Decision № 116134118, 05.01.2024, Odesa District Administrative Court

Справа № 420/25601/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2023 року Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Левчук О.А.,

за участю секретаря Гур`євої К.І.

перекладача Нікішова О.О.

позивача ОСОБА_1

представника позивача Соколова Д.С.

представника відповідача Половенко В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 року № 118-23, яким ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що є громадянином Таджикистану, за віросповіданням є мусульманином-суннітом та неодноразово зазнавав погроз співробітників поліції через сповідування регалії та просвітницьку діяльність батька, який був муаззіном та був ув`язнений. Рідний дядько, двоюрідний брат позивача також ув`язнені через релігійні переконання. У зв`язку з чим він побоюється повертатися до Таджикістану. У разі повернення в країну походження позивач може стати жертвою свавільного насилля та жорсткого поводження, оскільки до якого батька під час затримання з метою подальшого ув`язнення застосовувалось фізичне насилля. Заява позивача відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, рішення ДМСУ є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Представником відповідача Державної міграційної служби України до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить відмовити в задоволенні позову та вказує, що оскаржуване рішення прийнято лише щодо ОСОБА_1 , оскільки діти шукача захисту проходять за особою справою матері дітей. При цьому, співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, перевіркою підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач звернувся за міжнародним захистом через 6 років після потрапляння на територію України, що свідчить про його звернення не обумовлене потребою захисту, а пов`язане з бажанням власного перебування. Він не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття захисту в контексті наявних у нього ознак, передбачених п. 1, 13 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Ним не надано жодні документальні докази власного ймовірного переслідування та не навів конкретних фактів або доказів, які б вказували на загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Після проведення аналізу особової справи ДМС дійшов висновку, що визначені елементи мають загальний характер, проте інформація щодо країни походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця. Таким чином, рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 20.07.2023 року № 118-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Представником позивача до суду надано відповідь на відзив, в якій представник позивача вказав, що відповідно до положень чинного законодавства відповідач повинен розглядати заяву позивача з урахуванням всіх неповнолітніх дітей, які вказані у заяві. Надана позивачем разом з позовною заявою інформація про країну походження не є загальною, підтверджує об`єктивні побоювання останнього щодо застосування до нього переслідування у разі його повернення з релігійних мотивів, та є належними та достатніми доказами для прийняття об`єктивного рішення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Внаслідок відмови у наданні захисту позивач наражається на небезпеку примусового повернення до Таджикистану, де він може зазнати переслідувань через його релігійні переконання, внаслідок чого існують обґрунтовані підстави вважати, що його життю, безпеці чи свободі існує загроза через побоювання нелюдського або такого. Що принижує гідність. Відповідач не виконав обов`язків, покладених на нього Законом, не збирав належним чином та не аналізував навіть тих даних щодо ситуації в країні походження, які наявні у відкритих джерелах, підійшов до розгляду заяви позивача формально і упереджено та залишено поза увагою ряд важливих тверджень.

Ухвалою суду від 26 вересня 2023 року відмовлено в задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Ухвалою суду від 27 листопада 2023 року призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 14 грудня 2023 року, занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали, просили адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, просив суд відмовити в задоволенні позовної заяви.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Таджикистан, місце народження - Таджикистан, смт. Гафуров, національність - узбек, віросповідання - іслам (суніт).

Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_5 покинув країну походження у вересні 2009 року, авіарейсом Худжанд - Москва, в росії проживав до середини 2013 року, переїхав до м. Сімферополь. Перетнув кордон України 07.07.2016 року автомобільним транспортом, нелегально.

19 вересня 2022 року ОСОБА_5 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 68-70).

16 червня 2023 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 49-64).

25 червня 2021 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 118-23, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (а.с. 48).

14 вересня 2023 року ОСОБА_5 отримав повідомлення № 152 від 31.07.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 44).

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З матеріалів особової справи вбачається, що позивач причинами виїзду з країни походження зазначив, що в 2007 році батько вийшов з в`язниці та виїхав в росію. В 2009 році він разом з матір`ю виїхав в росію до батька, згодом в 2013 році виїхав до Криму та після окупації Криму зазнав переслідувань, у зв`язку з чим в 2016 році виїхав до Одеси (а.с. 68-70).

Під час проведення анкетування, причинами виїзду до України ОСОБА_5 вказав, що працював в РФ та мав дискомфорт через сповідування мусульманської релігії та перевірку документів, та у зв`язку з тим, що в Криму багато мусульман поїхав до України в 2013 році. Причинами виїзду з країни походження зазначив переїзд до батька, який жив в росії.

Тобто, виїзд позивача ОСОБА_1 з Республіки Таджикистан не був вимушений.

Під час проведення співбесіди ОСОБА_5 зазначив, що не бажає повертатися до Таджикістану, оскільки коли живеш ісламськими звичаями чи релігією хочеш відвідувати мечеть, носити бороду - однак одразу штрафують, потім ув`язнюють. Крім того, в Таджикістані немає нікого з родичів, домівки та немає до кого повертатися.

