Decision № 116804325, 02.02.2024, Odesa District Administrative Court

Справа № 420/28031/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Токмілової Л.М.

за участі:

секретаря судового засідання Кожухар В.В.

позивача - ОСОБА_1

представника відповідача Бескровного М.О

представник третьої особи - не з`явися

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, третя особа Державна казначейська служба України про стягнення заробітної плати,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Держави України в особі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, третя особа Державна казначейська служба України, в якій позивач просить суд стягнути з Держави України в особі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати/грошового забезпечення в розмірі 14966734 (чотирнадцять мільйонів дев`ятсот шістдесят шість тисяч сімсот тридцять чотири) гривні 68 (шістдесят вісім) копійок, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19.09.2019 № 113ІХ, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 по 21.03.2022.

Ухвалою суду від 18.10.2023 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків..

Ухвалою суду від 06.11.2023 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 28.11.2023 року.

У підготовче судове засідання, призначене на 28.11.2023 року з`явились позивач та представник відповідача, судове засідання було відкладено на 19.12.2023 року з урахуванням необхідності надати відповідачем докази.

У судовому засіданні 19.12.2024 року, за явкою позивача та представника відповідача, протокольною ухвалою судом закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 15.01.2024 року о 11:45 год.

Судове засідання, призначене на 15.01.2024 року перенесено на 18.01.2024 року у зв`язку з перебуванням судді Токмілової Л.М. у відпустці.

Судове засідання, призначене на 18.01.2024 року перенесено на 23.01.2024 року у зв`язку з повітряною тривогою у м.Одеса.

Судове засідання, призначене на 23.01.2024 року перенесено на 24.01.2024 року у зв`язку з повітряною тривогою у м.Одеса.

У судове засідання 24.01.2024 року з`явились позивач та представник відповідача, представник третьої особи не з`явився. Позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі, представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що із дня набрання чинності статті 81 Закону України від 14.10.2014 № 1697 "Про прокуратуру", тобто з 15.07.2015, відповідач зобов`язаний був нараховувати та виплачувати позивачу з 01.07.2015 по 03.07.2016 заробітну плату, а з 04.07.2016 по 21.03.2022 грошове забезпечення як військовослужбовцю, який проходив службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, з урахуванням розміру посадового окладу, надбавки за виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, встановлених цим Законом. Натомість у період з 01.07.2015 по 21.03.2022 заробітна плата та грошове забезпечення позивачу нараховувалися та виплачувалися із розрахунку посадового окладу, зазначеного в Постанові Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (із змінами та доповненнями), що підтверджується розрахунковими листами за 2015-2022 роки. Застосування розмірів окладів із порушенням вимог ст. 81 Закону № 1697 призвело до невірного нарахування Позивачу як військовослужбовцю премій, надбавок та інших додаткових виплат, передбачених законами та підзаконними нормативно-правовими актами, оскільки їх розмір безпосередньо залежить від посадового окладу. Відповідач законність своїх дій мотивував приписами законів, які прийняла Верховна Рада України. Таким чином, актами Верховної Ради України, які визнані неконституційними, позивачу заподіяно матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої заробітної плати та грошового забезпечення за фактично виконану роботу (військову службу). Втрата нормативно-правовим актом (або його частиною) чинності не тотожна його неконституційності. Конституційним Судом України визнано факти неконституційності вищезазначених положень, що вказує на те, що такі положення суперечили нормам Конституції з моменту їх прийняття. Рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності нормативно-правового акту, а встановлює наявність чи відсутність такого юридичного факту. Отже, ці положення були неконституційними і до 26.03.2020 та відповідно до 13.09.2023. Шкода, спричинена неконституційним актом виникає до виявлення факту неконституційності, у період коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним. Постанова Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 420/10296/20 не скасовує, не зупиняє та не відміняє дію у часі з 11.09.2020 по 21.03.2022 приписи статті 129-1 Конституції України, частину першу статті 325 КАС України та наказ керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону наказу від 31.03.2023 № 96к. Приймаючи постанову від 29.11.2023 у справі № 420/10296/20 Верховний Суд не вирішив питання повороту виконання (частина перша статті 380 КАС України). 10.10.2023 Запорізький окружний адміністративний суд у подібній справі № 280/8358/21 встановив, що не можна нанести шкоду неконституційним актом після винесення рішення Конституційним Судом України про неконституційність акта, оскільки даний акт вже втрачає чинність. Шкода виникає до виявлення факту неконституційності, у період коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним.

Відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог та зазначив, що на час дії спірних правовідносин, тобто у період, за який позивач просить стягнути на його користь збитки у вигляді недоотриманої заробітної плати, ОСОБА_1 працював в органах прокуратури, тобто перебував на публічній службі. З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди. Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги саме через призму нібито понесення ним збитків у вигляді недоотриманої заробітної плати у зв`язку з визнанням неконституційними другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ (далі Закон № 113-ІХ) та окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України. Однак, позивач не оспорює розмір отриманої ним заробітної плати в контексті його невідповідності встановленому законодавством, що було чинним у спірний період. За таких обставин, у суду відсутні підстави та процесуальні повноваження на перевірку зазначених обставин (відповідність отриманої ОСОБА_1 заробітної плати за період з 01.07.2015 по 21.03.2022 положенням законодавства, чинного в цей період) з метою захисту його порушеного права. Тим більше, що цим обставинам надана оцінка судом у справах №420/12942/20, № 420/11227/20. Позивач звернувся з позовом до Держави Україна в особі СП СО ПР, яка є самостійною юридичною особою та не відповідає за зобов`язаннями держави. Наказом Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11.09.2020. На час спірних правовідносин у період з 01.07.2015 по 21.03.2022 ОСОБА_1 до створеної 11.09.2020 обласної прокуратури (на цей час СП СО ПР) переведений не був так як 10.09.2020 звільнений з посади (з 11.09.2020 поновлений на військовій службі та на посаді начальника відділу організаційного та правового забезпечення Військової прокуратури Південного регіону України на підставі постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21.03.2022 у справі № 420/10296/20 та звільнений 28.04.2022), через що положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» не поширювалися на позивача як на працівника військової прокуратури. Конституційний Суд України у Рішенні від 24.12.1997 № 8-зп зазначив, що ч. 2 ст. 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Відтак Закон № 113-IX, який набрав чинності 25.09.2019, був чинним на час виникнення спірних правовідносин, через що підлягав застосуванню відповідачем. Окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, у частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VIІ від 14.10.2014 зі змінами застосовуються в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, також було чинне на час виникнення спірних правовідносин, через що також підлягало застосуванню відповідачем. Позивач не є прокурором, який успішно пройшов атестацію, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505. Окрім цього, Закон України «Про прокуратуру» (в редакції від 19.09.2019) не містить будь-яких положень щодо порядку нарахування грошового забезпечення військовослужбовцям військових прокуратур.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.

Наказом Військової прокуратури Південного регіону України №376к від 12.12.2014 року, ОСОБА_1 був призначений на посаду начальника відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері Військової прокуратури Південного регіону України.

Наказом Військової прокуратури Південного регіону України №354к від 04 липня 2016 року, звільнено радника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері Військової прокуратури Південного регіону України у зв`язку з вступом на військову службу.

04.07.2016 року між ОСОБА_1 та Міністром оборони України укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на п`ять років.

У період з 05.07.2016 року по 10.09.2020 року позивач займав наступні посади:

- з 05.07.2016 року по 10.11.2018 року начальник відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері Військової прокуратури Південного регіону України;

- з 11.10.2018 року по 13.06.2019 року начальник відділу представництва інтересів держави, протидії корупції у військовій сфері та в оборонно-промисловому комплексі Військової прокуратури Південного регіону України;

- з 14.06.2019 року по 14.01.2020 року начальник слідчого відділу управління нагляду за додержанням законів, виконанням судових рішень у кримінальному провадженні та при проведенні оперативно-розшукової діяльності Військової прокуратури Південного регіону України;

- з 15.01.2020 року по 23.03.2020 року зарахований у розпорядження прокурора Південного регіону України;

- з 24.03.2020 року по 10.09.2020 року Начальник відділу організаційного та правового забезпечення Військової прокуратури Південного регіону України.

10.09.2020 року наказом Міністра оборони України №449, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» полковника юстиції ОСОБА_1 , начальника відділу організаційного та правового забезпечення військової прокуратури Південного регіону України, звільнено з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров`я).

