Decision № 126407778, 07.04.2025, Dnipropetrovsk District Administrative Court

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2025 рокуСправа №160/6427/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лозицької І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області в якій просить суд:

-визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області №912420818760 від 07.11.2023 р. про відмову у перерахунку пенсії;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити (перерахувати) пенсію, у зв`язку з втратою годувальника.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що 02.11.2023 р. ОСОБА_1 письмово звернувся до відповідача-1 із заявою про перехід на інший вид пенсії пенсії у зв?язку з втратою годувальника та надала акт спільного проживання.

Розгляд вищезазначеної заяви позивача від 02.11.2023 р. та винесення по ній рішення здійснювало Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, яке було визначено за принципом екстериторіальності, відповідно до п. 4.2 Порядку №22-1. Рішенням від 07.11.2023 р. за №912420818760 про відмову у призначенні, Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області відмовлено, у зв`язку з тим, що факт спільного проживання на день смерті не підтвердженого наданими документами.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі, залучено у якості співвідповідача Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачам строк для надання відзивів на позов та докази на його обґрунтування, а також встановлено строк відповідачам для надання належним чином завіреної копії пенсійної справи позивача.

Представником Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області було подано до суду відзив на позовну заяву, в тексті якого зазначено, що він заперечує проти пред`явлених позовних вимог з посиланням на те, що не надано належних документів, що підтверджують факт спільного проживання з померлим на день його смерті. При цьому, зазначає про порушення строку звернення до суду.

Позивачем було подано до суду відповідь на відзив, в тексті якої зазначено, що вона підтримує заявленні позовні вимоги та просить суд їх задовольнити у повному обсязі, із зазначенням про період дії воєнного стану в Україні та неможливість своєчасного звернення до суду.

Суд розглянувши означене клопотання зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

В свою чергу, частиною 2 статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 2 статті 122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції прозахист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов 'язків цивільного характеру.

Зазначена норма гарантує право на суд, одним з елементів якого є право на доступ до суду, тобто право ініціювати судовий розгляд цивільної справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі Ґолдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom) , заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі Станєв проти Болгарії ( Stanev v. Bulgaria ), заява № 36760/06, § 230).

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі Буланов та Купчик проти України , (заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади.

Ураховуючи зазначене, з метою недопущення порушення гарантованого Конвенцію права на доступ до суду та ефективний засіб юридичного захисту.

При цьому, суд зазначає, що останнім не було передбачено застосування до позовної заяви поданої ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, суто «формального підходу», та, як наслідок перешкоджання доступу до суду.

Дніпропетровським окружним адміністративним суд, враховуючи ст.55 Конституції України, відповідно до змісту якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, надав позивачу реалізувати своє право на звернення до суду шляхом відкриття провадження у справі ухвалою суду від 03.03.2025 р., та призначення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами для вирішення даної позовної заяви по суті, враховуючи підставу, на яку позивач посилається, як на істотну для справи обставину, а також зважаючи на необхідність відсутності суто формального підходу при призначенні, розгляді і вирішенні справ з огляду на пропуск відповідного строку звернення до суду.

Суд зауважує, що зазначена позиція кореспондується позиції Верховного Суду, викладеній в постанові Верховного Суду від 03.05.2018 р. у справі №204/5502/17 (2-а/204/208/17) (адміністративне провадження №К/9901/22212/18), в якій зазначається наступне.

Водночас, Верховний Суд України в постанові від 11 вересня 2017 року, ухваленій за заявою про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, зазначив, що у справі, що розглядається, рішенням Європейського суду з прав людини встановлено порушення національним судом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права підприємства-заявника на доступ до суду, оскільки Вищий господарський суд України при розгляді повторної касаційної скарги ТОВ «Фріда» виявив надмірний формалізм, повертаючи скаргу без розгляду у зв`язку пропуском строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку, і безпідставно не дав оцінки супровідному листу підприємства-заявника, в якому містилося клопотання продовжити відповідний строк і розглянути по суті касаційну скаргу.

Відповідач-1, у встановлений судом строк, своїм процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, причини неподання відзиву на позовну заяву суду не повідомив.

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем-1 відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

В матеріалах справи міститься копія свідоцтва про шлюб від 31.07.1976 р. Серія НОМЕР_1 , з тексту якого судом встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстровано шлюб. Прізвище після державної реєстрації шлюбу ОСОБА_3 зазначено, як ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 17.07.2020 р. серія НОМЕР_2 , копія якого міститься в матеріалах справи.

Відповідно до акта про спільне проживання від 02.11.2023 р., в якому зазначено, що в період з 24.10.2014 р. по 15.04.2019 р. за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали разом. Відповідно до п.2.11 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» за документ, що засвідчує факт перебування на утриманні непрацездатних членів сім`ї, приймаються відомості про місце проживання (разом з годувальником за однією адресою) або документи, видані відповідно до чинного законодавства за місцем проживання особи, зокрема органом місцевого самоврядування, що підтверджують такий факт. Згідно ст. 76 Цивільно процесуального кодексу України акт про спільне проживання може застосовуватись як доказ на підставі якого суд встановлює наявність факту спільного проживання, який має значення для вирішення справи.