При цьому, метою звернення до міграційного органу під час співбесіди 30.09.2022 року, ОСОБА_5 вказав: «хоче залишитися тут».

Крім того, під час анкетування та співбесіди 30.09.2022 року ОСОБА_5 вказав, що до нього не застосовувалось насильство на батьківщині, він не зазнавав переслідувань за ознаками раси чи національності, як і не зазнавав переслідувань за ознакою віросповідання чи належності до певної соціальної групи, до нього не застосовувались адміністративні заходи (затримання, арешт).

При цьому, ані під час звернення із заявою про отримання захисту, ані під час анкетування, ані під час співбесіди 30.09.2022 року позивач не повідомляв про погрози йому та членам сім`ї, як і не зазначив про їх переховування.

В той же час, під час співбесід 11.04.2022 року, 01.05.2023 року ОСОБА_5 зазначив нові відомості, які не узгоджуються з раніше повідомленими, зокрема щодо переслідування матері, її переховування та оголошення в розшук, та, як наслідок, загрози позивачу у разі повернення до Республіки Таджикистан, а також щодо погроз з боку правоохоронних органів та його затримання.

Тобто, надана позивачем, ОСОБА_5 , інформація про причини виїзду з країни проживання та підстави звернення за захистом є непослідовною.

В той же час, позивач ані під час звернення за захистом, ані під час звернення до суду не навів конкретних випадків застосування насилля чи погрози за ознаками віросповідання. Його побоювання ґрунтуються лише на власних здогадках. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Також, з матеріалів справи вбачається, що під час співбесід ОСОБА_5 зазначив, що не мав жодних проблем з виїздом за межі країни громадянської належності, як і не мав проблем на території РФ та під час проживання в АР Крим.

Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 він вибув з Республіки Таджикистан у вересні 2009 року авіарейсом Худжанд - Москва, де проживав середини 2013 року.

Тобто, позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності.

З аналізу особової справи вбачається, що переїзд ОСОБА_5 не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини. До прибуття в Україну позивач тривалий час перебував на території РФ та не звертався там за міжнародним захистом, працював та проживав із сім`єю. Крім того, після переїзду до України систематично повертався до РФ.

Крім того, в 2019 році ОСОБА_5 безперешкодно отримав паспорт Республіки Таджикистан, строк дії якого до 05.09.2029 року, що свідчить про те, що він вільно користується захистом країни своєї громадянської приналежності, а також те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, він користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно приймає захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_5 прибув до України у 2013 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 19 вересня 2022 року.

Таким чином, після прибуття в Україну та за весь термін знаходження на її території до 18.09.2022 року ОСОБА_5 не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18.

При цьому, вищевикладене свідчить, що позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме "особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України".

В свою чергу, згідно інформації по країні походження населення Республіки Таджикистан в переважній відсотковій кількості сповідує іслам, в країні відкриті мечеті та функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту.

Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного від 20.07.2023 року № 118-23 відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем.

В той же час, в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 року по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 року по справі № 420/5266/18.

Суд не приймає до уваги надані представником позивача до суду роздруківки з соціальних мереж, оскільки вони не надавались позивачем до міграційного органу. Крім того, відомості викладені на них в більшій мірі датовані пізніше, аніж прийнято оскаржуване рішення, та не свідчать про наявність певної загрози для позивача у разі повернення до країни походження (а.с. 199-203).

Крім того, звертаючись до суд з даною позовною заявою позивач вказав, що діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Згідно ч. 1 ст. 10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

Відповідно до п. 6.5 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, неповнолітні члени сім`ї, внесені в заяву-анкету особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (щодо визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, висловлена письмова згода заявника в анкеті чи в заяві), зазначаються у рішенні про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як такі, що отримали захист в Україні.

Проте, в заяві-анкеті від 19.09.2022 року та в анкеті від 22.09.2022 року відсутня письмова згода позивача ОСОБА_1 щодо визнання неповнолітніх членів сім`їбіженцями або особами, які потребують додаткового захисту (а.с. 68-70, 106-111).

Крім того, згідно ч. 3 ст. 7 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.

В той же час, відомості про неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 внесені до заяви ОСОБА_6 , матері дітей та дружини позивача, що не заперечується учасниками справи.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 року № 118-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято лише щодо позивача ОСОБА_1 , а не щодо його неповнолітніх дітей.

За таких підстав, з огляду на вищевикладене, суд приходить висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.

З матеріалів справи слідує, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Таджикистан жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, матеріали особової справи ОСОБА_5 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 року № 118-23 відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 132, 139, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ), який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 року № 118-23, яким ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , - в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. ст. 295, 297 КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 05 січня 2024 року.

Суддя О.А. Левчук

.