10.09.2020 року наказом виконуючого обов`язки Військового прокурора Південного регіону України полковника юстиції полковника юстиції ОСОБА_1 , якого наказом Міністра оборони України від 10.09.2020 року № 449 звільнено з військової служби у запас за п.п. «г» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) з 10 вересня 2020 року звільнено з посади начальника відділу організаційного та правового забезпечення військової прокуратури Південного регіону України, виключено зі списків особового складу військової прокуратури Південного регіону України, всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Малиновського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки м. Одеси.

На виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21.03.2022 р. по справі №420/10296/20, наказом відповідача від 31.03.2022 №96к позивача поновлено на посаді начальника відділу організаційного та правового забезпечення Військової прокуратури Південного регіону України.

Постановою Верховного Суду від 29.11.2023 року постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21.03.2022 у справі № 420/10296/20 скасована, а рішення Одеського оружного адміністративного суду від 12.10.2021, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , у тому числі про поновлення на посаді, залишено в силі.

Конституційним Судом України 26.03.2020 року прийнято рішення №6-р(ІІ)2020, яким визнано неконституційним окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів.

Конституційним Судом України 13.09.2023 року прийнято рішення №8-р(II)/2023, яким визнано неконституційним друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-IX.

Вважаючи, що відповідач безпідставно не здійснив виплату позивачу заробітної плати за період його роботи з 01.07.2015 по 21.03.2022 у розмірі, встановленому статтею 81 Закону України "По прокуратуру", позивач звернулася з даним позовом до суду з вимогою про стягнення з відповідача матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати.

Вирішуючи даний публічно-правовий спір, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З 15 липня 2015 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру», який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» 1697-VII (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) заробітна плата прокурора регулювалася цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.

Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: прокурора регіональної прокуратури - 1,2; прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.

Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (ч. 9 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру») 1774-VIII частину 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» викладено в такій редакції: «Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року».

Редакція цієї ж статті у період з 25.09.2019 по 31.12.2020 визначала, що посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а редакція статті з 01.01.2021 закріплювала розмір відповідного посадового окладу на рівні 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

У той же час, відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про оплату праці» (далі - Закон №108/95-ВР) умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно статті 13 зазначеного Закону оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.

За змістом частин першої та другої статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Згідно статті 89 Закону України «Про прокуратуру» функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.

Статтею 90 вказаного Закону визначено, що фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.

Законом України від 28 грудня 2014 року «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26 яким встановлено, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» установлено, що положення частини другої статті 33, статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Аналогічні положення закріплені у пункті 11 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік».

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів та інші виплати. Видатки, пов`язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури (пункти 2 і 6).

Постановами Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 року №763 і від 9 грудня 2015 року №1013 унесені відповідні зміни до схем посадових окладів працівників органів прокуратури.

Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 825/575/16, від 19 березня 2020 року у справі № 806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №807/1171/16.

Сторонами не оспорюється той факт, що у спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не у відповідності до положень частини третьої статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

В позовній заяві позивач зазначив, що положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які були визнані неконституційними, йому завдано матеріальної шкоди (збитків) у вигляді недоотриманої заробітної плати.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України».

Згідно частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Однак, положення даної статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню.

Згідно статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Тобто, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Разом з тим, суд зазначає, що позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми заробітної плати.

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати не може вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України.

Рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Отже, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Встановлена Конституційного Суду України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акту чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.

У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, за яким: рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).

У тексті рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість у резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що Положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

За таких обставин немає правових підстав стверджувати, що відповідний орган прокуратури допустив протиправну бездіяльність в частині нарахування та виплати позивачу заробітної плати за чинним на той час законодавством.

Позивач своєю чергою не оскаржував розмір отриманої ним у спірному періоді заробітної плати, нарахованої та виплаченої йому у відповідності до діючого та чинного на той час законодавства (до ухвалення вищезазначеного Рішення Конституційним Судом України).

Врахувавши відсутність у відповідача права на здійснення перерахунку та виплати посадового окладу позивача у розмірі, іншому ніж встановлений Постановою №505 та враховуючи те, що рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 на спірні правовідносини за період з 01.07.2015 року до 26.03.2020 року не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення матеріальної шкоди за період з 01.07.2015 року до 26.03.2020 року, а відтак відсутні підстави для застосування положень частини третьої статті 152 Конституції України через недоведення позивачем наявності майнової шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між нею та протиправною бездіяльністю відповідача.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 380/8155/21.