01.11.2023 р. ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про перехід на пенсію у зв`язку з втратою годувальника. Заява позивача та додані до неї документи розглядалися Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області. Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області за №912420818760 від 07.11.2023 р. ОСОБА_1 відмовлено у переведенні на інший вид пенсії, із зазначенням, що факт спільного проживання на день смерті не підтверджено наданими документами.

Вважаючи відмову протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно достатті 19 Конституції Українипередбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Згідно частини 1статті 46 Конституції Українигромадяни мають право на соціальний захист, з яким кореспондується обов`язок держави щодо його забезпечення. Реалізація цього обов`язку здійснюється органами державної влади відповідно до їх повноважень.

У відповідності до п. 23 ч. 1 Європейської Соціальної Хартії (переглянутої) та ч.3 ст.46 Конституції України, кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. ст. 21, 22 Конституції України - усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Конституційні права і свободи людини і громадянина, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема: основи соціального захисту.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

У відповідності до вимог статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Враховуючи загальні принципи міжнародного права, викладені у наведених вище рішеннях Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах позивач не може бути позбавленим права на отримання пенсії у зв`язку з отриманням певної інформації від відповідних органів влади.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам регулює Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV, прийнятий 9 липня 2003 року (далі Закон №1058-IV).

Відповідно до ч.3 ст.4 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються види пенсійного забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення.

Відповідно до змісту ст. 5 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат.

Приписами статті 8 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», передбачене право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року №1788-XII (далі Закон №1788-XII) зокрема, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв`язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки республіки.

Частиною 1 ст. 7 Закону №1788-ХІІ встановлено, що звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.

Відповідно до ч.1 ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті особи, яка виконала функцію донора анатомічних матеріалів людини, пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров`я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), - незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

Згідно з п.1 ч.2 ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», непрацездатними членами сім`ї вважаються чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.

Відповідно ч.3 ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», до членів сім`ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони: 1) були на повному утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім`ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв`язку з втратою годувальника.

Відповідно до ч.1 ст.37 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім`ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім`ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

Відповідно до ч.1 ст.38 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім`ї померлого годувальника вважається непрацездатним згідно із частиною другою статті 36 цього Закону, а членам сім`ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, - довічно.

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Здійснивши системний аналіз як зазначених вище норм чинного пенсійного законодавства, так і доводів як позивача, викладених в позовній заяві, так і представника відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, суд зазначає наступне.

Необхідні умови для призначення особам, які втратили годувальника, пенсії, визначені ст. 36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Так, ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено, що пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, - незалежно від тривалості страхового стажу.

Відповідно до ч. 2 ст.36 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», непрацездатними членами сім`ї вважаються, зокрема, чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.

На підставі викладеного вище, суд зазначає, що, необхідною умовою для призначення зазначеним особам пенсії у зв`язку з втратою годувальника або переведення на такий вид пенсії є встановлення їм інвалідності або досягнення ними пенсійного віку, передбаченого зазначеною статтею.

Документи, які надаються для призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника, визначені п. 2.3 Порядку № 22-1.

Так, до заяви про призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника подаються документи померлого годувальника, перелічені в пп. пп. 2, 3 п. 2.1 цього розділу, а саме: документи про стаж та документи про заробітну плату.

Також надаються такі документи:

1) документ, що підтверджує реєстраційний номер облікової картки платника податків, або свідоцтво про загальнообов`язкове державне соціальне страхування особи, якій призначається пенсія, та померлого годувальника (подається у разі, якщо особа, яка звернулася із заявою про призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника, має такі документи);

2) свідоцтво про народження або паспорт особи, якій призначається пенсія;

3) документи, що засвідчують родинні стосунки члена сім`ї з померлим годувальником;

4) свідоцтво про смерть годувальника, або рішення суду про визнання його безвісно відсутнім чи оголошення його померлим, або витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, що засвідчує факт внесення до цього реєстру інформації про безвісне зникнення особи, або інформація з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, отримана в порядку, передбаченому ст. 15 Закону № 2505;

5) документи про вік померлого годувальника сім`ї за відсутності таких даних у свідоцтві про смерть чи рішенні суду про визнання годувальника безвісно відсутнім або оголошення його померлим;

[…]

8) документи про місце проживання (реєстрації);

9) документ про перебування членів сім`ї (крім дітей) на утриманні померлого годувальника;

[…]

11) документи про стаж особи, якій призначається пенсія, визначені пп. 2 п. 2.1 цього розділу (для визначення пенсійного віку осіб, зазначених у п. 1 ч. 2 ст. 36 Закону).

