здійснювати дії, передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України.

Згідно правової позиції, викладеної в п.152 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лабіта проти Італії» від 06 квітня 2000 року, за якою тримання під вартою є виправданим у тому випадку, якщо конкретні ознаки розкривають наявність публічного інтересу, що переважає, попри презумпцію невинуватості, над повагою до особистої свободи.

В контексті практики ЄСПЛ ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов`язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв`язками та усіма видами зв`язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідування («Бекчиєв проти Молдови» §58). Серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти («Ідалов проти Росії», «Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).

Так, ОСОБА_5 обвинувачується у вчинені кримінального правопорушення у сфері проти життя особи, за п.п.7,12 ч.2 ст. 115 КК України, який у відповідності до ст. 12 КК України відноситься до особливо тяжкого злочину, за вчинення якого, у разі доведеності його вини, обвинуваченому загрожує покарання у виді позбавлення волі до п`ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

Враховуючи обсяг пред`явленого ОСОБА_5 обвинувачення, є достатні підстави вважати, що, враховуючи ймовірну тяжкість покарання, яке йому загрожує, у разі визнання його винуватим у вищевказаному кримінальному правопорушенні, останній, перебуваючи під загрозою застосування тяжкого покарання, може переховуватися від суду, оскільки він 10 років перебував у розшуку в межах даного кримінального провадження, тобто наявний ризик, передбачений п. 1) ч. 1 ст. 177 КПК України, що, у свою чергу, може зашкодити вирішенню завдань кримінального судочинства.

На переконання суду, на цей час продовжують існувати ризики, передбачені п.п. 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, а тому продовження обвинуваченому строку тримання під вартою в повній мірі відповідатиме меті, з якою застосовується цей вид запобіжного заходу, в тому числі зважаючи на суспільний інтерес, який, з урахуванням презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи та не суперечить практиці ЄСПЛ і вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, правовим позиціям, викладеним в рішеннях ЄСПЛ у справах «Летельє проти Франції», «Лабіта проти Італії».

Для відмови в звільненні обвинуваченого ОСОБА_5 з-під варти також слід враховувати і ризик перешкоджання з боку обвинуваченого, у випадку його звільнення, процесові здійснення правосуддя (рішення ЄСПЛ у справі «Вемгофф проти Німеччини» від 27.06.1968), оскільки він, володіючи відомостями щодо осіб потерпілої і свідків, може вплинути на них з метою схилення до зміни показів та відмови від показів взагалі, що вказує на наявність ризику, передбаченого п. 3) ч. 1 ст. 177 КПК України. Ці ж обставини вказують на недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів обвинуваченому.

При продовженні строку дії запобіжного заходу суд також враховує ту обставину, що будь-яких відомостей щодо протипоказань перебування ОСОБА_5 в умовах ізоляції відносно останнього не надходило.

У зв`язку із вищенаведеним, та з урахуванням того, що ризики встановлені під час обрання та продовження ОСОБА_5 , запобіжного заходу не змінилися, і з огляду на те, що до закінчення строку дії запобіжного заходу здійснити розгляд кримінального провадження неможливо, суд вважає необхідним задовольнити клопотання прокурора та продовжити обвинуваченому ОСОБА_5 , строк дії застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, без визначення розміру застави з огляду на приписи ч.4 ст. 183 КПК України, оскільки ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні злочину, із застосуванням насильства.

Суд не погоджується з доводами сторони захисту про відсутність індивідуалізації при вирішення питання щодо продовження запобіжного заходу ОСОБА_5 , оскільки судом в повній мірі з`ясовані чинники, пов`язані з характером особи обвинуваченого, його моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв`язками. Так, ОСОБА_5 , раніше неодноразово судимий за вчинення кримінальних правопорушень за ч.1 ст. 187, ч.2 ст. 186, 395 КК України, перебував 10 років у розшуку в зв`язку з даним кримінальним провадженням, на утриманні неповнолітніх або непрацездатних осіб не має, офіційно не працевлаштований, тобто суспільно-корисною працею не займався. Будучи громадянином України не виконав свого обов`язку, визначеного статтею 17 Конституції, щодо захисту країни від збройної агресії РФ в умовах воєнного стану.

У свою чергу, ані захисник ОСОБА_7 ані обвинувачений ОСОБА_5 , жодного разу не оскаржили в апеляційному порядку ухвали суду про продовження обвинуваченому запобіжного заходу, тим самим погодившись із мотивами і висновками суду першої інстанції.

Тобто, наразі «достатніми» та «належними» підставами тримання обвинуваченого під вартою є не лише очікування суду, а дотримання балансу між можливими наслідками його звільнення та безпекою суспільства, яке вимагає ізоляції осіб, які з встановленою вірогідністю здатні завдати істотної шкоди правам та свободам інших осіб, що в даному випадку, повністю виправдовує подальше утримання обвинуваченого під вартою.

На переконання суду, на даний час відсутні підстави для зміни раніше обраного запобіжного заходу обвинуваченому, оскільки він обирався не тільки з урахуванням тяжкості злочину, але й особи обвинуваченого, та певних ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, які не відпали і продовжують існувати і на теперішній час.

При прийнятті саме такого рішення, суд керується усталеною практикою Європейського суду з прав людини, згідно якої стаття 6 §1 Конвенції про захист прав і основоположних свобод зобов`язує суди надавати підстави для винесення рішень, однак не передбачає детальної відповіді на кожний аргумент (VandeHurk v. theNetherlands, 19 April 1994, §61), проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені у даній справі, були вивчені (Boldea v. Romania, 15 February 2007§30). При цьому міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі RuizTorija v. Spain від 09 грудня 1994 року, № 303-A, §29; рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04, §58).

Керуючись ст.ст. 369,372, 376 КПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Продовжити обвинуваченому ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строк тримання під вартою до 04.05.2026 включно.

У задоволенні клопотання захисника ОСОБА_7 та обвинуваченого ОСОБА_5 про зміну запобіжного заходу відмовити.

Копію ухвали вручити учасникам судового провадження та направити її для виконання начальнику Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)».

Ухвала суду про продовження строку тримання під вартою може бути оскаржена в апеляційному порядку обвинуваченим, захисником, потерпілим, прокурором безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п`яти днів з дня її оголошення, а особою, яка перебуває під вартою, - з моменту вручення їй копії ухвали.

Подання апеляційної скарги на ухвалу суду про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції, не зупиняє судовий розгляд у суді першої інстанції.

Подання апеляційної скарги на ухвалу суду про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, зупиняє набрання нею законної сили, але не зупиняє її виконання, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Повний текст ухвали буде оголошений о 12:05 годині 09.03.2026.

Судді:

____ ОСОБА_8 _____ ОСОБА_2 ____ ОСОБА_3