Стосовно ж періоду з 27.03.2020 року по 21.03.2022 року, суд зазначає, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» 19.09.2019 року №113-IX (далі - «Закон №113-IX»), який набрав чинності 25.09.2019 року та яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, частини третя і четверта статті 81 Закону України «Про прокуратуру» викладені у такій редакції:

«Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3».

Отже, до дня звільнення або переведення прокурора місцевої прокуратури діє норма Закону №113-ІХ відповідно до якої з 25 вересня 2019 року оплата праці працівників місцевих прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, тобто Постанови №505.

Надаючи оцінку застосуванню частини третьої статті 81 Закону № 1697-VII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 до прокурорів, які не пройшли атестацію у період заходів реформування прокуратури, Верховний Суд, зокрема у постанові від 14.07.2022 у справі № 160/13767/20, наголосив, що принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали дозвіл на вчинення певних дій та в наступному діяли виключно в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України.

У цьому зв`язку Верховний Суд підкреслив, що правове регулювання оспорюваних прокурором питань щодо виплати заробітної плати, визначено спеціальним законодавчим актом - Законом № 113-ІХ, яким передбачена атестація прокурорів. Отже, на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, діяла нова редакція статті 81 Закону № 1697-VII.

Сам Закон № 113-ІХ визначає умови переведення прокурорів, процедуру проходження атестації і відповідно порядок оплати праці прокурорів на період проведення їх атестації.

Згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (у подальшому Рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 №8-р(II)/2023, друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним)) до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Отже, правовий статус зазначених вище прокурорів, який вони мали до набрання чинності цим Законом, характеризується і державними гарантіями щодо виплати заробітної плати з відповідних джерел фінансування. Тобто правове регулювання оплати праці, яке існувало до прийняття спеціального Закону № 113-IX, здійснювалося у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Системний аналіз приписів Закону № 113-ІХ дозволяє зробити висновок, що на зазначений період (тобто до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури) оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови № 505, яка була чинною у спірному періоді.

Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в обласні прокуратури, отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону №1697-VII зі змінами, внесеними Законом № 113-ІХ.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 540/1268/21 та від 14.07.2022 у справі № 240/1984/21.

Стосовно застосування рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі № 6-р/2020, то Верховний Суд у своїх постановах від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20, від 13.10.2021 у справі № 560/4176/19, від 26.11.2021 у справі № 200/14545/19-а, висновував, зокрема, що вказане Рішення стосується приписів статті 81 Закону № 1697-VІІ зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України і пов`язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А тому застосування статті 81 Закону № 1697-VII зі змінами в редакції Закону № 113-ІХ без обмежень у цій справі, пов`язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/ «оновлені» прокуратури (відповідно до Закону № 113-ІХ).

Отже за висновком Верховного Суду у вказаних справах, до прокурора, який не пройшов успішно атестацію та не переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального прокурора, обласну чи окружну прокуратури, застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX.

Зі змісту матеріалів справи слідує, що позивач не був прокурором, який успішно пройшов атестацію, що встановлено Постановою Верховного суду від 29.11.2023 по справі №420/10296/20, і не був переведений на посаду в Офіс Генерального прокурора, обласну чи окружну прокуратури, а тому у спірних правовідносинах застосуванню відповідачем підлягали приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин.

Так, з матеріалів справи вбачається, що підставою для стягнення матеріальної шкоди позивачем вказано на наявність рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року № 8-р(ІІ)/2023, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113ІХ.

У резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року № 8-р(ІІ)/2023 зазначено, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суд звертає увагу, що рішення Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року № 8-р(ІІ)/2023 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності з огляду на наступне.

Як вже зазначалось судом, згідно із частиною другою статті 152 Конституції України і частиною першою статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Таким чином, керуючись принципом законності (стаття 19 Конституції України), Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону, як роботодавець (відповідач) у рамках спірних правовідносин, не міг виплачувати заробітну плату позивачу в іншому розмірі, ніж був передбачений Законом № 113-IX та Постановою № 505.