П. 2.8 Порядку № 22-1 визначає, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

П. 2.11 Порядку № 22-1 передбачено, що за документ, що засвідчує факт перебування на утриманні непрацездатних членів сім`ї, приймаються довідки або інші документи про склад сім`ї, видані відповідно до чинного законодавства за місцем проживання (реєстрації) особи, зокрема органом місцевого самоврядування, або документ про реєстрацію місця проживання (разом з годувальником за однією адресою), виданий згідно із вимогами ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

У разі неможливості надати такі документи факт перебування на утриманні померлого годувальника встановлюється у судовому порядку.

Судом встановлено, що підставою для відмови у переведенні ОСОБА_1 на пенсію по втраті годувальника померлого чоловіка ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до заяви від 02.11.2023 р. слугувало те, що факт спільного проживання на день смерті не підтверджено наданими документами.

Водночас, суд зазначає, що пункт 2.11 Порядку №22-1 не містить імперативної норми щодо видання документу із зазначенням відомостей про місце проживання разом з годувальником за однією адресою лише органом місцевого самоврядування.

Так, у пункті 2.11 Порядку № 22-1 вказано, що відповідні документи можуть бути видані, зокрема, органом місцевого самоврядування.

Таким чином, наданий позивачем акт про спільне проживання від 02.11.2023 р., в якому зазначено, що в період з 24.10.2014 по 15.04.2019 за адресою: АДРЕСА_1 позивач з ОСОБА_2 проживали разом є підставою для переведення позивача на пенсію по втраті годувальника.

Відтак, встановивши та підтвердивши матеріалами справи протиправний характер оскаржуваного рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області винесеного без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття зазначених рішень; недобросовісно; нерозсудливо; непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані ці рішення, що мають наслідком порушення прав та законних інтересів позивача в публічно-правових відносинах з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, а також встановивши, що в даному випадку мають місце саме дії відповідача, як активна форма поведінки останнього, спрямовані шляхом винесення оскаржуваного рішення та порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, суд приходить до висновку, що належним та допустимим засобом щодо поновлення порушеного права буде визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 07.11.2023 р. №912420818760.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити (перерахувати) пенсію, у зв`язку з втратою годувальника, суд зазначає наступне.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями спонукати суб`єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, у такому випадку, суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням правової оцінки суду, наведеної у такому судовому рішенні, з урахуванням повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

На цій підставі адміністративні суди, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручаються у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Окрім того, при прийнятті даного рішення, судом враховується і те, що у даному випадку, саме наявність у позивача необхідного страхового стажу, визначеного ст.114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», є підставою для призначення останньому пенсії за віком на пільгових умовах, при цьому, за нормами ч.2 ст.24 Закону №1058 визначено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду, тобто повноваження щодо обчислення стажу є виключною компетенцію пенсійних органів, а тому адміністративний суд не наділений повноваження підміняти пенсійний орган та самостійно обчислювати страховий стаж позивача для призначення пенсії, а, відповідно, без проведення розрахунку такого стажу і зобов`язувати призначати пенсії.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що найбільш ефективний із можливих способів захисту порушеного права є саме зобов`язання відповідача-2 Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області повторно розглянути заяву позивача про перехід на інший вид пенсії та прийняти обґрунтоване рішення по суті заяви з урахуванням висновків, викладених у цьому судовому рішенні, вимог пенсійного законодавства України та повноважень органів Пенсійного фонду України, виходячи з вимог ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, означена позовна вимога задоволенню не підлягає, та є дискреційними повноваженнями Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.

Водночас, суд зазначає, що за результатами автоматичного розподілу справ у електронній підсистемі за принципом екстериторіальності розгляд заяви позивача від 02.11.2023 року було розподілено на відділ пенсійного забезпечення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.

Тобто, розгляд заяв позивача від прийняття відповідного рішення здійснювалось саме Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області, а Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснювалось лише направлення на адресу позивача оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Як передбачено ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" констатував: " 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до п. 2 ч. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Приймаючи до уваги вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

З приводу розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому, суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Таким чином, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, стягненню з Головного управління Пенсійного фонду України в Вінницькій області підлягає сума 605,60 грн., сплата яких підтверджується квитанцією 114670433 від 25.02.2025 р., яка міститься в матеріалах справи.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 139, 241-243, 245-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області №912420818760 від 07.11.2023 р. про відмову у перерахунку пенсії.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії, у зв`язку з втратою годувальника від 02.11.2023 р. та прийняти обґрунтоване рішення, з урахуванням висновків суду.

У задоволенні іншої частини позовних вимог -відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) з Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 13322403) за рахунок бюджетних асигнувань судовий збір за подачу позовної заяви до суду в сумі 605,60 грн. (шістсот п`ять гривень, 60 копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене встроки, передбачені статтею295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.О. Лозицька