Оскільки приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX у періоді в якому виникли спірні правовідносини між сторонами щодо нарахування і виплати заборгованості по заробітній платі, були чинними, суд дійшов висновку про відсутність підстав для нарахування та невиплати позивачу заробітної плати відповідно до вимог статті 81 Закону № 1697-VІІ.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Отже, необхідною підставою для стягнення збитків з держави є факти неправомірних дій державного органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

За наведених обставин, визначальним чинником для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди, є факт неправомірних дій чи бездіяльності цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями чи бездіяльністю і заподіяною шкодою.

Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Незаконними діяннями органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування є діяння, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів. Незаконність рішення, дії чи бездіяльності особи, яка завдала шкоди повинна бути доведена.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23.12.2019 по справі №914/1221/17.

Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає у тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки особи, яка завдавала шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є безумовним наслідком такої протиправної поведінки. Крім того, відсутність хоча б одного складового цивільного правопорушення виключає підстави для відшкодування шкоди і, як наслідок, не передбачає покладання обов`язку на відповідача, у зв`язку з відсутністю цивільного правопорушення.

Окрім того, підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає, зокрема і стаття 1175 Цивільного кодексу України, згідно якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Однак, ця норма застосовується у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Водночас визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, натомість зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Тобто, у випадку визнання закону неконституційним він залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв`язку із чим, правова основа відносин, що діяли в цей період, залишається легітимною.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 380/8155/21.

Визначаючись з відповідачем по справі суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду в Постанові від 27.11.2019 (справа № 242/4741/16-ц) та бере до уваги Ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2023 року по справі № 160/6949/20, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах. З урахуванням цього Велика Палата Верховного Суду виснувала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, який відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (так само постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22), від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 21.08.2019 у справі № 761/35803/16-ц (пункт 33), від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц (пункти 25 - 28), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.6)).

Суд зазначає, що у постанові від 05.06.2019 (справа № 686/23445/17) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спір про стягнення збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, у вигляді неотриманої заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які (згідно з доводами позивача у зазначеній справі) мали бути виплачені йому, коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, стосується проходження позивачем публічної служби. Спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства (відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби).

Аналогічний за змістом висновок у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах від 14.11.2018 у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18), від 12.01.2021 у справі № 757/44631/19-ц (провадження № 14-171цс20).

Щодо преюдиційності значення висновків суду у справах №420/12942/20 та №300/2771/23 до цієї справи, слід зауважити про те, що у вказаних справах вирішувалося право ОСОБА_1 на матеріальні блага (зокрема, щомісячної допомоги, надбавки за вислугу років та за військове звання, додаткових видів грошового забезпечення, грошової допомоги на оздоровлення), у той же час це не впливає на правовідносини у даній справі, адже в даній справі позивач оскаржує саме матеріальну шкоду, нанесену визнанням нормативно-правових актів неконституційними.

Щодо доводів позивача про те, що постанова Верховного Суду від 29.11.2023 року у справі №420/28031/23 не поширює свою дію на правовідносини у даній справі, то суд не погоджується з огляду на наступне.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Суд зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції від 21.03.2022 року у справі №420/10296/20 скасована з моменту набрання законної сили постановою касаційної інстанції, тобто станом на час розгляду даної справи постанови суду апеляційної інстанції не існує, тому суд враховує висновки саме суду касаційної інстанції.

Щодо того, що Верховний Суд, приймаючи постанову від 29.11.2023 у справі №420/10296/20, не вирішив питання повороту виконання, то це є переважним правом суду касаційної інстанції і абсолютно не призводить до чинності рішення суду апеляційної інстанції.

Крім того, заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня ухвалення відповідного рішення суду касаційної інстанції.

Суд не погоджується також з необхідністю враховувати при розгляді даної справи рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10.10.2023 по справі №280/8358/21, адже жодна норма жодного закону не встановлює обов`язку судів враховувати правові позиції суду першої інстанції, крім того відповідне рішення не набрало законної сили.

Отже, позов ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати, не підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Позивач звільнений від сплати судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, третя особа Державна казначейська служба України про стягнення заробітної плати відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Повний текст рішення виготовлено 02.02.2024 року.

Суддя Токмілова Л.М.

.